Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція № 1. Сутність і об’єктивні засади підприємництва.

Однією з неодмінних умов досягнення високої результативності в будь-якій підприємницькій діяльності є отримання необхідних знань, уявлень про форми, принципи та сфери підприємницької діяльності.

Мета дисципліни “Основи бізнесу та підприємництва” – формування у студентів ринкової психології, озброєння знаннями і розумінням законів і принципів, згідно яким розвивається бізнес, існуючих в ньому проблем.

Основні завдання курсу:

n Навчити студентів аналізувати цілі, задачі і практику організації бізнесу.

n Ознайомити з масштабом підприємництва за допомогою вивчення інтеграційного характеру проблем бізнесу.

В результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:

соціально-економічний зміст і форми функціонування бізнесу, передумови та основні засади розвитку підприємницької діяльності.

Студенти повинні вміти:

застосовувати набуті знання і певні практичні навички як в організації власного бізнесу, так і в майбутній трудовій діяльності в інших сферах економіки України.

Економіка будь-якого суспільства – це сукупність різних видів діяльності, результатом якої є створення матеріальних благ і їх рух до споживача. Ця діяльність здійснюється на основі взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Бізнес теж діяльність, що історично виникла в процесі розвитку суспільства. Бізнес – категорія ринку, економічна категорія. З розвитком суспільства розвивається і бізнес. Однак не треба вважати, що родові ознаки бізнесу можуть проявитися лише при наявності ринкової економіки. Вони були присутні і в первісній економіці, і в радянській планово-розподільній економіці. Найпростіше визначення бізнесу можна дати таке: “Бізнес – це діло”. Бізнес – це система діяльності, де організація виробництва товарів і послуг здійснюється тими, кому належать фактори виробництва, чи бізнес є організація економічної діяльності на основі приватної власності з метою отримання прибутку [4]. В такій системі не потрібне централізоване планування і координація економічної діяльності з боку державних інститутів. Все це заміняє ринок і системи цін.

Рушійною силою розвитку бізнесу виступає ряд економічних законів ринку, а саме закон вартості і закон попиту і пропозиції. В умовах ринку закон вартості діє як закон цін. Суперечність між попитом і пропозицією виступає фактором розвитку бізнесу.

Неминучість конкуренції між бізнесменами викликана пріоритетом споживання над виробництвом. Конкуренція є об’єктивною закономірністю становлення і розвитку бізнесу, важливою передумовою упорядкування цін, сприяє витисканню з виробництва неефективних підприємств, раціональному перегрупуванню ресурсів, охороняє споживача від диктату виробника.

Підприємництво як економічний феномен – більш вузьке поняття, ніж бізнес, але в господарській практиці їх часто ототожнюють.

Бізнес охоплює відносини, що виникають між усіма учасниками ринкової економіки, і включає в дію не тільки підприємців, але і споживачів, найманих робітників, державні структури.

В Україні бізнесом можуть займатися практично усі громадяни за винятком категорій, яким ця діяльність заборонена законом. Маються на увазі працівники органів міліції, суду, прокуратури, державної безпеки, арбітражу, нотаріату, державної влади і управління, які повинні здійснювати контроль за роботою підприємств, наприклад працівники фінансових органів, податкової інспекції. Заборонено займатися бізнесом по рішенню суду і особам до закінчення строку вироку, а також тим, які мають непогашену судимість.

Таким чином, суб’єктами бізнесу можуть виступати громадяни, права яких не обмежені законом, юридичні особи, що володіють різними видами власності, а також громадяни іноземних держав і особи без громадянства в межах повноважень, встановлених законодавством, а саме:

n власне підприємці;

n колективи підприємців і підприємницькі асоціації;

n індивідуальні і колективні споживачі продукції (робот, послуг), запропонованої підприємцями, а також союзи і асоціації споживачів;

n робітники, що здійснюють трудову діяльність по найму на контрактній або іншій основі, а також їх професійні спілки;

n державні структури в тих випадках, коли вони виступають безпосередніми учасниками угод (надання урядових замовлень підприємцям, визначення цін, складу і обсягу пільг при виконанні спеціальних робіт і ін.).

Державні структури можуть мати і непрямий вплив на суб’єктів ділових відносин, являючи собою гарантів здійснення законного бізнесу.

Основні види бізнесу: підприємницький, споживчий, трудовий і державний.

Підприємницький бізнес – один з самих динамічних видів бізнесу. Його суб’єктами виступають підприємці (як фізичні, так і юридичні особи). В наступній лекції ми детально розглянемо сутність підприємництва.

Споживчий бізнес– масове явище в ринкових відносинах, здійснюється усіма громадянами і тому відбиває загальну участь людей в системі ділових відносин, зацікавленість людей в кінцевих результатах виробництва і безпосередньо направлений на пошук найкращих умов отримання цих результатів. Споживчий бізнес є одночасно і стимулятором по відношенню до підприємницького бізнесу, вимушуючи підприємців не тільки враховувати запити споживачів, але і сприймати їх як природних партнерів по діловим зв’язкам. Учасниками споживчого бізнесу виступають і підприємці як споживачі продукції інших фірм.

Діловий інтерес споживачів – придбання товарів і послуг -- реалізується за допомогою самостійного встановлення контактів з виробниками і продавцями продукції (послуг) на основі самостійного пошуку контрагентів по принципу максимізації вигоди. Якщо для підприємців вигодою є доход (як правило, в грошовій формі), то для споживачів такою вигодою є товар (послуга), що найкраще задовольняє потреби.

Основою споживчого бізнесу є приватна власність на предмети споживання і послуги.

Трудовий бізнес– це бізнес громадян, що працюють по найму. Як і споживачі, вони є рівноправними учасниками відносин з підприємцями. Діловий інтерес найманих працівників – здобуття доходу – реалізується з допомогою роботи в підприємницькій фірмі на контрактній або іншій основі. Вигодою для них є особистий доход, отриманий в результаті виконання службових обов’язків.

Реалізуючі свої трудові інтереси, ця категорія громадян робить свій специфічний трудовий бізнес.

В чому ж його суть?

По-перше, предметом угоди між працівником і підприємцем є не “товар робоча сила”, а просто робоча сила. Вона не може бути товаром, тому що не має істотної ознаки товару – не відчужується назавжди від свого носія після укладання трудового контракту. Робоча сила лише здається в строкову оренду. Угода між підприємцем і робітником це орендна угода, в якій обумовлюються строки, умови оренди і інші моменти, притаманні орендній угоді.

По-друге, укладаючи угоду, обидві сторони – і працівники, і підприємці – роблять ініціативний вибір і йдуть на економічний ризик, використовують різні засоби тиску одна на одну (наприклад, укладання колективних договорів між підприємцями і профспілками), несуть взаємну відповідальність за порушення умов угоди про наймання. Обидві сторони здійснюють за допомогою угоди свою ділову стратегію і тактику. У наявності необхідні ознаки бізнесу як з однієї сторони, так і з іншої.

По-третє, наймані працівники мають можливість змінити свій соціальний статус, перетворюючись у власників в результаті придбання акцій підприємницьких фірм, або, після закінчення терміну угоди про наймання, відкриваючи своє діло.

Основою трудового бізнесу є приватна власність на робочу силу.

Державний бізнес здійснюють державні органи, в тому числі, коли вони безпосередньо виходять на ринок з діловими пропозиціями. В цьому стані дані органи є рівноправними партнерами інших учасників ділових відносин. Діловий інтерес держави, однак, відрізняється від ділових інтересів інших суб’єктів. Основу першого складає потреба в здійснені пріоритетних загальнодержавних науково-технічних, науково-виробничих (як правило, наукоємких, капіталоємких) і інших програм, здатних принести користь державі і тим самим – її громадянам. Принцип взаємної вигоди сторін при таких угодах є іншим – підприємницькі фірми заохочуються державою за участь в цих програмах, держава ж отримує можливість реалізації програм.

Основу державного бізнесу складає державна власність на засоби виробництва, інформацію, продукцію інтелектуальної праці, цінні папери, грошові ресурси.

Перші спроби систематичного теоретичного осмислення підприємництва почалися у ХVII ст., хоча співтовариства підприємців, які складалися з ремісників, купців, лихварів, з’явилися значно раніше. Вперше поняття “підприємець” (фр. – entrepreneur) у науковий обіг ввів англійський економіст Річард Кантільон [1]. Р. Кантільйон зробив також систематичний аналіз підприємництва. Він розумів підприємництво як економічну функцію особливого роду та підкреслював завжди присутній у ньому елемент ризику.

Вагомий внесок у дослідження феномену підприємництва протягом ХVIII – ХІХ ст. зробили відомі західні економісти А. Сміт, Ж.Б. Сей, А. Маршалл, Й. Шумпетер та ін.

Адам Сміт перебував під значним впливом Річарда Кантільйона і фізіократів. Підприємець, за висловом А. Сміта, є власником, який іде на економічний ризик заради реалізації певної комерційної ідеї та отримання прибутку. Підприємець планує, організує виробництво та розпоряджається його результатами.

У ХVIII ст. подальше осмислення поняття підприємництва здійснював французький економіст Жан Батіст Сей, який пов’язував підприємництво з організацією людей у межах виробничої одиниці. Він мав особистий досвід у сфері бізнесу, образно сприймав його, чого були позбавлені інші класичні економісти. Для Сея підприємець – це людина, яка організує інших людей у рамках виробничої одиниці. Він ставив підприємця у центр процесу виробництва і теорії розподілу, що вплинуло на багатьох теоретиків-економістів. Зокрема, Ж.Б. Сей вважав, що підприємець – це економічний агент, який комбінує фактори виробництва (землю, капітал та працю).

Альфред Маршалл ототожнював підприємництво з менеджментом. У фундаментальній праці “Принципи економікс” (1890 р.) А. Маршалл особливо наголосив на інноваційному моменті та активній ролі самого підприємця у застосуванні нових машин і технологічних процесів.

Апогеєм у розробці теорії підприємництва стали праці австро-американського економіста й соціолога Йозефа Шумпетера. Концепція підприємництва Й. Шумпетера ґрунтується на трьох головних засадах:

n функція підприємництва полягає головним чином у революціонізації та реформуванні виробництва шляхом використання різноманітних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків, реорганізації виробництва. Отже, змістом підприємництва є “здійснення комбінацій” факторів виробництва або різні нововведення;

n підприємництво є універсальною загальноекономічною функцією будь-якої економічної системи та поєднується з виконанням інших видів діяльності (управлінням, науковими розробками, маркетингом та ін.) і тому “розподіляється” серед різних спеціалістів. Статус власника не виступає у Шумпетера визначальною властивістю підприємця;

n підприємництво є функцією господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, типи, мотивації.

У центр своєї теорії економічного розвитку Й. Шумпетер поставив підприємця, в якому втілені принципово нові підприємницькі якості, що стали рушієм економічного науково-технічного прогресу ХХ ст. Підприємницьку функцію він ототожнював із функцією економічного лідерства і новаторства. Шумпетер зазначав, що інновація – дітище підприємництва, а підприємець – творець інновації.

Узагальнюючи наукові погляди на сутність підприємництва і на роль підприємця в контексті історичної еволюції, можна констатувати, що підприємець – це активний суб’єкт пошуку й реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новаторських ідей, розробленні нових продуктів і технологій, здійсненні інновацій та оволодінні перспективними факторами економічного розвитку.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки [2]:

1) свобода вибору напрямків і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявність фактора ризику;

3) орієнтація на досягнення комерційного успіху (зиску);

4) інноваційний характер діяльності.

Підприємництво – не лише особливий вид діяльності, а й певні стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:

1) ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

2) готовність наражатися на власний ризик;

3) гнучкість і постійне самооновлення;

4) цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності.

Крім того, підприємництво – це комплекс особливих функцій, виконуваних в економіці (народному господарстві), спрямований на забезпечення розвитку і вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головні функції сфери підприємницької діяльності:

n ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

n організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту, реклами та інших господарських справ);

n творчу (новаторські ідеї, генерування й активне використання ініціативи, вміння ризикувати).

Отже, підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична діяльність господарюючих суб’єктів з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, яка здійснюється на власний ризик з метою одержання прибутку або власного доходу. [1].

Не треба ототожнювати поняття “підприємництво” та “підприємливість”.

Підприємливість – це здатність людини (особистості) до самостійних, неординарних, нетипових дій. Тому в умовах ринку практично всі люди мають бути підприємливими, але це не означає, що всі повинні і можуть бути підприємцями. Як показує світовий досвід, лише 5 – 8 % населення країни є представниками підприємницьких кіл.

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції – інноваційну (творчу), ресурсну, організаційну, стимулюючу (мотиваційну) (рис. 2.1.).

Інноваційна (творча) –генерування та реалізація нової комерційної ідеї

Ресурсна мобілізаціяматеріальних, фінансових, трудових, інформаційних ресурсів

ФУНКЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Організаційна –реєстрація підприємства, організація виробництва, збуту, реклами тощо

Стимулююча (мотиваційна) –формування мотиваційного механізму ефективної та корисної праці

Рис.2.1. Основні функції підприємницької діяльності

Інноваційна (творча) функція підприємництва полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових комерційних ідей, у здійсненні техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція підприємництва передбачає мобілізацію на добровільних засадах матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних, інтелектуальних та інших ресурсів.

Організаційна функція підприємництва полягає у безпосередній організації виробництва, збуту, рекламі тощо; зводиться до поєднання ресурсів в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх виконанням.

Стимулююча (мотиваційна) функція підприємництва зводиться до формування стимулюючого (мотиваційного) механізму ефективного використання ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва, а також до максимального задоволення потреб споживача.

Економічною основою підприємницької діяльності є приватна власність.

Для практичної організації підприємницької діяльності потрібні знання з багатьох дисциплін. Насамперед, йдеться про економічну теорію, менеджмент та маркетинг, які є підґрунтям для створення та функціонування власного бізнесу. Зокрема, курс економічної теорії як теорії і практики ринкового господарства дає змогу зрозуміти макроекономічне середовище, безпосередню практику ринкової організації виробництва. Це наука також про саморегуляцію економіки на основі економічної свободи її учасників. Головне завдання економічної теорії полягає у з’ясуванні закономірностей, причин і факторів, що визначають ринкову ціну товару, переходу індивідуальних витрат виробництва в суспільну ринкову ціну.

Маркетинг уособлює сукупність знань про таку систему організації роботи фірм, за якої виробничі рішення виносяться на основі спеціального вивчення потреб споживачів, їх прогнозу та управління. Маркетинг означає, що виробник товарів або продукції, послуг від пасивної функції виробництва і пропозиції товарів переходить до активної поліфункції формування попиту поряд із виробництвом товарів.

Головною метою маркетингу як засобу організації підприємницької діяльності виступає створення й функціонування системи регулювання виробництва на виклик ринку. Маркетинг стає провідною ланкою підприємницького управління. Реалізація його принципів означає підпорядкування, насамперед виробничого менеджменту, вимогам ринку (формування асортиментної програми виробництва),чітке виконання запланованої виробничої програми, її оперативне коригування в разі необхідності. Зрештою, здійснення програм маркетингу означає збільшення питомої ваги продукції фірми на ринках збуту.

Винятково велике значення у підприємницькій діяльності має менеджмент, що є узагальненням практики раціонального управління комерційним підприємством. Це пов’язано з ускладненням технології виробництва і зростанням вартості устаткування, загостренням конкурентної боротьби, поліваріантністю результатів підприємницької діяльності. Менеджмент розглядає фірму як соціальну ланку ринкової системи господарювання, в якій відбуваються управління фінансами, маркетингом, менеджмент персоналу, виробництва та інші напрями мобілізації колективних зусиль.

У своєму поєднанні економічна теорія, маркетинг, менеджмент є науково-методичною та практичною основою вивчення комплексу питань організації та економіки підприємницької діяльності. Вони розкривають багатство змісту ринкової економіки, основні принципи та форми її реалізації у практиці підприємницької діяльності.

Людство за всю свою історію знало дві форми організації суспільного виробництва – натуральну і товарну. Перша панувала в усіх докапіталістичних (доринкових) формаціях. Друга, започаткована ще у період розвитку первісного ладу, існує донині і є визначальною формою виробництва в усіх індустріально розвинутих країнах.

Історично першим виникло натуральне виробництво. Натуральне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, для споживання всередині того господарства, де вони вироблені. У найбільш чистому вигляді натуральне виробництво існувало у первісній общині, коли люди не знали суспільного поділу праці, тобто не обмінювались між собою виробленою продукцією. Натуральне виробництво панувало у патріархальній селянській общині, у середньовічних феодальних маєтках. Вироблені продукти праці у вигляді конкретних благ – їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що задовольняють певні потреби, є природними формами багатства.

У натуральних господарствах існував замкнений кругообіг (рух) продукту, який, як правило, не виходив за їх межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших, як у виробництві, так і у споживанні. Рівень споживання суб’єктів господарювання залежав тільки від рівня виробництва. Безперечно, це не виключало того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші якимись окремими суб’єктами чи спільнотами. Але цей обмін був випадковим або таким, що не справляв серйозного впливу на виробничу сферу і споживання.

Натуральне виробництво має такі основні риси:

1. Універсальність праці. Діяльність суб’єкта господарювання при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб, як правило, з однаковим набором видів праці. Щоправда, усередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їхніми групами.

2. Замкненість виробництва. Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи – від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

3. Прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Прямі натуральні зв’язки ведуть до безпосереднього використання виробленого господарства. Подібні зв’язки виражають спосіб руху виробленого продукту за такою схемою: виробництво – розподіл – споживання.

Товарне виробництво – це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, шляхом купівлі-продажу цих продуктів, що стають товарами.

Матеріальною основою виникнення товарного виробництва є суспільний поділ праці, що означає спеціалізацію виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Саме суспільний поділ праці зумовлює об’єктивну необхідність і можливість регулярного обміну продуктами.

Іншою передумовою формування товарного виробництва є економічна відокремленість виробників, яка полягає у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Обмінювати можна лише те, що належить виробникові, тобто є його власністю.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству 7 – 8 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні. Воно має такі визначальні риси:

n суспільний поділ праці;

n повна соціально-економічна відокремленість виробників;

n економічні зв’язки між відокремленими товаровиробниками відбуваються шляхом обміну;

n приватна власність на результати праці;

n продукт праці набуває форму товару.

Товар – це продукт праці, який має дві властивості:

1) здатність задовольнити певну потребу людини;

2) можливість обміну на інші товари шляхом купівлі-продажу. Тобто товар – це продукт праці, який задовольняє певну потребу людини і виготовлений з метою обміну.

Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв’язку є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки веде до подальшого поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і, як результат, до зростання кількості виробленої продукції, тобто продуктивності праці.

Елементами процесу виробництва є власне праця, предмети праці та засоби праці. У сукупності засоби та предмети праці становлять засоби виробництва (рис. 3.1.)

Виробництво

Праця

Засоби праці

Предмети праці

Засоби виробництва

П р о д у к т и

Рис. 3.1. Основні елементи процесу суспільного виробництва

Система факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні й духовні блага, є продуктивними силами суспільства. До цієї системи належать (див. рис.3.2.):

n працівники;

n засоби праці (інструменти, механізми, машини, двигуни, апарати, різні пристрої тощо);

n предмети праці (земля, сировина, матеріали, корисні копалини тощо);

n наука як специфічна продуктивна сила;

n форми і методи організації виробництва;

n інформація.

Виробництво

Люди (працівники)

Засоби виробництва

Сили природи, які викорис-товуються

Наука, інформація

Форми і методи організації виробництва

Рис. 3.2. Основні складові (елементи) продуктивних сил суспільства

Виникнення товарного виробництва передбачає дві передумови.

Перша – це обмін товарів, який відбувається на основі еквівалентності (у товарі, що обмінюються, має бути вкладена однакова кількість праці). Еквівалентний обмін можливий лише за наявності свободи вибору, можливої лише в умовах конкуренції.

Друга – це економічна відокремленість виробників, що зумовлює свободу діяльності господарюючих суб’єктів. Тобто економічна відокремленість передбачає самостійний вибір видів діяльності суб’єктів господарювання, самостійне (вільне) формування програми діяльності тощо. А це і є не що інше, як підприємницька діяльність.

Таким чином, підприємництво є невід’ємною властивістю (атрибутом) товарного виробництва. Без свободи господарської діяльності, тобто підприємництва, товарного виробництва не існує. У свою чергу, підприємницька діяльність неможлива без наявності товарного виробництва, яке є для підприємництва матеріальною основою, базою, ґрунтом, на якому лише і можуть розвиватися підприємницькі відносини.

Родові ознаки підприємницької діяльності повною мірою виявляються в сучасній ринковій економіці, де вони мають визначені особливості, зумовлені товарними відносинами.

Як явище господарського життя, ринок виник внаслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породили товарне ведення господарства. Ринок формувався у ході становлення товарного виробництва і є його неодмінним та найважливішим елементом. Отже, причини існування ринку криються у причинах товарного виробництва.

Ринок насамперед виступає як обмін товарів, організований за законами руху товарних відносин. З давніх часів ринок визначали як місце (ринкову площу), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ось чому у багатьох слово “ринок” асоціюється з базаром – місцем обмину вироблених благ. Але це правильно лише частково. Ринок – поняття більш широке і містке. Це також магазини, універмаги, універсами, різні намети, де купуються товари щоденного вжитку. Є ринки, на яких продаються і купуються цінні папери (акції, облігації), -- фондові біржі. На товарних біржах пропонуються зерно, цукор, цемент тощо. Відносини між продавцями і покупцями щодо існуючих та потенційних товарів утворюють ринки.

Однак ринок – це не просто сфера обміну, а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відображення у ціні. Тобто, збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за допомогою цін. Ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.

Далі необхідно визначити суб’єктів і об’єктив ринку.

Суб’єкти ринку – це фізичні та юридичні особи, що вступають до економічних відносин товарообміну та послуг в одних випадках як споживачі, в інших – як виробники. Суб’єктами є індивідуальні товаровиробники, фірми, сім’ї, організації, держава та ін.

Об’єкти ринку – це специфічні групи товарів та послуг, що мають стійкий попит, постійно надходять на ринок. Об’єктами ринку є товари, послуги, технології, інформація тощо.

Більш повно сутність ринку розкривається через функції, які він виконує. Головні з них такі: регулююча, контролююча, розподільча, стимулююча, інтегруюча (рис. 3.3.).

Регулююча функція ринку полягає у регулюванні виробництва товарів та послуг, встановленні пропорцій суспільного виробництва. Ринок сам диктує, що і скільки виробляти.

Контролююча функція ринку визначає суспільну значущість виробленого продукту та витраченої на його виготовлення праці.

Розподільча функція ринку забезпечує збалансованість економіки, диференціює доходи товаровиробників, виявляє переможців та переможених.

Стимулююча функція ринку сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва для одержання найкращих остаточних результатів, спонукає зростання продуктивності праці, використовування нової техніки тощо. Тобто ринок повертає економіку обличчям до потреб людей, робить всіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими у задоволенні цих потреб.

Інтегруюча функція ринку об’єднує економіку в одне ціле, розкриваючи систему горизонтальних і вертикальних зв’язків (підприємств, галузей, регіонів), у тому числі зовнішньоекономічних. Ринок сприяє проникненню товарів у різні країни і куточки світу.

Пізнання ринку неможливе без аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути кілька, тому що ринок є складним і багатоманітним утворенням економічного життя.

Рис. 1.3. Основні функції ринку

Так, з точки зору економічного призначення об’єктів ринкових відносин, ринок можна класифікувати як:

n ринок предметів споживання та послуг;

n ринок засобів виробництва;

n ринок науково-технічних розробок та інформації;

n ринок “ноу-хау”;

n ринок праці;

n ринок цінних паперів (фінансовий ринок);

n валютний ринок.

Структура ринку може бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою або за географічним положенням:

n місцевий ринок;

n ринок окремих територій;

n ринок окремих регіонів;

n загальнонаціональний (внутрішній) ринок;

n світовий;

n ринок коаліцій різних країн (ЄС, СНД тощо).

Ринок можна характеризувати залежно від ступеня розвиненості ринкових відносин:

n розвинутий ринок;

n ринок, що формується.

Залежно від ступеня обмеження конкуренції розрізняють:

n монополістичний ринок;

n олігополістичний ринок;

n ринок вільної конкуренції (вільний ринок);

n змішаний ринок.

Відповідно до чинного законодавства виділяють:

n легальний (офіційний) ринок;

n нелегальний (тіньовий) ринок;

За характером продажу розрізняють:

n оптовий ринок (ринок оптової торгівлі);

n роздрібний ринок (ринок роздрібної торгівлі).

Важливим елементом відтворення ринкового середовища є ринкова інфраструктура. Ринкова інфраструктура – це сукупність (система) підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили тощо. До таких установ належать: біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, оптові та постачально-збутові організації, інвестиційні компанії, страхові організації, аудиторські фірми тощо.

Головним інструментом створення моделі ринку має бути не стихійна гра сил, а активна й послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інститутів ринкової економіки, яка включає такі основні елементи:

n ринковий механізм;

n методи державного регулювання; рівень та ступень громадської свідомості;

n дієвий механізм соціального захисту населення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ІІІ період. Назрівання Другої Світової війни 1933-1939 рр.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.