Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Попередники англійської класичної політекономії.

Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки.

Фінансова наука — дуже розгалужена і диференційована система наукових знань, видів і форм наукової діяльності. Кожна її структурна частина зумовлена потребами пізнавальної і практичної фінансової діяльності та відображає багатоаспектне і багатоцільове призначення фінансів як науки.

У цілому зміст фінансової науки складають такі блоки наукових фінансових знань:

Ø фундаментальні теоретичні й історичні основи фінансів;

Ø методологія фінансів (парадигми, методи побудови наукових знань, теоретичних та емпіричних досліджень);

Ø системи наукових фінансових знань галузевого і проблемного характеру; системи фінансових наукових знань прикладного характеру, що відображають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів фінансової діяльності.

Зміст системи наукових фінансових знань складають теорії, фінансова наука, фінансова думка, вчення, доктрини, концепції, наукові закони, судження, умовиводи, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, наукові парадигми, методи, поняття та категорії, наукові факти, наукові результати.

Галузеві та прикладні системи фінансових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, мають містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких базуються висновки для прояснення або попередження специфічних фінансових явищ; сукупність логічних правил, що вводяться для оперування поняттями, термінами у межах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дають можливість передбачити специфічні фінансові факти тощо.

Охарактеризуємо складові системи наукових фінансових знань.

Теорія — система ідей, поглядів, положень, тверджень, логічних принципів, висунутих гіпотез, сформованих наукових концепцій та прийнятих постулатів, за допомогою яких узагальнюється досвід, отримуються достовірні знання, відображається закономірний розвиток природи, суспільства, мислення. Теорії спрямовані на тлумачення та пояснення будь-якого явища, включаючи фінансове. Це форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Теорія — система достовірних знань про діяльність, яка описує, пояснює, передбачає явища конкретної предметної галузі.

Під фінансовою теорією розуміють об'єднаний єдиною внутрішньою пізнавальною логікою, взаємопов'язаний у його частинах, закінчений на певний момент комплекс пояснень фактів і осмислень фінансової дійсності. Фінансова теорія вирізняється різносторонністю поглядів. Часто певні фінансові теорії є відірваними від реальної практики, а тому лише в ідеалізованому варіанті відображають фінансову практику.

Фінансова наука — впорядкований процес одержання знань, їхньої організації та систематизації у світлі певної парадигми, а також сума знань про явища міжнародних, державних та приватних фінансів і достовірно встановлені закономірності їх функціонування. На відміну від теорії, фінансова наука характеризується доказовістю і достовірністю щодо змісту, систематизованістю щодо форми, обґрунтованістю положень і висновків.

Фінансова думка — інтелектуальний процес у будь-якій стадії пізнання фінансових явищ та з будь-яким результатом — від гіпотези до достовірного знання. Фінансова думка однаково працює на фінансову теорію і фінансову науку. Фінансова думка відображає сукупність наукових тем, порушених проблем, відкритих істин та способів їхнього доведення.

Під вченням про фінанси розуміють сукупність теоретичних положень щодо фінансів, систему поглядів мислення на фінанси.

Фінансову доктрину трактують як систематизоване вчення про фінанси, цілісну концепцію, сукупність принципів. На відміну від майже тотожних понять вчення, концепція, теорія, частіше використовується для позначення фінансових поглядів з відтінком схоластичності та догматизму, тобто впливу суб'єктивного чинника на трактування об’єктивних понять.

Фінансова концепція — пешшй спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації фінансових положень, ідей, явищ, процесів, головний погляд на них, сукупність ідей їх системного висвітлення. Отже, під концепцією розуміють систему доказів певного положення або систему поглядів на те чи інше фінансове явище. Концепція може базуватися на загальноприйнятих теоріях певної наукової школи або бути й авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. В обох випадках викладені положення мають бути логічно обґрунтованими, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень. З огляду на це концептуальність — це визначення змісту, сутності, смислу того, про що йде мова.

Наукові закони — внутрішні суттєві зв’язки фінансових ідей, явищ, що зумовлюють їхній закономірний розвиток. Закони характеризуються загальністю, необхідністю і повторювальністю за певних умов. Наукові закони у фінансовій сфері відтворюють істотні, необхідні зв’язки фінансових явищ і процесів у їхній суспільній обумовленості. Ці закони відрізняються за часом дії (постійні і тимчасові); за ступенем спільності (загальні і специфічні), за способом прояву (динамічні і статичні або схоластичні), за формою обумовлення (причинні і функціональні), за формою зв’язків між суспільними і правовими явищами (наукові закони, що відображають незмінність цих зв’язків чи тенденцій розвитку, або встановлюють функціональну залежність чи фіксують причинний зв’язок).

Для доведення закону наука використовує судження. Судження — думка, у якій за допомогою зв’язку фінансових явищ, понятьчи процесів стверджуєть-ся або заперечується що-небудь. Судження про предмет, явище або процес можна отримати або безпосередньо за допомогою спостереження, або опосередковано за допомогою умовиводу.

Умови трактують як розумову операцію, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним.

Постулати та аксіоми — вихідні, незалежні, несуперечливі і повні твердження або положення наукових теорій, які за аксіоматичної або дедуктивної побудови теорій сприймаються як істинні і з яких виводяться, за прийнятими у них правилами виводу, всі інші положення (основні абстракції). Отже, хоча правильність постулатів теоретично чи практично не доведена, вони приймаються науковою теорією як істинні.

Гіпотеза — наукове припущення або допущення, висунуте для пояснення фінансових явищ, процесів або їхніх причин, які зумовлюють певний наслідок. Іншими словами, гіпотеза — таке наукове припущення, істинність якого не доведена і потребує експериментальної перевірки. Доведена гіпотеза стає істиною.

Наукові проблеми виникають тоді, коли визрівають необхідні для цього умови. Наукова проблема як суб’єктивне уявлення об’єктивної дійсності є видом знання, яке виявляє межі незнання. Якщо проблема сформульована і поставлена правильно, то окреслені й сфери можливих наукових відповідей, варіанти и потенційного вирішення.

Наукова парадигма становить теоретико-методологічну основу фінансової науки і наукових досліджень. Парадигма — той чи інший приклад або показовий випадок концепцій чи теоретичного підходу. Під парадигмою розуміють:

Ø визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству;

Ø одну або декілька фундаментальних теорій, котрі користуються загальним визнанням і впродовж певного часу спрямовують наукові дослідження;

Ø панівний для певного історичного періоду в науковому співтоваристві усталений взірець, еталон мислення або постановки та вирішення проблеми, який уможливлює достовірність результатів наукового пошуку;

Ø систему ідей і уявлень, здатних розв’язати суперечності, що виникли в науці, дати пояснення накопиченому емпіричному матеріалу і відкрити шлях до подальшого поглиблення знань.

Метод — спосіб відображення і відтворення у мисленні досліджуваного предмета. Уміле застосування методів є важливою передумовою одержання нових істинних наукових знань. Головні елементи методу: принципи, правила, прийоми, способи і засоби. Наукові методи поділяються на: загальні методи вищого (філософського) рівня, загальнонаукові методи, конкретно наукові методи, спеціальні методи.

Поняття та категорії, якими оперує фінансова наука, є логічним вираженням знань про її об’єкт, предмет і мету. Фінансове наукове поняття — думка, відображена в узагальненій формі. Під цими поняттями розуміють змістовні, необхідні ознаки фінансових явищ і процесів, предметні уявлення, що відтворюють у мисленні об’єктивну суть таких явищ і процесів, існують у ній, виражають специфічну фінансову визначеність цих процесів і явищ. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його виражають одним словом або використовують сукупність слів, які називають термінами. Фінансова наука має власну термінологію, котра виділяє її з сукупності інших наук, наприклад фонди грошових коштів, фінансові ресурси, фінансове планування, фінансове регулювання, фінансові резерви, фінансовий механізм, фінансовий контроль, грошові доходи, грошові нагромадження, видатки, бюджетне фінансування, кошторисне фінансування, бюджетне інвестування, міжбюджетні трансферти тощо. Окремі терміни, які є граничними за рівнем узагальнення і відображають об’єктивні фундаментальні абстрактні найсуттєвіші поняття фінансової теорії, називають фінансовими категоріями. До категорій фінансової науки належать бюджет, фінанси підприємств, податки, державний кредит, прибуток, основні фонди, оборотні кошти та ін.

Поняття та категорії, з одного боку, завершують процес наукового дослідження, закріплюють його результати, а з іншого — є інструментом наукових досліджень. Сукупність основних понять і категорій фінансової науки складають її понятійний аппарат, який окремо не є ні теорією, ні практикою. Об’єктивна істина досягається тільки тоді, коли фінансовий понятійний апарат представлений у системі, тобто с взаємозалежним і формулює наукову систему знань (фінансову теорію, концепцію тощо).

Науковий факт (науковий результат) — нове знання, здобуте у процесі фінансових наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації. Під науковим фактом розуміють відображену у висловлюванні об’єктивну реальність. Результат фінансової науки має багатовимірну (у гносеологічному значенні) структуру, у якій можна виділити чотири складові: об’єктивну (реальні фінансові явища, процеси, події, які є похідною основою для фіксації пізнавального результату, що називається фактом); інформаційну (інформаційні посередники, які забезпечують передачу фінансової інформації від джерела до адресата — засобу фіксації факту); практичну (зумовленість факту наявними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання та експерименту); когнітивну детермінацію факту (залежність способів фіксації та інтерпретації фактів від системи похідних абстракцій фінансової теорії, теоретичних схем, психологічних установлень).

Таким чином, серед сукупності системи фінансових наукових знань цент ральне місце відводиться фінансовій теорії, яка не безпосередньо, а ідеалізовано відображає дійсність. Фінансову теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють фінансову науку або її розділ. Вона є формою синтетичного знання, у межах якої окремі поняття, гіпотези, закони та всі інші складові системи фінансових наукових знань втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи. Отже, за своєю побудовою фінансова теорія є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії сукупністю тверджень та понять за певними логіко-методологічними принципами і правилами.

Фінансовій теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві відповідні функції, основні з яких — пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція полягає у розкритті закономірностей розвитку об'єктів фінансової теорії, науковому обґрунтуванні цих закономірностей. Пояснення може здійснюватися багатьма методами, зокрема за допомогою суджень, що містяться у структурі фінансової теорії. Це може стосуватися вихідних і похідних положень, поданих як поняттєво-категорійний апарат фінансової теорії. У процесі реалізації пояснювальної функції розкриття змісту фінансової теорії як сукупності взаємопов’язаних і взаємозалежних складових дає можливість наукового передбачення.

Суть передбачу вальної функції виявляється у тому, що фінансова теорія дає змогу визначити тенденції розвитку фінансових явищ і процесів, передбачити майбутні події. Передбачувальна функція тісно пов’язана з пояснювальною, оскільки кожне пояснення містить у собі передбачення, а передбачення неможливе без пояснення. Використання на практиці цієї функції дає можливість оптимізувати фінансові плани та прогнози, розробляти і коригувати стратегічні і тактичні засади фінансової політики.

Синтезуюча функція розкриває закономірні зв’язки між окремими частинами та елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові інтеграційні якості, властиві фінансовій теорії як цілісній системі на противагу окремим частинам та елементам або простій їхній сукупності. Одночасно систематизація знань у фінансовій теорії забезпечує принципове їх спрощення, усуває розрізненість (наприклад, теорія фінансів — теорія державних фінансів — теорія бюджету держави та ін.).

Зміст методологічної функції полягає у тому, що за певних умов фінансова теорія після відповідних змін перетворюється на метод пізнання, а окремі методи фінансового наукового дослідження набувають якостей фінансової теорії, теоретичного значення.

Практична функція свідчить про орієнтацію фінансової теорії на практику, оскільки розроблення теорії не є самоціллю фінансової науки. Сама по собі теорія не мала б великого значення, якби не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою фінансової практичної діяльності. З цього приводу поширеними є вислови, що найважливішим критерієм теорії є практика і немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

Інструментарій фінансової науки визначається її методологією як вченням про принципи, форми і способи наукового пізнання. У науковій літературі розглядають багато концептуальних підходів до змісту методології, її трактування, які у цілому зводяться до того, що поняття методологія має два найважливіших значення: по-перше, це сукупність засобів, методів, прийомів, які застосовують у певній науці; по-друге, це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності людини.

За основу будемо брати визначення, згідно з яким методологія система наукових принципів, на основі яких базується фінансове дослідження, здійснюється вибір мети, змісту, сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження, котрі забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про фінансові процеси та явища.

Методологія фінансової науки виконує такі функції:

Ø визначає способи здобуття фінансових наукових знань, які відображають динамічні фінансові процеси та явища;

Ø спрямовує, передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається мета фінансового дослідження;

Ø забезпечує всебічність отримання інформації щодо фінансових процесів і явищ, що досліджуються;

Ø допомагає введенню нової інформації до фонду теорії фінансової науки;

Ø забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у фінансовій науці;

Ø створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко аналітичний інструмент фінансового наукового піанапня.

Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових принципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні — фундаментальні і загальнонаукові принципи, а третій і четвертий — конкретно-наукові і спеціальні методи і техніки.

Найвищим рівнем методології фінансової науки, який визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методологія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.

Сутність діалектичного методу полягає у використанні фінансовою наукою категорій та законів діалектики. Під категоріями розуміють найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); вони фіксують якісні характеристики предмета пізнання, а тому у певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

Виявляючи три сфери проявів буття, філософська наука сформувала три розділи його категоріальних визначень:

Ø сфера буття (буття та якість): входять категорії буття і ніщо, кількість і якість; існує перехід однієї категорії в іншу; діє діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні;

Ø сфера сутності (буття як відношення): входять категорії сутність та явище, необхідність та випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, причина та наслідки; діє закон єдності і боротьби протилежностей;

Ø сфера поняття (буття як поняття): входять категорії одиничного, особливого, всезагяльного; діє закон заперечення заперечення.

Діалектичний метод характеризується:

Ø орієнтацією процесу дослідження щодо пізнавальних завдань та можливостей. Вказує, що саме слід виявляти у пізнаванні фінансових явищ і процесів та на які результати можна сподіватися;

Ø можливістю використовувати не всі, а лише частину діалектичної логіки;

Ø виконанням упорядкування, систематизації здобутих знань. Вказує, наприклад, відмінності сутності та явища, змісту і форми і надає вказівки щодо їхнього розпізнання.

Використовуючи категорії сутності і явища у фінансовій науці, досліджуючи категорію фінансів, можна зробити висновок, що сутність фінансів є скритою від нас і характеризується розподільчими відносинами, які бачити не можливо. Ця сутність виявляється за допомогою категорії явища, що вказує на видимі ознаки цих відносин: формування, розподіл доходів, грошових нагромаджень, прибутку, грошових фондів; оподаткування, фінансування, дотування, субсидіювання тощо, які реалізуються за допомогою відповідних грошових потоків. Використовуючи категорію змісту як сукупності певних елементів можна зробити висновок, що змістом фінансів є грошові фонди і фінансові ресурси, а за категорією форми як способу зв'язку між окремими елементами форма фінансів реалізується за допомогою фінансових планів.

За допомогою діалектичного методу можна обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки фінансових процесів і явищ, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, формою і змістом, можливістю і дійсністю, об’єктивно оцінити фінансову дійсність, обґрунтувати перспективи розвитку фінансових відносин і можливі наслідки прийняття певних фінансових рішень.

Загальнонаукова методологія передбачає використання таких принципів: історичний, порівняльний, логічний, герменевтичний, термінологічний, системний, синергетичний, діяльнісний, інформаційний, поведінковий (біхевіо- ристський), гуманістичний, культурологічний, аксіологічний (ціннісний), пізнавальний (когнітивний), кібернетичний, інституціональний, структурний, функціональний, комплексний, системно-функціональний, функціонально-структурний та інші.

Загальні методи фінансового наукового дослідження об'єднуються у три групи:

Ø методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент, метод опису, експертних оцінок);

Ø методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, моделювання, аналогія та інші);

Ø методи, що використовуються на теоретичному рівні (сходження від конкретного до абстрактного і навпаки, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний та інші).

До конкретно наукових і спеціальних методів належать: теоретико-сне ціальний; конкретно-соціологічний; економіко-математичний; статистичні; власні спеціальні методи, які розроблені і використовуються тільки у певному дослідженні; спеціальні методи інших наук, які використовуються у фінансових дослідженнях.

Лекція 2. Розвиток теорії фінансів

1. Розвиток фінансової науки у XV – XIX ст.

1.1. Попередники англійської класичної політекономії.

1.2. Фінансові концепції англійської класичної політекономіі. Адам Сміт і Давід Рікардо.

1.3. Фінансові теорії історичної школи Німеччини.

1. Розвиток фінансової науки у XV – XIX ст.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не існувало, хоча окремі її аспекти розглядались філософією, зокрема представниками античної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та іншими. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і збори у грошовій формі. Ставлення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Флоренції і Венеції можна було спостеріг ати успішну організацію практичних фінансів.

XIV ст. пов’язане з появою великих монархій, необхідністю утримання великих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час припадає розквіт фінансової науки, налагодження її зв’язку із фінансовою практикою.

У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю “Фінансові нерви держави”, яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З’являються цікаві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрар- ки та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуванням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення.

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування англійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах. У цей час В. Петті опублікував працю “Трактат про податки і збори”, яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Петті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю затраченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

У XVII—XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили німецькі вчені — представники німецької школи камералістики Л. фон Се- кондорф. Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управління фінансами, взаємозв’язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті “Система фінансового господарства”, у якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погляди на фінанси і фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії і практики у багатьох країнах.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера (“Про стан фінансів нації”) пов’язується створення нової самостійної галузі економічної науки — фінансової, яка виділилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фінансових наукових досліджень.

Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької революції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. їхні ідеї про справедливе оподаткування, джерела доходів, розмір участі кожного, зокрема, у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його частину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, є розроблення економічної таблиці, у якій чітко проглядається схема взаємозв’язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи політичної економії.

Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосередньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов’язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відображають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у роботах А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загальнодержавні і місцеві, а також формулювання принципів оподаткування, наприклад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим. Ці положення є актуальними і сьогодні. Цікавими з позиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприємницької діяльності держави, що відповідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в економіці.

Праці А. Сміта "Дослідження про багатство народів” та Д. Рікадо “Початок політичної економії і оподаткування” сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецьким вченим К.Г. Рау був опублікований перший підручник з фінансів “Основні начала фінансової науки”, який майже півстоліття перевидавався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Е. Селігман (американець) та ін.

У Росії термін “фінанси” з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін “казна”.

Наукові і практичні фінансові проблеми розглядалися у працях І. Посошко- ва (“Книга о скудности и багатстве”, XVIII ст.), О. Радищева (“Записки о податях”, XVIII ст.), М. Тургенєва (“Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капусті- на та ін.

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник “Основи фінансової науки” якого і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаментальних положень фінансової теорії і практики.

Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викликає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця “Сила податкова Галичини”, у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган*Ба- рановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткування, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

Концепції державних фінансів є невід’ємною частиною будь-якої фундаментальної економічної доктрини, що визначається політичними, економічними і соціальними умовами. Для розуміння фінансової теорії і і'исунаппя її практичного значення необхідно визначити основні теоретичні положення тієї школи економічної думки, до якої вона належить.

Па думку російського економіста Г. Г. Фетісова, центральне економічні¹ питання, яке хвилювало людство впродовж його цивілізованої історії, цс питання про причини «бідності й багатства» народів, про рушійні і 111111 господарського розвитку. Цієї самої точки зору дотримуються амери- іііиісі.кі економісти 3. Боді та Р. Мертон, вважаючи, що теорія заснована на дпн грипі, згідно з якою головна функція фінансової системи полягає в за- цитшеппі потреб людей. Суб’єкти економічної діяльності будь-якого виду (нк компанії, так і органи державної влади всіх рівнів) існують для того, шиї) сприяти цій основній функції.

Меркантилізм (іт. тегсапіе — купець), як економічна теорія розвива- гп.оі м Члхідній Європі у XV — на початку XVIII ст. з виникненням і зміцненням історично першої форми капіталу — торговельного. Розвитку теорії меркантилізму сприяла церковна Реформація XV 1-Х VII ст. Від піїїипицмсої церкви відокремлюється протестантизм. Його ідеологи — німецький пас тор М. Лютер (1483-1546), швейцарський Ж. Кальвін (1509— і 'Ні-1) обгрунтували протестантську доктрину підприємництва як богоугодну справу (па противагу католицькій, згідно з якою накопичення багатшії! було гріхом), християнин не повинен прагнути до накопичення гро- іііі-іі і маііпа. Багатство може бути тільки в руках церкви, монарха або вищої аристократії. Економічні ідеї зростання багатства для накопичення міні і ііду отримали ідейну підтримку нової церкви.

Основною проблемою меркантилістської теорії було визначення методів збагачення нації з метою економічного розвитку. Меркантилісти ввели в науковий обіг макроекономічну категорію «національне багатство» як загальне благо, необхідне для держави. Предметом теоретичного дослідження стала сфера обігу (передусім зовнішня, а також внутрішня торгівля і грошовий оборот), методами дослідження — описовий, історичний і порівняльний. Ранній меркантилізм в економічній літературі називають також монетаризмом. На думку його представників, джерелом зростання національного багатства було накопичення грошей у вигляді дорогоцінних металів, а самі гроші розглядалися як активний фактор економіки.

У працях раннього меркантиліста Ж. Бодена (1530-1596) обґрунтовується положення про те, що ціна товарів визначається попитом і пропозицією. В економічній літературі його називають автором першої версії кількісної теорії грошей. Пізніше меркантилісти виступили з критикою монетаристської теорії і практики і ввели поняття «капітал». Основою зростання національного багатства вони вважали зовнішню торгівлю із переважанням експорту над імпортом, а для досягнення цієї мети, на їхню думку, необхідно було розвивати експортні галузі економіки.

Представник англійського меркантилізму Томас Мен (1571-1641) стверджував, що багатство Англії — в зовнішній торгівлі, а баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства. Успіхи накопичення багатства він пов’язував із розвитком промисловості, тобто з економічним розвитком.

Найвідомішим представником меркантилізму у Франції був Антуан Монкретьєн (1575-1621). У 1615 р. вийшов у світ його «Трактат з політичної економії», присвячений царюючим монархам: юному королю Людови- ку ХНІ (1610-1643) і регентші, королеві-матері Марії Медичі (1573-1642). Трактат був написаний у вірнопідданській і шанобливій манері. Автор не міг тоді передбачити, що дав назву.новій галузі науки, яка швидко розвивається. На думку А. Монкретьєна, політична економія є мистецтвом керування господарством у своїй державі, забезпечення, насамперед, приватного інтересу перед державним, управління розвитком суспільної допомоги приватній справі як основи ведення ефективної економічної діяльності. А. Монкретьєн поставив питання про справедливість оподаткування. Він вважав дуже важливим показувати свої доходи в декларації, віддаючи їх частину державі в формі податків. Декларації допоможуть ліквідувати хабарництво офіцерів, чиновників і збирачів податків. При цьому, головна мета государя — справедливість. Таким чином, фактично було висунуто вимогу забезпечення прозорості державних податків, їхніх джерел і способів справляння.

Політика меркантилізму зміцнила економіку ряду європейських держав у формі абсолютних монархій. Могутніми державами стали Австрія і Пруссія під час правління Фрідріха Великого (1740-1786). Теоретичні ідеї меркантилізму широко використовувалися в державній політиці Франції. 1 !рп Людовику XIV (1638-1715) політику розвитку промисловості проводим генеральний контролер фінансів Ж.Б. Кольбер (1661-1683), відомий в Іс горії здійсненням широких реформ державних доходів.

По-перше, система оподаткування, яка у Франції характеризувалася (ігшіччю податків і складністю їх справляння, була суттєво спрощена з менші забезпечення контролю над державними доходами. Тягар податків був покнадепий на селян. Сільське господарство розглядалося як головне джерг по поповнення державних доходів, зростання яких привело до його розорення і викликало селянські повстання.

По-друге, внутрішні митні збори, що справлялися з будь-яких товарів, ті всіх ринках й істотно утрудняли торгівлю, були скасовані. Це сприяло розвитку внутрішнього торговельного обороту.

По-третє, була введена єдина французька митна система. Для захисту національної промисловості проводилася протекціоністська митна політика.

По-четверте, створювалася інфраструктура, необхідна для розвитку ипутріїинього ринку: будувалися дороги, споруджувалися річкові й морські пишні, порти. Особлива увага приділялася розвитку військово-морських і и п для здійснення колоніальної політики і захисту торговельних шляхів по заморських територій.

По-п ’яте, заохочувалося створення приватної і великої державної мануфактури для виробництва предметів розкоші, що вирізнялися високою яи ц-по, нишуканістю і високим художнім смаком. Франція в цій галузі не мала конкурентів.

Як теорія, так і економічна, фінансова політика меркантилізму була суперечлива. З одного боку, пізній меркантилізм виражав інтереси буржуазії, яка народжувалася (як промислової, так і торговельної). Це характеристик) його як прогресивне економічне вчення, що розкривало реальний гти 11 економіки. Введення категорії «капітал» і обґрунтування необхідності ІІшії накопичення відповідало вимогам розвитку промисловості. З іншого Гшку, її умовах абсолютних монархій державна підтримка розвитку ману- фпкіури була спрямована не стільки на промисловий розвиток, скільки на зміціїепнм феодально-абсолютистських держав, забезпечення їхніх непро- дук гпічпїх витрат. У XVII ст. ідеї меркантилізму піддалися критиці економістів іншого покоління, які виросли в роки буржуазних революцій, успад- купини від неї дух свободи і прогресу. Школа фізіократів (від давньогрец. рііузіз — природа і кгаіоз — влада, влада природи) як західноєвропейська течія економічної думки виникла н середині XVIII ст. Найбільш відомими представниками цього напряму (іуііп французькі дослідники та громадські діячі Франсуа Кене (1694-1774) і Ліні І'обер Жак Тюрго (1727-1781). Фізіократи пішли далі, порівняно з меркантилістами, у визначенні предмету і методу дослідження. Предметом дослідження у фізіократів було виробництво. Проте воно обмежене землеробством. Ф. Кене здійснив прорив у методі дослідження. У своїй «Економічній таблиці» він застосував новий, раніше не відомий метод — побудову економіко-математичних моделей. Фізіократи виступили з критикою теоретичних положень, а також* економічної і фінансової політики меркантилізму, що проводилася у Франції і призвела до погіршення стану економіки загалом і розорення сільського господарства. На підставі теорії природного порядку вони стверджували, що багатство створюється тільки в сільському господарстві. Концепція національного багатства, вираженого в грошах, піддалася гострій критиці. На думку фізіократів, багатство є продуктами землі і частково продуктами промисловості, але тією мірою, якою вони вже є результатом переробки того, що дала земля. Так само, як і меркантилісти, фізіократи підтримували протекціонізм для стимулювання розвитку власної промисловості і торгівлі.

Ф. Кене, власне, визнавав три функції грошей: міра вартості, засіб обігу і засіб платежу. Водночас, він стверджував, що бути багатством нації гроші не можуть. У категоріях, які вирізняє для свого економічного аналізу Ф. Кене, на наш погляд, є вихідна категорія — «чистий продукт», під яким він розумів різницю між ціною і витратами, що використовуються на культурний обробіток землі. Чистий продукт привласнюється землевласником у вигляді ренти. На його думку, чистий продукт належить не лише власникові землі, а й державі. З цього положення він робить висновок, що податок повинен справлятися безпосередньо з ренти, яку привласнює власник землі.

Найбільшим економічним винаходом Ф. Кене є його «Економічна таб-лиця». Відомий російський економіст, академік В. С. Немчинов назвав «Економічну таблицю» Ф. Кене геніальним злетом людської думки, першим дослідом макроєкономічного аналізу, в якому центральне місце посідає поняття про національний продукт. «Економічна таблиця» є абстрактною сіткою товарних і грошових потоків, фактично, це перша економічна модель, в якій розвиток виробництва і обміну може відбуватися безперебійно лише за умови дотримання певних пропорцій. Пізніше К. Маркс на основі моделі Ф. Кене створив схему розширеного відтворення. Фізіократи висунули ідею економічної рівноваги, яку далі розвивають неокласики в XX ст.

Ф. Кене у своїх працях розглядав проблеми оподаткування, однозначно виступаючи проти податків на землевласників. Найсуттєвіше і найнепорушніше правило, яким повинне керуватися управління економікою, вважав він, полягає в тому, щоб не робити замах за допомогою податків на забезпеченість і успіхи землеробства. Він захищає новий клас, що з’явився у сільському господарстві, — фермерів. На його думку, прибутки фермерів і заробітки людей, які працюють на фермах, слід відрізняти від доході» землевласників. Фермери поліпшують землю, її обробіток потребує великих витрат і чим вони більші, тим родючішою стає земля і тим більше вони дають заробітків сільськогосподарським робітникам, прибутків — фермерам і доходів — землевласникові. З цього положення він робить висновок, що не можна обкладати прибуток фермерів, оскільки це означало б руйну- іііішія джерела щорічного відтворення багатства країни. Він переконаний, що багатство землероба повинне бути під охороною держави, оскільки воно початок усіх багатств. На його думку, найважливішим завданням міністерства фінансів є таке керівництво землеробством, яке забезпечувало б йому стійкий розвиток, створювало основу для економічного зростання. І Іодагки повинні справлятися з ренти землевласників, а також купців і ремісників як «безплідних класів».

Ф. Кене зазначає, що для держави згубні не самі податки, а спосіб їх справляння. Він критикує відкупну систему збору податків: безліч людей зайнятих збором податків — саме по собі означає втрату для держави. Усіх цих людей оплачує нація, однак вони не створюють ніякого багатства. (>собливо не бажані, на думку Кене, непрямі податки, які викликають надмірні витрати, пов’язані з їх збором. Непрямі податки, що накладаються на сільськогосподарські продукти, підвищують ціну товарів, утрудняють торсі мит, що завдає прямого збитку споживанню, пригнічує продаж, при цьому збирачі податків наживають собі колосальні статки.

І Іри визначенні методів формування державних доходів він пропонує уникати позик, доводить їх непродуктивний характер, вважаючи, що джерело для задоволення надзвичайних потреб держави слід бачити лише в процвітанні народу, а не в кредиті фінансистів, оскільки грошові накопичення є таємним багатством, що не знає ні государя, ні вітчизни. Позики породжують «всепожираючі борги», а за панування ліквідних паперів, їх дисконт збільшує грошові накопичення фінансистів. Як наслідок відбувається відвернення грошей від землеробства, село позбавляється коштів, які Йому необхідні для поліпшення культури земель.

Зршувачем фізіократичної теорії став Анн Р. Ж. Тюрго. Його думки і мисновки були більш зрілі, ніж у попередників. Він рішучіше, ніж Ф. Кене, захищав свободу підприємця: не тільки сільськогосподарського фермера, а й промисловця. На його думку, свобода торгівлі і цілковите звільнення від усякого роду мита були б найнадійнішим засобом для того, щоб підпитії всі галузі національної промисловості до найбільшої висоти, якої попи тільки здатні досягти. Фізіократи «останньої хвилі» в кінці XVII і на поча тку XVIII ст. рішуче вимагали обмежити державне втручання, що призводить до скорочення багатства нації. Зміни в технологічному устрої пот- рсоумалп інших підходів до управління економікою і фінансами.

Анн Р. Ж. Тюрго був генеральним контролером у правлінні Людовика XV. Він проводив економічну і фінансову політику, яка сприяла буржуазному розвитку Франції і, передусім, ринкового господарства. По-перше, він відновив раніше знищений ринок зерна для заохочення сільського господарства і розвинених у ньому ринкових відносин. По-друге, скасував цехи і гільдії, що перешкоджали вільному розвитку промисловості і торгівлі. По-третє, скасував натуральну дорожню повинність. По-четверте, обґрунтував у своїх працях неможливість і шкідливість для економічного розвитку збільшення податків і необхідність скорочення державних витрат, особливо на утримання королівського двору. По-п ’яте, увів грошовий поземельний податок і поширив його на дворянство. Останнє нововведення, що зачіпало інтереси феодальної аристократії, йому не пробачили, і він був змушений подати у відставку.

Відставка А. Тюрго істотно ослабила вплив фізіократів. На цей період припадає розпад школи фізіократів. Вони не виправдали ні сподівань дворянства щодо захисту їхньої власності, ні прагнень буржуазії, що народжувалася, до розвитку внутрішнього ринку. Можна погодитися з точкою зору відомого російського дослідника економічної думки А. В. Анікіна, який вважає, що буржуазна сутність фізіократичної теорії ховалася під феодальною оболонкою. І саме в цьому полягає одна з її специфічних рис. Водночас, варто зазначити, що дослідження внутрішнього ринку у фізіократів підготувало певний ґрунт для появи і розвитку англійської класичної політекономії. А. Сміт був знайомий із Ф. Кене і А. Р. Ж. Тюрго. Перебуваючи в Парижі у 1766 р., він відвідував зібрання економістів (так вони називали себе), що проводилися під керівництвом Ф. Кене. Згодом, А. Сміт написав, що присвятив би свою роботу «Багатство народів» Ф. Кене, якби останній був живий.

Вільям Петті — предтеча англійської класичної політекономії пише свої праці в період первісного нагромадження капіталу і формування буржуазного суспільства в Англії. Як і фізіократи, він також критикував меркантилізм і доводив, що джерелом багатства є не торгівля (для Англії— переважно зовнішня), а сфера матеріального виробництва. Багатством є не гроші, а продукти праці. Предметом дослідження у В. Петті є промисловий капітал, необхідність його накопичення і державна політика сприяння його зростанню. У своїй праці «Політична арифметика» він застосовує економіко-статистичний метод дослідження, який дозволив йому дати в кількісній формі оцінку економічного становища Англії в 60-70-х роках XVII ст.

Усі теоретичні дослідження В. Петті були направлені на пошук шляхів для розвитку ринкових відносин. У своїх працях «Трактат про податки і збори» (1662), (Слово мудрим) (1664), «Політична арифметика» (1676) В. Петті викладає широку програглу економічної і фінансової політики держави, спрямовану на стимулювання розвитку промисловості. Він називає основну мету — прискорення нагромадження капіталу.

Держава, на його думку, повинна активно сприяти цьому пппгтесу. Він вимагає проведення найсуворішої економії при витрачанні державних кошми, здешевлення державного аппарату, скасування дорогих і зайвих державних посад, збільшення кількості зайнятих у сфері матеріального виробництва. Проте запропоновані ним програми розвитку відкидалися, оскільки всі вони були сміливо направлені на розвиток капіталістичного господарства, ринкових відносин на шкоду феодальним.

У працях В. Петті ми знаходимо теоретичні положення, які згодом ро- ичіпає класична політична економія.

По-перше, визначення економічних законів як масових процесів, що повторюються, в економіці.

По-друге, дослідження економічних відносин у процесі виробництва.

По-третє, спроби визначення закону ціноутворення. В економічній літературі висловлюється думка, що Петті, власне, сформулював закон вартості, доводячи при цьому, що він діє украй складно, лише як загальна тенденція. В. Петті робить перші кроки на шляху аналізу праці, що створює вартість.

По-четверте, розглядає ренту як чистий дохід з землі, як загальну форму додаткової вартості, тобто він продовжив розвиток ідей фізіократів.

По-п ’яте, розглядав гроші не як багатство нації, а як особливий товар, які їй протистоїть іншим товарам.

Новаторська суть В. Петті як видатного теоретика виявилася дуже яскраво в дослідженні податків. У літературі його називають першим англій- сі,ним науковим дослідником податків. У праці «Трактат про податки і іЬорн» В. Петті як ідеолог промислової буржуазії виступає проти податків і їм капітал та їх перекладення на ренту землевласника. Він зазначає, що оподаткування капіталу скорочує можливості його накопичення і стримує розширення виробництва. На його думку, якщо кошти капіталіста скорочуються і потім «передаються людям, які нічого не роблять, то багатство суеііі-ііі.сі ва зменшується».

Парто зазначити, що при дослідженні впливу податків на виробництво і не тільки звертає увагу на негативний бік справи, а й виявляє певні явища. На його думку, багатство країни зростає тоді, коли податок змушує виробляти товари, що раніше імпортувалися. Крім того, податки сприяють скороченню «надмірного виробництва». До нього належить виробництво товарів для паразитичного споживання духовенства, дворянства. Скорочспня такого споживання, вважає В. Петті, дозволить використо- нуніпті отримані кошти на поліпшення потрібного виробництва. Як зазначав американський історик економічної думки Дж. Белл, в податках И. Петті бачив засіб збагачення й удосконалення держави: зібрані гроші могли бути спрямовані на стимулювання торгівлі і промисловості, а отже, ііп економічне зростання країни. В. Петті неодноразово наголошував на необхідності державної підтримки економіки. У другій половині XVII ст., зазначав він, економічні сили промислової буржуазії ще слабкі. Але до початку XVIII ст. вони настільки зміцніють, що державна підтримка їм лише шкодитиме. Але ці ідеї розвиватиме вже інша школа — англійська класична політекономія.

В. Петті показує вплив податків на грошовий обіг. У своєму аналізі він виходить з кількісної теорії меркантилістів. На його думку, якщо в країні багато грошей, то для неї і для її короля було б вигідно і де не завдало б шкоди приватним особам, якби весь надлишок перебував у королівських скринях. Далі він зазначає, що коли обсяг вилучених коштів буде таким, що грошей стане менше, ніж потрібно для ведення торгівлі, то наслідки цього можуть негативно відбитися на виробництві. Скорочення виробництва може спричинити зменшення кількості жителів, зниження їх старанності і творчості. В. Петті наводить абстрактний підрахунок: 100 ф. ст. проходять через 100 рук у вигляді заробітної плати і дають поштовх до виробництва товарів на 10 тис. ф. ст. Ці самі руки залишаться незайнятими, порожніми, якщо не буде постійного стимулу до їх використання.

На думку В. Петті, в Англії спостерігається нерівномірність у розподілі податків. Цей процес відбивається в тому, що: виплачувані грошима податки становлять незначну частку всього багатства королівства; тягар податків визначається результатами минулого року та ігноруються нинішні результати; будинки, що належать церкві і дворянам, податками не обкладаються; існує удавана (несправжня) турбота про бідних. З цього робиться висновок, що четверта частина всього населення сплачує в 4 рази більше того, що вона повинна була б платити.

В. Петті розглядає можливості введення непрямих податків. Ідея розвитку непрямого оподаткування в Англії виникла у В. Петті не випадково. Новий клас найманих робітників не мав ні землі, ні будинків, його доходи— заробітна плата — були надто низькими для введення будь-якого прямого податку. Проте, з погляду представника буржуазного класу, необхідно було знайти такі податки, які платила б наймана робоча сила. В. Петті звернувся до голландської системи акцизів. Він вважав, що кращий спосіб обкладання податком споживчих продуктів полягає у введенні специфічних акцизів, тобто в оподаткуванні кожного споживчого товару окремо, на відміну від універсального акцизу, яким оподатковують товарообіг у роздрібній або оптовій торгівлі. На його думку, треба обкладати кінцевий продукт, а не сировину: не слід оподатковувати зерно до того, як воно перетвориться на хліб, а вовна — у сукно.

Аналізуючи податкову систему Голландії, країни, яка в ті часи випереджала Англію в промисловому розвитку, В. Петті дійшов висновку, що можна оподатковувати не дохід платника податків, а його споживання. Крім того, непрямі податки мали масовий характер, майже покладалися на представників усіх верств, але перекладені в товарні ціни вони погіршуванії матеріальне становище передусім отримувачів низьких доходів. На думку І. Петті, податки повинні покладатися на все населення, кожен повинен (ірити участь у фінансуванні державних видатків відповідно до того, що він перо собі і насправді споживає. Таким чином, акцизи були саме тими податками, яких так не вистачало в Англії з погляду представника нової проми- і пової буржуазії.

У 1676 р. у книзі «Політична арифметика» В. Петті вводить в економічний аналіз кількісний метод. Як зазначено в «Трактаті про податки і июри», перше, що необхідно зробити — це підрахувати. «Політична арифметика» була деяким прообразом статистики, а її автор поставив питання про необхідність створення державної статистичної служби. В. Петті першим розрахував національне багатство і національний дохід Англії. Таким чином, були визначені потенційні джерела державних доходів.

За підрахунками В. Петті, у 1664 р. національне багатство Англії становило 250 млн ф. ст., із них 144 млн ф. ст. — земля. Національний дохід оув оцінений у 40 млн ф. ст. Державні доходи становили 1 млн ф. ст., у тому числі 700 тис. — податки, державні витрати — 1 мдн ф. ст., у тому чис- ііі 550 тис. — військові. За всієї умовності підрахунку (порівняно з сьогоднішніми статистичними методами) головних економічних показників, можемо визначити частку національного доходу, що використовувалася на державні потреби; у 1664 р. вона дорівнювала 2,5%, при цьому понад половину коштів становили військові витрати. Характерною рисою підрахунку національного багатства було введення до нього не тільки вартості ма іеріальпого багатства на суму 250 млн ф. ст, а й грошової оцінки населення: 26 млн людей оцінювалися сумою 417 млц ф. ст.

Для В. Петті такий підхід не був дивним, оскільки населення він ввалиш багатством: чим більша кількість населення, тим заможгііша країна, мана чисельність населення — справжнє джерело бідності. При розрахунку і ротової оцінки населення (417 млн ф. ст.) В. Петті враховував трудові навички, досвід, справність, здатність оволодівати новими машинами. Таким чішом, ще в XVII ст. він визначив важливість людського фактора в економічному розвитку країни. У своїх працях В. Петті обгрунтовує ідею, яка в XIX і XX ст. розвиватиметься іншими школами: про необхідність підвищення якості людської праці, інвестицій у людину, у людський капітал. Він наголошує на необхідності значного розширення народної освіти, виявлення і навчання за рахунок держави осіб, здібних до науки, яка є найважливішим чинником розвитку виробництва. В. Петті робив спроби розрахунку кваліфікованих спеціалістів: зокрема, скільки має бути лікарів і адвокатів, скільки студентів потрібно приймати щороку в університети.

Показово, що В. Петті відзначав деякі вигоди від податків з погляду «політичної арифметики»: митні збори дають можливість вести облік у зовнішній торгівлі і складати торговельний баланс країни; простий і загальний подушний податок допомагає вести облік населення; обкладенім будинків за кількістю димарів (реальний податок за зовнішніми ознаками) добре відбиває поліпшення і руйнування житлового майна; акцизи показують внутрішні витрати на споживання і дають загальні відомості про надмірності; поземельний податок робить платежі за податками пропорційними всій вартості, а не річній ренті; податки на рухоме майно вносять певну ясність про це майно. Таким чином, у В. Петті викладені всеосяжні проблеми оподаткування в період первісного накопичення капіталу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сутність та структура фінансової науки.	\|	Фінансові концепції англійської класичної політекономіі. Адам Сміт і Давід Рікардо.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.025 сек.