Час та свято в історії релігій та в традиції юдейсько-християнській.

Кожний ритуальний акт є в житті допоміжним. Обряд – має властивість виражати, посилювати, пересилати певну реалію (бачення) життя. Кожен народ створює власну культуру в якій всі беруть участь починаючи від зародження: так як особа не є цілковито сформована, якщо вона не здатна виражати інтелектуально (розумово) те що живе. Історія – не є минуле, - це певне бачення минулого. Саме для цього пишемо та переписуємо історію. Адже факти чи події залишаються незмінними, єдине що міняється – їх бачення. Та сама річ стосується і обрядів: незмінними залишаються факти, що лежать в основі, але змінним залишається пояснення.

Свято (наука, що займається вивченням свят називається - Heortologia) базується на 4 елементах:

- час;

- подія;

- місце

- особи.

Для первісної людини на відміну від сучасної стосунки з Богом були понад усе вертикальні. Людина шукала Бога в космосі та менше у своєму ближньому. Отож обряд розвивався в одному сакральному просторі в одному містичному часі. Первісна людина знаходилася беззахисною перед силами природи та бачила простір як річ хаотичну, що наводила страх. А в той час простір організовувався у впорядкований спосіб через обряд – даючи визначення священного простору: від хаосу до космосу.

Країни, міста, храми – були прототипом моделі божественного світу, що віддзеркалював іншу реальність – першопорядок, перше діло створення світу. Існувала також ідея центру, вісі. Храм брав участь у природі часу – це була подорож у напрямку центру, через початки. Тобто була можливість повернутися до початків йдучи до храму. Щоб зрозуміти життя потрібно було повернутися до його початків, до архетипу – моделі, що її боги мали в голові коли творили. Кожна активність була прожита як така, що зроблена в образі одного архетипу. Тому людина, що не є вченою – є консерватором. Увесь її світогляд (бачення світу) – полювання, сільське господарство, шлюб, смерть… - основане на переконанні що є в образі архетипу, згідно міцної та незаперечної моделі. Усі ці традиції вважалися як такі, що були послані від богів. Це був спосіб перемогти природу, що наводила страх; спосіб в який особа могла знайти своє місце у всесвіті.

Що ж нас навчає все це? Вчить, що ми повинні бути уважними. Не можемо ніколи думати, що християнські обряди можна пояснити згідно категорій обрядів поганських. Дуже часто вживаємо одні й ті самі елементи: вода, ладан, олива, світло… але це не є та сама річ. Новий Завіт зробив якісний стрибок. Ми (християни) також маємо св.. місця, церкви, звершуємо паломництва (зовнішній вияв Богопочитання), але вони не є основними в євангельському посланні. До св.. речей відноситься те саме. Перші християни не показували жодного інтересу до св.. місць. Св. Іван говорить: поклоняйтеся в дусі та правді. Правдивий культ християнина – є культ духовний. Св.. отці завжди це повторяли: духовна жертва (внутрішня), що не залежить ні від місця, ні від речі, ні від вбрання, ні від часу…

Уважно читаймо листи св. Павла. Вони опускають природній культ без жодної двозначності. Є фактом те, що деякі аспекти первісної ментальності увійшли в християнство, перш за все у мистецтво: приклад – Голгота вважається центром світу: гріб Адама, новим раєм; дерево Хреста – дерево в Раю (пізнання добра та зла). Але є дуже велика різниця між розумінням поганським та християнським. Також у обряді св. тайни Хрещення є елементи первісної ментальності, але те що відбувається не є жодним поверненням у минуле до початків створення: навпаки, мова йде про нове творіння, про нового Адама. Ми не переживаємо якісь ностальгічні обряди чи живемо поверненням у минуле. В світі первісному обряд був місцем де конкретне життя та архетип (першобудова) зустрічалися та через обряд робили перехід до минулого, до початків. Повторення вислову обряд-міф розглядалося як регенерація (відродження). Міф показує в обряді, розповіді, оповіданні, бачення життя того чи іншого народу. Це є перетворення реальності в символіку.

Відмінності, що характеризують християнський світогляд:

1. християнський обряд побудований не на міфі, а на реальності Історії Спасіння.

2. християнське богослужіння не є тільки обрядом але персональною зустріччю з Богом.

3. не є тільки спробою увійти в контакт з Богом здалеку, але служіння базоване на факті, що сам Бог пішов на контакт з нами. Ст. З. – втілення ( kenosi) здійснилося в Н. З. (Фл. 2, 6-11). Сам Господь створив відстань, і не обряд що шукає збудувати міст, але дар Божий для нас і не навпаки.

4. християнський обряд не є ностальгічним поверненням в минуле, до першотворіння в чистий стан першопочатку. Але є спогадом (анамнезою) спасительних подій. Ставиться наголос на нове життя у Ісусі Христі , Христі що живе сьогодні поміж нас. Ми служимо наслідки цих спасительних подій як обіцянку майбутнього есхатологічного царства. Отже християнський обряд – це перехрестя минулого та майбутнього в теперішньому.

Тому перші листи Н. З. (листи до Коринтян, Римлян) не говорять нічого про конкретні факти з життя Ісуса Христа: те що виражають – є Пасхальна Містерія. Для цього на самому початку християни святкували тільки два есхатологічні свята: Неділя та Пасха, якої служіння фінальної перемоги було пережите тут на землі. Тому Христос є завжди присутній. Спасіння літургії є основане на вірі в те, що першоначальне є Христос – голова Церкви, що є одним тілом вертикальним та горизонтальним. Св. Літургія є спів служіння з літургією небесною. В юдейсько-християнській традиції Бог є Богом історії – Історії Спасіння.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Літургійні книги.	\|	Теологія свята в юдейсько-християнській традиції як спогад історії спасіння.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.