Проблемні питання щодо організації та забезпеченні функціонування системи вищої освіти України

Перше. Недосконалість національного нормативно-правового забезпечення системи вищої освіти гальмує її розвиток. Потребує прискорення процес прийняття нової редакції Закону України «Про вищу освіту». Її актуальність визначається вичерпанням регуляторного ресурсу Закону України «Про вищу освіту», який відстає від вимог часу та не відповідає міжнародним документам. Зокрема, підписання у травні 2005 року Болонської Декларації потребує імплементації її положень у чинне законодавство в галузі вищої освіти.

Друге. Упорядкування мережі вищих навчальних закладів, яка характеризується розгалуженістю за сферою підпорядкування вищих навчальних закладів центральним органам виконавчої влади та малочисельністю студентського контингенту в вузах.За даними Держкомстату України, на початок 2011-2012 навчального року в Україні налічувалось 846 вищих навчальних закладів. З них III-IV рівнів акредитації – 345 та 501 - І-ІІ рівнів акредитації. Це один з найвищих показників кількості вузів в Європі. Проблема ускладнюється наявністю відокремлених структурних підрозділів, які приєднані до вищих навчальних закладів і не мають статусу юридичної особи. Розширення мережі відокремлених структурних підрозділів (філій) впродовж останніх років не враховувало соціально-економічні та культурно-освітні потреби щодо їх функціонування. Наявна мережа вищих навчальних закладів не збалансована з кадровими, дослідницькими, інформаційними, фінансовими. та матеріальними ресурсами.

Проблема укрупнення вузів вирішується за рахунок приєднання до них інших вузів та створення мережі «великогабаритних» університетів. Протягом 2011-2012 навчального року відбулося майже 20 подібних укрупнень. Втім, укрупнення університетів Україна не призведе до підвищення якості вищої освіти. Скоріше, метою такого укрупнення буде скорочення бюджетного фінансування вищої освіти.

проблема полягає не в надмірній кількості вищих навчальних закладів, а відсутності потужних сучасних конкурентоздатних на світовому ринку освітніх послуг університетів. Оптимізація мережі вищих навчальних закладів повинна відбуватися з урахуванням не тільки демографічних показників, а й економічних реалій і необхідності підвищення якості освіти. У першу чергу, потрібно створити умови (економічні, законодавчі тощо) для функціонування виключно таких університетів, які надають якісні освітні послуги. Тоді в ринкових умовах відбудеться природний, а не штучний відбір. По-друге, застосування адміністративно-організаційних заходів доречне при створенні регіональних університетів шляхом об’єднання навчальних закладів за територіальною ознакою незалежно від підпорядкування органам управління та їх профілю.

Третє. В Україні слід створити дійові механізми гарантування якості вищої освіти (включно з незалежною агенцією забезпечення освітньої якості, національною рамкою кваліфікацій), які б були прозорими, зрозумілими, доказовими, визнавалися б в Україні, Європі та світі загалом. На сьогоднішній день в Україні відсутній суспільний консенсус щодо статусу незалежної Національної агенції (ради, комісії) з якості вищої освіти, розподілу повноважень між нею та профільним міністерством. Потрібно сформувати нормативно-правову базу для розроблення освітніх і професійних стандартів на основі результативного (компетентнісного) підходу та Національної рамки кваліфікацій (2011 р.).

Четверте. Автономія більшості українських вузів поки що обмежена. Це стосується, питань фінансової самостійності, структури і обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, наданні вузам права визнавати дипломи інших університетів на підставі двосторонніх угод, присвоювати наукові ступені кандидата та доктора наук тощо. Реально на сьогодні рівень цієї автономії регламентується лише нормами чинного законодавства, в основному, для національних і дослідницьких університетів. Вирішення питання надання українським вищим навчальним закладам автономії європейського рівня лежить в законодавчій площині. Реальна автономія університетів неможлива без фінансової самостійності вищих навчальних закладів. Базовим принципом такого законодавчого акту має бути те, що права державного університету як бюджетної установи, які визначають його автономію, не можуть бути обмежені.

П’яте. Необхідно запровадити наукове обґрунтоване прогнозування розвитку ринку праці в Україні з урахування розвитку економіки. Такий підхід унеможливить в майбутньому підготовку незатребуваних ринком праці висококваліфікованих фахівців. Адже за оцінками експертів Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики України, 40% державних коштів, спрямованих на держзамовлення, розподіляються помилково чи збитково. З-поміж професійних кадрів, що постачаються на ринок праці, 60% становлять випускники університетів, академій, інститутів, що не відповідає реальним потребам в кваліфікації трудових ресурсів, призводить до перекваліфікації економіки. Причиною є відсутність стратегічних пріоритетів розвитку держави. Випуск навчальними закладами фахівців з вищою освітою більш ніж удвічі перевищує випуск робітничих кадрів, хоча серед працюючих вони становлять менше половини. Причина полягає увизначенні потреби у фахівцях з вищою освітою за радянським принципом «від досягнутого» та валової схеми його розміщення, спираючись на пропозиції самих вищих навчальних закладів, які не є ні замовниками, ні споживачами освітніх послуг.

Шосте. Вузівський сектор науки повинен трансформуватися в головну складову національної інноваційної системи країни. Хоча вузівська наука в Україні складає більшість наукового потенціалу країни (80% наявних в країні кандидатів і 96% докторів наук), вона не стала рушієм економіки. Наразі стоїть питання комерціалізації винахідницької діяльності у вузах. У законопроекті «Про вищу освіту» потрібна норма, яка дозволяє університетам використовувати технологію або об’єкт права інтелектуальної власності, створений із залученням коштів Державного бюджету України, для власних потреб. Це дозволить вищим навчальним закладам отримати нові джерела фінансових надходжень від реалізації патентів і ліцензій, збільшити кількість контрактів.

Сьоме. Необхідно запровадити системний підхід до розв’язання проблем освіти дорослих, прийняти чітку національну стратегію в цій сфері, у якій на державному рівні була б визнана суспільна користь освіти дорослих. З метою реалізації державної політики в галузі освіти дорослих доцільно прийняти Закон України «Про освіту дорослих» та відповідні підзаконні акти; закріпити гарантії розвитку освіти дорослих через виокремлення спеціальних статей бюджету, розроблення механізмів фінансової підтримки найбільш «віддалених» від системи освіти соціальних груп, забезпечення доступності освітніх послуг для всіх дорослих громадян незалежно від рівня і спрямування набутої раніше освіти, прибутків і місця проживання, віку і стану здоров’я; запровадити систему реального економічного стимулювання роботодавців щодо розвитку і здійснення професійного навчання персоналу підприємств, установ і організацій[1][1].

Нормативна база:

- Закон України «Про вищу освіту»

- Проекти Закону України «Про вищу освіту»

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Освітня політика у галузі професійно-технічної освіти	\|	Освіта дорослих.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.