Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Психологічні механізми виховання

Внутрішні умови виховання представлені соціально-психологічними та психологічними механізмами. Ці механізми опосередковують ефект виховних впливів педагога.

Загальними механізмами виховання є:

1. Механізм задоволення потреб («зсуву», «зчеплення потреб»). Закріплення форми поведінки, що виникає з ме­тою задоволення потреби дитини, з часом робить її новою потребою, звичкою, що означає становлення нової якості.

Центральними для особистості є потреби в самоствер­дженні, самореалізації, самовираженні. Спосіб їх задово­лення формує внутрішній світ особистості. Потреби в мо­ральному самоутвердженні часто реалізуються через по­хвалу, повагу інших людей, позитивну самооцінку. Щоб досягти цього, учневі необхідно відповідати висунутим до нього вимогам сім'ї, школи, суспільства. Результатом їх дотримання є те, що з часом вони стають новою потребою. Відбувається це не безпосередньо і не просто, а протягом значного відрізку часу, коли прагнення дитини до саморе­алізації, самовираження в корисних справах породжує по­требу займатися цими справами, сприяє формуванню но­вих якостей особистості.

Особистість засвоює моральні і духовні цінності, які мають для неї безумовну значущість, особистісний смисл івключаються у структуру образу Я. Такі суб'єктивні цін­ності є змістовою основою уявлення про себе.

Мистецтво виховання полягає у органічному поєднанні суб'єктивно значущих для школяра якостей з тими, які вихователь прагне у нього сформувати. Якщо вихователь зрозуміє, що для вихованця є важливим і значущим, він може сподіватися на досягнення мети. Опора вихователя на наявні в дитини потреби є джерелом активності і роз­витку її особистості. Чим більше потреб актуалізовано, тим ефективніший вплив. Неврахування вихователем по­треб дитини у самоствердженні, самостійності стримує роз­виток особистості, нерідко породжує проблеми у стосунках між дитиною і дорослими.

2. Механізм оцінювання та самооцінювання. Успіх пе­дагогічного впливу залежить від його відповідності особистісній програмі розвитку дитини. Кожна дитина повинна усвідомлювати себе як особистість, що сприяє розвитку са­мосвідомості, оцінювати свої здібності, моральні якості і вчинки. Самосвідомість розвивається завдяки оцінюван­ню дитини дорослими людьми. Важливо, щоб їх оцінки були адекватними, прогностичними та оптимістичними. Тотожність оцінок, сформульованих референтними людь­ми, і самооцінок дитини створює внутрішній комфорт, за­безпечує психічне здоров'я особистості.



Интернет реклама УБС

Ефективність виховання залежить від його спрямова­ності на становлення цінних для дитини якостей. Напри­клад, відчайдушний, іноді імпульсивний, здатний витри­мати сильні навантаження учень охоче візьметься за вико­нання складного доручення, якщо педагог відзначить його сильні особистісні якості, висловить свої сподівання на по­зитивні результати.

За наявності розбіжностей між Я вихованця і його по­ведінкою неминучими будуть суперечності між сутністю Я і сферою її втілення (хто тоді Я і в чому Я втілююсь?). Низька (негативна) самооцінка у дитини будь-якого віку пов'язана із глибоким внутрішнім дискомфортом, тому знижує її адаптивні можливості. Різке зниження само­оцінки може спричинити афективний (емоційний) зрив навіть у спокійної і врівноваженої дорослої людини. Абсо­лютно негативна самооцінка може навіть спровокувати су-їцид (самогубство) чи суїцидальну спробу. Постійне песи­містичне оцінювання своїх можливостей пригнічує пра­гнення до самореалізації.

Розвиток особистості учня залежить і від співвідно­шення між рівнем його домагань, самооцінкою, вимогами до себе та власними можливостями. Таке співвідношення може мати різні варіанти:

а) вимоги до себе, домагання і самооцінка нижчі за ре­альні можливості дитини. Внаслідок цього формуються не­сміливість, скутість, невпевненість, відсутність домагань;

б) домагання високі й відповідають можливостям дити­ни. За таких умов особистість мобілізує всі сили, активно розвиваються її здібності та характер;

в) домагання, прагнення перевищують можливості ди­тини. Це може спонукати її перебудуватися, щоб досягти відповідності між домаганнями і можливостями. Деякий час дитина може задовольняти потреби у високій само­оцінці за рахунок наявних знань, умінь, навичок, досвіду.
Можливе також і незадоволення власних домагань, про­дуктом чого є незадоволення потреби у самоствердженні, виникнення афекту неадекватності — важкого стану по­стійного незадоволення, емоційного неблагополуччя.
Афекту неадекватності можна позбутися за таких умов:

—переключення домагань на іншу сферу, наприклад з навчання на спорт, де школяр може досягти більшого;

—заміна основних домагань псевдодомаганнями (ди­тина починає думати про успіх у якійсь справі, не маючи для цього задатків і не докладаючи жодних зусиль);

—несприйняття дійсності, ігнорування невдач, неаде­кватне ставлення до дійсності. У такому разі формується вороже ставлення до світу, виникає почуття образи. Афект неадекватності є захисною реакцією, способом відгороди­ти себе від небажаних впливів дійсності і зберегти пози­тивне ставлення до себе.

Завдяки зворотному зв'язку (інформації, яку дитина отримує від партнера по спілкуванню щодо самої себе, своєї поведінки) вона може коригувати свої дії в майбут­ньому).

3. Психічне зараження. Суть його полягає в безпосе­редньому передаванні емоційного стану від одного індиві­да до іншого на рівні психофізіологічного контакту поза його осмисленням або разом з ним. Так відбувається пере­давання сильного емоційного заряду психічного настрою, неусвідомлене прийняття зразків поведінки (як при наслі­дуванні).

4. Наслідування. Ця форма зовнішньої і внутрішньої активності суб'єкта полягає у відтворенні ним певних зов­нішніх рис, зразків поведінки, манер, дій, вчинків, пози­цій, поглядів, смислів інших людей (об'єкта наслідуван­ня). У суб'єкта наслідування виникають нові мотиваційні утворення, характерні для об'єкта наслідування. Для ди­тини зовнішнім зразком для наслідування є дії дорослих. Вона легко схоплює зовнішній процесуальний аспект дій дорослого, наслідує значуще, привабливе, зрозуміле, до­ступне, може переймати зміст дій і стосунки людей, що їх супроводжують.

Значну роль у забезпеченні активності дитини відіграє мотиваційне наслідування — відтворення дій, спровоко­ване небайдужістю особистості до емоційних ставлень, пе­реживань, смислів, цінностей інших людей, готовність їх переймати, поділяти, заражатися ними відповідно до влас­них потреб, можливостей і перспектив. Можуть відтворю­ватися як позитивні, так і негативні типи поведінки. Адже кожну людину багато чого у світі хвилює, цікавить, лякає, що змушує діяти не на основі особистого досвіду, а під впливом сприйняття цієї ситуації іншими людьми. За та­ких обставин найвиразніше проявляється мотиваційне наслідування.

Особливо важливу роль цей механізм відіграє на ран­ніх етапах розвитку дитини. Наслідком надмірного наслі­дування, спричиненого безвольністю, є втрата самостійно­сті, індивідуальності, можливості до самовираження і самореалізації. Тому у вихованні необхідно раціонально сприяти наслідуванню особистістю кращих зразків пове­дінки, духовних надбань суспільства й одночасно розвива­ти її самостійність та неповторність.

5. Емпатія. У міжособистісній взаємодії важливою є здатність відчувати, бачити, відтворювати почуття і пере­живання інших людей та реагувати на них. У цьому поля­гає сутність емпатії, яка має когнітивну, емоційну і поведінкову складові. Як когнітивне явище, вона є способом розуміння іншої людини, інтелектуальною реконструкці­єю в уяві внутрішнього світу іншого, не тільки осмисле­ним, а й інтуїтивним пізнанням його емоційних пережи­вань; як емоційне явище — здатністю проникатися пере­живаннями іншої людини, долучатися до її емоційного життя, співчувати їй; як поведінкове явище — здатністю входити у становище та почуття іншого і впливати на змі­ни його особистості, допомагати, підтримувати його.

Завдяки емпатії особистість сприймає та відчуває мо­ральні колізії, обов'язки іншої людини, що зумовлює фор­мування у неї відповідних якостей. Розвиток емпатійної здатності відбувається від симпатії (первинної емпатійної емоції-співпереживання) до повноцінної емпатійної емоції. Цілісний емпатійний цикл охоплює емоційне зараження, вчування у стан іншого та надання допомоги.

6. Ідентифікація.Для дитини важливо поставити себе на місце іншого через заглиблення, «поринання», «перене­сення» у його внутрішній світ. Завдяки емоційним зв'яз­кам дитина свідомо, частково чи цілком несвідомо пово­диться так (уявляє, що поводить себе), ніби вона є тією осо­бистістю, з якою існує цей зв'язок. Уподібнення себе з об'єктом ідентифікації супроводжується переживанням своєї тотожності з ним, научіння через спостереження за об'єктом. При цьому суб'єкт копіює зовнішні форми пове­дінки, дії індивіда, його внутрішні переживання, особистісні смисли. У цьому процесі присвоюються цінності, норми, ідеали іншої особистості.

7. Раціональне усвідомлення.Цей механізм про­являється в соціальній пам'яті та соціальному мисленні особистості. Соціальна пам'ять — збереження (забування) і відтворення суб'єктом у полі своєї свідомості соціально-психологічних регуляторів міжіндивідної взаємодії (цін­ності, норми), змісту та характеру людських стосунків, власного життєвого шляху, матриці способів поведінки і санкцій зовнішньої чи внутрішньої інстанції (власної сові­сті) у ситуації виконання (невиконання) обов'язку, дотри­мання норми тощо.

Соціальна пам'ять пов'язана зі спонукальною сферою та самосвідомістю особистості. Індивіди з яскраво вираже­ною алоцентричною (гуманістичною) спрямованістю пам'ятають свої обов'язки, завдання, зобов'язання, обі­цянки, хороші і погані вчинки, інтереси інших людей, не­виконані завдання тощо. Індивід з егоцентричною спрямо­ваністю пам'ятає в першу чергу свої права, прагматичні ін­тереси і завдання, спрямовані на нього негідні вчинки і зло, невиконані іншими завдання та доручення перед ним. Егоцентрична особистість, як правило, не пам'ятає своїх обов'язків, завдань, обіцянок іншим, забуває просити ви­бачення за погані вчинки.

Із соціальною пам'яттю тісно пов'язане соціальне ми­слення — мислення особистості про соціальну і моральну дійсність (стосунки людей, соціальні процеси, в яких реа­лізуються соціальні та моральні норми, нарешті, життє­вий шлях особистості). Реалізується це мислення через такі раціональні процедури, як розуміння, проблематизація, пояснення та інтерпретація. Розуміння полягає у з'ясу­ванні суті соціальної інформації, цінностей, повідомлень, що пропонуються індивіду суспільством (вихователем — вихованцю). У цій процедурі є елемент певної суб'єктивно­сті, зумовленої віковими і статусними відмінностями дітей. Проблематизація є здатністю людини усвідомлювати конкретні соціальні та власні проблеми, моральні колізії. Характер її залежить від рівня розвитку інтелекту, пізна­вальної мотивації у сфері соціальної дійсності, особистісної значущості цих проблем.

Пояснення та інтеграція полягають у розкритті смислу, значущості соціальних, моральних і духовних явищ, про­цесів і конкретної поведінки. Використовуючи певні крите­рії та показники, індивід з'ясовує причини та мету вчинків і ставлень, аналізує свої обов'язки, завдання, встановлює їх ієрархію, соціальні умови і можливості їх виконання. Може бути і стереотипна інтерпретація цінностей, норм, ідеалів і власної поведінки та поведінки інших людей.

Перешкодами на шляху осмислення соціальних про­блем є стереотипи, інтелектуальна пасивність і поспіш­ність, категоричність, схильність до спрощення проблем, актуальні життєві потреби та переживання. Представленість завдань у свідомості індивіда ще не свідчить про го­товність до їх розв'язання.

8. Рефлексія. Цей процес полягає у пізнанні суб'єктом внутрішніх психічних станів та актів, аналізі власних дій та якостей. Усвідомлюючи свою дію, вчинок, індивід оці­нює мету, коригує її з урахуванням соціальних і моральних норм, відчуває себе відповідальним за можливі ре­зультати, обдумує їх наслідки для себе та для інших, виходить за межі актуальної ситуації тощо. Рефлексія може стосуватися того, як він сприймається й оцінюється інши­ми людьми та групами, взаємодіє з ними.

9. Механізм осмислення та переосмислення. Норми, ідеали, цінності стають рушіями поведінки дитини, якщо набувають для неї певного особистісного значення. Особистісний сенс виникає і розвивається у спільних діях, ігро­вих, побутових ситуаціях, у навчанні тощо.

Смислові утворення не змінюються лише внаслідок впливу на інтелектуальну сферу дитини. Тільки зміна позиції дитини супроводжується зміною смислового утворення. Нерідко вплив на інтелектуально-вольову сферу ди­тини не дає очікуваних результатів. Наприклад, багато ді­тей, добре знаючи норми, свідомо порушують їх, ухиляються не робити те, що не має для них сенсу.

У формуванні особистісного смислу головним є переве­дення смислового утворення на рівень рефлексії щодо власного Я, розуміння самого себе не в пасивній («Мені більше не можна поводитись так»), а в активній, відпові­дальній («Я не буду так поводитися!») формі.

10. Саморегулювання мотивації. Людині нерідко дово­диться вибирати між можливими діями, позиціями, сми­слами, враховуючи потреби, ціннісні орієнтації, інтереси, долаючи ситуативну різноспрямованість спонукальної сфери, поєднуючи потенційну та актуальну мотивацію. У цьому полягає процес саморегулювання мотивації, яке може здійснюватись як вольова поведінка щодо подолання внутрішніх перешкод на шляху до мети і як гармонізація спонукальної сфери, подолання внутрішніх конфліктів і суперечностей на основі свідомої перебудови, творення но­вих смислів.

Здатність до саморегулювання виявляється у самозаборонах, підбадьоренні, самонаказуванні, обіцянні самонагороди, уподібненні (ідентифікація себе з позитивним або не­гативним зразком), уявному підвищенні або зниженні цін­ності власного Я, встановленні їх зв'язку з передбачуваною ситуацією, у різних формах мовного самовпливу («потріб­но», «не можна», «ти не гірший» та ін.).

Виховання неможливе без актуалізування психологіч­них механізмів, що опосередковують максимальне залу­чення всіх внутрішніх сил особистості (свідомості, емоцій, волі) в соціальні та особистісні взаємодії. Педагог повинен сприяти розвитку у вихованця здібності розуміти своє вну­трішнє Я, зовнішню ситуацію з метою вибору гуманної по­ведінки. Завдяки цьому вихованець стає суб'єктом самороз­витку, набуває власної відповідальної свободи, відкриває моральне, духовне та соціальне.

Психологічні механізми розвитку особистості у проце­сі виховання актуалізують рефлексивно-вольові процеси, співпереживання, позитивне емоційне оцінювання, само­свідомість особистості, творче ставлення до суспільних норм і цінностей тощо.

 


Читайте також:

  1. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
  2. IV. Самовиховання.
  3. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
  4. Агресія та альтруїзм як психологічні феномени
  5. Адміністративні, економічні, соціально-психологічні
  6. Альдостерон та механізми ренін-ангіотензину
  7. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.
  8. Анатомо-фізіологічні механізми безпеки і захисту людини від впливів негативно діючих факторів.
  9. Англійська система фізичного виховання. Діяльність Томаса Арнольда.
  10. Аспекти фізичного виховання, його засоби в українській етнопедагогіиі
  11. Б) Принцип народності виховання
  12. Базові (головні, стратегічні) психологічні проблеми управління.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Психологічні основи керівництва процесом виховання | Чинники виховання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.