Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Суперечності акціонерних компаній.

Сутність і структура акцій та акціонерного капіталу

Акціонерна власність в економічній системі

Підприємства і принципи їх діяльності.

Сутність підприємств та їх види.

Підприємства та їх основні види

Тема: Підприємництво та акціонерна власність

Лекція № 8

Навчальна мета:Розкрити поняття та суть: підприємницької діяльності та її форми, підприємства – їх види і принципи діяльності.

Час:80 хв.

Метод: Лекція

Місце: Навчальна аудиторія

Навчальні питання:

1. 35 хв.

2. 40 хв.

3. Заключна частина – 5 хв.(підсумок лекції, відповіді на запитання).

Матеріально-технічне забезпечення:першоджерела, таблиці, схеми, малюнки.

Джерела і література:

1. Башнянин Г.І., Шевчик Є.С. Політична економія: Навч. посіб. 3-те вид., перероб. і випр. – Львів: "Новий світ– 2000". – 2004. – 480с.

2. Гальчинський А.С. Палкін Ю.І. Основи економічних знань. Київ. "Вища

школа", 1999.

3. Економіка. Навчальний посібник / за ред. доц.. С.Д.Степаненка. – К.: КНЕУ, 2006. – 246с.

4. Крупка М.І, Островерх П.І., Реверчук С.К.. Основи економічної теорії: Підручник. – К.:Анка. – 2001. – 344с.

5. Кулішов В.В.. Основи економічної теорії: Підручник для студентів ВНЗ 3-те вид. випр. і доп.. – Львів: "Магнолія 2006" 2007. – 516с.

6. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – Київ, "Видавництво центр", "Академія", 2003. – 656с.

7. Основи економічної теорії, (політичний аспект). Київ, "Вища школа", 1999.

План

1..Підприємства та їх основні види

1.1Сутність підприємств та їх види.

Внаслідок суспільного поділу праці народне господарство будь-якої країни поділяється на окремі сфери (наприклад, сфери матеріального та нематеріального виробництва), галузі. Кількість галузей залежить від глибини суспільного поділу праці. У колишньому СРСР налічувалося до 400 галузей народного господарства, у США — майже 700 лише у сфері промисловості.

Підприємство — основна ланка народного господарства, самостійний суб'єкт, який забезпечує планомірне виробництво більшості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою привласнення прибутку.

Для досягнення цієї мети підприємство може ставити перед собою конкретніші техніко-економічні цілі, зокрема досягнення вищих і стабільних темпів економічного зростання, збільшення обсягу продажу тощо.

Як у первинній ланці народного господарства, на підприємстві зосереджена сукупність продуктивних сил (засобів виробництва, працівників тощо) й відносин економічної власності. Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об'єктів власності та розподілу створеного працівниками необхідно-го та додаткового продукту. Суб'єктами відносин власності є саме підприємство як юридична особа, його працівники. Ознаки підприємства як юридичної особи — наявність у нього свого статуту, балансу доходів і витрат, рахунка в банку і права укладати договори з іншими юридичними особами. Водночас за наявності більшості з цих ознак, але існуванні підприємства за рахунок держави або головної компанії тощо воно має лише оперативно-господарську, а не економічну самостійність. Таку самостійність воно набуває тоді, коли діє на принципах комерційного розрахунку, ефективно господарює, привласнює доходи, в тому числі прибуток, і здійснює власні витрати. Як юридична особа, підприємство має свою назву, під якою виконує свої обов'язки, відчужує майно тощо. Кожне підприємство вступає у відносини з іншими підприємствами (купуючи комплектуючі вироби, сировину, надаючи й отримуючи послуги), державою (сплачуючи податки до бюджету тощо), банками (отримуючи кредити та сплачуючи відсотки за ними).

Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу виробництва, розміру підприємства на ньому функціону-ють основні, допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями. Підприєм-ство вступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з іншими підприємствами, тобто є важливою ланкою техніко-економічних відносин.

Підприємства слід відрізняти від фірм, компаній. Фірма переважно складається з декількох підприємств (кожне з яких виготовляє один вид продукції виробництва), тобто є багатопрофільною, вкладає інвестиції в різні галузі, більша за розмірами. Це забезпечує їй більшу стійкість в період несприятливої економічної кон'юнктури. Якщо фірма складається з одного підприємства, то ці поняття тотожні. У західній економічній літературі підприємство називають фірмою. Причиною виникнення фірм американський економіст Р. Коуз називав необхідність зменшення трансакційних витрат, Ф. Найт (США) — результат мінімізації ризику та невизначеності. Проте ці причини є похідними щодо зумовленості появи фірм розвитком продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, передусім в одиничній формі (спеціалізації, кооперації).

На підприємствах відбувається поєднання працівників із засобами виробництва, причому від характеру такого поєднання значною мірою залежить тип підприємства. Якщо, наприклад, засоби виробництва належать окремому власникові або групі власників і працівників наймають на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, такі підприємства є капіталістичними. Якщо засоби виробництва викупили працівники, як це має місце на 11 тис. фірм США, то воно стає колективним трудовим підприємством. Отже, основний критерій розмежування підприємств — тип власності.

Відповідно до цього критерію в Україні та багатьох інших країнах функціонують такі основні види підприємств:

Державні — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.

Колективи трудові — засновані на власності трудового колективу. Їх поділяють на колективні трудові підприємства (народні підприємства), кооперативні, підприємства громадських організацій тощо.

Приватнокапіталістичні — засновані на власності окремої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу.

Колективні (або акціонерні) капіталістичні — засновані на власності декількох власників капіталу, які наймають робочу силу.

Індивідуальні — засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці.

Сімейні — засновані на праці членів однієї сім'ї.

Спільні {або змішані) — засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу. Майже 90% таких підприємств у розвинутих країнах світу — підприємства з обмеженою відповідальністю.

Співвідношення між основними видами підприємств, насамперед між державними і недержавними, змінюються в процесі еволюції економічної системи, конкретної соціально-економічної ситуації в суспільстві.

Особливою формою підприємства є кооперативи, які в більшості країн створюються не для отримання прибутків, а для надання допомоги членам кооперативу.

Найефективніший вид підприємств у розвинутих країнах світу — народні підприємства, в яких усувається антагонізм між працею і власністю, працею і економічною владою, працею та управлінням власністю; на них відкриваються найбільші можливості для розвитку творчих, організаторських, інтелектуальних і фізичних сил людини. Такі підприємства є основною ланкою народної економіки, про що йшлося вище.

З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, відкриті й закриті акціонерні компанії тощо. В юридичній практиці в країнах Заходу поняття «підприємство» не існує.

Договірне (повне або змішане) товариство засновують юридичні та фізичні особи, які не об'єднують свої капітали і не створюють нової юридичної особи, зберігають господарську та юридичну самостійність, мають самостійні баланси тощо. Учасники договірного товариства на підставі договору про спільну діяльність передають спільне майно в управління одного з них. Учасники такого товариства поділяються на дійсних членів (які є рівноправними) і членів-вкладників (які мають лише дорадчий голос). Крім того, у повному товаристві повну відповідальність за зобов'язаннями несуть усім майном всі учасники, а у змішаному — один або кілька дійсних членів. Вкладники таку відповідальність несуть лише у межах своїх вкладів. Прибуток розподіляється згідно з домовленістю, зафіксованою в договорі. Договірне товариство не має права випускати цінні папери.

Товариства з обмеженою відповідальністю (акціонерні товариства закритого типу) створюються внаслідок об'єднання пайових внесків; відповідно до їх величини розподіляється прибуток. Члени цього товариства відповідають за зобов'язаннями підприємства лише розміром вкладеного у пай капіталу і не мають права продавати свої паї на відкритому ринку. Такі товариства можуть створювати підприємства, організації, громадяни та інші суб'єкти. Установчі документи цих товариств — статут і установчий договір. Для створення товариства з обмеженою відповідальністю в різних країнах встановлюється неоднакова мінімальна сума статутного капіталу. Так, у ФРН він сягає 50 тис. марок, в Австрії — 500 тис. шилінгів. Товариства з обмеженою відповідальністю позначають літерами Ltd, або повною назвою limited.

У західній економічній літературі за критерієм власності розрізняють лише приватні та державні (або публічні) підприємства. Такий підхід, по-перше, означає ігнорування проміжних форм, ланок між цими типами власності, заперечення реального плюралізму форм власності. По-друге, — позаісторичний підхід до проблеми, сповідування одного з економічних стереотипів минулого, оскільки називаються лише типи власності, що існували до кінця XIX ст., до масового виникнення акціонерних компаній, а в наступний період — й інших колективних форм власності. По-третє, — ігнорування окремого, відносно самостійного типу економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючого (якщо ігнорується колективна власність, то ігноруються й колективні інтереси).

Найпоширенішими у розвинутих країнах світу є приватні підприємства. Так, у США в 1996 р. із загальної кількості 23,2 млн підприємств з обсягом продажу нижче 50 тис. дол. (переважно найдрібніші приватні підприємства) було майже 22 млн, проте вони привласнили менше 2% сукупних доходів.

Приватне підприємство — вид підприємства, в якому суб'єктом є одна фізична особа, що несе повну відповідальність перед кредиторами і само-стійно управляє всіма стадіями виробничої та комерційної діяльності.

Назва приватного підприємства повинна містити прізвище та ім'я засновника. Якщо власних засобів для ведення справ недостатньо, власник може скористатися кредитом, за який сплачуватиме відсотки. Розширюючи підприємство, власник може частину функцій управління передати іншій особі, скажімо, з числа найманих працівників. Переваги приватних підприємств полягають у тому, що рішення приймаються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати свої дії з іншими особами, весь прибуток (крім сплати частини доходів до бюджету) привласнює одна фізична особа. Недоліки приватних підприємств: ризик діяльності лягає на самого власника, відповідальність перед кредиторами він несе всім своїм майном, розміри підприємства невеликі, величина привласнюваного прибутку незначна. Найдоцільніше створювати приватні підприємства для виробництва невеликих партій виробів, надання індивідуальних послуг, інтелектуальної діяльності щодо винаходів, окремих товарів, інших робіт, де найефективніша індивідуальна праця.

Існують також інші критерії класифікації підприємств. Так, за наявністю влади на ринку їх поділяють на конкурентні, олігопольні та монопольні. За характером економічної діяльності — на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об'єднання тощо. Така класифікація водночас значною мірою збігається з їх галузевою належністю. За сферою діяльності — місцеві, регіональні, національні, міжнародні підприємства. За кількісними показниками — малі, середні й великі. За критерієм домінуючого фактора виробництва — наукомісткі, фондомісткі, трудомісткі тощо.

В усіх розвинутих країнах світу кількісно переважають малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства: у США, наприклад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно 23,2 млн підприємств США в 1996 р. до малих належало понад 22 млн, але їхня частка в доходах наближалася до 10%. В Україні наприкінці 2000 р. кількість малих підприємств, на який працювало до 1,7 млн осіб, становила приблизно 197 тис. (діючих), але вони виробляли менше 10% валової продукції. В Польщі майже 2 млн таких підприємств.

Своєрідний ренесанс малого бізнесу почався з розгортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, кооперування виробництва, формує великий попит на вузькоспеціалізовану продукцію. Малі підприємства мобільніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції, в експериментаторстві, у зниженні деяких витрат виробництва (через відсутність або низькі витрати на управління, рекламу тощо), у повнішому використанні особистісних і речових факторів виробництва, у необхідності значно менших сум капіталу для їх заснування тощо. Тому крупні компанії часто використовують їх як випробовувачів нової техніки, перекладають на них ті види діяльності, які їм невигідні (де не потрібне масове виробництво тощо), а отже, їх існування певною мірою вигідне для крупного бізнесу, дає змогу привласнювати частину прибутку малих підприємств тощо. Крім того, ці підприємства забезпечували більшість робочих місць, а великі скоротили їх.

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня. Ці підприємства також економлять на техніці безпеки, поліпшенні умов праці, мають менші можливості для підвищення кваліфікаційного рівня працівників тощо.

Головними причинами їх високої «смертності» (у США, наприклад, у 1998 р. збанкрутувало 1,4 млн підприємств) є такі суб'єктивні фактори: по-перше, намагання значної кількості людей, які не мають підприємницького хисту, створювати нові підприємства (світовий досвід свідчить, що лише приблизно 5% населення країни має такий хист). По-друге, навіть особам з підприємницьким хистом бракує належного досвіду управління малими підприємствами. По-третє, труднощі в отриманні кредитів, методи недосконалої конкуренції з боку монополій тощо.

Значного розвитку в останні два десятиріччя у передових країнах світу набув венчурний (ризиковий) капітал — якісно новий засіб фінансування ризикового підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Ризикові підприємства не повертають вкладені у них кошти і не виплачують відсотки на них. Зате інвестор отримує права на всі запатентовані й незапатентовані «ноу-хау», інновації й засновницький прибуток від діяльності такого підприємства в разі успіху.

Венчурні підприємства створюють безпосередньо підприємці, менеджери, бізнесмени. Це можуть бути окремі відділення (філії) крупних компаній і фінанси-вих груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-технічного прогре-су, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у виробництво.

Створення венчурних підприємств вигідне крупним компаніям, оскільки таким чином вони використовують підприємницький талант дрібних бізнесменів, їхню енергію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п'ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена крупними компаніями розвинутих країн світу, запозичена у невеликих фірм і дає позитивний комерційний результат.

У США в середині 90-х років майже 20 тис. невеликих фірм проводили інтенсивні наукові розробки, а обсяг венчурного капіталу становив до 40 млрд дол. Середній прибуток на цей капітал приблизно вдвічі перевищував величину середнього прибутку промислових компаній країни.

Щоб якнайповніше використати позитивні аспекти малих підприємств і послабити негативні наслідки їх діяльності, держава повинна надавати їм всебічну підтримку. Для цього у багатьох розвинутих країнах світу вона допомагає малим компаніям у підготовці кадрів, розповсюджує науково-технічну інформацію, надає податкові пільги для створення нових підприємств, для їх кооперації із середніми та крупними фірмами, стимулює впровадження нових технологій, субсидіює науково-дослідні роботи, укладає з ними контракти, звільняє від податків у разі впровадження ними передових досягнень науки і техніки тощо. Важливого значення набуває створення таких підприємств в економічно відсталих регіонах країни.

В Україні понад 40% малих підприємств не проводять виробничу діяльність, більшість займається торговельною, посередницькою діяльністю. Головні причини цього — недосконалість існуючого законодавства (насамперед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля, практика створення малих підприємств на базі державних тощо.

В економічній науці та практиці колишнього СРСР панувала думка про абсолютні переваги крупних підприємств. Це було зумовлено політикою держави на штучне збільшення (внаслідок об'єднання) кількості великих підприємств і зменшення — малих. Політика гігантоманії проявлялася і в економічно необґрунтованому укрупненні колгоспів і радгоспів, що призвело до появи неперспективних, «вимираючих» сіл.

Потрібна науково виважена політика, спрямована на створення підприємств оптимальних розмірів, тобто таких, які забезпечують найсприятливіші умови для використання науки і техніки за мінімальних витрат і виробляють високоякісну продукцію. При перевищенні цього критерію спостерігається зниження прибутків, що зумовлено зростанням транспортних, управлінських витрат (внаслідок посилення бюрократизації прийняття управлінських рішень тощо). Щоб знайти критерій оптималь-ності, попередньо здійснюють ретельне техніко-економічне обґрунтування підприємств.

Критерій оптимальності неоднаковий для різних галузей промисловості. Так, в автомобільній промисловості оптимальними є підприємства, які щорічно випускають не менше 500 тис. легкових і 130—150 тис. вантажних автомобілів, а для їх створення потрібно не менше 1 млрд дол. У взуттєвій промисловості — ті, що випускають 4—5 млн пар взуття на рік. На підприємствах, орієнтованих на розробку нової продукції (на Заході їх називають венчурними), оптимальна кількість працівників — до 15 осіб.

Крім того, при створенні нових підприємств слід дотримуватися критеріїв екологізації (тобто враховувати вплив цих підприємств на довкілля — ліси, ґрунтові та наземні води, врожайність полів, повітря, можливу зміну радіаційного фону тощо) та гуманізації (впливу підприємств на розвиток фізичних, розумових, організаторських та інших здібностей людини).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антимонопольна діяльність держави.	\|	Підприємства і принципи їх діяльності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.