Місце держави в політичної системи суспільства

Поняття політичної системи в юридичній літературі визначається по-різному, але всі точки зору з цього приводу можна звести до двох основних напрямів: широке і вузьке розуміння політичної системи як суспільного явища.

Вузьке розуміння політичної системи зводиться до визначення політичної системи виключно як сукупності суб’єктів, що беруть участь у реалізації політичної влади, тобто в управлінні справами суспільства.

Широке розуміння цього явища охоплює всю сукупність матеріальних і нематеріальних компонентів, пов’язаних з відносинами, що виникають з приводу здійснення політичної влади. Такий підхід до розуміння політичної системи охоплює всю систему функціонуючих в суспільстві інститутів, організацій, установ, громадян (особистостей), а також механізми керівництва і управління, з допомогою яких здійснюється політична влада. Саме таке, широке, розуміння політичної системи суспільства є більш змістовним і тому дозволяє повніше розуміти й аналізувати н сутність, призначення тощо.

При широкому розумінні політичної системи суспільства її елементи поділяють на матеріальні й нематеріальні.

Систему матеріальних елементів політичної системи утворюють суб’єкти (носії) політики, тобто суб’єкти, які безпосередньо беруть участь у здійсненні політики, або, інакше кажучи, в управлінні справами суспільства.

Суб’єктами політики виступають: народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки, держава, певні об’єднання громадян (політичні партії і рухи, деякі громадські організації), громадяни (людина політична).

Народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки вважаються суб’єктами політичної системи тоді, коли вони беруть участь у вирішенні питань, що мають суспільне значення (участь у загальнодержавних і місцевих референдумах), утворюють громадські об'єднання, що мають політичну спрямованість, тощо.

Держава функціонує як елемент політичної системи суспільства в особі своїх законодавчих, виконавчих і судових органів та їхніх посадових осіб.

Об’єднання громадян – це добровільні громадські формування, створені на основі єдності інтересів їхніх членів для спільної реалізації своїх прав і свобод. У сучасних демократичних державах, до яких належить і Україна, створюється і функціонує значна кількість об'єднань громадян. Але слід мати на увазі, що до політичної системи суспільства входять лише ті з них, які:

а) мають на меті забезпечення своїм членам участь в управлінні суспільними справами, тобто головною метою їх створення є участь у політичній діяльності.

Сюди, насамперед, можна віднести політичні партії, тобто зареєстровані згідно із законом добровільні об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах. Порядок утворення і діяльності політичних партій в Україні регламентується Законом України «Про політичні в партії в Україні» від 5 квітня 2001 року;

б) створюються не для участі в політичній діяльності, а для забезпечення інших соціальних (інтелектуальних, економічних, побутових тощо) потреб та інтересів громадян, але, відповідно до законодавства, можуть брати участь у політичній діяльності для досягнення своїх неполітичних цілей. Таким чином, для цієї категорії громадських об’єднань політична (управлінська в масштабах суспільства) діяльність не є основною метою їх утворення і функціонування, а виступає лише одним із засобів забезпечення задоволення інтересів і потреб їхніх членів.

Прикладом такого роду об’єднань можуть слугувати професійні спілки. Вони створюються, передусім, для забезпечення задоволення економічних інтересів і потреб трудящих. У той самий час, особливо під час виборчих кампаній, вони займаються різними формами політичної діяльності, яка спрямована на забезпечення удосконалення умов праці, відпочинку, соціального забезпечення трудящих тощо.

Порядок утворення і функціонування об'єднань громадян регулюється Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. Згідно з цим законом, громадські об’єднання визначаються як добровільні формування людей, що виникли на основі спільності інтересів відносно реалізації прав і свобод у результаті свідомого волевиявлення. їх розрізняють:

а) за порядком утворення та формами діяльності – громадські організації, органи громадської самодіяльності, політичні партії, громадські рухи;

б) за критеріями членства – з формально фіксованим членством, з нефіксованим членством;

в) за внутрішньою структурою – централізовані та нецентралізовані;

г) за соціальною сферою діяльності – політичні, економічні, наукові, екологічні, творчі, національно-культурні, вікові та ін.;

ґ) за територією діяльності – місцеві, загальнодержавні, міждержавні, міжнародні;

д) за соціально-правовим статусом-легальні, нелегальні;

е) за соціальною спрямованістю з точки зору потреб подальшого розвитку суспільства – прогресивні, консервативні, реакційні.

Політична людина – це особа (індивід), що є громадянином даної держави і бере участь у політичному житті суспільства. Для оцінки громадянина як «політичної людини» зовсім не обов’язково, щоб він займався політичною діяльністю активно, професійно, тобто був депутатом, посадовою особою, партійним лідером тощо. Для цього достатньо того, що громадянин раз у кілька років бере участь у виборах як виборець і тим самим бере участь в управлінні суспільством.

Слід звернути увагу на те, що в деяких вітчизняних працях, присвячених проблемам політичної системи суспільства, у тому числі в підручниках, до суб’єктів політичної системи України відносять трудові колективи, тобто економічні об’єднання всіх працівників для спільної праці на державних, громадських, приватних підприємствах, в установах, організаціях і кооперативних об’єднаннях.

Такий підхід був виправданий з позицій останньої Конституції радянського періоду, яка прямо відносила трудові колективи до суб’єктів політичної системи і наділяла їх широкими повноваженнями у сфері політичних відносин. В сучасних умовах ситуація принципово змінилась.

Чинна Конституція України не тільки не говорить про трудові колективи як про учасників політичних відносин, а й взагалі про них не згадують. Натомість ч. 3 ст. 37 Конституції України містить норму, згідно з якою не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Конституційна заборона створення організаційних структур політичних партій в трудових колективах фактично виключає їх з політичної діяльності і орієнтує виключно на відповідну службову й виробничу діяльність. Враховуючи це, а також те, що чинне законодавство не наділяє трудові колективи правом висувати кандидатів у депутати, вимагати від них звіту, говорити про них, як про суб'єктів політичної системи України, немає достатніх підстав.

Нематеріальні елементи політичної системи суспільства:

1) політичні принципи та норми, під якими розуміють основоположні ідеї та конкретні правила, що регулюють політичні відносини між народами, націями, соціальними групами, партіями та іншими учасниками політичних відносин. Складовими політичних норм є відповідні норми права, норми політичних партій і громадських організацій (корпоративні норми), політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя.

Політичні норми, з одного боку, регламентують необхідну поведінку суб’єктів у тих чи інших межах відповідно до конкретної політичної ситуації. А з іншого – є засобом політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ.

Крім цього, політичні норми передбачають політичну відповідальність суб’єктів політики за їх порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона настає не тільки за протиправні дії, а й за політичний недогляд, необачність, нерішучість і т. ін. Політичними санкціями є осуд, позбавлення довіри, припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського об'єднання, заборона діяльності політичної партії, відмова в реєстрації, попередження тощо;

2) політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між суб’єктами політики, у процесі яких ці суб’єкти набувають і реалізують права і обов’язки. Політичні відносини включають, насамперед, реалізацію політичних функцій, що є основним напрямом діяльності суб’єктів політики, До таких функцій належать: а) політичне цілевизначення; б) владнополітична інтеграція суспільства; в) регулювання соціально-політичної діяльності; г) забезпечення цілісного впливу управління на суспільні процеси.

Результатом здійснення вказаних функцій є політичний процес і політичний режим.

Політичний процес – це сукупна діяльність усіх суб’єктів політичних відносин, що спрямована на формування, функціонування або зміну політичної системи суспільства.

Основними формами прояву політичного процесу є прийняття і виконання політичних рішень, організація і здійснення контролю за діяльністю та розвитком політичної системи в цілому та її елементів.

Під політичним режимом розуміють політичну обстановку в суспільстві, що реально складається і характеризується якісною та кількісною мірою участі народу, націй, соціальних прошарків і груп, а також громадян, методами здійснення політичної влади. Від політичного режиму слід відрізняти державно-правовий режим, що є складовою частиною форми держави;

3) політична свідомість, політична психологія, політична ідеологія та політична культура.

Політична свідомість – це рівень знання та оцінка особою існуючого політичного буття, які реально впливають на вибір нею варіанта поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних політичних інтересів.

Політична психологія – це узагальнена система почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей відносно стану та перспектив розвитку політичного життя суспільства.

Політична ідеологія – це систематизований вираз поглядів держави, соціальних прошарків і груп, усього населення країни на політичну організацію суспільства, форму держави, відносини між різними політичними суб’єктами, їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями. Складовими політичної ідеології є відповідні ідеї, теорії, концепції, доктрині тощо.

Політична культура – це рівень втілення в реальну поведінку суб’єктів політики принципів і норм, що регламентують політичні відносини в суспільстві.

Важливим системоутворюючим чинником у політичній системі є політична діяльність, тобто повсякденна поведінка суб’єктів політики у сфері політики, яка пов’язує і забезпечує взаємодію всіх складових елементів політичної системи.

На основі викладеного можна дійти висновку проте, що у найзагальнішому вигляді політична система суспільства – це система матеріальних і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.

Серед усіх елементів політичної системи лише виключно держава:

а) володіє суверенною владою як суб’єкт, що уособлює суверенітет народу і суверенітет нації, а також є результатом реалізованого народом права на самовизначення;

б) виступає офіційним представником усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що на законних підставах перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

ґ) має спеціальний апарат управління і примусу, який забезпечує виконання державних функцій;

д) може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і з їх допомогою регулювати суспільні відносини.

Ці властивості держави зумовлюють її особливе, провідне місце і роль у політичній системі суспільства. Ця роль держави виявляється в тому, що вона:

• визначає перелік суб’єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних елементів політичної системи суспільства;

• визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;

• контролює, координує і припиняє діяльність будь-яких суб’єктів політики.

Таким чином, держава, спираючись на такі методи здійснення влади, як примус і переконання, керує і спрямовує діяльність інших суб’єктів політичної системи в тому обсязі, який, з її токи зору, необхідний для вирішення загальносоціальних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення в нормативних актах і, насамперед, у законах, що приймаються уповноваженими органами держави, прав і обов’язків інших суб’єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпечення обов’язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю об’єднань громадян, передбачає відповідальність як організацій, так і індивідів за порушення законодавства.

До того ж держава, особливо демократична правова, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохочує громадян та їхні об’єднання брати участь у державних справах, вирішувати найважливіші загальносуспільні проблеми Враховуючи викладене, треба визнати, що сучасна демократична держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і с виразником і реалізатором їхніх інтересів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід спинитися на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством. Визначальним при співвідношенні держави і громадянського суспільства є те, що держава:

а) сприяє створенню громадянського суспільства і вбачає своїм призначенням служіння такому суспільству;

б) забезпечує рівні для всіх можливості у сферах життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості;

в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини та суспільства.

Регулювання суспільних відносин здійснюється з допомогою права, яке диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її поділом на законодавчу, виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава покликані функціонувати для задоволення потреб та інтересів людини. Людина у співвідношенні з громадянським суспільством і державою виступає як особистість і громадянин. Ці два її соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов’язана інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і дотримуватися принципу суверенітету народу. Разом з тим, сама людина не повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за радянських часів, коли в теорії політичної системи її суб’єктами вважалися виключно відповідні інституції (партія, держава, громадські організації, трудові колективи).

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш важливими складовими будь-якої влади, що має соціальний характер, є суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб’єкти влади. Суверенність означає повну самостійність, незалежність даної влади від будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення.

Суб’єктами і об’єктами владних відносин у суспільстві є люди. Тому людина і влада співвідносяться по-різному. Так, у громадянському суспільстві незалежність особи, а, отже, і можливість володіння нею реальною владою, ґрунтується на власності, якою особа може безпосередньо володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство зумовлює виникнення держави саме для того, щоб економічну владу власника забезпечити політично. Держава повинна ввібрати в себе всі позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу, свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність. Владні повноваження громадянина у державі знаходять свій прояв в його політичних правах і свободах, які вважаються природними і невідчуженими. Найважливіша проблема полягає в тому, щоб сформулювати норми відносно цих прав і свобод максимально конкретно, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.

Однією з найбільших проблем правової та політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку більшості вчених, суверенітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб’єктам політичної системи, що, на нашу думку, не є достатньо обґрунтованим. Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-правову властивість державної влади, яка відображується у верховенстві її в межах території країни і незалежності в зовнішніх відносинах.

Основні ознаки суверенітету української держави зазначені в Декларації про державний суверенітет України, а саме: а) верховенство; б) самостійність; в) повнота; г) неподільність влади в межах території країни; ґ) незалежність; д) рівноправність влади в зовнішніх відносинах.

Ж. Боден визначав суверенітет як вищу владу над підвладними. Але й він обмежував цю владу божественним і природним правом. Ж.-Ж. Руссо розглядав суверенітет як необмежену і неподільну владу, яка повинна здійснюватися у межах договору між народом і державою. Отже, вже із самого початку суверенітет розглядався як влада, обмежена певними правилами. Т. Гоббс сформулював абсолютну концепцію суверенітету, приписуючи його тільки державі, не залишаючи народові, людині права на владу. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу – це не правило, а швидше, виняток з нього.

Існує три види суверенітету: суверенітет народу, суверенітет нації, суверенітет держави.

Суверенітет народу (народний суверенітет) означає, що вся влада у країні належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають на території даної країни і являють собою єдине джерело державної влади. Тому суверенітет держави не абсолютний, а обмежений суверенітетом народу, якому і належить право визначати економічну, політичну, правову й соціальну системи країни.

Сутність національного суверенітету полягає у тому, що кожна нація, етнічна група має право вільно задовольняти свої національні потреби, розвивати культуру, мову, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї культури людства. У демократичній державі повинно максимально забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб нація, що становить більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав представників інших націй.
Читайте також:
I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
II. Анатомічний склад лімфатичної системи
II. Найважливіші проблеми, що визначають розвиток місцевого самоврядування і є спільними для будь-яких урядових систем.
IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
IV. Розподіл нервової системи
IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
IV. Філогенез кровоносної системи
POS-системи
T. Сутність, етіологія та патогенез порушень опорно-рухової системи
VI. Філогенез нервової системи

Переглядів: 968

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

Історичні типи держави | Поняття державави та її ознаки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.