Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Неолібералізм

 

Неолібералізм – це сучасний варіант неокласичної теорії. Сутність неолібералізму полягає в обґрунтуванні необхідності поєднання державного регулювання економіки з принципами вільної конкуренції й розробці на такому підгрунті визначеної економічної політики.

Існує декілька моделей неолібералізму: „лондонська”, „фрейбургська”, „паризька” й „чикагська”.

1) Лондонська школа неолібералізму.

Фрідріх Хайек (1899-1984 р.р.) був професором Лондонського університету майже двадцять років. Автор відомих книг „Ціни й виробництво” (1929), „Грошова теорія й економічний цикл” (1933), „Прибуток, відсоток й інвестиції” (1939), „Згубна самовпевненість” (80-ті рр.) та ін. В своїх творах Хайек категорично спростовував будь-які спроби державного регулювання економіки. Одним з перших він виступив з критикою теорії Кейнса, а також критично ставився до інших економістів, прихильників державного втручання в економічні процеси. Центральна ідея Хайека: ринкові ціни відіграють вирішальну роль в передачі інформації господарюючим суб’єктам і в децентралізації процесу прийняття економічних рішень. З точки зору вченого, кожне порушення цього принципу функціонування економіки згубне для неї й призводить до диктатури. Хайек не сприймав навіть ідею „змішаної економіки”, виступаючи виключно за культ ринкових механізмів регулювання соціально-економічних процесів.

2) Фрейбурзька школа неолібералізму.

Найбільшого розвитку неолібералізм досяг після другої світової війни. Центром сучасного неолібералізму стала Німеччина. Німецькі неоліберали дали розгорнуту й систематизовану теорію, що надалі стала основою німецької державної політики. Найвидатнішим представником неолібералізму був засновник фрейбурзької школи політичної економії Вальтер Ойкен (1892-1950). Відомими його творами, де викладено точку зору вченого стосовно типів господарських систем й форм господарювання, являються „основні типи економічної політики” (1951), „Основи національної економіки” (1952) та ін.

Ідеї Ойкена поділяв співвітчизник Людвіг Ерхард (1897-1977), який втілював політику неолібералізму в життя, будучи канцлером ФРН. Головні твори вченого – „Добробут для всіх” (1957), „Німецька державна політика” (1962-1963).



Интернет реклама УБС

На позиціях неолібералізму стояв і швейцарський вчений німецького походження, одержавший освіту в університетах Німеччини, Вільгельм Репке (1899-1966). Він один з засновників теорії „соціального ринкового гопосдарства”.

Прихильники фрейбурзької школи, як і в цілому представники неолібералізму, вважали, що вільна конкуренція створює найбільш ефективний механізм економічної діяльності. Вони аргументували це формуванням цін під впливом попиту й пропозиції, що виконує роль природного регулятора економічних процесів і забезпечує раціональний розподіл ресурсів й повне задоволення потреб. Разом з тим представники фрейбурзької школи не вважали, що дія вільної конкуренції може бути забезпечена автоматично. Вони дійшли висновку про необхідність державного втручання в економіку з метою створення і підтримки сприятливих умов для конкуренції, свободи ціноутворення й свободи підприємництва. Виступаючи проти безпосереднього державного втручання в виробничу й комерційну діяльність підприємств, спростовуючи політику регламентації цін, представники школи запропонували свій варіант державного регулювання економіки, теоретично обґрунтувавши його концепціями „ідеальних типів господарств”, „соціального ринкового господарства” й „сформованого суспільства”.

Неолібералізм базується на таких основних положеннях класичного лібералізму:

- відстоювання ідей природного порядку та природних прав;

- заперечення розширення державного втручання

- конкурентний принцип господарювання;

- індивідуальна свобода на основі захисту приватної власності на засоби виробництва;

- розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій;

- підтримка політики вільної торгівлі.

Одним із видатних діячів цього напряму був французький вчений М. Алле. Впродовж усієї своєї наукової діяльності М. Алле намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити сутнісні фактори економічної системи та механізми її функціонування, займаючись дослідженнями у п'яти взаємопов'язаних галузях. Це — теорія максимальної ефективності економіки й основ економічного розрахунку; теорія міжчасових процесів і максимальної ефективності інвестицій; теорія невизначеності; теорія грошей, кредиту і грошової динаміки; теорія випадкового й екзогенних фізичних впливів. Творчість М. Алле багатогранна, вона включає в себе праці не тільки з теоретичної практичної економіки, а й фізики, соціології, історії цивілізації.

Одна з основних проблем досліджень — шляхи досягнення і поєднана економічної ефективності та соціальної справедливості. На думку М. Алле, економічна ефективність — вихідна й обов'язкова умова вирішення усіх соціальних завдань. Умови досягнення ефективності: достатня інформація, децентралізація рішень і самостійність економічних агентів, зацікавленість у реалізації найприбутковіших рішень, конкуренція. На відміну ефективності, справедливість у розподілі доходів поняття етичного порядку, тобто суб'єктивне. Розподіл доходів має забезпечувати як достатнє стимулювання ефективності, так і відповідати критерію соціальної прийнятності. М. Алле вважав, що економісти помиляються, розглядаючи як критерій економічного прогресу зростання реального валового національного продукту. Треба брати до розрахунку чистий споживчий реальний дохід на душу населенн як єдиний прийнятний критерій. Він переконаний, що будівництво заводів чи літаків, створення нового обладнання чи технологій може бути виправданим лише тоді, коли дасть змогу краще жити людям, адже основна мета економіки — задоволення людських потреб.

Раніше ринкова економіка трактувалася як єдиний глобальний ринок, де економічна інформація є доступною для всіх. Модель М. Алле — це система ринків для різних товарів, причому один і той самий товар може продаватися і купуватися на різних ринках, а тому немає єдиного набору цін, акти ринкового обміну здійснюються не одномоментно, а відбуваються безперервно. Модель вченого наближає до розуміння основ функціонування реальної сучасної західної економіки. З 1966 р. М. Алле повністю відмовився від моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса, який вважав, що в кожний даний момент ринок характеризується єдиною системою цін, однаковою для всіх економічних агентів. На думку М. Алле, ця гіпотеза зовсім нереалістична, тому він замінив поняття "економіка ринку" чи "ринкова економіка" терміном "економіка ринків".

Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводить, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу. Потрібен пошук соціального компромісу, спрямованого на підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві, який забезпечується існуванням політичної системи: "це міф, ніби економіка ринків може бути результатом стихійної гри економічних сил. Реальність полягає у тому, що економіка ринків невіддільна від інституційних рамок, в яких вона працює". Соціальний компроміс визначає і реалізує виключно державна влада, й у сфері економіки він передбачає: задоволення колективних потреб та їх фінансування, визначення інституційних меж "економіки ринків", реалізацію грошово-кредитної та фіскальної політики. Організація економічної діяльності має поєднувати вільну й самостійну діяльність економічних агентів в межах економіки ринків та планування інституційних рамок економіки, що забезпечує справедливість у розподілі доходів, соціальне визнання, стабільність та безпеку. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб'єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.

3) Неоавстріиська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізеса — Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб'єктивної психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналіз умов і процесів економічного життя.

4) Німецька школа неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднай - економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин.

Формуванню німецького ордолібералізму сприяло існування в Німеччині трьох груп неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарної й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства.

Група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їхніми учнями, розробила концепцію соціального ринкового господарства.

У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення систематизованої теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавлену недоліків класичної ліберальної моделі з надійними соціальними і антимонопольними стабілізаторами.

Вихідним пунктом неоліберальної концепції економічного ладу стало вчення В. Ойкена про два ідеальних типи економічних систем, викладене у праці "Основи національної економії" (1940). Багато дослідників вказують на ідейну спорідненість теорії "ідеальних типів господарства" В. Ойкена та концепції "ідеальних типів" німецького соціолога і економіста, представника новітньої історичної школи М. Вебера. "Ідеальний тип" — це модель, абстрактна розумова конструкція, яка відбиває лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ. В. Ойкен виділяє "централізованокероване господарство", або примусову економіку, та "мінове господарство", або ринкову економіку. Основу його вчення становить аналіз елементарних господарських форм — поділу праці, власності, механізму координації домашніх господарств, підприємств, економічних інститутів держави та інших. В. Ойкен підкреслює, що в "історичній реальності елементи обох цих систем здебільшого переплітаються", в чистому вигляді ідеальні типи не існують. В. Ойкен, на відміну від В. Репке, Ф. фон Хайєка й інших представників неолібералізму, безпосередньо не пов'язує тип економіч­ної системи, її координаційний механізм з формами власності.

В системі "централізованокерованого господарства" виділяється просте централізовано-кероване господарство (власне натуральне господарство) та централізовано-адміністративне господарство. Ці дві форми реалізуються у трьох варіантах:

• повністю централізоване господарство, за якого відсутній обмін;

• централізованокероване господарство з вільним обміном предметами споживання;

• централізованокероване господарство з вільним споживчим вибором.

Централізованокероване господарство характеризується високим рівнем централізації управління, заміщенням усіх горизонтальних економічних зв'язків між економічними суб'єктами адміністративною вертикаллю зв'язків центру та підприємств. Планування передбачає визначення обсягів, асортименту та характеристик продуктів, що виробляються з єдиного центру. В. Ойкен вважає, що така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору, тому централізованокерованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит, а сама централізація суперечить природі економіки і поступово руйнує її.

Ринкове господарство, засноване на принципах індивідуалізм: свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу. Система "мінового господарства" має розгалужену структуру і передбачає, за В. Ойкеном, різні взаємосполучення п'яти базових форм пропозиції та п'яти базових форм попиту (конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія та монополія), які формують 25 різних форм ринків. Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць (ринковий або адміністративний) та процес прийняття економічних рішень (добровільний або примусовий). Іншим критерієм класифікації є особливості генезису економічного ладу, згідно з яким вирізняються "природно зростаючий" і "законодавчо встановлений" лад. Перший утворюється еволюційно, у процесі історичного розвитку без прийняття будь-ким усвідомленого рішення. Другий устрій виникає в результаті формулювання й включення його основних принципів господарського законодавства на підставі свідомих економіко-політичних рішень.

Неоліберальна модель В. Ойкена представила три основні принципи теорії ладу (устрою), які утворюють структурний каркас конкурентного ринкового ладу.

• Принцип індивідуальної свободи: економічний лад має відповідати ідеалам свободи й гідності людини, реалізація яких забезпечується існуванням приватної власності та господарської незалежності економічних суб'єктів.

• Принцип сильної держави: держава не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди усталеним: це — "законодавчо встановлений лад", для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава.

• Принцип системності в економічній політиці: економічна політика має відповідати концепції економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей, щоб не перетворитися на "політику експериментів" — намагання долати проблеми, причиною яких є постійне втручання держави.

Конституючі принципи політики конкурентного ладу, які виступають передумовами виникнення системи ринкового господарства: недоторканність приватної власності; конкурентні відкриті ринки; стабільність національної валюти; свобода і захист господарських угод; свобода підприємництва; стала економічна політика.

До регулюючих принципів політики конкурентного ладу, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію, належать: антимонопольна політика; політика перерозподілу доходів; соціальна політика; екологічна політика. Ще однією визначною фігурою у цьому напрямі є Ф. фон Хайєк. Він визначив основні теоретичні блоки економічної теорії, сукупність яких забезпечить вирішення проблеми координації:

• ціни як ефективна інформаційна і комунікаційна система і теорія цін, покликана показати механізм адаптації системи цін до зовнішніх змін;

• капітал як складна структура, що складається з неоднорідних індивідуальних капіталів, і теорія капіталу, яка описує механізм адаптації у межах цієї структури;

• гроші як сполучна ланка між сьогоденням й майбутнім і теорія грошей, покликана пояснити взаємозв'язок між змінами структури цін і змінами маси грошей в обігу, тобто взаємозв'язок між відносними й абсолютними цінами;

• теорія циклу, де поєднано попередні уявлення про причини і характер "збоїв" у процесі координації та досліджено вплив грошово-кредитної політики на механізм циклічних коливань.

Структурний підхід Ф. фон Хайєка визначив критичне відношення як до антикризової кейнсіанської політики, так і до антиінфляційної політики монетаризму, оскільки обидві ґрунтувалися на макроекономічному баченні економічних процесів та ігнорували проблему розміщення ресурсів. Однак основним об'єктом критики Ф. фон Хайєка стало кейнсіанство, що проявилося в таких положеннях.

• Концепція спонтанного ринкового порядку Ф. фон Хайєка у принципі заперечувала будь-яке втручання держави в економічне життя суспільства. Роль держави, за Ф. фон Хайєком, має обмежуватися виконанням інституційних функцій, полягати в охороні природного соціального порядку — свободи вибору та розвитку, вільної конкуренції та монополії. Вона реалізується через формування законодавчих норм, суспільних моральних цінностей, охорону усталених традицій. Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут. Держава не повинна займатися питаннями соціального регулювання, надавати соціальну допомогу, бо це підриває стимули до активної економічної діяльності. Індивіди повинні отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від держави. Соціальна нерівність, на думку Ф. фон Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства.

• Доводилася абстрактність макроекономічного підходу, неповнота і фрагментарність знань про загальні тенденції економічного життя, неувага до практичних знань суб'єктів господарювання, які є основою реальних економічних процесів. Домінувало неприйняття вивчення макроекономічних залежностей, аналоги яких відсутні у реальній дійсності, оскільки всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб'єктивних оцінок і переваг.

• Визнавалася необґрунтованість кейнсіанської концепції ефективного попиту, яка взагалі не розглядала проблему співвідношення структури попиту і пропозиції. При значному розходженні цих структур, зазначав Ф. фон Хайєк, товари не будуть реалізовані, незалежно від загального обсягу сукупного попиту. На відміну від кейнсіанської теорії криза розглядається як результат не недостатнього, а надлишкового інвестиційного попиту порівняно із споживчим. Цей надлишковий попит виникає внаслідок кредитних вливань і призводить до спотворення структури виробництва й структури відносних цін.

• Кейнсіанське пояснення причин безробіття вважалося необґрунтованим. За Ф. фон Хайєком, безробіття виникає не внаслідок недостатнього рівня ефективного попиту, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений жорсткими вимогами профспілок. Це призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і зменшення попиту на працю. Тому немає підстав розглядати безробіття як макроекономічну проблему і перекладати відповідальність за нього на уряд, зобов'язуючи його вживати заходів активної політики на ринку праці щодо зменшення безробіття.

• Критикувалася кейнсіанська концепція "керованих грошей", що використовувала помірну інфляцію як засіб боротьби з безробіттям. Подібні дії, на думку Ф. фон Хайєка, посилюють безробіття і доповнюють його інфляцією за такою схемою: зростання кількості грошей в обігу викликає нерівномірне зростання цін та нераціональне використання ресурсів, їх спрямування до галузей зі штучно високою кон'юнктурою, визначеною зростанням цін. Для підтримки цієї кон'юнктури будуть потрібні нові грошові вливання, що посилять інфляцію, а структурні диспропорції, що виникнуть разом з цим, підвищать рівень безробіття. Ф. фон Хайєк зазначав, що цю проблему не пояснює і не вирішує "міфічна" крива Філіпса, і вважав, що в дійсності вибір між інфляцією і безробіттям — це вибір між політичною доцільністю й економічною необхідністю. Якщо хоча б одного разу перемагає політична доцільність, то кожного наступного разу повернутися до економічних пріоритетів стає набагато важче. У результаті кейнсіанська політика "точного настроювання" відтворює інфляційний процес.

Неоавстрійська школа, що принципово заперечувала макроекономічну теорію та будь-які форми державного втручання, довгий час вважалася ідейним пережитком лібералізму, забутою фортецею ідеології природного порядку. Посилення інтересу до ідей Хайєка й неоавстрійської школи в цілому, що спостерігається з 70-х рр. XX ст., пов'язане з комплексом обставин:

• кризою теорії та практики кейнсіанства у 70-ті рр. XX ст. та державносоціалістичних моделей розвитку економіки у 90-ті рр. XX ст.;

• розчаруванням в ідеях соціального реформізму й усвідомленням значимості ліберальних цінностей, насамперед індивідуальної свободи;

• посиленням сумнівів у можливості проведення державної політики, що не підривала б ефективність ринкової системи, усвідомленням того, що цілі такої політики можуть вступати в конфлікт із базисними цінностями демократичного суспільства;

• кризовими потрясіннями у відтворювальному процесі, які привели до розуміння того, що існування проблеми незайнятих ресурсів не усуває проблеми їхньої обмеженості й ефективного використання. Звідси визнання того, що макроекономічний підхід не є універсальним, навіть коли мова йде про вирішення питань практичної економічної політики.

 

 

ТЕМА 11. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КІНЕЦЬ ХХ-ПОЧАТОК ХХІ СТ.)


Читайте також:

  1. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму
  2. Від неолібералізму до неоконсерватизму.
  3. Еволюція неокласичних ідей у ХХ ст. Неолібералізм
  4. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм
  5. Загальна характеристика ідей неолібералізму
  6. Лібералізм і неолібералізм
  7. Лібералізм, неолібералізм.
  8. Неолібералізм чи Вашингтонський консенсус
  9. Неолібералізм. Лондонська, Фрейбурзька, паризька ч Чиказька школи.
  10. Основні ідеї лібералізму і неолібералізму
  11. Основні школи неолібералізму

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Неокейнсіанство | Нові індустріальні країни, стратегія їхніх економічних програм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.