Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Типи, види та форми власності

Глава 3. Економічні відносини власності

Література

Вправа2. Виконайте завдання

Вправа 1. Знайдіть правильні відповіді

Практикум

Основні поняття

Виробництво production

Розподіл distribution

Обмін exchange

Споживання consumption

Економічні блага economic goods

Земля land

Праця labour

Капітал capital

Продуктивність productivity

Робоча сила labour force

Ефективність виробництва productive efficiency

1. Виробництво – це процес:

а) руху економічних благ;

б) створення економічних благ;

в) використання економічних благ;

г) визначення частки кожного економічного суб’єкта у благах.

2. Галузі виробництва, в яких створюються предмети споживання і засоби виробництва - це:

а) основне виробництво; в) виробнича інфраструктура;

б) промислове виробництво; г) соціальна інфраструктура.

3. Засобами виробництва не є:

а) предмети праці; в) знаряддя праці;

б) засоби праці; г) люди.

4. Предметами праці є:

а) сировина; в) будівлі;

б) обладнання; г) засоби зв’язку.

5. Виробнича інфраструктура включає:

а) сировинний і металургійний комплекси; в) освіту і охорону здоров’я;

б) транспорт і зв’язок; г) агропромисловий комплекс.

6. Сума матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу – це:

а) сукупний суспільний продукт; в) додатковий продукт;

б) необхідний продукт; г) вироблений продукт.

7. Результативність використання основного капіталу характеризує показник:

а) фондовіддачі; в) продуктивності праці;

б) матеріаловіддачі; г) металоємності.

8. Показником ефективності використання сировини, палива, енергії є:

а) продуктивність праці; в) фондоємність;

б) фондовіддача; г) матеріаловіддача.

9. Виробнича функція характеризує:

а) поєднання факторів виробництва;

б) взаємодію особистого й речового факторів виробництва;

в) залежність обсягів виробництва від факторів;

г) ефективність використання засобів виробництва.

10. Співставлення витрат і одержаного результату виражає:

а) інтенсивність; в) ефективність;

б) раціональність; г) прогресивність.

1. Проаналізуйте сутність, мету та структуру суспільного виробництва.

2. Поясніть, як взаємодіють між собою окремі фази суспільного виробництва.

3. Назвіть основні фактори виробництва та охарактеризуйте їх взаємозв’язок.

4. Проаналізуйте поняття “соціальної” та “економічної” ефективності.

5. Визначте, які вимоги висуває науково-технічний прогрес до кваліфікації робітників.

1. Воробьев Е.М., Гриценко А.А., Ким М.Н. Экономическая теория: учебное пособие. – Харьков, 2000. – Гл.2.

2. Економічна теорія: Посібник / За заг. ред. Є.М. Воробйова. – Київ-Харків, 2001. – Гл.6.

3. Економічна теорія: Політекономія / За ред. В.Д. Базилевича. – К., 2001. – Гл. 5.

4. Мочерний С.В., Довбенко М.В. Економічна теорія: Підручник. – К., 2004. – Розд.1.

5. Мочерний С.В. Основи економічних знань: Підручник – К., 2000. – Розд.1.

6. Основи економічної теорії: політичний аспект. Підручник (Відп. ред. Г.Н. Клим. – К., 2002. – Гл.3.

7. Основи економічної теорії: політичний аспект. Підручник (За ред. Г.Н. Климка, В.П. Несторенка. – К., 1994. – Гл.9.

8. Основи економічної теорії. Підручник. 3- тє вид. / За заг. ред. Ю.В. Николенка. – Київ, 2003. – Гл.2.

9. Політекономія: Підручник / За заг. ред. Ю.В. Николенка. – Київ, 2003. – Гл.2.

10. Сіроштан М.А., Григорян Г.М., Тененбаум А.Б. та ін. Політична економія: Навч. посібник. – Харків, 1998. – Розд.1.

1. Економічний зміст власності, її місце і роль в економічній системі

Соціально-економічну основу функціонування економічної системи складають відносини власності. Власність – складне, багатогранне і багаторівневе явище, яке виражає всю сукупність відносин, – вивчається різними суспільними науками. Сучасна економічна теорія вивчає реальні економічні відносини власності, що складаються між людьми з приводу привласнення благ й насамперед, засобів виробництва. Привласнення – це конкретний суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно формує і виражає основну, корінну рису як даної форми власності, так і її конкретних видів.

Відомі два закони власності і два закони привласнення, що діють разом у взаємозв'язку. Першим є закон власності на продукт своєї праці. Йому відповідає закон привласнення: праця – споконвічний засіб присвоєння. Вона створює власність і ціну. На базі першого закону власності функціонує натуральне і просте товарне виробництво. Привласнення тут здійснюється двояким способом: безпосередньо через працю і через обмін продуктами своєї праці на ринку. Це – трудова власність.

Сучасне ринкове господарство своїм походженням зобов'язано найманій праці і капіталу. Перетворення трудової приватної власності в капіталістичну відбувається на основі переходу першого закону власності в другий – узакон власності на чужу працю. Йому відповідає закон привласнення: товарний обіг – споконвічний засіб привласнення. Відповідно до законів товарного обігу, присутність на товарному ринку працівника, що створив продукт, не обов'язкова: суб'єктами ринку є власники товарів. Якщо колись підставою привласнення продукту служили власна праця і власність на засоби виробництва, то тепер досить бути власником засобів виробництва.

Проте сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони є визначальними. Парною до категорії привласнення є відчуження. Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини в самостійну силу, уречевлення результатів функціонування індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб’єктів в об’єкти економічних відносин.

Привласнювати можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об’єкта власності одним суб’єктом одночасно є моментом відчуження його для іншого суб’єкта. Таким чином, процеси привласнення і відчуження – це два діалектичних боки сутнісних відносин власності. Розв’язування протиріччя системи “привласнення – відчуження” – це міцний позитивний заряд саморозвитку відносин власності. Таким чином, власність – це не речі, не відносини людини та речі, а відносини між людьми з приводу привласнення речі, перш за все засобів виробництва.

Відносини власності між суб’єктами опосередковані об’єктом.

Суб’єкт власності – це персоніфіковані носії відносин власності (індивідуум, організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм, держава в особі органів державного управління, муніципалітети). Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити (засоби виробництва, нерухомість, природні ресурси, предмети особистого споживання, гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби, інтелектуальна власність, культурні та історичні цінності).

Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Право власності – це зовнішня форма, яка законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси. Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об’єктів власності. Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов’язків. Забезпечення гарантії прав власності та створення умов їх ефективного функціонування є фундаментом економічної політики держави.

Право власності визначається ще з часів римського права основними правочинниками – володіння, користування і розпорядження. Володіння– початкова форма власності, яка виражає відносини, пов’язані з наявністю у того чи іншого суб’єкта об’єктів власності з господарським володінням ними. Володарем об’єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар). Користування – виражає економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання властивостей її об’єктів відповідно до функціонального призначення останніх. Розпорядження – вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об’єкта є його повним власником, а отже, має право самостійно вирішувати долю певного об’єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в арену, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб’єктам ринкової системи.

Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжує право володіння, розпорядження й користування, – це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво. А конкретно вона визначає:

- соціальний спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва;

- специфічність дії економічних законів певної економічної системи;

- цілі та мотиви виробництва;

- характер розподілу та споживання створеного продукту;

- класову та соціальну структуру суспільства;

- панівну систему політичної та економічної влади.

Власність як економічні відносини формується ще на зорі становлення людського суспільства. У кожну епоху власність як економічна категорія відбиває всю систему соціально-економічних відносин. Економічні відносини - первинні, вони складають базис суспільства і закріпляються на поверхневому рівні законодавчо. Правові відносини можуть виникати тільки на основі економічних, відбиваючи їхню сутність, і впливають на них.

Право власності, тобто юридичне вираження власності, визначається об’єктивно існуючими економічними відносинами, економічним змістом власності. Форма права виражає реально існуючі відносини власності, їхній економічний зміст, залежить від ступеня розвитку людини, її знань, уміння виразити в юридичних формах дійсну власність. Реальні економічні відносини розвиваються, а норми права переглядаються періодично. Це неминуче породжує певний розрив між економічним змістом власності та його юридичною формою. Отже неминуче існує суперечність між дійсними відносинами власності та їхнім юридичним відбиттям. Завдання полягає в тому, щоб:

- правові норми, що виробляються людьми, щонайповніше відбивали реально існуючі відносини власності;

- норми права мають періодично приводитися у відповідність з відносинами власності, які за певний час змінилися, набули нових якісних характеристик.

Усе це означає, що економічний зміст власності і право власності тісно взаємопов’язані.

Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов’язану систему економічних прав, визначених відомими західними економістами (Р.Коузом. А.Алчіаном, А.Оноре та ін.):

- право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;

- право користування, тобто право застосовувати корисні властивості благ для себе;

- право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

- право на прибуток, тобто право володіти результатами використання благ;

- право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну чи знищення блага;

- право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку зовнішнього середовища;

- право на передачу в спадщину;

- право на безстроковість володіння благом;

- заборона використовувати благо способом, що завдає шкоду зовнішньому середовищу;

- право на відповідальність у виді стягнення, тобто можливість стягнення майна як сплата боргу;

- право на залишковий характер, тобто право на існування процедур і інститутів, що забезпечують відновлення порушених повноважень.

За умов ринкової економіки права власності виступають як специфічний товар. Оскільки ринок припускає таку поведінку господарюючого суб’єкта, що приймає найоптимальніше рішення, то, на думку Р.Коуза, права власності опиняються в руках тих, хто забезпечить їх найвищу продуктивність. Так забезпечується ефективний розподіл і використання обмежених ресурсів.

Основними функціями відносин власності є визначення цільової спрямованості виробництва; характеру розподілу, обміну і споживання його результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різних господарських суб'єктів; визначення всього суспільного устрою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в суспільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Іншими словами, власність – це ті відносини, з яких виростає вся економічна, соціальна і політична структура суспільства. Саме це і визначає власність як соціально-економічну основу функціонування господарської системи.

Дослідження відносин власності дає можливість виявити, що власність не є застиглою категорією. Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства.

Відрізняють типи, види і форми власності, які не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб’єктів власності, системи її об’єктів. Тип власності визначає узагальнюючі принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ і методами господарювання. Форма власності – це стійка система економічних виробничих відносин і господарських зв’язків, яка зумовлює відповідний спосіб і механізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Існує два типи власності – приватна і суспільна.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належить приватним особам. Основні види приватної власності – це трудова приватна власність і нетрудова приватна власність.

Трудова власність є основною формою, що має місце на різних рівнях розвитку суспільства. Вона основана на власній праці власника або членів його сім’ї. Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Він привласнює і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий виробник), а безпосереднього виробника (найманого) – від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник – це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва. Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

Ще одна форма приватної власності – інтелектуальна власність. Вона являє собою право володіння, користування і розпорядження знаннями, науковою інформацією, винаходами, досягненнями науки і культури.

Існує також особиста власність окремих осіб на предмети особистого споживання. Ця власність здатна задовольнити особисті потреби людини (фізичні, духовні), але не здатна стати джерелом доходу.

Суспільна власність характеризується тим, що її суб'єктами виступає все суспільство чи колектив, що нею спільно володіє, використовує і розпоряджається. Суспільна власність, розрізняючись за рівнем усуспільнення, може мати такі види:власність народу в цілому і власність окремих колективів.В обох випадках установлюється рівність спільних власників. Реальнимиформами суспільної власностіє загальнодержавна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Аналіз суспільної і приватної власності дає можливість стверджувати, що вони мають єдине сутнісне підґрунтя і не доведені до протилежності. Таким чином суспільна власність може перетворюватися в приватну, а приватна власність – в суспільну. Це зумовлює можливість існування різноманітних форм власності.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і суспільних об’єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання і т. ін.

Корпоративна власність – власність групи осіб, однак умови її формування своєрідні. Корпорація – це, насамперед акціонерне товариство (АТ), капітал якого створюється акціонерами. Засновники АТ формують первинний, стартовий капітал і володіють контрольним пакетом акцій. Акціонери (як приватні власники частки капіталу) – одержують право на дохід у вигляді дивідендів на акції.

Кооперативна власність – це форма колективної, суспільної власності, що будується на основі пайових внесків членів кооперативу.

Поступово і форми державної власності стають більш різноманітними: загальнодержавна (урядові, центральні структури, національний банк і т. ін.); територіально-регіональна (комунально-муніципальні служби і інші органи місцевого самоврядування); галузева (міністерства і відомства).

Слід відмітити, що існують змішані форми власності: державно-колективна, державно-приватна, приватно-колективна, спільна з використанням іноземного капіталу і т. ін.

Сучасні економічні системи характеризуються різноманітними формами власності, змішаними різновидами. Наявність багатоманітності форм власності – це головний критерій ефективності будь-якої конкретної форми власності, так як створюються умови для їх економічного змагання і конкуренції в умовах рівноправності. Таким чином, форми власності створюють можливість для приведення в дію усіх чинників розвитку продуктивних сил і доводять свою ефективність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічна ефективність виробництва та її показники	\|	Основі тенденції розвитку відносин власності на сучасному етапі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.