• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Календарна обрядова поезія

аніше уже зазначалося (5.1), що ми виходимо з кон­цепції, за якою обрядова поезія існує в жанровій системі фольклору як окремий рід, не передбачений свого часу Арістотелем. Народні обряди поділяються на календарні, виконання яких зумовлено народним або церковним календарем, і позакалендарні, серед цих останніх розрізняються громадські, родинні, що супроводжують народження дитини, весілля, похорон, та індивідуальні.

Вивчення обрядової поезії неможливе без чіткого розуміння змісту кількох термінів. Насамперед, це обряд (ритуал) – суворо закріплені звичаєм єдність дій, жестів і словесного (частіше також музичного) тексту, виконання якої, за переконанням виконавців і учасників, дозволяє магічним шляхом досягти певної мети. Свято – визначений календарно, цілком або почасти вільний від польових робіт день, коли здійснюється закріплена традицією сукупність ритуалів. Обрядова поезія – тексти, якими супроводжуються ритуали. В українців це пісні, які у випадку гуртового жіночого виконання завжди співалися в унісон (не багатоголосно), віршовані рядки, що декламуються (або рецитуються подібно до голосіння), або уривки ритмізованої прози, отже, це й справді поезія. Відокремлення звуковою формою від буденного мовлення для обрядової поезії необхідне, оскільки це привертає увагу до її сакрального змісту.

Серед кількох синтетичних оглядів українського календарного фольклору, що є в активі національної фольклористики, найглибшим і багатим на ідеї залишається зроблений М. С. Грушевським на сторінках його "Історії української літератури". Оскільки ж міститься він у першому томі великої праці та йдеться в ньому про реконструкцію "словесності часів нового розселення і пізніших" (тобто з II–IV ст. н. е.), цілком зрозуміло, що аспект генетичний цікавив дослідника щонайбільше. Згодом у Мюнхені вийшов двотомник О. Воропая "Звичаї нашого народу" (1958, 1966), перевиданий, як і праця М. С. Грушевського, після "перебудови", зокрема репринтно. В інтерпретаціях етнологічних автор "Звичаїв…" іде за схемою М. С. Грушевського, де-не-де поширюючи й розшифровуючи короткі фактичні вказівки вченого, а також щедро додаючи свій ілюстративний матеріал, зібраний частково ще до еміграції, а частково в Німеччині, у таборах остерарбайтерів, потім "переміщених осіб". Нові записи, на жаль, погано документовані, а головний інформант, селянин із Київщини, прихований за псевдонімом Свирид Галушка. Власні міркування О. Воропая здебільшого дилетантські. Згадавши, наприклад, цікавий звичай із Херсонщини – ставити на великодній стіл символічну "могилку", етнограф висловлює побажання, що його "варто б поширити і в інших місцевостях України" (Воропай, т. 1, с. 408). Не каже тільки, як це зробити. І навіщо.

У цілому ж доводиться визнати, що величезний етнографічний матеріал українського народного календаря, зібраний зусиллями вчених XIX і почасти XX ст., наші етнографи не встигли піддати необхідній науковій обробці: його майже не картографовано¹ (що вже казати про комп'ютерний банк даних), немає описів архівних його джерел, навіть тих, що зберігаються в Україні; не виявлено досі, в яких районах календарний фольклор узагалі не фіксувався і т. д. Як тут бути фольклористові, адже його й за цих несприятливих умов ніхто не звільнить від обов'язку дослідження календарної обрядової поезії? Він, не беручи на себе функцій етнографа, повинен мати
чіткі уявлення про свята й ритуали, які супроводжуються текстами календарної поезії, та про спроби загального теоретичного тлумачення і свят, і ритуалів, здійснені етнологами.

Певні орієнтири стосовно свят, обрядів і фольклорних жанрів, що їх супроводжували, наведено в табл. 7.

Таблиця 7. Річне коло української календарної обрядової поезії

Фольклориста, зрозуміло, цікавлять насамперед жанри обрядової поезії, що супроводжують кожне наступне річне коло в житті селянина. Найскладнішим для вивчення тут залишається жанр колядки. В українців це пісенні поздоровлення з Різдвом, такі пісні гурт активних учасників обряду колядування – колядники – співає по черзі господареві дому і членам його родини. Існує велика кількість гіпотез про походження назви пісень і самого обряду. Найвірогіднішим джерелом цього слова вважають латинське Calendae (Kalendae), тобто "календи (у римлян перший день місяця, день сплати боргів")². Важче пояснити надзвичайну різноманітність і багатство поетичного світу української колядки.

На думку М. С. Грушевського, корпус українських колядок, що дійшов до нас, виник "не без участі професійної творчості" – з одного боку, скоморохів (за взірцем їхньої дружини формується ватага колядників), а з іншого – "по всякій імовірності, «калік перехожих»". Величання "притягнуло сюди масу мотивів обрядових, пісенних, казкових з інших сфер – із сфери сільськогосподарського обряду, з весільного репертуару, з дружинної творчості". У такий спосіб "колядковий репертуар став збірником, архівом нашої поезії..." (Грушевський, т. 1, с. 229–230). Найбільшу увагу дослідників привертали т. зв. героїчні колядки, що співалися парубкові, сину господаря. Тут змальовується богатир старої, ще київської епохи:

Із-за гори, із-за каменної

Да відтіль виступа великеє військо.

А попереду пан Івашко іде,

Пан Івашко іде, коника веде,

Хвалиться конем перед королем –

Да нема в короля такого коня...

(Маркевич, с. 25)

Навіть важко повірити, що цього "пана Івашка" володар його поміщик М. А. Маркевич, який записав цю колядку від власних кріпаків у середині XIX ст., міг, нічого нікому не пояснивши, відправити на стайню для кари різками або віддати в москалі. Проте гіперболізм і надмірність прославлення та звеличування були освячені традицією. До того ж колядки співалися в особливій святковій атмосфері "Святого вечора", магічні властивості якого могли здійснити найфантастичніші побажання – недаремно ж про це нагадував рефрен, що лунав після кожного рядка: "Святий вечір!"

Окрім мотивів героїчних, колядки, залежно від адресатів, містять мотиви хліборобські, весільні, мисливські, а також пов'язані з християнським змістом свята, до якого свого часу були прикріплені – Різдва Христова. Навколо християнських колядок у сучасній українській фольклористиці виникла штучна, сказати б, полеміка. Процитувавши твердження О. І. Дея, за яким християнські колядки начебто "не мали нічого спільного з народною творчістю" і т. п.³, Р. Ф. Кирчів змушений був доводити в "перебудовній" праці, що "немає найменшої підстави применшувати, дискримінувати так звані релігійні колядки і щедрівки"⁴, а фактично – добуватися у двері, давно вже відчинені в науці.

Але ж є тут і реальна проблема. В українському народному репертуарі розрізняються щонайменше три типи християнських колядок – народні двовірні; народні правовірно православні (або літературні, але настільки вже "онароднені", що ми не розпізнаємо вже їхнього літературного походження); літературні колядки, що перейшли до народної усної трансмісії. Такі вчені, як О. І. Дей, воліли не помічати народного християнства, бо його не могло бути з погляду нав'язаної їм доктрини. Але ж безглуздо підозрювати руку церковника, наприклад, у колядці, що змальовує "святе Різдво" як "диво дивне – сиве голоб'є":

Не було ж тото сиве голоб'є,

Але ж то було та й святе Різдво.

<...>

Йому з іртика поломінь паше,

А з крильців, з крильців золото капле,

а з ножок, з ножок іскорки креше⁵.

Тексти колядок третього типу, літературних, створювалися в XVI–XVII ст. українськими поетами. Жанрова форма, навіть деякі тексти цих різдвяних пісень (наприклад, "Ангел пастирем мовив...") походять – через польське й чеське посередництво – від латинських секвенцій і гімнів, що створювалися в середньовічних монастирях Західної Європи.

Багатовікова традиція народного колядування виробила своєрідну структуру фольклорної колядки. Починається вона із заспіву, що має привернути увагу до ритуалу. Структурно заспів відокремлений лише в західноукраїнських текстах: "Пане-господарю, вставай з постелі!"; "Чи дома, дома пан-господарю?" тощо. У колядці східноукраїнській таким сигналом про початок величальної пісні служить звертання до "пана"-господаря, або проста згадка про нього саме як про "пана" в одному з перших рядків: "А у пана Івана, на його дворі..."; "А в сього пана скамья заслана..." тощо. Розгортання специфічного колядкового сюжету супроводжується рефреном, що має освятити й підтримати побажання, а звучить після кожного рядка: "Святий вечір!"; "Ой дай, Боже!". І навіть:

В неділю,

В неділю рано зелено вино саджено⁶.

Останній акорд колядки – її кінцівка, яку на Західній Україні самі колядники називають "поколяддю" або "поспівом". Це, за влучним висловом Р. Ф. Кирчіва, "своєрідне резюме змісту колядки з обов'яз­ковим побажанням". У цитованій вище колядці "панові Івашку" з Прилуччини поколядь була такою:

Да бувай же здоров, пане Івашку!

Да не сам з собою –

З отцем з матір'ю,

Зо всім родом,

З милим Богом.

У колядках західноукраїнських поколядь може розростатися, а за ускладнення обряду колядування – і відриватися від тексту колядки. Тоді вона співається під час заключного поздоровлення ("віншування") і набуває ознак самостійної пісні, іноді задовгої: записано, наприклад, поколядь парубкові обсягом у 33 рядки⁷.

Щедрівки відрізняються від колядок і календарною функцією (вони новорічні, співалися "Щедрого вечора" та "на Василя" вдень), і виконавцями (діти, інколи дівчата), і меншим, як правило, обсягом, і за віршем – восьмискладовим, на відміну від десятискладових колядок, і за рефреном ("Щедрик-ведрик"), що зайняв місце заспіву й виконує його функції. За формою щедрівка є немов колядкою "в кишеньковому виданні" або парубочою піснею, пристосованою для дітей. Цікаво, що при цьому щедрівка зберігала погрози господареві; у дитячому виконанні вони набували відчутно "сміхового", пародійного характеру:

Дайте книш,

Бо пущу в хату миш.

Дайте ковбасу,

Бо хату розтрясу⁸.

Масничні пісні, веснянки (гаївки), власне купальські (ті, що співаються тільки "на Купала"), а також жнивні та обжинкові пісні складають в українців – якщо абстрагуватися від певних тонкощів ритмомелодики та музичного втілення – спільний жанр обрядової заклинальної пісні. Обов'язковою жанровою прикметою тут виступає звертання до свята або його уособлення з проханням або побажанням, що мають інколи алегоричну форму. Абстрагування ж від тонкощів ритмомелодики необхідне, оскільки вони утворюють картину вельми складну, навіть примхливу й здебільшого не пов'язані зі змістом і обрядовою функцією пісні. Так, О. О. Потебня свого часу вважав, що розмір (5 + 4) "виключно <...> належить дівочим весняним і літнім пісням"⁹. Для сучасного дослідника це лише один із чотирьох типів українських літніх пісень, які він поділяє ще на 12 різновидів: спрощуючи, можна сказати, що йдеться про розміри від (6 + 6) до (3 + 3), різноманітно контаміновані з рефренами¹⁰.

Ознаки цього спільного жанру в Україні найкраще зберегли пісні жниварські та обжинкові – через те, можливо, що співалися в умовах виснажливої праці у спеку, мали цю працю полегшити, а виконавцям важче було зосередитися для імпровізації або кардинальної переробки. Наведемо приклад, де цей психологічний підтекст виходить на поверхню:

Вгору, сонечко, вгору,

Хай я нивочку дожну.

Ой лане-ланочку,

Скажи ж мені правдочку,

Чи будемо ми в кінці,

Чи підемо ми в вінці?

– Ой будем, доню, будем,

Лише нивоньку дожнем!

(Воропай, т. 2, с. 215)

Натомість веснянки (гаївки) та купальські пісні, що в XIX ст., практично втративши свої магічні функції, співалися молоддю під час розваг, у словесних текстах своїх майже вже й забувають про обрядову основу хороводу або ритуальної дії, що їх супроводжують, а якщо й пам'ятають, то лише в рефрені або в перших, традиційно збережених рядках. А головним змістом пісні стає куди цікавіша для молоді тематика. Так, у гарній пісні, записаній П. В. Івановим на Слобожанщині, згадки про свято зосереджено в рефрені:

Купало!

Грало сонечко на Івана.

В основному ж тексті пісні розповідається про стосунки "трьох молодців красних" і "трьох дівоньок красних" (Цит. за: Воропай, т. 2, с. 192–194).

Іноді архаїчний текст такої заклинальної пісні зберігається внаслідок зовнішньої жанрової трансформації. М. С. Грушевський, розглядаючи весняну обрядову поезію, згадує "деякі фрагменти пісень", присвячені птахам, як "першим вістунам весни, не раз дуже гарні, але тепер зв'язані вже з іншими мотивами, у такій фрагментарній формі:

Ой, вилинь, вилинь, гоголю,

Винеси літо з собою,

Винеси літо-літечко,

Зеленеє житечко,

Хрещатенький барвіночок,

Запашненький васильочок!

(Записано як замовляння...)"

(Грушевський, т. 1, с. 195)

Через багато років О. Воропаю пощастило записати від якоїсь
Марії Г-ко з "південних районів Київщини" унікальну розповідь: її мати, "як вони дівували, та оце йдуть ранком із коромислом по воду, стануть над річкою і замовляють... Як гоголь виплине з осоки чи з очерету, то це добре: весілля буде або літо весело пройде, а як не випливе гоголь, то це – казали – доля забарилася.

– А як же вони замовляли? – Та як? ... Оце стануть і говорять: виплинь, гоголю, винеси літо, щастя... Я вже все позабувала, як там вони говорили" (Воропай, т. 1, с. 219–220). Фактично це не так замовляння, як ворожіння. але цікавіше інше: жінка пам'ятає, що текст не співався, але за іншими ознаками перед нами рудимент обрядової пісні, до того ж дуже архаїчної. Адже закликалася навіть не весна (як, наприклад, у білорусів іросіян), закликалося літо: а це вказує на давню слов'янську двосезонну структуру року.

До обрядових пісень примикають різдвяні й великодні "вірші", а також новорічні, "на Василя", віршовані поздоровлення. Це твори більш літературні, генетично пов'язані з поезією XVI–XVIII ст. та школою тих часів. Фольклорного в них тільки і є що усне побутування та функція у святковому обряді.Тож історики літератури ними й займаються¹¹.

До обрядової поезії належать і твори ритмізованої (як правило,
з римами) прози, що урочисто декламувалися під час найважливіших моментів ритуалу або пояснювали його зміст. Сукупність цих прозових текстів можна назвати обрядовою стереотипною прозою. Найурочистіші з них, народні молитви, звучали на Святий Вечір під час спільної вечері родини з її "мертвими душами". Незважаючи на неканонічність, вони оформлені як справжні молитви й тоді, коли господар звертається до Бога, і тоді, коли він запрошує на вечерю "мертві душі": "Ми всі <...> кличемо праведні і грішні душі на святу вечерю... Я їх стільки запрошую і закликаю на цю тайну вечерю, скільки в цім полотні є дірочок та скільки зернин у солодкій куті Божій. Амінь" (Воропай, т. 2, т. 72–73. Текст явно редагований).

Урочисто звучали й віншування, тобто поздоровлення, що з ними господар звертався до родини на Святий Вечір, а "береза", ватажок колядників, – до господаря після колядування. До обрядової стереотипної прози належать і магічні "запрошення", що їх Святого Вечора (а деінде в "голодну кутю") господар спрямовує до морозу ("Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти, а коли не ідешь, то не йди й на жито, пшеницю і всю пашницю"), а інколи й до таких незвичних гостей, як вовк, чорна буря та злий вітер. На перший погляд, це "зворотна магія". Точніше ж – перед нами випадок тієї логіки магічного тексту, коли "перший мотив застосований лише для драматизації заклинання, для ствердження через заперечення"¹².

Якщо згадані тексти можна віднести до середніх за обсягом форм обрядової стереотипної прози, то обрядові "примовки" (або "приповідки") і "прикмети" – до малих, що межують із пареміями. "Примовка" може поясняти функцію обрядової дію або розваги. Так, катання на санях-"козирках" післяобід на зимового "Миколая" робилося, "бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав!" (Воропай, т. 2, c. 35). Або: "На новий рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли!" Інколи "приповідка" фіксує певну деталь вірування, як, наприклад, оця загадкова: "Благовісник старший від Великодня"¹³.

Стереотипний, клішований характер мають і "прикмети". Оскільки вважається, що всі дорослі їх знають, повторюють їх для дітей, а також того дня, що в них згадується: наприклад, "Юрій з теплом, а Микола з кормом"; "Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде". До "прикмет" близькі короткі характеристики свят, які повторювалися не лише, щоб навчити дітей, а ще як своєрідний мнемонічний прийом збереження обрядової традиції. Згаданий вище "Трохим Галушка" розповів: "Моя мати, було, як почують дзвін у цей понеділок ("жилавий" – С.Р.), тричі перехрестяться і скажуть: «Хрін та редька!» Це значило, що вони не забули, а добре пам'ятають про піст" (Воропай, т. 2, с. 208).

Інші тексти з тих, що супроводжують свята й ритуали, розглянемо, коли йтиметься про "народну драму".

Читайте також:

1. Новолатиська поезія,м-во, арх-ра.
2. Поезія останніх літ.
3. ПОЕЗІЯ СЕРЕДИНИ ХІХ ст.
4. Рубіж ХІХ–ХХ ст. – це не тільки календарна межа, а й період суттєвих соціально-економічних та суспільно-політичних зрушень в історії українського народу.
5. Сучасні літературні угрупування. Молода українська поезія. Мова поетичних творів С. Жадана
6. Традиційні українські свята. Календарна обрядовість.

Переглядів: 1618