Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Дитячий фольклор

Дитячий фольклор звучить для дітей, його тексти чітко поділяється на три групи:

твори, що їх виконують дорослі (головним чином, жінки) для дітей;

твори дорослих, що виконуються самими дітьми;

твори, які діти виконують самі, без втручання дорослих.

У останній групі поряд із текстами, дітьми позиченими з фольклору дорослих і, як правило, відповідно переосмисленими та "відредагованими", доволі й створених самими дітьми.

Першу групу творів в українському фольклорі складають колисанки (колискові пісні), забавлянки (утішки) і "казочки". Колисанка має приспати дитину (у XIX ст. заколисували й дітей, що вже вміли говорити), звідси в ній антропоморфні образи "Сну", "Дрімоти", звідси
й подібна іноді до замовляння структура:

Ой ходить сонко по долині (2)

У червоній кожушині. (2)

Кличе мати до дитяти: (2)

– Іди, сонку, в колисоньку, (2)

Приспи мою дитиноньку. (2)⁷⁰.

Є в колисанках і прямі, наказові, звертання до дитини, є й погрози їй, якщо не хоче засинати:

Ой хоч хоче, то не спить,

Треба його дубцем бить.

Як не дубцем, то різкою,

Зеленою берізкою...

Дуже популярний персонаж у колисанках кіт – то він герой, то "антигерой", а то й жертва. Як герой, він допомагає приспати маля, як "антигерой" – робить різні капості та будить його, але ж часто страждає й безневинно:

Ой тра котка бити, бити,

З його шкурочку злупити.

Під Васька підослати,

Щоб було м'якенько спати.

Навіть колисанку тому інколи називали "котком", і це давало можливість співати її як "пісню про пісню": "Ой баю мій, баю, | «Котка» заспіваю...". Тяжке життя матері-селянки, з одного боку, і помітний імпровізаційний характер колисанок, з іншого, приводили до появи в цих пісеньках скарг на долю, призначених, зрозуміло, не для вух дитини:

Зав'язала дитиночка руки без ременю.

В'яжи, синку, в'яжи, синку, довго – не коротко,

Буду з тобою бідувати тяжко – не солодко.

Такі "дорослі" інкрустації, здавалося б, уже неможливі в забавлянках – "коротеньких пісеньках або віршиках, поєднаних із своєрідними вправами, покликаними зміцнити дитину фізично, підтримувати радісний, бадьорий настрій" (Г. В. Довженок). Проте дорослі (мабуть, підсвідомо) проектують і в ці тексти свої турботи:

Гойда, гойда, гойдаша,

Купив батько лоша,

Вивів лоша пасти,

Стоїть злодій під корчем,

Хоче лоша вкрасти.

Деякі з таких забавлянок, що їх проказують, пестячи дитину, побудовані за принципом кумулятивних казок. Їх треба відрізняти від теж наративних "казочок", оповідання яких такого обов'язкового фізичного контакту з дитиною не передбачає. Ці ж краще було б так і називати "казочками для дітей", не плутаючи із забавлянками та утішками.
Це недовгі віршовані кумулятивні казки, іноді з порушеною логічною структурою, а також обидва типи докучливих казок (див.: 5.10).

До другої групи текстів дитячого фольклору відносимо насамперед скоромовки, за допомогою яких навчають дітей ясніше артикулювати. Іноді в їхній семантиці проглядає неприступний самій дитині життєвий досвід ("Наш полковник полковникував, поки виполковникувався"), а в побудові – теж непритаманна суто дитячій творчості раціональність, як, наприклад, у цій:

Кричав Архип, Архип охрип.

Не треба Архипу кричати до хрипу.

Власне дитячий фольклор побутує серед дітей за тими самими законами усної традиції, що й "дорослий", і поділяється на дитячі версії жанрів фольклору дорослих (колядки й щедрівки, заклички та примовки, ігри-веснянки, небилиці) і оригінальні дитячі жанри ("звуконаслідування", прозивалки, лічилки, дитячі пісеньки, віршики та ігри, а також деякі етикетні формули). Цей досить великий (і все ж таки незрівнянно менший за обсягом порівняно з "дорослим" фольклором) масив творів може розглядатися з різних позицій – і як джерело вивчення світогляду, естетичних запитів і етичних постулатів селянської дитини XIX ст., і як невеличкий архів, де дивним чином збереглося дещо з утраченого у фольклорі дорослих, і як феномен творчості вільної, максимально "природної" та самодостатньої, до того ж (у живому побутуванні, зрозуміло) обійденої увагою ідеологічної цензури.

Якщо перший аспект вивчення суто дитячого фольклору цікавий, головним чином, для історичної етнографії та історії педагогіки, то два останні приваблюють і фольклориста. Ідеться зокрема про деякі відгомони старовинної "сміхової" культури. Узяти хоч би таку раблезіанську картину:

Іванюха-требуха

З'їв корову і бика,

Сімсот поросят,

Дев'яносто гусят,

І чотири пташечки,

І горшичок кашечки,

І діжку борщу –

"І ще їсти хочу..."

Це з прозивалок, можливо, найбільш своєрідного із суто дитячих жанрів. Прозивалка – текстовий компонент ритуалу, здатного вельми ефективно довести жертву до білого жару. Генетично прозивалки пов'язані з давньогрецькими та давньогерманськими змаганнями в "огуді", що первісно мали сакральний характер⁷¹. Вітчизняна традиція знає дошкульні насмішки богатиря Альоші Поповича над Тугарином Змієвичем, а пізніше – славнозвісний запорозький лист до султана, авторство якого приписують отаманові Івану Сірку.

А ось одне із "звуконаслідувань":

Дзін, бом, бом,

Савка вмер,

Положили Савку

На білую лавку.

Лавка трясеться,

Савка сміється.

Віршик цей імітує не тільки "звук дзвона", як вірно зазначає публікатор, але дзвона саме "по душі, та повагом, та жілібно; перше бовкне в скликанчик, а далі в другий, потім у підстарший..." (Куліш, т. 2, с. 284). Цілком відповідно до звичаю небіжчик лежить уже на лавці, але... Або він не вмер насправді, або справа куди гірша: ідеться про сміх мерця, що ожив. Проте діти не сприймають сюжет як жахливий і сміються. Цікаво, що в антології Г. В. Довженок із дев'яти "звуконаслідувань" п'ять – про смерть. Ще в одному такому творі смерть і похоронне голосіння осміюються вже тим, що розповідь про них імітує "кумкання жаб". Жорстокий – бо "не відають, що творять," – дитячий сміх бринить і в імітуванні "плачу коса, коли з його гнізда забирають пташенят".

Окремої розмови заслуговують збережені в дитячому фольклорі "пародійні молитви". Серед них є і сміхова композиція, що тільки починається "Ісусовою молитвою", і пародія на проповідь ("Братіє! Подерлось на мні шматіє!...") та на початкові рядки "Символу віри" ("Вірую! Зарізав піп кобилу сірую!..."), але є тут і дві справжні пародії на т. зв. хресну молитву і на "Мале славослов'я". Зрозуміло, що ніяка це не дитяча творчість, а залишки бурсацьких різдвяних і великодніх пустощів.

Роздивляючись у загальній структурі самодіяльного дитячого фольклору, помічаємо в ньому випадковість і неорганічність "лірики" та сміхове, в усякому разі, екстравагантне забарвлення наративних жанрів. Небилиця або смішний алогізм тут панують. Враження, що в дитячому фольклорі дійсність відтворено в певному "кривому дзеркалі", поглиблюється, якщо зважити на те, що відповідно переосмислюються й твори, запозичені з фольклору дорослих. Наприклад, пісня "А внадився журавель...", що, як ми бачили, співалася на весіллі після "комори" (див.: 7.6), у дитячому фольклорі втрачає еротичну символіку (точніше, вона не помічається) і стає смішною історією про шкодливого журавля. Трагічна розв'язка балади про інцест або про нещасливих закоханих ("Пішов козак яром, | Дівка долиною...", перетворюється на пародійно-потішне:

Їхав цап дорогою,

А цапиха – долиною...

Стихія вільної словесної гри панує в лічилках, де іноземна лексика перетворюється на заум, а вітчизняна стає матеріалом для неологізмів: "Одиян, другиян, тройцан, царицан, п'ятан, ладан, струкман, друкман, деревен, декус". Водночас це текст ритуальний і несе дуже важливу з погляду інформанта функцію, визначаючи, кому в грі водити. Слід нагадати, що прадавнім попередником лічилки – жеребом – визначалася жертва (з юнаків, пізніше – із худоби), згодом рекрути;
у війську подібними процедурами розподілялася здобич, їжа тощо.

Узагалі ж обрядовий фольклор дітей існував у примхливій залежності від "дорослого". Безперечним є, наприклад, що велика різноманітність закличок типу "Дощику, дощику, полини" (або, навпаки,
"Не йди, не йди, дощику") відбиває принципову важливість колишніх "дорослих" ритуалів викликання або зупинки (на жнива, косовицю) дощу для сільської громади. Проте фрагменти старих "дорослих" текстів випливають у дитячих закличках ніби стохастично, як, наприклад, рудимент давньої закріпної кінцівки замовляння в закличці:

Дощику, дощику,

Наваримо борщику

У зеленому горщику;

Яйце вкину –

Яйце трісне,

Сонце блисне.

Ключик, замочок,

Шовковий платочок.

Багато ж таких дитячих ритуальних текстів і створено дітьми, і функцію мають, для них лише й важливу.

Дитячі примовки мали підкреслено етикетний характер, і дитина чітко пам'ятала, що слід сказати або проспівати, побачивши равлика, бусла, журавлів, почувши зозулю, коли виникала необхідність вилити воду з вуха, помирити товаришів або випросити в мамки скибку хліба. У цьому останньому випадку дитина мала стрибати на одній нозі, приспівуючи:

Скачу, скачу діда

За скибочку хліба.

Я не дурно скачу,

А я їсти хочу.

Так вільну насолоду грою ("не дурно скачу") сама дитина, здавалось би, протиставляла суворій прозі життя, проте варто звернути увагу і на те, що ця ж проза, жебрацтво (дід – 'старець, жебрак') водночас безтурботно поетизувалася.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЗАПИТАННЯ	\|	ЗАПИТАННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.