У VI ст. Р. Xв результаті слов'яно-аварських війн антський військовий союз, що був домінуючим до цього часу на території України, розпався.

Згідно з нею держава Русь постала завдяки зусиллям варязької (норманської) династії Рюриковичів, що утвердилась у Києві з 882 р.

При цьому попереднє державотворення ігнорується, як і те, що самі варяги немали в той час розвинутої державності.

Сучасний історик академік О. Пріцак і його наукова школа обгрунтовують хазарську теоріюпоходження держави Руська земля.

Вони вважають, що її утворення відбулося завдяки полі­тичним і торгово-економічним впливам Хазарського Каганату, що існував у другій половині І тис. в пониззі Волги.

Серед церковних істориків побутує візантійська теорія.

Вони стверджують, що розвинутою державою Русь стала завдяки візантійським впливам.

В роки СРСР єдино правильною могла і лише одна теорія, інші були приречені вважатися абсолютно антинауковими.

Звісно, що єдино правильною визнавали теорію місцевого (автохтонного) походження держави. Так, ця теорія наукова. Але її абсолютизація, ігнорування раціонального в інших теоріях веде до викривлення історичної правди.

Насправді ж на державотворення мали вплив і варяги (князі, дружинники), які завдяки своїй практиці найманих воїнів, знали досвід як євро­пейської, так і хазарської державності, і самі хазари, у васальній залежності від яких протягом тривалого часу перебували східнослов'янські купці, (а це дало сильний поштовх розвитку торгівлі, що зіграла надзвичайно велику роль в історії Русі).

І зовсім недопустимим є ігнорування візантійських впливів. Саме після прийняття християнства відбувається процес зміни договірних відносин Києва з племенами на централізовану систему управ­ління, налагоджується охорона кордонів, проходить писемне оформлення на основі візантійського права державного законо­давства.

Отже, для дійсно наукового вирішення проблеми про походження держави Русь доцільно користуватись сучасною "синтетичною''' теорією, яка за основу бере автохтонну теорію, але доповнює її раціональними моментами інших теорій, які не можна без шкоди для істини абсолютизувати, але неправильно й ігнорувати.

Дискусійним є питання про походження назв "Русь", "Мала Русь", "Україна".

Походження назви "Русь" на сьогодні наукою до кінця не з'ясоване.

Одні дослідники (М. Грушевський та ін.) вважають, що вона виникла в Україні, де трапляються подібні назви (наприклад, гідроніми Рось, Росава).

Інші вважають, що ця назва перейшла із VII ст. від сарматів на середньодніпровську групу східнослов'янських племен або запозичена у норманів ("і звалися бо ті варяги русь" - за літописом).

Академік О. Пріцак пов'язує термін "Русь" із діяльністю неслов'янського міжнародного купецького товариства, яке поступово перенесло свою діяльність на Дніпровий шлях.

Незаперечним є те, що поняття "Русь" або "Руська земля" вживалися у старих літописах для позначення Наддніпрян­щини.

"Поляни", яких нині називають "Русь", - мовиться у "Повісті врем'яних літ". Після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри казали: "...князь наш убієн, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі".

Хоча московські князі-царі і митрополити використовували ці терміни у своїх титулах здавна, але як офіційна назва країни та народу "Росія" була закріплена лише за Петра 1.

"Во всех курантах почитают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобьі печатали Российским, о чем и как во всем дворам писано" - таке розпорядження було надіслане з наказу Петра І Меншиковим до посла в Голландію.

Отже, поняття "Русь" багатозначне. В одному випадку воно вживається для позначення етнічної належності, у другому - суспільного стану чи прошарку, в третьому - геогра­фічного розташування, в четвертому - політичного утворення - Русь як держава.

Назва "Мала Русь" уперше вживається в XIV ст. стосовно Галицько-Волинської держави.

З включенням частини українських земель до складу Російської імперії вона починає набирати принизливого відтінку.

Хоч у інших народів це означає корінну етнічну територію: є Мала Польща, Мала Греція. Усне мовлення українців наймення "малорос" щодо себе не зафіксувало.

Назва "Україна" вперше вживається теологом Григорієм у середині XI ст., а наступного разу - в Іпатіївському літописі у зв'язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича 1187 р.

В цьому зв'язку не може трактуватися як похідна від поняття "окраїна" Польщі або Росії. її коріння - у праслов'янській мові.

Дослідники виводять назву від "кра" в розумінні "кінець", "погранична територія", точніше, від прийменникової конструкції "у края" або в розумінні "рідна земля" ("рідний край"); від "краяти", "украяти" в розумінні "відрізати", "наділити"; від "країна" в розумінні "внутрішня земля, заселена своїм народом".

Є версія, за якою цей термін означає "укріплена земля". Деякі вчені вважають, що первісно назва стосувалася відокремлених територій (племені, князівства, пізніше - прилучених земель). Для козацьких літописів XVII ст. вже є типовим використання цієї назви у збірно-етнічному розумінні.

В народній традиції ця назва повністю відповідала поняттям "рідна земля" і "Батьківщина".