Театр другої половини ХХст.

Український театр — самобутнє явище в історії світового театру. Народна театральна традиція, діяльність українських драматургів початку століття, зокрема, братів Тобілевичів, акторська школа М.Садовського і М.Заньковецької, новаторські принципи Леся Курбаса та інших діячів українського театру заклали міцний фундамент українського театру XX ст.

Кожен із театрів України особливий, має оригінальний театральний стиль, є сміливим синтезом театральних жанрів. Так, принципи театру Брехта активно розвиваються в театрі ім. І.Франка у Львові, у постановках п'єс Брехта в театрі ім. М.Заньковецької (Львів), в Одеському театрі ім. М.Водяного.

З'являються нові театри, наприклад «Театральний клуб», «Центр Леся Курбаса», «Театр класичної п'єси», Львівський Духовний театр «Центр Достоєвського» тощо. Це свідчить про появу нових творчих рішень, нових п'єс, нового глядача.

Нормальний розвиток театрального життя неможливий без фестивалів. Особливо помітні на той час «Пектораль» (Київ) і «Золотий лев» (Львів). Львівський фестиваль має на меті дати широку панораму тенденцій сучасного театру, проаналізувати зв'язки українського театру з європейським і світовим. Новизна постановок, яскраві творчі особистості, демонстрація театральних шкіл України — це фестиваль-лабораторія «Березіль» у Києві.

Пройшовши через важкі роки репресій, які торкнулися і сфери театрального життя, драматургії, сучасний український театр дуже неоднозначний. Нині перед ним стоїть безліч проблем, зокрема контакт із глядачем, новизна, актуальність, виразність мови, ставлення до традицій, пошук нового репертуару. Зненацька в критичних оглядах, думках глядачів пролунали сумніви в існуванні справді психологічного театру в Україні. Але ж традиція Станіславського завжди була однією з найближчих українським театралам.

На першому плані українського театру — українська класична драматургія, проблеми її постановки. Наприклад, Станіслав Моісеєв, художній керівник Київського молодого театру, вказує на труднощі у постановці п'єс М.Куліша, оскільки вони тісно пов'язані з тогочасною соціальною реальністю й не завжди зрозумілі сучасному глядачеві. У постановках І.Котляревського, Лесі Українки, В.Винниченка, М.Хвильового гостро стоїть питання «модернізації» вистави, нового висвітлення відомих творів.

Характерною рисою сучасних українських театральних постановок є звертання до зарубіжної та російської класики, нерідко з новою інтерпретацією. («Дон-Жуан» С.Моісеєва в Київському молодіжному театрі, 1998), «Живий труп» Е.Митницького, «Король Лір» С.Данченка.)

«Іншим театром», тобто театром зі своїм особливим почерком, називають Львівський молодіжний театр ім. Леся Курбаса. Моментальність, неповторність вистави, робота акторів на різних майданчиках посилює роль імпровізації в методиці театру. Провідною ланкою театральної постановки є актор у його неповторному пластичному вигляді. Головний режисер Володимир Кучинський володіє різко гротескною, полістилістичною манерою. Наприклад, одного персонажа часто грають кілька акторів — ось вона, багатоплановість людської особистості («Двір Генріха III»). В.Ку-чинський розуміє театральну гру як безліч форм: наприклад, балаганний театр, театр-притча у виставі за драматичними поемами Лесі Українки (сценічна версія називається «Апокрифи»). Відомо, що композиція поем Лесі Українки зовсім нетрадиційна: в них присутній «крупний план», герой опиняється з читачем наче сам-на-сам.

«Українське бароко, Платон і Сковорода. Достоєвський і Леся Українка — усе це суть однієї релігії. Це релігія гри заради пізнання своєї суті, заради повернення до свого божественного лона, коли кожна піщинка великого Космосу має твій відбиток...»

В.Кучинський

Водночас українські режисери скаржаться на брак нових драматичних творів, обмеженість інформації, її недоступність насамперед у галузі світової драматургії.

Найбільшою фігурою українського театру другої половини XX ст. є народний артист України Едуард Митницький (1931), художній керівник Київського театру драми і комедії. Е.Митницького можна було б назвати філософом театру, адже він багато розмірковує про природу театру, роль актора, режисерську діяльність.

З інтерв 'ю з Е.Митницьким:

— У чому, на вашу думку, сучасність театру?

— Сьогодні театр кафедра, з якої можна багато розповісти людям, повсюдно не існує. Бо в тих людей, які потребують ковтка духовності, — у них просто немає грошей, щоб піти до театру. І все-таки в театрі рятуються від негативу анти-людських виявів як у психологічному, так і в моральному плані... Театр стає своєрідною ілюзією, що допомагає зберегти надію...»

У відомій постановці Е.Митницького «Живий труп» Л.Толстого акцент зроблено на краху суспільства, проти якого повстає Федір Протасов. Для режисера це — водночас фарс і трагедія, де дурні чиновники постають в агресивних «танцеподібних» виходах. Вони увесь час перебувають на сцені — їх безнадійно багато. Протасов (у ролі якого — Олександр Гетьманський) — єдина людина, що протистоїть цій чиновницькій оргії. Влада руйнує людину, позбавляє її останніх життєвих ілюзій.

Одна з яскравих і привабливих фігур української режисури — Ірина Молостова. її різнобічна діяльність, широкі творчі зв'язки з російськими, західними режисерами і діячами культури — свідчення її професіоналізму, творчої відкритості й щедрості. Здається, саме така особистість нині вкрай необхідна Україні, українській культурі. Уже в одній із перших своїх постановок «Двадцять років по тому» у Театрі російської драми І.Молостова висловила протест проти театру «соціалістичного суспільства» з наперед визначеними сюжетами, ролями й неосвіченою цензурою. Виставу було заборонено.

Важливо, що такі «лицарі театру», якою була Ірина Молостова, працювали з молоддю. Впродовж багатьох років режисер керує навчальним театром у Київському інституті театру і кіно ім. Карпенка-Карого. Студентська вистава «Вестсайдська історія» свого часу відкрила багатьох талановитих акторів, наприклад, улюбленого учня І.Молостової Анатолія Хостікоєва.

Численні течії, нові віяння в театрі напередодні зміни тисячоліть — ці проблеми намагається осмислити й сам театр. Народження «нової театральності», часом незрозумілої, часом відверто шокуючої, — вистави Романа Віктюка.

Роман Віктюк (1936) — український режисер. Народився в м. Львові. Творець оригінального індивідуального стилю, несумісного з будь-якими суворими нормами і традиціями, політизацією та ідеологічним тиском. Працював у різних країнах. Створив власний театр у Москві «Театр Романа Віктюка». Основні постановки: «Рогатка», «Пекельний сад», «Полонез Огинського», «Федра», «М.Батерфляй», «Саломея». Звертається до різних стилістик театру — масок, пантоміми, хореографічної пластики.

У виставі «Рогатка», де розгортається драма взаємин двох чоловіків (один із них — інвалід), Р.Віктюк загострює невідворотність самотності. На зворушливу прив'язаність героїв реагує й навколишнє середовище, своєрідний герой вистав режисера. Стіни квартири героя наче руйнуються, відображаючи цим появу глибокого почуття — мир з любов'ю — мир без меж, у нескінченному просторі.

У виставі «Полонез Огинського» — теж драма людських почуттів, драма любові, однак уже рука в руку з епохою, часом. Героїня повернулася з Нью-Йорка у свою квартиру в Москві, де тепер мешкають багато людей, зокрема її колишнє кохання. Страшним є той абсурд і безглуздя вчинків та думок людей, які вразили Тетяну. В ній борються складні почуття, але головне — бігти, бігти туди, де немає хамства, провінційної брутальності й безкультур'я.

Однак однією з найскандальніших вистав Р.Віктюка стала постановка «Саломеї» (за п'єсою О.Уайльда «Саломея»). Сам режисер з'явився на сцені, як писали дотепні критики, в костюмі денді, з хризантемою в петлиці в дусі часу О.Уайльда . Образ жорстокої Саломеї, яка у винагороду за свій танець перед Іродом вимагала голову Іоанна Хрестителя, у виставі Р.Віктюка втілив... актор-чоловік, який періодично перетворювався на лорда Дугласа, близького «друга» О.Уайльда. Є тут і страшний примітивний лиходій Ірод, неврастенік, який боїться своєї долі після страти Іоанна. Р.Віктюк звертається до сфери підсвідомого, що завжди пропонує нам свої невгамовні бажання. Говорять про карнавальність цієї вистави, про кризу театру, дивакуватість самого режисера. Це — новизна в театрі, що, можливо, доходить до крайнощів. Але це — невід'ємне право театру на пошук.

Андрій Жолдак-Тобілевич — український режисер театру. Закінчив ТІТІС, учень А.Васильєва. Найяскравіші вистави, створені й презентовані в Україні, — «Момент», «О-С-И», «Кармен», «Три сестри». У 1994р. працював у паризькому театрі «Люсернер». Учасник міжнародних фестивалів. На фестивалі «Театральні конфронтації» в Україні вперше за 17 років існування фестивалю вистава А.Жолдака «Швейк» здобула гран-прі.

З інтерв 'ю з режисером:

Запитання: — Яка головна відмінна риса західного комерційного театру?

А.Ж. — Швидкість. Зараз світом володіють ті, хто швидко працює і швидко приймає рішення.

Актор, володіючи своєю формою, психікою, енергією, має блискавично зробити те, що хоче режисер.

Одна з найдискусійніших вистав А.Жолдака-Тобілевича — «Три сестри». Це сатирична, гротескна постановка про загибель генеральської родини, про розтоптану жіночність. Перед нами — не затишний дворянський будинок, а військовий бівуак, з металевими нарами, маскувальною сіткою. Миски й каструлі, інші побутові предмети — єдине, що залишилося в сестер. Стара сімейна шафа танцює по сцені. Коли її дверцята відчиняються — це лише нагадує про втрати. Вальс відтіняють масові пісні — символ знеособлення мас-культури. Чехівська незавершеність, висловити яку дано не кожному режисеру, тут подана як невідворотність агресії, повсюдне руйнування.

Дмитро Богомазов, молодий український режисер, тяжіє до драматичних і романтично гострих постановок («70 обертів, або Трішки вина» за Л.Піранделло, «Ошукана» за Т.Майном). В останній виставі глядач стає свідком історії кохання жінки похилого віку і юнака. Історія подана в площині дивних, складних емоційних реакцій. Основна тема вистави — фатальна влада часу, саме так її відчуває головна героїня в особі Ади Роговцевої. Танець та ексцентрична пластика героїні, символи смерті — усе слугує розкриттю ідеї твору. Особистість зруйнована, життя перерване, тому що скінчилася любов? Це запитання чи твердження вистави?

«Я безмежно щасливий, що настав той час, коли саме молодь театрального Львова сказала своє «ПРОТИ» того всього, що діється тут. На це я поклав життя, адже тут нічого не міг зробити. Ті, кому адресоване це «ПРОТИ», нічого не бачать. їхні очі — за тісними пов 'язками, але вони гадають, що все бачать... Щиро бажаю театральній молоді Львова бути проводирями цих сліпців!».

(Р.Віктюк про фестиваль «Золотий лев».)

Отже, ми коротко описали етапи життя українського театру, розглянули основні тенденції його розвитку:

1) повернення до класики;

2) режисерське трактування вистави;

3) пошук нового репертуару;

4) нові форми спілкування з глядачем;

5) поєднання національної специфіки й досягнень світового театру;

6) підтримка нових течій, різних типів театру.

На завершення цієї теми наведемо слова мистецтвознавця Валентини Заболотної про те, яким буде театр нового століття:

«Театру слід було б запалити свій творчий вогонь і шукати Людину в людині, в родині, в країні...»

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Театральне мистецтво початку ХХ століття	\|	Тема 13. Кіномистецтво

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.