Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Етика Старого завіту

Етичний зміст іудаїзму – першої в історії монотеїстичної релігії – викладено в Святому письмі, священної книзі, що в іудаїзмі називається Танах (у християнської традиції ця книга отримала назву Старий Заповіт (2.22.)).

(2.22.) Старий Заповіт – від давн.-гр. – стародавній, тий, “що був раніше” – перша, найдавніша з двох (поряд з Новим Заповітом) частина християнської Біблії, давнє єврейське Святе Письмо, Танах, загальний священний текст іудаїзму і християнства. Книги Старого завіту були написани в період XIII - I ст. до н.е. староєврейською мовою.

Також серед джерел вивчення етики іудаїзму слід назвати книгу Талмуд (2.23.).

(2.23.) Талмуд – “вивчення” – усне вчення іудаїзму, коментування Тори, зведене в книгу в III – V ст., складається з двох частин Мішни (викладення законів і звичаїв) і Гемари (книги коментарів).

Основний зміст етичної думки Старого заповіту викладений в другій книзі "Вихід" від 20 глави книги до кінця, тобто до 40 глави цієї книги, також серед джерел вивчення слід вказати книгу "Левіт" і 10 глав книги "Чисел". Це книги, що відносяться до центральної частини Старого заповіту, П'яти книг, що називаються в іудаїзмі Законом (Тора).

Слід також згадати і книгу “Повторення закону”, главу 5. і практично до кінця, в якої знаходиться повторення і пояснення пророком Мойсеєм змісту Закону.

Основними особливостями старозавітної етики слід назвати такі:

· Передусім, це етика теоцентрична (2.24.).

(2.24.) Теоцентризм – (від грецьк. Теос – Бог, і лат. центрум – центр круга) – філософська концепція, в основі якої знаходиться розуміння Бога як Абсолютного, довершенного, найвищого буття, джерела всього існуючого, в тому числі, і будь якого блага. При цьому основою етики є поклоніння і служіння Богу.

· Вона має теономний (2.25.)характер.

(2.25.) Теономний – (від грецьк. Теос – Бог, і номос – закон) – філософська концепція, згідно з якою Бог є джерелом морального Закону.

· Звідси, це етика одкровення (2.26.),Богооткровення. Вона не має своїм витоком природність людини, або колективну думку, а, згідно з вірою іудеїв і християн, основні моральні заповіді даються людині Самим Богом в Одкровенні.

(2.26.) Одкровення – об’явлення – відкриття, виявлення Богом своєї волі людині у надприродний спосіб, через явлення, знамення, чудеса, пророцтва у релігіях одкровення – іудаїзмі, християнстві, ісламі.

З цього виходить вчення про Бога не тільки як Творця світу, а й законів, згідно з якими цей світ існує. Один з цих законів – і є Моральний Закон, що може тлумачитися як універсальний Закон Божий, що йому підпорядковується створений Ним всесвіт.

Але, поряд із цим, ця етика, об'єднує в собі як тимчасове, так і позачасове, як національне, так і загальне, універсальне. Текст Священного Письма містить закони, що мають вічний (онтологічний характер), а також і закони тимчасового характеру (наприклад, етика відношення до рабів).

З точки зору подальшого осмислення ідей старозаповітної етики в християнстві, що виходить вже із Нагорної проповіді Христа і апостольських послань, з'являється розуміння того, що старозавітна етика не є досконалою. Перш за все це пов'язано з недосконалістю самого адресата моральних вимог, богообраного народу, що постійно, на протязі історії порушував заповіді Бога, і неодноразово ніс за це суворе покарання. Слід також розуміти і те, що Десять заповідей були дані тільки для іудеїв, обраного народу, і не розповсюджувалися на інших, зовнішніх, язичників.

З позиції християнства, мета Старозавітної етики - підготувати світ до сприйняття етики Новозавітної. Підготувати весь світ через моральне виховання одного народу. Так, Господь говорить Авраму: "І благословляться в тобі усі племена земні" (Побут.12:1- 3).

Апостол Павло тлумачить це місце таким чином: "Писання, провидячи, що Бог вірою виправдає язичників, провістило Адаму: "В тобі благословляться усі народи". Отже, віряни благословляться з вірним Аврамом" (Гал.3,8,9)

Яким чином відбувалася підготовка до сприйняття Нового Заповіту? Через відособлення ізраїльтян, відділення від усіх народів, через сприйняття ідеї Єдиного Бога, а не багатьох богів, що були уособленнями природи.

Передусім, слід звернути увагу на умовність поняття - етика Старого Завіту.

Священне Писання зображує то реалістично, то символічно усю історію світу від створення і космічної катастрофи (Книга Буття) до остаточного перетворення (Апокаліпсис). Тому, коли ми говоримо про етику Старого Завіту, то необхідно пам'ятати, що в цьому випадку об'єму поняття відповідає період від створення світу до Боговтілення, Різдва Христова, тобто окрім власне старозавітної етики (тобто етики Богообраного Ізраїльського народу), необхідно розглядати з точки зору етики події від початку створення світу до появи Законодавства Синайского, Десяти Заповідей, що були дані Мойсею богом на горі Синай.

Тим самим, починати розгляд етики Біблійної необхідно з осмислення розповіді про створення світу і людини, як про це говориться в книзі Буття.

Благий Всемогутній Бог створює світ, який Сам оцінює як світ досконалості, гармонії і краси. (Побут. 1:31) Виходячи з самої можливості людини вести діалог з Богом і того, що і людина, таким чином, розглядається, як найвище із створінь, можна говорити про досконалість первозданної людини. Адам нарікає імена усім створінням і із згоди Бога ми робимо висновок про його досконалість. Адже згода є однодумність, а що є однодумність з Богом як ні досконалість? Адам отримує благословення Боже на володарювання над усім творінням Божим, Адам спілкується з Богом, його воля була спрямована до з'єднання з Богом.

Не дивлячись на те, що первозданна людина і світ були досконалі, це не означало, що подальша досконалість неможлива. До завдання людини входило привести світ до ще більшої гармонії, злагодженості і єдності. На думку багатьох коментаторів Святого Письма, людина була покликана послідовно здолати в собі роздільність світу. Свій розум і почуття вона повинна була спрямовувати до Бога, і таким чином, досягаючи обоження, стану найвищої богоподібності, передавати потоки благодаті нижчому за нього створінню. І, таким чином, завдання людини було “вести світ до більшої досконалості”, вона повинна була з'єднати рай з усією землею. Тобто, досягнувши рай в собі самому, через своє постійне спілкування з Богом, людина повинна була перетворити на рай усю землю, об'єднати собою весь створений світ, і повністю віддати його в пориві любові Богу. Тоді Сам Бог, зі свого боку, віддав би Себе людині, яка по цьому дару, тобто по благодаті, отримала би все те, що Бог має за природою. Коротко ту ж думку можна виразити таким чином: людська особистість була покликана "з'єднати в собі любов'ю природу створену з природою нествореною, божественною".

Таким чином, здійснилося б обоження людини і всього створеного світу. Але, як відомо із книги Буття, цю місію, дану людині, Адам не виконав.

Найважливішим для розуміння етичного змісту існування людини стає в Святому Письмі вчення про людину як “образ і подібність Бога”, аналога якому ми не знаходимо ні в однієї релігії. Тобто вже в самому акті створення людини за образом і подобою Божою відкривається не тільки ідея, але і реальність спорідненості людини і Бога. Але у чому полягає образ і подібність Божа в людині? Думки різних богословів і філософів різні, але не суперечать один одному:

Так “образ” тлумачиться і бачиться: в царственій гідності людини і його перевазі над чуттєвим космосом, в наявності безсмертної душі, розуму або духу, свободи самовизначення. Образ Божий ототожнюється із здатністю душі пізнавати Бога, залучатися Божественному життю і наповнюватися Святим Духом, а також у дарі творчості

Що стосується подібності, то згідно з традицією тлумачення, "образ" - це те, що ми вже маємо, загальний стан людей, а"подібність" – це те, що його ще треба досягти. У багатьох мислителів шлях до подібності розуміється як неможливий без уподібнення Богу в добрі, без доброчесності і свідомої відмови від будь якого зла, зовнішнього і внутрішнього. Тобто вчення про завдання людини стати богоподібним має пряме відношення до етики, але треба пам’ятати, що тільки етикою воно не може бути роз’яснено, воно має більш глибокий онтологічний смисл.

Отже, первозданний Адам відрізнявся відносною досконалістю, був наділений на відміну від всього створеного світу особливим даром «образу і подібності Богу», був покликаний до преображення всього створеного світу. Сучасною мовою, займаючи таке особливе положення в космосі, він природно відповідав за екологію світу.

Грандіозна картина, що зображувала покликання людини в книзі Буття, знову і знову нагадує нам про нинішній сумний стан людини і про ті малі і егоїстичні цілі, які ставить собі людина сьогодні, нібито забувши про своє високе покликання бути відповідальним за все, що в світі існує.

За Святим Письмом, первозданний світ, як створений Премудрим Творцем, був деяким єдиним організмом, загальним будинком, всеєдністю, за визначенням Самого Бога він був "дуже хороший", тобто мав початкову досконалість. І увесь цей світ був створений заради людини. Взаємовідношення людини і світу будуються як взаємини макрокосмосу (світу) і мікрокосмосу (людини). Людина виступає як посередник між світом і Богом. Отже, людина - священик, пастир, пастух буття, як стверджував Мартін Хайдеггер. І тому доля світу в руках людини, на нього покладається відповідальність за те, що відбувається в космосі, і тільки від людини залежить, куди він як пастух приведе світ, до слави або падіння, до добра або зла.

Таким чином, саме з вченням про людину і взаємовідносини людини і Бога, людини і світу, безпосередньо виникає питання про існування зла і те, як і звідки зло з’явилося в світі.

Священний переказ відповідає на ці питання таким чином:

1. Бог не є творцем зла. Весь створений світ був створений як дуже хороший, як сповнений добра. Це означає, що зло не існує як самостійна природа, але є певний стан розумної природи, точніше, збочений стан волі розумних істот. Ідея існування добра і зла як самостійних одвічних начал не приймається біблійною етикою, а також і етикою християнською, ні у сенсі вічної боротьби рівних начал, ні в з сенсі рівноваги і взаємодоповнення світла і тіні.

1. Зло - недолік, вада, хвороба природи. Як окрема природа, зло не існує. Тому зло завжди паразитує, існує за рахунок якої-небудь доброї за своєю суттю природи. Тому воно не лише "недостатність" природи, в нім є активність одержимість волі, воно діє на особистісному рівні. Один із християнських мислителів виразив цю ідею таким чином – "Зло не є, або, вірніше воно є лише у той момент, коли його здійснюють”

2. Якщо зло не існує як самостійна природа, то воно і не вічне, на відміну від Добра.

У зв’язку із цим виникає слушне питання, чому ж Господь або спочатку не створив Всесвіт без зла, або не знищив його відразу? Як відповідають на нього знавці біблійної традиції, відповідь полягає в тому, що відношення Бога і людини – це є союз любові, взаємопроникнення нествореної Божественної волі і волі створеного світу. Бог створив людину свобідною. Він не може втручатися в свободу людини і примушувати її бути доброю, якщо людина цього сама вільно не обирає. Тобто вибір – за людиною, Бог не примушує людину, Він, як і увесь світ, чекає на його вибір. Це припускає вільну відповідь з боку творінь, будь це янголи чи люди, узгодження їх свободи з благодаттю Божою. Тільки прикровенним шляхом, через випробування, Бог може підвести людину до осмислення цього вибору, але рішення людина приймає самостійно. Тобто, добро – це відповідність природі, а зло – невідповідність суті і існуванню.

3. Витоком появи зла в створеному світі стає гріхопадіння (2.27.), відмова від Бога, відмова від взаємної любові, гординя, егоїзм.

(2.27.) Гріхопадіння – (бібл.) – первородний гріх, перший гріх, порушення Адамом і Євою заповіді Бога про заборону вживати плодів з дерева добра і зла в Едемскому саду. Провина і наслідки гріха прародителів переходять на всіх людей як наслідування осудженої і скаліченої людської природи.

Гріх Адама змінює весь світ, його стан, оскільки весь світ пов'язаний з Богом через людину. Гріх (2.28.)– це і є зло, бо він означає розрив з Богом, зі світом, з іншою людиною. Наслідком гріхопадіння стає поява в досконалому світі смерті і схильності до гріха, що наслідується кожною людиною від Адама.

(2.28.) Гріх – (грецьк. – помилка, промах, мимо цілі) – ушкодження людської природи, хвороба души. В релігійної етиці – моральне зло, порушення заповідей Божих ділом, словом, або думкою.

Отже, людина обирає шлях автономії, подібно до євангельського блудного сина покидає Батька для самостійного життя. Чи можливо було в перший момент виправити стан речей?

Слова Бога "Де ти"?, звернені до людини після гріхопадіння, порушення заповіді “не їсти від дерева добра і зла”, традиційно розглядаються як божественний заклик до покаяння. Питання полягало в тому, що обирає Адам. Але Адам відповідає таким чином: "дружина, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв".

У цій відповіді яскраво проявляється наслідки гріхопадіння. У чому ж вони полягають. Без покаяння Адам немов відстоює ідею своєї автономії від Бога, але його автономія веде тільки до роздрібнення у Всесвіті усіх існуючих стосунків. Між ним і Богом, між ним і світом, природою, між чоловіком і жінкою, бо він перекладає провину на неї. У самому Адамі порушується ієрархія сил і здібностей, внутрішня гармонія духу, души і тіла, що відтепер знаходяться у протиборстві один із одним.

Центр старозаповітної етики, Божественне послання, що тепер осмислюється як звернене до усіх часів і усіх народів, – получило назву Десять заповідей або Декалог (2.29.), що був, за текстом Святого Письма, переданий Богом пророку Мойсеєві на горі Синай. Тому його ще називають Синайське законодавство.

(2.29.) Декалог – (грецьк. – дека – десять, логос – слово, тобто Десятислів’я) – загальна назва десяти заповідей, що були дані Богом пророку Мойсею на горі Синай, написаними на кам’яних скрижалях, основа біблійної етики.

Декалог був центральним в Законі в старозавітну епоху; не втратив він свого значення і після появи етики Нового заповіту. Крім того, протягом трьох з більшим тисячоліть, що пройшли з моменту одкровення Декалога, він надав і продовжує надавати виняткову, ні з чим не порівняну дію на культуру і цивілізацію. Те, що сучасна людина називає «загальнолюдськими цінностями», по суті, є етичною складовою Декалога. Дані іудеям, заповіді Декалога без зміни входять в християнську і ісламську традицію. Декалог, на відміну від решти Закону, виник в результаті безпосереднього Одкровення Божого, даного Мойсеєві. Приблизно цю подію можна датувати 1250 роком до Р.Х. Згідно з переказом, Бог Сам таємничим чином накреслив Десять заповідей на кам'яних дошках (скрижалях), приготованих Мойсеєм.

Зміст Декалога очевидним чином розділяється на дві частини: перша, така, що включає 1 – 4 заповіді, говорить про відношення людини і Бога, і є основою духовного життя людей; друга, така, що включає останні 6 заповідей, говорить про етичний устрій життя і відносини між людьми. Найважливішою особливістю Декалогу є з'єднання цих двох розділів в єдине ціле. Декалог додає обом своїм частинам рівне значення; тим самим моральність стає формою поклоніння Богові, а не тільки принципами того, як найкращим чином влаштувати земне життя. Одночасно тільки в єдності релігійного і етичного життя людини остання знаходить тверді підстави. Таким чином, Декалог на всі часи став головним маніфестом біблейського етичного монотеїзму.

Перші чотири заповіді говорять про ключові аспекти шанування Єдиного Бога, і найбільш важливою серед них є перша заповідь. У скороченому вигляді її зміст такий – "Я Господь, Бог твій, Який вивів тебе із землі Єгипетської, з будинку рабства; та не буде у тебе інших богів перед лицем Моїм...". Вона сповіщає одкровення про Бога-Спасителя, Бога Живого, такого, що виявляє Свою силу, владно втручаючись в хід історії. Згадка про конкретну рятівну дію (чудесна допомога при виході з Єгипту), подібно до згадки Понтія Пілата в християнському Символі віри, підкреслює реальність і конкретність дії Божої в житті людей. Разом з тим принципово важливо, що Декалог не говорить про Бога нічого, окрім згадки Його рятівної дії. Таємниця Божественного буття залишається прихованою; Декалог лише підкреслює єдність Незримого Бога, Владики неба і землі. Бог також виявляє Себе в цих словах як Бог-Ревнитель, що закликає людину поклонятися тільки єдиному дійсному Богові. Всі перші заповіді вказують на те, що віра - не приватна справа людини, але основа усього життя - і шанування суботнього дня, і благоговійне промовлення Імені Божого навчають тому, що віра - центр життя людини, усе інше – вторинне, другорядне.

Друга заповідь забороняє зображати Незриме ("Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче за землю; не поклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій..."). Дійсний Бог, що є Духом, перевершує все мислиме і є невмістимим для створіння, а тому і не може бути зображений ніяким чином. Зображення ж Бога у будь-якому вигляді, в історичному контексті монотеїзму, неминуче повертали би і спокушали людей до язичницького ідолопоклонництва. Друга заповідь забороняє не тільки зображати будь що; найважливіший її сенс – заборона поклоніння і служіння ідолам, чи то богам, чи то самому собі, своїм пристрастям (у більш широкому тлумаченні), окрім Єдиного Бога. Ніщо в світі, окрім Самого Всемогутнього, негідно того, щоб присвячувати йому життя людини. Текст другої заповіді містить також слова про ревнощі Божі, Його покарання і благословення. Оскільки Сам Бог через пророка Ієзекиїля відкриває людям, що кожен з нас відповідає тільки за свої власні гріхи, сенс цих слів зводиться до зіставлення покарання (до третього – четвертого роду) і безмірного благословення (до тисячі родів). Неможливість співставлення дарованого Богом життя і гріховної смерті також підкреслюється у ряді близьких до Декалогу текстів.

Третя заповідь ("Не вимовляй імені Господа, Бога твого, марно, бо Господь не залишить без покарання того, хто вимовляє ім'я Його марно") вимагає благоговійного відношення до Бога і Його Імені, тісно пов'язаного з Його незримою присутністю. Ця заповідь знайшла своє віддзеркалення також в молитві, яку Господь Ісус Христос дав Своїм учням («Та святиться ім'я Твоє). Крім того, третя заповідь також забороняє використовувати Ім'я Творця для заклинань і клятв. Лише священний трепет молитви – гідний контекст для покликання Імені Божого.

Четверта заповідь ("Пам'ятай день суботній, щоб святити його...") говорить про освячення часу земного життя людини, вимагаючи кожен сьомий день присвячувати Богові. Тим самим встановлюється тижневий ритм не тільки трудового, але, головне, і духовного життя. Такий ритм стає джерелом освячення всього часу буття людини. У Старому завіті день, присвячений Богові, отримує назву суботи; для християн таким днем став день Воскресіння Христова. Субота стає знаменням Заповіту, даного на Синаї. Існування присвяченого Богові дня набуває з часом такого великого значення, що з часом четверта заповідь починає сприйматися як символ всіх заповідей Декалогу.

При своїй простоті, що здається на перший погляд, наступні шість заповідей задають таку високу норму моральності, піднятися до якої людство не в змозі і до цих пір. П'ята заповідь вимагає від людини пошани до дару життя, отриманого людиною від Бога через батьків; пошана до них стає важливою умовою володіння життям. Шоста заповідь підтверджує, встановлене ще в заповіту з Ноєм, суверенне право Бога розпоряджатися людським життям і забороняє вбивство. Текст Декалога тут допускає як розширювальне, так і вузькоспеціальне розуміння вбивства; тільки Господь Ісус Христос остаточно встановлює абсолютну заборону не тільки на будь-яке вбивство, але і на його основи, такі як гнів і ненависть. Сьома заповідь, що вимагає від людини вірності у шлюбі, на тлі реалій давньої культури виглядає недосяжним ідеалом; і сьогодні вона нерідко сприймається так само. Закони Мойсея припускають широкі послаблення в порівнянні з вимогою одношлюбності у Декалогу, проте Господь Ісус Христос сповістив учням, що в цьому була поступка жорстокосердості людей, а не воля Творця. Сьома заповідь, забороняючи перелюбство, освячує брак як таємниче з'єднання двох людей, що відбувається перед особою Божою і вказує на вічний зміст, що отримує шлюб. Восьма заповідь, що встановлює принцип недоторканності майна і що забороняє крадіжку, також заснована на пошані до дару життя, який дає Бог. Це життя підтримується матеріальними засобами, які Бог дає кожній людині на свій розсуд. Дев'ята заповідь спочатку стосувалася брехні в суді і цивільних відносинах; згодом ця заборона розповсюджується на всі форми і прояви брехні. Нарешті остання, десята заповідь вимагає від людини упокорювання перед волею Творця, що дає кожному по Своєму бажанню. Заздрість розглядається у Декалогу як противлення цій волі Божої, і тому забороняється.

Найбільш стисле формулювання заповідей Декалога дає Господь Ісус Христос, відповідаючи книжникові на питання про найбільшу заповідь. «Перша зі всіх заповідей: слухай, Ізраїль! Господь Бог наш є Господь єдиний; і полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і усію душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і усією крепостію твоєю, – ось перша заповідь! Друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Іншої більшої за цих заповідей немає», говорить Христос. Сенс Декалога зводиться, таким чином, до поклоніння Єдиному Богу і любові до ближнього.

У Своїй відповіді книжникові, Ісус цитує два тісно пов'язаних з Декалогом уривка: молитву «Слухай, Ізраїль» і розширений виклад етичних вимог закону в 19-му розділі книги Левіт. Обидва ці тексти ще в старозавітну епоху придбали характер авторитетного тлумачення Десяти заповідей. Ще один найважливіший текст, що фіксує стародавнє розуміння Декалога, складається в епоху Царств (він записаний навряд чи раніше 10 в. і не пізніше 7 в. до Р.Х.) – це слова 30-го розділу книги Второзаконія. Господь говорить тут про те, що дана Ним заповідь (Декалог іменується в даному випадку заповіддю в однині, як єдиний вираз волі Творця), доступна для пізнання і виконання. Людині належить свідомо зробити вибір між виконання і невиконання Декалога, і це – вибір між життям і смертю. Виконання заповідей назване тут добром і життям, невиконання – злом і смертю. Цей текст дає основу біблейському розумінню життя як єдності з Богом і смерті як відокремленості від Нього. Істотно важливо також, що Богові небайдуже, яким буде вибір людини; Він закликає його вибрати життя.

Пізніше, на рубежі 7–6 віків до Р.Х., Бог через одкровення пророку Ієремії знов підкреслює, що сенс Завіту не у виконанні набору окремих «самостійних» заповідей, але в слухняності ясно вираженої волі Творця. Саме це, а не пишний культ або рясні жертвопринесення потрібні Богові, і саме в цьому суть Заповіту. Ця істина повторюється через пророків багато разів; найбільш важливі тут слова пророка Осії (8 ст. до Р.Х.) «Я милості хочу, а не жертви...» (Ос. 6:6) і слова пророка Михея «О, людина! сказано тобі, що добро і чого вимагає від тебе Господь: діяти справедливо, любити справи милосердя і смиренномудрено ходити перед Богом твоїм»(Мих. 6:8).

Можна назвати біблійну етику етикою Закону (Тори). Традиційне розуміння Старозавітного закону - зовнішній імперативний (наказовий) припис, порушення, невиконання якого веде до покарання. Відповідно, коли йдеться про Старозавітний Закон, згадують, що Закон управляє всім життям людини від його народження до його смерті. Тора дорожча за безцінну перлину, дорожча за усі скарби: одне слово з Тори коштує дорожче за весь Світ, писав Йосип Флавій.

Можна назвати біблійну етику етикою завіту (2.30.). "Завіт" - це свого роду взаємна обіцянка (до речі сказати, одна з початкових форм морального встановлення взагалі), в якій одна сторона пред'являє інший вимоги ("заповіді"), обіцяючи нагороду за їх виконання і покарання за невиконання; інша ж сторона зобов'язується ці вимоги виконувати. Заповіді дані у формі безумовних велінь, оскільки спадщина первородного гріха продовжує діяти в людської природі.

(2.30.) Завіт – (іврит – “угода”, “союз”) – в перекладах Святого письма найчастіше означає – “угоду – союз” між Богом і його народом, ще має значення – “заповіту” – “останньої волі”.

В цілому ж завіт - це перемога моральної норми над магічним ритуалом. Категоричному засудженню піддавалися ті форми поведінки, що руйнують єдність сім'ї і народу. Євреям заборонялося порушувати межі свого етносу, одружуючись з чужоземцями і іновірцями. Такий же сенс мають і багато інших моральних встановлень, що не згадані у Декалогу. До них відносяться осудження хамства, содомії, онанізму та ін. У Второзаконії Мойсеєм осуджуються і забороняються людські жертвопринесення (що, зокрема, практикувалися всіма народами-язичниками) і проклинаються люди, що порушують межі ближнього свого, збивають сліпого з шляху, неправдиво судять беззахисних: прибульця, сироту і вдову, здійснюють кровозмішення, беруть підкуп і тому подібне. В основу стосунків між єдиновірцями кладеться зрівнююча справедливість, що виражається у принципі таліону: "Хто зробить ушкодження на тілі ближнього свого, тому повинні зробити те ж, що він зробив: перелом за перелом, око за око, зуб за зуб".

(2.31.) Таліон – (від латин. – “відплата”) – правовий принцип рівної відплати, за яким в разі завдання якоїсь шкоди, винуватцю повинні у відплату завдати таке ж саме ушкодження. Класичним прикладом його формулювання можна вважати біблійний вираз ”око за око, зуб за зуб”.

Цей принцип, очевидно, запозичений з первісного звичаю кровної помсти. Новим в іудаїзмі є його розповсюдження з роду на народ в цілому. Жорсткість вимог таліону в іудаїзмі пом’якшується, наприклад, виділенням місць, де надається притулок для осіб, що здійснили вбивство ненавмисно, зобов'язанням надавати допомогу убогим, прощати борги і відпускати на волю рабів-співвітчизників кожен сьомий рік.

При своїй абсолютній орієнтації на Божественний зміст моральних вимог, іудейська мораль передбачала нагороди і покарання вже на землі. Доброчесність винагороджується тривалістю і благополучністю життя, як індивідуального, так і загальнонародного; зло карається його скороченням, а також хворобами, жебрацтвом, пригнобленням і розсіянням між іншими народами. Заповідана моральність трактувалася як правильний шлях до праведності, щонайменше ухилення від якого означає загибель: посухи, безпліддя, хвороби і смерть. Неповноцінність такого відношення наочно показав подальший розвиток іудаїзму, у якому головне місце в оцінці морального життя було надано педантичному наслідуванню "букви" закону. Суто етичну спрямованість надали іудаїзму "набі" – пророки, схильні до екстатичного спілкування з Богом, такі як: Амос, Осія, Ісайя, Ієремія та інші. У їх пристрасних моральних закликах ритуальне жертвопринесення і законничество поступаються місцем духовному розумінню заповідей. Структура патріархальної влади-підкорення доповнюється моделлю шлюбного союзу, основаного на справедливості ("седек"). Бог у своєму відношенні до людей поєднує гнів і любов-милосердя ("хесед"), со-страждання, безкорисливе і активне. "Сійте в собі правду, і зберете милість" (Ос. 11,12). Гнів Божий є зворотною стороною такої любові: він падає на тих, кого наблизив до себе Господь і хто життям своїм не відповідає цьому наближенню, хто звертається до інших богів, або оббирає жебраків. У Бога як би дві руки і дві міри, якими він направляє людське життя. Час від часу одна із них бере верх над іншою. Але ніколи справедливість не здійснюється без милосердя, а милосердя без справедливості. До того ж права рука, якою дається милосердя, сильніше за ліву.

Пророки надали ідеї богообраності євреїв новий сенс. Головне в ньому, із їхньої точки зору, не перевага перед іншими народами, гарантована божественною любов'ю, а внутрішня відповідність своєму обранню, необхідність заслужити і виправдати особливе відношення до себе. Богообраність може тлумачитися цілком аморально: як право розпоряджатися іншими, "необраними" народами на власний розсуд, що допускає і поголовне їх винищування. Щось подібне, очевидно, мало місце після виходу євреїв з Єгипту. До справжньої моральної висоти етична думка піднялася в період вавілонського полону. Тільки тоді було усвідомлено, що зусилля потрібно направляти не на зовнішні прояви життя, а на духовні його виміри. Але в подальшому іудейська етика пішла шляхом педантичної регламентації поведінки в стосунках людини до одноплемінників і єдиновірців. У наступні часи почався процес ретельної, навіть дріб'язкової детализації закону. Фарисейство - провідна течія в іудаїзмі - розуміло справедливість виключно як виконання волі Яхве, вираженої у букві священних текстів. У Талмуді, складеному в III - V віків н.е., розписуються вимоги закону практично в усіх сферах людського життя, формулюються так звані 613 заповідей, що їх повинен був виконувати обов’язково кожен віруючий іудей. Тобто правовірним треба затверджувати свою доброчесність неухильним виконанням закону заради нього самого.

Іншу релігійно-моральну спрямованість прийняв хасидизм, що виник в XVIII ст.. Хасиди, вождем яких став Ізраїль Бешт, змістили акцент з виконання релігійних обрядів на образ думок, що передує культової і всякої іншої діяльності. Головним, із їхньої точки зору, являється наміри, з якими людина здійснює вчинки.

Іудаїзм не став світовою релігією і не міг нею стати, тому що заперечував можливість розповсюдження своєї віри серед інших народів. Сама ідея виключності завіту між Богом і одним народом, ідея його богообраності, навіть якщо тлумачити її в чисто моральному сенсі як особливу вимогливість, була неприйнятна для інших народів. Іудаїзм залишився етноцентричною релігією, але зіграв величезну роль в становленні такої світової релігії, як християнство.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Етика Нового Заповіту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.