• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Їхньої платні.

ються земства до громадських робіт після 1900 р., коли за новим законодавством на них покладено відповідальність за поліпшення економічного стану місцевих жителів. Це приводить до того, що трудова допомога стає частиною земської «соціальної діяльності». Її планують і на неї виділяють з місцевих джерел певні кошти, які швидко збільшуються. Якщо 1905-1906 рр. земствами і містами було виділено на громадські роботи 2 120 622 крб., то 1906-1907 рр. -уже 6 202 750 крб.

До початку XX ст. відносять і становлення пенсійного забез­печення як одного з видів соціального страхування. Потреба в ньо­му виникла внаслідок зміни економічної функції сім'ї під впливом індустріалізації та урбанізації суспільства. Традиційна сім'я з трьох поколінь розпадається, люди похилого віку стали проживати окре­мо і потребувати підтримки суспільства, оскільки сім'я перестала виконувати свою функцію. Відіграла свою роль і боротьба робітни­чого класу за свої права, його вимоги перенесення частини відпові­дальності за забезпечення старості із самого робітника на роботода­вця. Для цього потрібне було законодавче оформлення обов'язковості відрахування внесків у страхові фонди.

На поширення у світі соціального страхування, у т. ч. пенсійно­го, великий вплив мало введення у 1889 р. німецьким урядом на чолі з канцлером Бісмарком обов'язкового пенсійного страхування, що гарантувало пенсійне забезпечення за віком усім зайнятим за наймом, а також створення у 1919 р. Міжнародної організації праці (МОП).

Початок вирішення цього питання заклали закони 1861 і 1862 рр., згідно з якими пенсії за втрату працездатності через інвалідність та за багаторічну роботу до досягнення похилого віку були введені на дер­жавних і приватних підприємствах гірничодобувної промисловості, для чого створювалися товариства з допоміжними касами.

Проте в цілому фінансування суспільної опіки навіть і земства­ми в губерніях було незначним. Наприклад, 1901 р. у 34 губерніях було надано допомогу нужденним у розмірі 3 288 635 крб., а потріб­но було за розрахунками понад 67 млн. крб., тобто у 20 разів більше. Серед земських джерел фінансування суспільної опіки головним було оподаткування нерухомого майна, у 1906 р. воно становило 71,9% від усіх доходів, решта доходів - нарахування і стягнення, судові збори, капітали особливого призначення.

У 1917р. в складі Тимчасового уряду Росії було створено Мі­ністерство державної опіки, здійснилася ідея багатьох поколінь населення Російської імперії про державне регулювання проблем соціальної сфери. Особлива нарада при Міністерстві виділила такі основні напрямки поточної роботи Міністерства: тимчасове зако­нодавство суспільної опіки; спеціальний податок на опіку; місцеві органи самоврядування; організація особливого відомства, яке б взяло на себе функції ліквідованих відомств імператриці Марії Фе­дорівни, Олександри Федорівни та інших.

Особлива нарада визначила об'єкти обов'язкової опіки в Ро­сії. До них належали особи, що знаходяться у стані крайньої нужди і неспроможні власними силами, за допомогою родичів або з інших джерел підтримувати своє існування, а саме:

- діти різних категорій, що перебувають у безпомічному стані;

- каліки і старезні, непрацездатні;

- хронічні хворі.

Щоправда, новий державний орган управління не виявив яки­хось принципово нових підходів у царині суспільної опіки, не встиг себе позитивно зарекомендувати за кілька місяців свого існування до жовтневого (1917 р.) перевороту в Росії.

2. Сільська і волосна[8] опіка

Тогочасна Російська імперія (включаючи Україну) - країна пе­реважно селянська, тому сільська та волосна опіка відігравали сут­тєву роль у справі суспільної опіки. Проте законодавство закріпило за ними по суті архаїчні способи допомоги. Старезні, каліки, ті, хто не міг собі здобувати засоби для існування власною працею, опіку­валися родичами, а якщо їх не було, - селянською громадою. Сільському начальству - старостам і волосним старшинам - згідно зі ст. 698 і 699 Статуту суспільної опіки належало здійснювати на­гляд за закладами суспільної опіки, якщо вони були, а також за тим, щоб члени сільських громад не займалися жебрацтвом через свою ледачість.

У практиці селянської опіки переважали наступні види суспі­льної допомоги. Найпоширеніший - почергове годування нужден­них по хатах. Сільські сходи (збори) приймали рішення про надання неімущим хлібної допомоги із сільських складів (магазинів). Існу­вала і грошова допомога. Вона була порівняно невеликою (2- 5 крб./місяць). Доволі поширеною залишалася і така архаїчна форма суспільної опіки, як милостиня. Спеціальних закладів соціальної допомоги у сільській місцевості було обмаль через мізерність наяв­них коштів. До того ж старезні та убогі воліли жебрати, ніж позбав­лятися волі, мешкаючи у закритих закладах.

Стосовно опікування дітьми справа була організована ліпше: створювалися ясла-притулки, щоб діти не відвертали увагу батьків у напружені періоди року. Таким закладам надавалася допомога і окремими доброчинцями, і громадою у вигляді харчів, дров, транс­портних послуг, інколи виділялися певні грошові суми.

Крім зазначеного, сільські громади надавали допомогу нуж­денним через звільнення їх від якихось платежів, розподіляючи їх на членів громади, допомагаючи на польових роботах.

3. Міська система допомоги

Вона набуває у пореформений період нових рис. Звільнене від кріпацтва селянство, не отримавши достатніх для існування земель­них наділів, подається у пошуках роботи до міст. Зростає кількість міст, а також їх населення (особливо промислових центрів). Напри­клад, населення Києва і Риги збільшилося у вісім разів. Урбанізація супроводжувалася загостренням соціальних проблем у містах - зростанням безробіття, плати за житло, а також збільшенням про­явів різних форм соціальної патології: професійного жебрацтва, проституції, дитячої безпритульності.

Міські фінанси як головне джерело фінансування програм сус­пільної опіки мали міцнішу основу, ніж земські, але й вони не були достатніми. Оподаткування нерухомості (головне джерело міського бюджету), особливо в найбільших містах (Москва, Санкт-Петербург, Київ, Рига) велося недостатньо - оцінка нерухомого майна у деяких випадках занижувалася на 530%. Але навіть і за таких умов міські установи суспільної опіки були досить розгалуженою мережею сус­пільної допомоги та підтримки. Це можна показати хоч би на при-

кладі діяльності Московського міського опікунства бідних. Воно ставило перед собою такі завдання: попередження бідності, опіку­вання бідними, соціальний захист дітей і дорослих. Напрямки надан­ня допомоги нужденним передбачалися такі:

- правова та медична допомога;

- відкриття санаторіїв;

- відкриття бюро пошуків роботи;

- трудова допомога (організація робіт, артілей, майстерень, забез­печення необхідним інструментом);

- сприяння фаховому навчанню;

- відкриття бібліотек, проведення читань;

- відкриття опікунських крамниць і товариств;

-турботи про звільнення нужденних від різних грошових плате­жів і витрат (за навчання, за лікування у лікарнях тощо);

-сприяння і допомога всіляким організаціям, задіяним у цій же царині;

- збирання та аналіз статистичних даних і спеціальні дослідження з метою поліпшення організації боротьби з бідністю;

- спостереження, вивчення і піклування про поліпшення санітар­них умов.

Єдиної схеми суспільної опіки в містах не існувало, проте мо­жна виділити певні загальні риси опіки городян: роздавання гро­шової допомоги, оплата лікування, діяльність щодо локалізації про­блем соціальної патології, опікування дітьми.

Слід зазначити, що різного роду почини в царині соціальної опі­ки, які виникали в окремих містах, дуже швидко поширювалися в інших містах імперії. Ініціатива виходила знизу, а пізніше закріплю­валася у вигляді ухвал та указів Міністерства внутрішніх справ і Мі­ністерства фінансів. Характерною щодо цього була ініціатива ство­рення будинків працелюбності (робітних будинків), що виникла у Кронштадті. Пов'язана вона з іменем отця Іоанна Кронштадського. З метою ліквідації наслідків безробіття він висунув програму створен­ня таких будинків. Вони охоплювали різні сфери діяльності - від надання роботи нужденним до створення навколо такого закладу мережі різних інститутів опіки (сирітських будинків, їдалень, при­тулків, дешевих квартир). Вони були розраховані на тих, що втратили заробіток, не були підготовлені до праці або не хотіли працювати.

У період з 1881 р. по 1888 р. було засновано 129 будинків пра­целюбності у великих промислових містах (у тому числі в Харкові і Києві 1887 р., Херсоні та Одесі 1888 р.). Опікою в них було охопле­но 2013 осіб, заробітної плати виплачено 36 445 крб. Почали їх за­стосовувати майже одночасно з новітніми закладами трудової до­помоги в Німеччині і Франції.

Формування міських структур опіки відбувалося і шляхом об'єднання навколо державних і приватних програм з локалізації тих чи інших негативних явищ. Особливо гострою вважалася про­блема професійного жебрацтва. Згідно з першим Всеросійським переписом населення 1897 р., жебраків в імперії нараховувалося близько 50 тис. осіб. У зв'язку з цим у Москві (1893 р.) і в Петер­бурзі (1904 р.) було створено Комітети опікування жебраками.

Характерною була щодо цього діяльність опікунств над бід­ними. Перші такі опікунства з'являються у Москві (1903 р.) та Пе­тербурзі (1908 р.). Вони відкривали їдальні та польові кухні, де про­давалися дешеві обіди (від 4 до 11 коп.).

4. Церковно-парафіяльна і приватна опіка

Тогочасна церква прагнула самостійно управляти своїми капі­талами (включаючи нерухомість), але не могла обійтися без доб­ровільної діяльності парафіян у справі соціальної допомоги і під­тримки. Саме за рахунок їхніх офірувань складалися основні благо­дійницькі капітали і накопичення на потреби церкви. Збирання по­жертвувань з парафіян здійснювалося на користь церкви і причету (церковні служителі й співаки), шкіл і благодійних установ. Напри­кінці XIX ст. спостерігається значне зростання кількості церковно­парафіяльних опікунств - від 14 747 до 19 100 за період 1894-

1901 рр. Розширення мережі церковно-парафіяльних установ відбу­вається у цей період постійно, але фінансування їх було непропор­ційне і залежало від щедрості та можливості парафіян. Наприклад,

1902 р. Гродненській єпархії на благодійні установи було офіровано парафіянами 44 662 крб., а Мінській - лише 13 крб.

Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах: матеріальна допомога, медична допомога, допомога в осві­тній діяльності. Матеріальна допомога включала в себе допомогу натурою: роздавання одягу, харчів, а також внески за навчання, за утримання в богодільнях, плату за житло, надання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті послуг лікарів і безкоштов­ному наданні ліків хворим. Доволі значне місце в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам, які частково фінансу­валися з парафіяльних доходів, але більша частина коштів надходи­ла від Синоду.

Подальший розвиток діяльності Імператорського людинолюб­ного товариства на даному етапі відзначено двома значними поді­ями - отриманням права на присвоєння державного чину працівни­кам суспільних установ і остаточне оформлення структури інститу­тів опіки. У 1897 р. товариству було надано спеціальним указом право встановлювати посади як безоплатні, так і «класні», тобто платні з наданням особам, що обіймають ці посади, «прав дійсної державної служби». Службовець установ суспільної опіки міг дося­гти п'ятого класу, що відповідало цивільному чину колезького рад­ника, а військовому - полковника. Були встановлені нагрудні знаки трьох ступенів - «для діячів і жертводавців». Цим указом у Росії фактично покладено початок фахової суспільної опіки.

Товариство мало заклади для надання як постійної, так і тим­часової допомоги. За станом на кінець 1908 р., до складу постійних закладів входило 66 навчально-виховних закладів, 76 богоділень, 36 закладів безкоштовних і дешевих квартир. У них під опікою було 9896 осіб, а витрати на їх утримання становили 1,165 млн. крб. За­клади тимчасової допомоги включали 33 медичні установи, 31 благодійне товариство, 3 нічліжних притулки, 11 їдалень, 7 установ трудової допомоги. Ними надано допомог 156 907 особам, на що було витрачено 0,649 млн. крб.

Після реформи 1861 р. відбувається реорганізація управління Відомством установ імператриці Марії. Санкт-Петербурзька, Мос­ковська опікунська ради і Головна рада жіночих навчальних закла­дів, об'єднавшись, створюють Опікунську раду Установ імперат­риці Марії. В її віданні перебувало у 1881 р. 459 навчальних і бла­годійницьких закладів, де навчалося понад 20 тис. осіб.

У 1881 р. відкривається Опікунство (рос. «Попечительство») для сліпих, яке згодом приєднується разом зі своїми закладами до установ імператриці Марії. Опікунство мало свої відділення на 29 територіях і в 7 комітетах. Головне його призначення - надання допомоги сліпим, підготовка їх до трудового життя, розвиток мере­жі установ для надання медичної допомоги. Структура Опікунства включала в себе училища для сліпих, заклади для навчання дорос­лих, притулки для малолітніх сліпих, гуртожитки для сліпих робіт­ників і робітниць, сховища для старезних (не здатних до праці). До закладів Опікунства приймалися «сліпці незалежно від національ­ності і віросповідання». Опікунство вже протягом першого десяти­річчя свого існування зібрало на свої потреби 1,265 млн. крб.

У 1898 р. утворюється Опікунство імператриці Марії Федорі­вни для глухонімих. Його мета - відкриття для глухонімих майсте­рень, будинків працелюбності, дешевих квартир; опікування старез­ними і каліками; відкриття для малолітніх шкіл, майстерень, сховищ; а також підготовка вчителів для шкіл, де навчалися глухонімі.

З 1897 р. по 1907 р. кількість шкіл для глухонімих збільшилася з 19 до 60. У них навчалося 2777 осіб, але реальна потреба була 150 тис. місць, з них 40 тис. місць - для дітей шкільного віку. Річний бюджет на потреби даного відомства становив 150-190 тис. крб., з них понад 37 тис. крб. асигнувалося з Державного казначейства.

Розширюються повноваження Олексіївського головного комі­тету, особливо після російсько-японської війни і в період Першої світової війни. Велика увага приділяється дітям, чиї батьки загинули під час російсько-японської війни. З державного бюджету дитині віком 6-10 років призначалася допомога на виховання у розмірі до 50 крб., а після 10 років - до 150 крб. на рік.

Під час Першої світової війни (1914-1917 рр.) у складі установ імператриці Марії Федорівни з'являються шпиталі для поранених вояків. Восени 1917 р. діяли 1-й та 2-й евакуаційні шпиталі, шпи­таль при Московському удовичому будинку, при Маріїнській лікар­ні, при Петроградському комерційному училищі.

Таким чином, на початок XX ст. в Росії було створено гнучку і диференційовану систему державно-суспільної опіки, яка по­стійно удосконалювалася. Наприкінці XIX ст. вона включала 14854 благодійні установи (товариства і заклади). Умовно їх можна поді­лити на дві групи: перша - установи, що належали до міністерств і відомств, які мали за мету тільки благодійницькі справи, і друга - відомства, що не мали спеціального благодійного призначення. До перших належали: Відомство установ імператриці Марії, Російське

товариство Червоного Хреста, Імператорське людинолюбне товари­ство і опікунство над будинками працелюбності та трудовими (рос. «работньїми») будинками. До складу другої групи входила ціла низка установ: Відомство православного сповідання та військового духівництва, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Міністерство народної освіти та інші.

Загальна сума коштів благодійних установ на той час станови­ла величезний маєток - 404843798 крб., з яких на вартість нерухо­мості припадало близько 35%, решта - грошові суми. Вони склада­лися з відсотків з капіталу, доходів від нерухомого майна, членсь-. ких внесків, епізодичних поступлень від офіродавців, від концертів, лотерей тощо.

Зазначена система не була позбавлена вад. Головними з них були: неясність визначення тих категорій населення, які мають пра­во на суспільну опіку; питання про те, з яких коштів мають покри­ватися витрати на суспільну опіку; ступінь спорідненості людей, що повинні утримувати своїх родичів, які потрапили в біду.

5. Особливості соціальної опіки в Україні

За свідченнями істориків, кожен з представників відомих українських родин - чи то урядовців, чи комерсантів - мав за честь щось добре зробити для «братів», які були знедолені, потре­бували допомоги. У Києві було створене Товариство сприяння початковій освіті, організовувалися богодільні для старезних, що не мали родини і засобів до існування (ці будинки виглядали, як справжні палаци). У них багато самотніх і немічних знаходили на схилку літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесій- на громада в Києві тих часів мала заклади соціальної опіки, в яких надавали нужденним медичну допомогу. У дореволюційному «Ка- лендарі-довіднику Києва» майже на 50 сторінках лише перелічу­ються благодійні заклади міста - настільки розгалуженою була ме­режа таких установ. Ось назви лише кількох з них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства надання допомоги бідним, боро­тьби зі сухотами, денних притулків для дітей робітничого класу. Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богодільні, нічліжки допо­магали мільйонам злиденних уникати фізичної смерті, їх заснуван­ня і утримання було справою честі для наших предків.

Стрімкий розвиток промисловості в Наддніпрянській Україні 60-80-х років XIX ст. спричинив прискорене формування україн­ської буржуазії. В її лави вливалася щодалі більша кількість під­приємливих селян і міщан. Розвиваючи виробництво й торгівлю вони швидко багатіли і ставали одними з найбагатших людей Укра­їни та Російської імперії. Серед них - Яхненки, Симиренки, Тере- щенки, Харитоненки, Рутченки, Євген Чекаленко та ін. Причому саме ця частина буржуазії була найчутливішою до національних і соціальних проблем українського суспільства і жваво відгукувала­ся на них своєю благодійністю. Особливу вагу в царині соціальної допомоги нужденним мала діяльність родин Терещенків, Т. Ханен- ка, Т. Гладинюка, М. Дегтярьова, С. Могилевцева, Л. Бродського.

Наприклад, під час перебування Миколи Артемовича Тереще- нка на посаді старшого бургомістра м. Глухова (1851-1860 рр.) на кошти родини Терещенків тут побудовано лікарню для неімущих, притулок, бібліотеку, чоловічу гімназію, жіноче ремісниче училище і будинок працелюбності. Переїхавши 1874 р. до Києва, М. Тереще- нко понад 25 років трудився на благо Києва. У 1878 р. отримав звання статського радника (цивільний чин 5-го класу, найнижчий - 14 клас у табелі про ранги) і був прийнятий на службу до відом­ства імператорського людинолюбного товариства. Задля суспільно­го добра на кошти членів цієї родини у Києві були зведені нічліжні та пологовий притулки, жіноча торгівельна школа, Маріїнський дитячий притулок та інші заклади. Наприкінці XIX ст. у Києві було 12 нічліжок на 1280 місць, тисяча з яких - у двох безкоштовних нічліжних будинках Миколи та Федора Терещенків (інші приватні притулки брали по 5 коп. за ніч). У нічліжному притулку турбува­лися й про працевлаштування тих, хто не мав коштів на прожит­тя. З цією метою при ньому 1891 р. було відкрито ткацьку майс­терню, де виробляли мішковину.

Завдяки зусиллям Г.М. Гелеловича, промисловців і фінансистів Ізраїля Бродського та його синів Лазаря та Лева, Ф.Д. Василевсько- го та багатьох інших виникали великі дитячі санаторії в Євпаторії, лікувальні установи на одеських лиманах, протитуберкульозні сана­торії в Криму та під Києвом. На кошти Лазаря Бродського був ство- рсний Бактеріологічний інститут Товариства боротьби з інфек­ційними хворобами, який відіграв видатну роль у захисті населен­ня від епідемій. В основному на гроші Лева Бродського у Києві по­будовані лікарня надання допомоги хворим дітям та лікарня для хронічно хворих дітей.

Суттєво змінився також у другій половині XIX ст. соціальний склад інтелігенції за рахунок значної кількості вихідців з так званих різночинців, що відповідним чином позначилося на соціальній позиції інтелігенції. Саме вона, а не уряд, як це було раніше, продукує нові ідеї та орієнтації суспільства, часто-густо вирішує в цей період найактуа­льніші і «непідйомні», здавалося б, проблеми. До таких належало, на­приклад, утримання хворих, які приїхали до Києва на лікування, але не могли бути госпіталізовані через брак вільних місць, а також влашту­вання тих, хто виписався з лікарні, але ще не мав можливості працюва­ти. Завідувач відділу лікарні (пізніше професор Київського університе­ту) Т.Г. Яновський, наприклад, на власні кошти орендував будинок поруч з нею і влаштував у ньому щось подібне до реабілітаційного відділення. Тут не тільки надавали притулок згаданим категоріям лю­дей, а й по можливості шукали їм роботу та житло.

Поступово до благодійного руху залучалися усі суспільні прошарки населення. На зміну релігійним настановам як ідео­логії благодійності приходить почуття суспільно- громадянського обов'язку. Прикладом можуть бути пожертвуван­ня у 1858-1861 рр. значних коштів дворянством Київської губернії на користь осіб, що поверталися із заслання, а також бідних студен­тів Київського університету ім. святого Володимира та вихованців київських навчальних закладів. Поміщики України, зокрема Київсь­кої губернії, зверталися з листами, в яких пропонували вступити до Товариства допомоги бідним у Києві. Використовувалася практи­ка відрахування 10% збору з поміщицьких маєтків для благодій­них закладів у Києві (десятина!).

У 1878 р. у Києві було засновано громаду сестер милосердя Товариства Червоного Хреста, названу згодом Маріїнською (на честь імператриці Марії Федорівни), яка стала однією з авторитет­них лікувальних організацій міста. Вона існувала на кошти благо­дійних пожертв приватних осіб, відкриваючи безкоштовні лікарні для неімущих хворих.

Дослідники відзначають, що важливим аспектом благодійної діяльності цього періоду було всіляке заохочення і підтримка з боку місцевої влади. Тим, хто допомагав щорічними грошовими внесками, надавалося звання почесного опікуна або блюстителя. Вони мали право бути нагородженими державними орденами. Існував чіткий порядок, що визначав, за які благодійні офірування і з якою періодичністю можна було висувати офіродавця до певного сану чи ордена. Крім того, благодійність давала підстави для отри­мання певного службового чину і навіть дворянства (приклад цього - брати Терещенки). На працюючих у благодійних товарис­твах поширювалися права державних службовців.

Серед селянства рух за самодопомогу вилився у створення кооперативів. Спочатку кооперативні крамниці, склади та кредитові спілки фінансувало товариство «Просвіта». Згодом організацію спеціалізованих кооперативів очолив Василь Нагірний, який протя­гом 10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів. Створений ним 1883 р. споживчий кооператив «Народна торгівля» займався продажем продуктів, оминаючи посередників і передаючи заоща­джені гроші селянам. Найчисельнішими серед кооперативів були кредитові спілки, які надавали десятивідсоткові позички своїм чле­нам, витісняючи лихварів. У 1904 р. було організовано Центральну спілку українських кооперативів, що мала близько 550 філій, пере­важно кредитових спілок, і 180 тис. членів. Важливим явищем у справі соціальної допомоги стала страхова компанія «Дністер», що з'явилася 1895 у Львові.

Якщо до XIX ст. функції соціальних служб виконували релігійні формування, благодійні організації під патронатом високопоставле­них осіб, то наприкінці цього століття безпосередню участь у вирі­шенні соціальних потреб почали брати політичні партії (Революцій­на українська партія, Всеукраїнська загальна організація), масові громадські організації. При цьому вони, як правило, не декларували відверто своїх політичних завдань (здобуття національних прав, полі­тичної свободи, соціальної справедливості), а займалися поліпшен­ням життя населення. На рубежі століть досить відомим у Києві було Товариство захисту жінок, яке об'єднувало інтелігенток різних наці­ональностей (філія петербурзького, яке входило до складу одноімен- ної інтернаціональної організації з центром у Лондоні). Товариство розгорнуло широку діяльність самодопомоги для жінок міста. Нада­вало допомогу бідним жінкам, перш за все молодим, з метою захисту від проституції. За його сприяння було відкрито гуртожиток для ро­бітниць, дешеву їдальню, бюро праці та бюро безкоштовної правової служби.

У Галичині відомою жіночою організацією був «Клуб руси­нок» у Львові. Він організував дешеву кухню для робітників і сту­дентів міста, гуртожиток для молодих жінок, мережу дитсадків, жіночий кооператив «Праця». Робота клубу і кооперативу слугувала за модель для жіночих організацій в інших містах Галичини: Бере­жанах, Коломиї, Самборі, Городницях.

У розвитку суспільної допомоги в Україні значну роль відігра­ла розпочата ще з другої половини XVII ст. певна переорієнтація науки на дослідження соціальної проблематики: суспільства, люди­ни, системи соціальних відносин, механізмів їх удосконалення й регулювання тощо.

6. Зародження соціального страхування і «карцерна» система державної і суспільної опіки в Західній Європі та США. Виникнення соціальної роботи як фахової діяльності

Паризька Комуна (1871), хоч проіснувала лише 72 дні, здійс­нила значний вплив на розвиток інститутів демократії і становлення сучасної соціальної політики. Рада Комуни зробила спробу вироб­лення комплексного підходу в царині соціальної політики. Серед іншого декретом Комуни була заборонена нічна робота в пекарнях, були відмінені свавільні штрафи і відрахування із заробітної плати робітників, які розглядалися як замасковане зниження зарплати. Одним з декретів передбачалося обов'язкове укладання договорів, переважно з робітничими корпораціями, на всі види робіт, що замо­влялися Комуною. Такі «колективні договори» стали пізніше орга­нічним інститутом трудового права капіталістичних країн, у них мали зазначатися мінімальна відрядна і щоденна зарплата робіт­ників, попередньо узгоджені з профспілкою, а також делегаціями Комісії праці, промисловості та обміну і Комісії фінансів. Одним з перших завдань, покладених на місцеві муніципалітети, стала орга­нізація суспільної опіки.

Під впливом робітничого революційного руху, діяльності ра­дикальних партій (за виразом К.Маркса, «привид комунізму блукає по Європі») взаємовідносини буржуа і пролетарів зазнали змін, і на початок XX ст. в громадській свідомості розвинених капіталістич­них країн поступово укріплюється думка про необхідність і можли­вість класового миру і співробітництва, поступок на користь ро­бітників. Це проявилося, між іншим, в активізації втручання держа­ви в соціальну політику, заснуванні соціального законодавства.

Канцлер Німеччини О.Бісмарк у 80-х роках XIX століття одно­часно з прийняттям з його ініціативи жорстких законів, спрямова­них проти революціонерів-соціалістів, провадить безпрецедентну на той час акцію - вводить комплекс ретельно опрацьованих законів про соціальне страхування: на випадок хвороби (1881 р.), у зв'язку із старістю та інвалідністю (1883) і при нещасних випадках (1884). Щоправда, дія законів поширювалася лише на частину робітників, за рахунок яких і провадилося саме страхування.

З ініціативи ліберальної партії, що знаходилася тоді при владі, широкі соціальні реформи було проведено у 1908-10 рр. і у Великій Британії. Першим було введено закон про 8-годинний робочий день у вугільній промисловості, після нього було прийнято низку законів, призначенням яких було пом'якшення суперечностей між робітниками та підприємцями. Одним з них став закон про створен­ня бірж праці, які мали за мету допомогти найманим робітникам і роботодавцям знаходити одне одного в разі потреби, бо досить час­то виникала ситуація, коли безробіття в одному місці збігалося в часі з нестачею робочої сили в іншому. Наступним був закон про страхування від безробіття. Було введено пенсії для старезних, а також страхування на випадок хвороби, інвалідності і в зв'язку з каліцтвом на виробництві.

У середині XIX ст. замість ліквідованої системи ізоляції в ца­рині суспільної опіки нужденними створюється так звана «карцер­на» система, яка надавала своїм клієнтам щось подібне до свободи вибору, але, разом з тим, запозичувала і засади тюремного ув'язнення. Розпочато створення «карцерної» системи у Франції, Великобританії та Німеччині. Один з прихильників нової системи опіки Моро де Жонн характеризував її так: «Наші благодійні закла­ди являють собою досконало узгоджене ціле, завдяки якому нуж­денний ані на мить не залишається без допомоги від колиски й до могили. Подивіться на злиденного: ви побачите, що він народжу­ється підкидьком, потрапляє до ясел, потім до притулку, у шість років вступає до початкової школи, пізніше - до школи для дорос­лих. Якщо він не може працювати, його беруть на замітку в місце­вому благодійному бюро, а якщо захворіє, то може вибирати одну з 12 лікарень. Нарешті, коли паризький бідняк підходить до кінця життєвого шляху, на його старість очікують 7 богоділень, і часто- густо завдяки їхньому цілющому режимові його нікчемне існування триває значно довше, ніж життя багатіїв».

Тобто нова система вже не являє собою колишній ізолятор в його чистому вигляді, а це ціла мережа благодійних закладів, які надають спеціалізовану допомогу нужденним. Ця мережа включає сирітські притулки, благодійні школи, школи для дорослих, безкоштовні лікар­ні, богодільні тощо. З числа об'єктів соціальної опіки виключаються здорові злидарі, спроможні вільно продавати свою робочу силу на ринку праці, а стають ними діти-сироти, діти з фізичними та розумо­вими вадами розвитку, невиліковно хворі, самітні старики тощо.

Невід'ємними частинами «карцерної» системи опіки були бла­годійні товариства і поліція, які з'єднували її проміжні елементи (притулки, богодільні, лікарні, школи, виправні колонії тощо). Благо­дійні організації та релігійні групи у Франції мали одночасно і релі­гійні (навернення і наставляння), і економічні (допомога і спонукання до праці), і політичні (боротьба з незадоволенням і заворушеннями) завдання. Наприклад, у паризьких парафіяльних благодійних товари­ствах, створених на зламі ХУІІІ-ХІХ століть, територія, що ними обслуговувалася, поділялася на квартали та кантони, які закріплюва­лися за певними членами товариства. Ці відповідальні особи мали регулярно обходити свої дільниці і відвідувати бідних вдома з метою надання допомоги, запобігання безладу, підтримання на належному рівні моральності взагалі і релігійної особливо, збору інформації про матеріальне становище і поведінку своїх клієнтів. Що ж стосується каральних органів, то вони також забезпечували постійний нагляд за певними індивідами через розлогу поліцейську мережу, яка, крім штатних працівників, включала ще й оплачуваних інформаторів.

Новим типом благочинних закладів у рамках «карцерної» сис­теми стали заклади для малих дітей - ясла та дитячі садки, ство­рені в той час для найбіднішого населення. Ясла виникли вперше в середині 1840-х років у Франції. За задумкою їхніх засновників, вони мали замінити дитині матір і уберегти її від шкідливих умов життя серед злиденності. Вже 1855 р. по всій Франції було близько 400 ясел. Дитячі ж садки під назвою денних притулків з'явилися у Франції ще наприкінці XVIII ст. Вони забезпечували догляд за ді­тьми, чиї батьки вдень працювали. Пізніше вони стали називатися дитячими садками і поширилися по всій Європі і в СІЛА завдяки діяльності німецького педагога Ф.Фрьобеля. У своїй книжці «Вихо­вання людини» (1826) автор обгрунтував необхідність існування таких закладів для дітей віком 3-7 років. В основі методики Фрьо- беля було застосування «освітньої» праці, яка мала підготувати ді­тей робітників до свого життєвого покликання, а також дотримання найсуворішої дисципліни.

Перші школи для дітей з відхиленнями у фізичному розвит­ку з'явилися в Євррпі в другій половині XVIII ст., але звичними, поширеними вони стали в другій половині XIX ст. У середині 1880- х років у Західній Європі було понад 120 закладів для дітей із слаб­ким зором, у тому числі: в Німеччині - 35, у Великобританії - 27, у Франції - 16. У США на той час діяли 23 такі школи. У першій по­ловині XIX ст. з'являються і методики навчання сліпих письму, найбільше поширення з яких отримала методика Луї Брайля. Для глухонімих дітей у той самий період функціонувало вже близько 200 навчальних закладів у Західній Європі, з них: у Німеччині - 75, Франції - 53, Великобританії - 30. У США налічувалося до 30 таких закладів. Для розумово відсталих дітей особливі заклади з'являються в першій половині XIX ст. - 1841 р. в Абендбергу (Швейцарія) і 1842 р. при Берлінському інституті глухонімих.

Характерним для XIX ст. було пожвавлення і приватної та суспільної благодійності, заснованої на засадах індивідуальної підтримки і надання адресної допомоги. Прикладом нової системи допомоги може бути система, впроваджена в м. Еберфельд (Німеч­чина) у 1852 р. Допомога надавалася лише тому, хто не міг сам за­безпечити собі пристойне існування. Місто було поділене на 31 округу, в яких працювали 434 опікуни. Кожен з них мав 5-6 підопі­чних. Особи, що потрапили в списки нужденних, ділилися на дві категорії: спроможні працювати і непрацездатні. Перші отримували одноразову допомогу для працевлаштування; другі - постійну що­місячну допомогу. Загальна кількість тих, хто отримував допомогу від міста, на кінець 1850-х років становила 8688 осіб (6,48% насе­лення міста). Аналогічні системи допомоги пізніше було впрова­джено і в інших німецьких містах (Бремені, Мюнхені, Любеку).

Наприкінці XIX ст. відбувається відтворення «відкритої» сис­теми благочинності, що припускала надання допомоги нужденним вдома без з'ясування причин зубожіння. У Великій Британії в 1890-х роках нею було охоплено близько 220 тис. осіб.

Активнішу позицію в наданні соціальної допомоги почала за­ймати і християнська церква. Справжнім реформатором у цій церкві став протестантський священик Уільям Бут, який працював у другій половині 1860-х років у лондонському Іст-Енді з девіантни- ми групами населення (пияки, злодії, шахраї, повії"). У 1878 р. було затверджено статут благодійної християнської організації - «Армії спасіння». У 1880-х роках діяльність «Армії спасіння» розгортаєть­ся в США, а відтак і в інших країнах світу - в Канаді, Австрії, Франції, Швейцарії, Індії, Південній Африці.

«Армія спасіння» в 1899 р. була зареєстрована в Нью-Йорку як релігійна і благодійна організація, що виконує наступні завдання:

- духовне, моральне і фізичне перетворення робітничого класу;

- переродження злісних, злочинних, розбещених;

- відвідування бідних і хворих;

- проповідь християнства через відкриті й закриті збори.

У.Бут розробив програму соціальної допомоги, в основі якої

лежить засада надання її незалежно від раси, релігійної приналеж­ності та політичних переконань і без вимоги підпорядкування «Ар­мії». «Армія спасіння» - одна з небагатьох благодійних організацій, діяльність яких налічує вже більше, ніж вікову історію. У даний час у центрі уваги «Армії» - боротьба з бідністю через реалізацію дов­гострокових соціальних програм. Програми мають п'ять головних напрямків: трудова зайнятість, охорона здоров'я, розвиток районів, рятувальні служби під час катастроф та стихійних лих, навчання місцевого персоналу.

Практична реалізація зазначених програм здійснюється у на­ступних формах:

1) створення центрів з трудової реабілітації наркоманів та ал­коголіків, безкоштовних тимчасових притулків для людей, що опинилися в скрутному фінансовому становищі, дитячих будинків і центрів денного догляду дітей, молодіжних кор- пус-центрів, реабілітаційних центрів для колишніх в'язнів і для жертв злочинів, гуртожитків для самітніх жінок, що ма­ють низький рівень доходів;

2) роздавання обідів на вулицях бідним, безпритульним і літ­нім людям, організація благодійних їдалень у районах катас­троф і стихійних лих, забезпечення незаможних дешевим житлом і організація таборів для дорослих, доставка гарячо­го харчування інвалідам, що не виходять з дому;

3) організація лікарського догляду хворих і немічних, полого­вих будинків, надання поліклінічної допомоги, надання по­слуг щодо усиновлення та виховання дітей;

4) консультаційна допомога з питань шлюбу, стосунків між Ва- тьками та дітьми, з проблем підлітків, самотніх матерів і безробітних;

5) пошук таких, що пропали безвісти, і робота в армії (через організацію клубів Червоного Щита).

Діяльність «Армії спасіння» охоплює понад 90 країн світу, а ро­бота її місцевих відділень координується міжнародним штабом, який знаходиться в Лондоні. Побудована організація за армійським зраз­ком: керує «Армією» генерал, який обирається Вищою Радою, що складається з комісіонерів і командувачів територіями в ранзі полков­ників. Безпосередня діяльність організації зосереджена в центрах гро­мад - корпусах, які очолюють офіцери. Підготовка офіцерів здійсню­ється в спеціальних школах (у США їх діє чотири). Офіцери дають обітницю «піклуватися про бідних, годувати голодних, одягати голих, любити забутих і бути приятелем тому, «хто не має друзів». Солдати «Армії» вступають до неї після підписання «Угоди про війну».

«Армія спасіння» у той же час залишається християнською євангелічною організацією, що відображає й її назва, яка містить головну мету - спонукати людей знайти правильні взаємовідносини з Богом через спасіння, яке вони можуть знайти у Христі; слово «армія» тут означає, що організація постійно б'ється із силами зла, і в цій боротьбі головним засобом є благочинна діяльність.

Система державної соціальної допомоги на кінець XIX ст. в Європі і СІЛА включала два основні елементи: більш-менш розви­нене соціальне законодавство, а також відповідні органи та за­клади, які провадили соціальну політику держави. Сама наявність цих елементів підтверджувала факт визнання суспільством і держа­вою суспільної допомоги за свій обов'язок. Разом з тим, ставало очевидним, що традиційні чиновники не спроможні ефективно ви­конувати цей обов'язок через відсутність спеціальної підготовки. Не можна було цього очікувати і від членів благодійних організа­цій, які, крім відсутності спеціальних знань, не мали й офіційного статусу, який би дозволяв їм виступати від імені держави. Саме тому в США вже наприкінці XIX ст. так звані «дружні візитери» (члени благодійних організацій) у більшості цих організацій були замінені на оплачуваних службовців.

Ідея необхідності професіоналізму в соціальній роботі поступо­во формувалася у суспільній свідомості, а ще більше - у середовищі соціальних реформаторів і лідерів благочинних організацій, що при­вело до виникнення на початку XX ст. фаху соціального працівника. Країнами, де соціальна робота вперше оформилася як особливий вид діяльності, були Велика Британія і США. Але перший навчальний заклад - інститут з підготовки соціальних працівників - було засно­вано групою соціальних реформаторів в Амстердамі у 1899 р. На початку XX ст. в Європі та Америці вже діяло 14 шкіл соціальної роботи. Новий фах у Європі спочатку називали соціальною медици­ною, але згодом перейшли на американську назву - соціальна робо­та. Фах соціального працівника став одним з багатьох фахів, які пе­редбачали здобуття спеціальної освіти і отримання сертифіката.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Які зміни відбулися в організації соціального захисту в Росії під впли­вом реформ 60-70-х років XIX ст., якою була роль земських установ?

Рекомендована література

1. Бадя Л.В., Демина Л.И., Егошина В.Н. и др. Исторический опьіт соци­альной работьі в России. - М., 1994.

2. Егошина В.Н., Елфимова Н.В. Из истории призрения и социального обеспечения детей в России. - М., 1994.

3. Кузьмин К.В., Сутьірин Б.А. История социальной работьі за рубежом и в России. - М., 2002.

4. Лафарг П. Христианская благотворительность. - Одесса, 1995.

5. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. - Ужгород, 2000.

6. Фирсов М.В. История социальной работьі в России. - М., 1999.

Читайте також:

1. Аналогія - спосіб отримання знань про предмети та явища на основі їхньої подібності з іншими.
2. Види засобів КЗІ залежно від способу їхньої реалізації, їх характеристика. Типова загальна схема шифратору
3. Види фінансових бюджетів та принципи їхньої побудови
4. Виявлення пріоритетних конкурентів і визначення сили їхньої позиції
5. Закон вартості — це закон, який передбачає, що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.
6. Залежність оцінки споживачем додаткового яблука від їхньої кількості
7. Залежність оцінки споживачем певної суми яблук від їхньої кількості
8. Залежно від форм власності та їхньої організації
9. Зміна властивостей харчових продуктів ПІД ЧАС їхньої обробки і зберігання
10. Інфекційні захворювання органів травної системи та заходи їхньої профілактики
11. Підрозділу рекламного агентства і їхньої функції.

Переглядів: 1083