Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістичним суспільством.

Із запровадженням непу теоретична позиція не змінилась, а наявність товарно-грошових відносин пояснювалася наявністю в економіці несоціалістичних укладів господарства. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки: соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон «первісного соціалістичного нагромадження», у другому – закон вартості. “У законі вартості, – писав він, – концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-капіталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку”. Дещо іншу позицію одстоював А. Богданов, висуваючи ідею вічного для всіх видів економіки “закону трудових витрат”, окремим випадком якого він вважав закон вартості. Його точку зору поділяв М. Бухарін, твердячи, що вартість при переході до соціалізму трансформується в “закон пропорційних трудових витрат”. У цей період панувала теза про поступове відмирання закону вартості внаслідок наростання планового характеру економіки. Відмінність думок спостерігалася щодо питання чи має план спиратися на узагальнюючі показники типу “пропорційних трудових витрат”. Питання про одиницю виміру цих витрат залишалося відкритим.

У 1934 р. на XVII з’їзді ВКП(б) офіційно було визнано, що соціалізму властиві товарно-грошові відносини. Підкреслювалося, що гроші “залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму – соціалістичної стадії розвитку”. Тепер постало питання про з’ясування причин їх збереження при соціалізмі. М. Вознесенський у статті “Про радянські гроші” (1935) пояснював їх збереження наявністю різних форм власності, а також різного ступеня механізації і кваліфікації праці на державних підприємствах. Ці дві версії, які пояснювали існування товарних відносин при соціалізмі, переважали у радянській економічній літературі в наступні роки. Із них власне економічним було друге так зване “обліково-розподільне” трактування природи товарно-грошових відносин при соціалізмі, що виходило з неможливості застосування лише натуральної одиниці виміру в соціалістичній економіці. Інша версія, яка пояснювала товарні відносини зміною власника продукту, мала скоріше правове підґрунтя або, беручи проблему ширше, інституціональне. Однак слід враховувати, яку велику роль відігравала у марксистській економіці проблема власності і, зокрема, власності на засоби виробництва.

Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначення меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при соціалізмі – це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюється на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було розповсюджене.

Таким чином, до середини 30-х років у СРСР відбулося офіційне визнання політичної економії соціалізму як науки і почалася підготовка нового підручника політекономії, який включав би великий розділ із соціалістичної економіки. Цей підручник мав стати “катехізисом” нової марксистської науки, тому його розробка знаходилась під постійним контролем Й. Сталіна. В основу підручника було покладено узагальнені зауваження Сталіна після зустрічі з авторським колективом у 1941 р. Суть їх зводилася до визнання об’єктивних законів соціалізму та закону вартості у “зміненому вигляді”. Під “зміненим виглядом” розуміли не лише принципово іншу соціальну природу закону вартості, а й було визначено обмеження сфери його дії. “Соціалізм не може існувати без того, що Ленін назвав всенародним обліком і контролем над мірою праці і мірою споживання... На перший погляд здавалося, що найпростішим виходом є облік праці по годинах і днях у тому, що Маркс називав природною мірою праці..., але справа в тім, що праця громадян соціалістичного суспільства якісно неоднакова. В цьому відношенні вона відрізняється від праці членів комуністичного суспільства. Внаслідок цього облік міри праці і міри споживання можливий лише на основі використання закону вартості”.

У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962-1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювались пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені – економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті «План, прибуток і премія» (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємства, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку. Досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді радгоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.

Відповідно до загальної концепції соціалістичного планового виробництва всі категорії товарного господарства, в тому числі ціни, в соціалістичній економіці повинні були мати «планові якості». Разом з тим, існувала концепція ринкового ціноутворення, так званих цін рівноваги.

Концепція планового ціноутворення ґрунтувалася на витратній моделі ціни, при якій в основ ціни лежали суспільно необхідні затрати праці (СНЗП). Відповідно до марксистського розуміння, ці затрати мали відображати не фактичні, а лише необхідні, з точки зору суспільства, затрати живої та уречевленою праці на виробництво певного товару. Проте в практиці планового ціноутворення, облік СНЗП зводився до обліку фактично середньо галузевих витрат.

Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки середини 70-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолати кризу модернізації середини 60-х – початку 70 рр.

Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 70-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що «ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідальності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, що б вони самі прагнули виробляти нову техніку і її впроваджувати».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічна думка тоталітарного періоду	\|	Особливості розвитку економіки в умовах глобалізації та її теоретичне обґрунтування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.