Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні етичні вчення Новітнього часу.

Новим кроком у розвитку етики є вчення німецьких мислителів К.Маркса (1818– 1883 рр.) і Ф. Энгельса ( 1820-1895 рр.). Критично переробивши всю класичну спадщину в області етики, Маркс і Энгельс створили принципово нову концепцію моралі. Гегелівська концепція розвитку, принцип історизму, що налав імпульс для виведення моралі й моральності з аналізу суспільно-історичного процесу, одержали у вченні Маркса й Энгельса нове звучання завдяки принципу матеріалістичного тлумачення історії. На основі цього принципу мораль може бути представлена не як особлива сфера духу – Божественної волі, всесвітнього Розуму, що протистоїть відсталої бездуховної матерії, але як спосіб духовно-практичного освоєння дійсності, сфера суспільної свідомості, що формується у розвитку й розбудовується на основі суспільного буття.

З їхнього погляду, джерелом цінностей, цілей і ідеалів є суспільно-історичний процес, що розгортається на основі матеріального виробництва.

Принцип матеріалістичного розуміння історії дозволив підійти до вивчення явищ моральному життя з позицій об'єктивного історичного детермінізму. Суспільний розвиток має свою логіку, яка специфічним образом усвідомлюється (відбивається й виражається) мораллю у властивій їй імперативно-ціннісній формі, у формі вироблення вимог і цінностей. Їхній зміст історично обумовлений і має об'єктивний характер, тому може бути виявлений не за допомогою суб'єктивної рефлексії, а за допомогою аналізу логіки суспільного розвитку. Тим самим етика одержує можливість об'єктивного пізнання й обґрунтування моральних цінностей і вимог, і може не просто описувати й систематизувати рефлексії моральної свідомості, але проникати в сам зміст моралі, закономірності її розвитку й функціонування. Одночасно через зіставлення й порівняння моралі з іншими видами свідомості й формами духовного досвіду людини, етика виявляється здатною виявляти їх специфіку, особливе місце в структурі духовного освоєння дійсності.

Одним із важливих в концепції Маркса й Энгельса є також їхнє пояснення природи етичних оман. Джерело цих оман класики марксизму бачили не в помилках мислителів, не в сфері свідомості, а поза неї – у соціальній дійсності. Ілюзії й омани моральної свідомості є наслідок того, що вони формуються в соціальній реальності, що існує в перекрученому вигляді. Етичні теорії минулого, по думці Маркса й Энгельса, відбивали дійсні протиріччя історичного процесу, але в тих проявах, коли панує відчуження, коли дійсні відносини перевертаються з ніг на голову. Джерелом відчуження є стихійний соціальний поділ праці й закріпляюча його приватна власність. По Марксу й Энгельсу, тільки введення в етичну теорію соціальної практики, спрямованої на перетворення суспільного буття, подолання соціальних антагонізмів, обумовлених приватною власністю, здатне подолати відчуження й забезпечити моральне піднесення життя й звільнення моральної свідомості від ілюзій і оман. Таким чином, етика Маркса й Энгельса ґрунтується на переконанні у всесиллі соціальної практики, здатної докорінно перетворити систему суспільних відносин і тим самим людську природу.

Етика Маркса й Энгельса пронизана історичним оптимізмом. Цей оптимізм ґрунтується на вірі у творчі сили людини, у те, що людина здатна змінити характер суспільних відносин, побудувати суспільство на основі ідеалів добра й справедливості.

Поряд з К. Марксом і Ф. Энгельсом із критикою нормативного моралізаторського підходу в етиці виступив Ф. Ницше (1844–1900 рр.). Ницше прагнув подолати уявлення про мораль як об'єктивну систему норм і заборон, що не залежать від людини, відчужених від нього й пригничуючих його, і представити мораль як сферу волі. Ницше висунув одне із важливих для його системи взагалі гасло «переоцінки цінностей». У своїх роботах він обрушився з різкою критикою традиційних цінностей і ідеалів, прагнучи обґрунтувати їхню протиприродну спрямованість і нігілістичний характер. Мораль у її історичному вигляді, вважає Ницше, применшує гідність людини, вбиває волю до розвитку, творчості, вдосконалювання. Вона стала суцільною маскою, тартюфством, лицемірною апологією слабкості й стадних інстинктів.

Методологічною основою ницшеанскої «переоцінки цінностей» є волюнтаризм (4.7.) – вчення про волю до життя як волю до влади.

(4.7.) Волюнтаризм – моральний принцип, який заперечує будь-яку зовнішню зумовленість поведінки, вбачаючи її причину в індивідуальній волі.

У різноманітних проявах людської культури Ницше прагне виявити інстинктивне прагнення життя до самоствердження. Життя розуміється їм як неупорядковане й хаотичне розгортання внутрішньо властивої буттю енергії хаосу, нізвідки не виведеним і нікуди не спрямованим потоком, що підкорюється божевіллю органічного початку, повністю вільним від усяких моральних характеристик і оцінок.

Енергія життя проходить у своєму розгортанні періоди підйому й спаду, творення й руйнування життєвих форм, посилення й ослаблення інстинктивного прагнення до самоздійснення. У цілому ж ця сувора й нещадна боротьба різних проявів життя має у своїй основі «волю до життя як волю до влади».

Таким чином, у своїй концепції моралі Ницше виходить із вольового початку в людині як самої специфічної й істотної його ознаки. Поняття волі як основи всього сущого Ницше запозичив у А.Шопенгауэра. Однак якщо для Шопенгауэра воля служить підставою буття, те Ницше надає цьому поняттю соціально-моральний відтінок. Воля людини, на його думку, це, насамперед, воля до влади. «Воля до влади» – це найбільш значний критерій будь-якого типу поведінки, будь-якого суспільного явища. «Що добре? – запитує Ницше. - Усе, що зміцнює свідомість влади й саму владу людини. «Що погано? - усе, що випливає зі слабкості».

Із права сильного, «волі до влади» Ницше виводить усі підстави моралі. Він стверджує, що мораль за поняттями, головними з яких є поняття добра й зла, виникає з почуття переваги одних людей над іншими: панів, аристократів (кращих) над рабами (гіршими). Мораль «панів» «переважна мораль» споконвічна, природня, самодостатня, виростає з торжествуючого самоствердження людини як неприборканої сили природи. Воля до сили, влади в невдах, слабких, принижених породжує явище ressentiment, яке Ницше описує як перетворену форму цієї волі, духовну помсту рабів, у результаті якої відбувається ціннісне перекручування моралі.

Найвищий розвиток духовна помста рабів одержала в християнстві. За словами Ницше, аристократичне рівняння «цінностей» (гарний = знатний = могутній = прекрасний = щасливий = улюбленець Бога) християнська мораль із жахливою послідовністю вивернула навиворіт. По логіці цієї моралі, тільки одні нещасливі, бідні, неспроможні, низькі – гарні, тільки ті, хто страждає, буде позбавленний, й ті, що терплять, хворі, убогі – благочестиві, блаженні. Тільки їм призначене блаженство, а знатні, могутні – злі, жорстокі й похітливі – відкинуті Богом, і їм назавжди бути проклятими й знедоленими.

Християнство, по Ницше, являє собою «дивовижне захворювання волі» і виникає зі страху й потреби, серед слабких і вбогих носіїв ослабленої волі до життя. Воно тому пронизане ненавистю й відразою до здоровішого життя, маскується вірою в «зроблене небесне життя», яка винаходилася тільки для того, щоб краще оббрехати це, земне життя. Усі християнські фантазії є ознакою глибокого виснаження й збідніння життя справжнього, його хвороби й втоми.

Однак, залишаючись проявом, хоч і хворої, але все-таки волі до життя, християнство, щоб вижити серед сильних і жорстоких, винаходить те, що стримує сильних і безстрашних за допомогою самого неприборканого моралізування, ототожнення себе з мораллю. Через культивування моральних цінностей християнства, хворе життя вловлює здоровішу людину й губить її, причому тим вірніше, чим глибше поширюються ідеали самозречення, самопожертви, милосердя й любові до близького.

Християнська мораль, на думку Ницше, виростає з рабського стану й прагне поширити його на своїх поневолювачів, винаходячи для цього Бога. Віра в Бога вимагає свідомого приношення йому в жертву своєї волі, гордості, гідності, відкритого самоприниження людини, обіцяючи замість небесне блаженство.

Вимога самовідданості й безкорисливості, й того, щоб «не шукати вигоди», він розшифровує як моральний фіговий листок для вираження безсилля – «я вже не вмію знайти своєї користі...».

Нестерпна для слабкої волі усвідомлення того, що «я нічого не коштую», здобуває в християнської моралі вигляд «усе нічого не варто, і життя це теж нічого не варто».

Аскетичний ідеал святості, культивування безпристрасності й страждань є для нього спроба додати зміст безглуздості страждання, коли його, через власну слабість неможливо позбутися, тому що будь-який зміст краще повної безглуздості. Безпристрасність є лише духовна гибель людини, бо підриваючи корінь людських страстей, можна тільки знищити саме життя.

Жаль і любов до близького є лише зворотний бік хворобливої ненависті до себе, тому що ці й інші чесноти явно шкідливі для самого їхнього власника, а корисні, й тому лицемірно піднесені вони його конкурентами, що прагнуть із їхньою допомогою зв'язати їхнього власника. Тому, вважає Ницше, «якщо в тебе є чеснота, значить ти її жертва».

Крім того, за допомогою милосердя й жалю християнська мораль штучно підтримує занадто багато чого з того, що повинне було б загинути й дати дорогу більш владним проявам життя.

Близької за духом до християнської моралі, з погляду Ницше, є мораль фанатиків братерства: соціалістів і демократів. «Фанатики братерства» так само, як і християнська мораль, ігнорують закони природи, прагнучи ліквідувати експлуатацію, подолати природну нерівність людей і нав'язати їм «загальне стадне щастя земних пасовищ». Це неминуче буде приводити до однакового результату – ослабленню й деградації людини, тому що світ людей завжди розбудовується в боротьбі й суперництві, а нерівність і експлуатація є необхідною умовою життя.

У моралі соціалістичного суспільства воля Бога заміняється виведеною з історії суспільною користю й загальним добром, на стражі якого ставиться держава. При цьому інтереси окремої людини нічого не значать, чому Ницше розглядає соціалізм як молодшого брата деспотизму, при якому держава прагне перетворити людину з особистості в орган колективу. Людина, природньо, цьому намагається противитися, і тоді обов'язковим засобом насадження почуття покори, свідомості й покірності вчинків стає державний тероризм.

У такій моралі все, що виділяє й піднімає окрему особистість над загальним рівнем, усіх страшить, усіма засуджується й підлягає покаранню. Держава проводить зрівняльну політику, нівелюючи всіх, природньо, по нижчому рівню. Внаслідок чого демократична форма правління є, по Ницше, форма здрібнення й знецінювання людини й низведення її на рівень посередньості.

Перша критична частина переоцінки вічних цінностей, спрямована на доказ необхідності відмови від моралі рабів, закінчується гаслом: ми повинні звільнитися від моралі, щоб зуміти жити морально. Друга позитивна частина ницшеанскої програми переоцінки цінностей спрямована на відновлення прав життя й відродження моралі панів.

В основі «моралі панів», з погляду Ницше, повинні лежати наступні принципи:

1) «цінність життя» є єдина, безумовна цінність;

2) існує природньа нерівність людей, обумовлена відмінністю їх життєвих сил і рівнем «волі до влади»;

3) сильна людина вільна від моральних зобов'язань, вона не зв'язана ніякими моральними нормами.

У якості морального ідеалу Ницше висуває ідею надлюдини – «білявої бестії». Надлюдина, у Ницше, це носій подвійної моралі. У відношенні до іншої надлюдини він дотримує певних правил і норми. У своєму колі це поблажливі, стримані, ніжні, горді й дружелюбні люди. Але стосовно «чужих» вони ничим не краще неприборканих звірів. Тут вони вільні від моральних гальм і керуються у своїх діях інстинктами. Таким чином, «мораль панів, по Ницше, це мораль сили й егоїзму». Вона доступна тільки для володарів, сильних і вільних розумом, носіїв незламної волі, що володіють власним мірилом цінностей, що й призначають собі заходи поваги й презирства до інших.

Ірраціоналістичні тенденції, що чітко виразилися в етиці Ф. Ницше, продовжує й поглиблює психоаналітичний напрямок в етиці. Його засновником і найбільш яскравим представником є австрійський лікар-психіатр З. Фрейд (1856–1939 рр.). Згідно із його думкою, поведінка людини визначається не тільки й не стільки його свідомістю, скільки несвідомим. Свідомість же являє собою вторинну раціоналізацію несвідомого. Фрейд порівнював несвідому сферу психіки людини з конем, а свідомість – з вершником.

На його думку, вершник далеко не завжди править конем. Більш того, частіше буває так, що кінь зовсім не слухається вершника. Це відбувається, на думку Фрейда, тому, що несвідоме становить найбільш великий і глибинний шар людської психіки. Цей шар людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первинних потягів». Психоаналіз ґрунтується на ідеї, що Фрейд представив несвідоме як неусвідомлювану енергетичну силу, що впливає на психіку зсередини, обумовлюючи її переживання і їх усвідомлення. Змістом несвідомого є властиве всьому живому прагнення до самозбереження – індивідуальне й родове. Оба ці прагнення знаходять повноту свого вираження в сексуальному інстинкті, у якому збігаються прагнення до продовження роду й найсильніше задоволення. Тому первісний рівень психічного життя, по Фрейду, підкоряється принципу задоволення, а сутністю несвідомого є лібідо (або Ерос) – найсильнішій сексуальний потяг, прагнення до задоволення й рятування від страждання, заподіюваного напругою психичної енергії.

Поряд з лібідо-інстинктами, спрямованими на збереження життя, Фрейд виділяє також інстинкти руйнування й смерті, що прагнуть повернути матерію в неорганічний стан – Танатос. Таким чином, по думці Фрейда, індивідом управляють несвідомі сили психіки, які проявляють себе у двох фундаментальних інстинктах: Ерос – як потяг до життя й Танатос – як потяг до смерті. Фрейд вважав, що саме існування людини являє собою своєрідний компроміс між цими двома інстинктами.

Несвідоме рухає всіма спонуканнями й діями людини й тому, по Фрейду, являє собою базовий, первинний рівень психічного життя, що обумовлює зміст свідомості й усіх форм культурної діяльності, включаючи мораль і релігію.

Позначивши несвідоме терміном «Воно», а свідомість терміном «Я», Фрейд уводить у структуру психіки третій найважливіший елемент – «Понад-Я». «Понад-Я» в об'єктивному вираженні це соціокультурне середовище, змістом якої є механізми соціальної регламентації поведінки людини: звичаї, традиції, заборони, вимоги релігії й моральні норми, які з дитинства внушаються людині. «Понад-Я» - культура відіграє роль посередника між «Воно» і «Я». По вченню Фрейда, між «Я» і «Воно» постійно існує боротьба.

У прямому зіткненні з «Я», свідомість не може постійно успішно стримувати несвідомі інстинкти. Щоб підкорити собі примітивний потяг свідомості, «Я» шукає обхідні шляхи, у тому числі й через заміну цілей для реалізації енергії несвідомого. Ця заміна здійснюється на основі механізму сублімації. Сублімація витлумачується Фрейдом як перетворення й переорієнтація зосередженої в «Воно» сексуально-біологічної енергії на несексуальні об'єкти, насамперед, у сферу культури, включаючи й мораль. Таким чином, «Понад-Я» народжується так само, як індивідуальна свідомість, – із зіткнення енергії несвідомого з реальністю суспільного життя, із прагнення придушити й приборкати руйнівний потенціал несвідомого в людині й направити його на культурні цілі.

«Понад-Я» виявляється у Фрейда й результатом сублімації (4.8.) несвідомого, і його подальшою передумовою. Воно породжується боротьбою свідомості з несвідомими потягами й перемиканням їх енергії на культурні види діяльності, але воно ж все більш підкоряє й зв'язує людину, нав'язуючи йому авторитарні догми релігії й норми моралі, почуття боргу й совісті, обплутуючи його моральними зобов'язаннями й лишаючи головного задоволення й щастя. Суб'єктивно, у структурі психіки індивіда «Понад-Я» виступає в якості внутрішнього цензора, совісті особистості з позицій суспільної моралі, що пригнічує несвідомі потяги.

(4.8.) Сублімація – термін психоаналізу 3. Фрейда, що позначає психічний процес переключення лібідо (енергії сексуальних потягів) на досягнення цілей соціальної діяльності та художньої творчості.

Таким чином, по Фрейду, мораль споконвічно є сферою тиску, примусу й несвободи. Оскільки людина ніколи не може позбутися своїх інстинктів, що реалізуються в прояві жадібності, агресивності, прагненні підкорити інших і підійматися над ними будь-якими засобами, остільки вона завжди в глибині душі є супротивником моралі.

По суті справи, людина, по Фрейду, живе між двома альтернативами: або спробувати бути щасливим, відкинувши умовності свідомості й культури, переступивши всі бар'єри й вільно реалізуючи свої бажання, або користуватися досягненнями цивілізації й культури, постійно натикаючись на обмеження й заборони, почуваючи себе подавленим, невільним і нещасним.

Фрейд песимістично оцінював можливість сприятливого для людини й людства, вирішення цього протиріччя несвідомих інстинктивних прагнень і вимог соціальної організації й раціональності. Іноді він висловлював думки про відмову від благ культури в ім'я задоволення природнього прагнення на щастя, але частіше він звертався до створеної їх теорії й практиці психоаналізу, за допомогою якого створюється можливість проникнення в глибини душевного життя, усвідомлення ув'язнених там небезпек.

Сам Фрейд допускав можливість досягнення на основі практики психоаналізу відносного благополуччя й задоволеності людини, що знаходить оптимальний баланс між несвідомим і вимогами свідомості й культури. Однак його ідеї були використані для повстання на культуру. Мораль боргу й відповідальності, взаємних зобов'язань і прав, почуття совісті й сорому були оголошені неправильними, тими, що й заважають жити, що є забобонами, рятування від яких нібито розкріпачує людину й робить його щасливим або принаймні вільним і гідним у трагізмі свого положення.

Ще одному досить значним різновидом етичного вчення, що виявило величезний вплив на розвиток західної культури, є етика екзистенціалізму(філософії існування). Представниками екзистенціалізму є французькі філософи Ж.П. Сартр (1905–1980 рр.), М. Марсель (1889–1973 рр.), А. Камю (1913–1960 рр.), німецькі філософи М. Хайдеггер (1889–1976 рр.), К. Ясперс (1883–1969 рр.). Ідеї екзистенціалізму знайшли своє яскраве вираження в художній творчості письменників Эриха Марії Ремарка, С. Фитцежеральда, Є. Хэмингуэя й інших.

Екзистенціалізм (4.9.) сформувався в Західній Європі в період між двома світовими війнами. Його представники спробували осмислити положення людини в кризових ситуаціях і виробити певні ціннісні установки, що дозволяють її гідно виходити із ситуації кризи.

(4.9.) Екзистенціалізм – суб'єктивістське вчення, основним завданням якого є встановлення змісту людського існування, безпосередньо даного індивіду як його переживання свого «буття-у-світі», через яке відкривається буття світу.

Вихідне положення екзистенціалізму – існування передує сутності, причині, що визначає його. Людина спочатку існує, з'являється, діє, і тільки потім вона визначається, тобто одержує характеристики й визначення. Людська реальність тому не є «факт», «подія», якась «тверда субстанція», а процес, що динамічно розгортається із себе, самотворення й самовизначення, своїми розв'язками й вчинками, що надає створеному їм буттю тий або інший зміст. Людина відкрита для майбутнього, і вона проектує себе в майбутньому сама. Саме ця відкритість майбутньому, внутрішня незаповненість і первісна готовність до вільного самовизначення із самого себе і є справжнє існування, экзистенция. І якщо у світі речей і об'єктів панує детермінізм, то у світі экзистенції людина вільна. Людина – це воля.

Воля – це фундаментальна характеристика людини. Екзистенціалісти затверджують, що людина не визначається ніякою сутністю, ні природними, ні суспільними закономірностями. Усі діючі на людину причини й фактори обов'язково опосередковують його вільним вибором. Людина постійно повинна вибирати ту або іншу лінію своєї поведінки, орієнтуватися на ті або інші цінності й ідеали. Для релігійного екзистенціалізму головний момент вибору: «за» або «проти» Бога. «За» – означає шлях віри, любові й покори. У результаті людину чекає нескінченне блаженство. «Проти» – означає зречення від Бога, що приведе до божественної кари. Релігійний різновид екзистенціалізму (М. Марсель, К. Ясперс) на основі трагізму положення людини обґрунтовує традиційні установки християнської моралі.

Оригінальні й внутрішньо послідовні уявлення про волю й відповідальность представлені у секулярному різновиді екзистенціалізму, у творчості Ж.-П. Сартра, М. Хайдеггера, А. Камю. У секулярному різновиди екзистенціалізму головний момент вибору пов'язаний з формою самореалізації особистості. Ця самореалізація визначається фактом випадковості людського буття, його занедбаністю в цьому світі. Занедбаність означає, що людина ніким не створена. Вона з'являється у світі з волі випадку, і її немає на що обпертися. Бога немає. Бог помер, затверджують представники секулярного екзистенціалізму. Ні християнська мораль, ні будь-яка інша світська мораль не вкаже людині, як йому діяти, «у світі, де немає знамень». Ми не можемо опиратися ні на які приписання, які б виправдовували наші вчинки. Людина сама їх формує в ході своєї діяльності й спілкування. Вибираючи ті або інші цінності й ідеали, роблячи ті або інші вчинки, індивід формує себе як особистість. Ніщо не визначає й не може визначити характер його вибору. Як виражається Ж.-П. Сартр, «людинра сама себе вибирає».

Але, вибираючи себе, він вибирає образ всіх інших людей. Кожна наша дія створює образ людини, якою вона повинна, згідно із нашими уявами, бути. Вибирати себе одночасно означає затверджувати ті цінності й ідеали, які ми вибираємо.

Экзистенціалістична етика як основої моральної поведінки людини вважає волю. Воля в екзистенціалізмі – це, насамперед, воля свідомості, свобода вибору духовно-моральної позиції індивіда. Своєю постановкою проблеми волі екзистенціалісти відбили головну підставу моралі. Екзистенціалісти справедливо підкреслюють, що діяльність людей направляється, головним чином, не зовнішніми обставинами, а внутрішніми спонуканнями, що кожна людина в тих або інших обставинах, реагує не однаково. Від кожної людини залежить дуже багато чого, і неможливо у випадку негативного розвитку подій посилатися на «обставини». Люди мають значну волю у визначенні цілей своєї діяльності. У кожний конкретно-історичний момент існує не одна, а кілька можливостей. При наявності реальних можливостей розвитку подій не менш важливо й те, що люди вільні у виборі засобів для досягнення поставлених цілей. А цілі й засоби, втілені в дії, вже створюють певну ситуацію, яка сама на себе починає впливати.

З волею найтіснішим образом зв'язана відповідальність людини. Без волі немає й відповідальності. Якщо людина не вільна, якщо вона у своїх діях постійно детермінована, визначена якимись духовними або матеріальними факторами, то вона, з погляду екзистенціалістів, не відповідає за свої дії, а виходить, не є й суб'єктом моральних відносин. Більш того, індивід, що не здійснює вільний вибір, що відмовився від волі, втрачає тим самим головну якість людини й перетворюється в простий матеріальний об'єкт. Іншими словами, такого індивіда вже не можна вважати людиною в справжньому змісті цього слова, тому що він втратив якість справжнього існування.

Разом з тим, реальне життя показує, що для багатьох людей справжнє існування виявляється непосильним тягарем. Адже воля вимагає від людини самостійності й мужності, припускає відповідальність за вибір, що надає тий або інший зміст майбутньому, що визначає, яким буде світ в майбутньому. Саме ці обставини викликають ті неприємні переживання метафізичного страху й тривоги, постійного занепокоєння, які штовхають людину у сферу «несправжнього існування».

Це сфера відмови від себе й своєї волі, від невизначеності, непевності й відповідальності за рахунок розчинення власного існування в «способі існування інших», «у повсякденності» суспільного життя. Це сфера безособово-анонімного існування, де кожний живе не як неповторна особистість, а «як усі», у якості усередненої й омасовленої одиниці, чиє існування задане, а поведінка розписана й регламентована.

Це світ соціальної організації, раціональності й доцільності, де людина бере на себе соціальну роль і перетворюється у гвинтик машини, об'єкт впливу на нього механічних сил. Тому тут він не випробовує болісної невизначеності за свій вибір і звільняється від відповідальності. Тут кожному визначені його роль, правила поведінки, життєві інтереси й цілі, тут можна забутися, ототожнивши себе з колективом і стати «як інші».

Однак спроба втечі від волі й відповідальності мстить людині загостренням страждань від втрати своєї особистості, втрати самостійності, неможливості творчої самореалізації й, в остаточному підсумку, втрати сенсу життя й саморуйнування.

Экзистенціалістська етика призиває протистояти всяким формам колективізму, який завжди є спосіб поневолювання індивіда – прямого, шляхом насильства й придушення, шантажу й погроз, або непрямого – шляхом розради ілюзорними надіями на можливість раціональної й ефективної, слушної й людяної перебудови життя. Для неї очевидно, що всяке ототожнення себе з іншими – колективом, класом, партією, націями, хоча й дає тимчасове забуття, ілюзію спокою й стійкості, у дійсності нав'язує людині далекі інтереси й робить його об'єктом маніпулювання ворожих сил.

Тому необхідно відкрито усвідомити свою самітність і занедбаність, волю й відповідальність, безглуздість і трагізм власного існування, набратися сил і мужності жити в самих несприятливих ситуаціях безперспективності й безнадійності.

Экзистенциалистская етика розбудовується в руслі стоїцизму. Логіка екзистенціалізму, по суті справи, відтворює логіку стоїцизму: моральне сум'яття й розпач людини, втрата їм своєї гідності й міцності духу є не стільки результат зіткнення нашого розуму й моралі з безглуздістю людського життя й нездатністю добитися благополуччя в ньому, скільки результат розчарування в цих наших надіях. Доти, поки людина буде бажати й сподіватися на щасливий кінець своїх починань, вона буде терпіти невдачі й вдаватися у відчай, тому що хід життя не в його владі. Від людини не залежить, у які ситуації він може потрапити, але від нього цілком залежить, як він з них вийде – зламавшись і відмовившись від свого «я», самоповаги й гідності або зберігши велич духу й гідність навіть ціною фізичної загибелі. Для цього потрібно тільки те, що в його владі, – озброїтися свідомістю непереборності трагізму людського буття й готовністю зберігати внутрішню шляхетність, порядність, чесність перед особою постійної погрози фізичної чи моральної загибелі, постійної спокуси зрадити самого себе або інших. Тому що хоча людину можна знищити, його ніколи не можна перемогти, поки він пручається. Усякий опір, боротьба є внутрішня перемога навіть у самій поразці.

Таким чином, констатуючи трагізм положення людини в цьому світі, экзистенціалістська етика не пасує перед цим трагізмом. «Колір трагедії» в екзистенціалізмі білий. Ця етика мобілізує людей на формування активної життєвої позиції, збереження гідності людини в найважчих ситуаціях. У важкі роки Другої світової війни в умовах німецької окупації вона стимулювала участь багатьох тисяч людей у Франції й інших країнах Європи в русі Опору, у протистоянні фашистської ідеології. У післявоєнний час під впливом екзистенціалізму перебували різні ліворадикальні рухи.

Властивий екзистенціалізму дух опору обставинам завжди виявлявся надзвичайно актуальним у часи кризи, з його загальною нестійкістю, втратою опору моральним занепадам, поширенням бездуховності, моральної безпринципності й безвідповідальності. Однак принципово антигромадська позиція екзистенціалізму не дозволяє йому знайти й обґрунтувати об'єктивні змістовні критерії моральної позиції, і він залишається на позиціях формалізму, суб'єктивізму й етичного релятивізму. Єдиним критерієм гідності людини тут залишається формальна вірність власним ідеалам, внутрішня щирість і готовність діяти вільно й відповідально, не орієнтуючись ні на що зовнішнє, об'єктивне.

Контрольні питання до лекції 4:

1. В чому полягає особливість етики епохи Відродження?

2. Чому етику Відродження можно визначити як гедоністину і евдемоністичну?

3. Які принципи притаманні етиці антропоцетризму?

4. Що таке «титанізм» та «оборотна сторона титанізму» в етиці Відродження?

5. Що таке макіавелізм в етиці?

6. Які риси характеризують етичні підвалини Реформації?

7. Які принципи і категорії актуальні для етичного вчення протестантизму?

8. Яким чином можна витлумачувати зв'язок етики протестантизму і ідеології капіталізму?

9. Що таке натуралізм і антинатуралізм в етиці Нового часу?

10. Що таке автономна і гетерономна етика?

11. Що таке «категоричний імператив» Канта?

12. В чому полягає основна ідея філософської етики І. Канта?

13. В чому полягає особливість етичних поглядів Г. Гегеля?

14. Що таке «воля до влади» і які доброчесності характеризують моральну людину згідно з поглядами Ф. Ніцше?

15. У чому полягає своєрідність етики марксизму?

16. Які категорії характеризують етику екзистенціалізу?

5. Література:

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етика Нового часу.	\|	ЛІТЕРАТУРА ТА МЕТОДИЧНІ ПОСІБНИКИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.