Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

П’ятниця, Олександра

Було тепло та затишно, і не хотілось прокидатись. Чарівні хвилини млості, напівсну, коли посміхаєшся лиш від того, що радієш кожній наступній миті. Солодко зівнула, лінувалася відкрити очі і не бажала ні про що думати. Поряд, впершись вологим носом у живіт, дрімав іграшковий ведмідь. Він сховав кігті у м’які подушки лап, притиснувся до неї і звично сопів. Часто зранку дозволяла собі бути зовсім маленькою дівчинкою. Гралася зі своїм пустотливим та ніжним звіром, розмовляла з ним. Бувало, що саме із Мишком моделювала власні дорослі розмови. З мамою і татом, із коханим хлопцем, вчителями у школі. Мишко важливий у житті, лише він вислуховував щирі дівочі сповіді. Але ж йому і щастило - бути зігрітим теплом її тіла, ділити з нею ліжко. Для нього була і мамою, і сестрою. Але головне - сповідувалась, дивлячись у темні очі без дна. А потім фліртувала із ним, тренуючи набуті віднедавна підліткові навички. Ще - прислухалася до його порад і сварилася, коли була певна, що він несе дурниці.

- Любий, прокидайся, у нас з тобою попереду цілий день і безліч справ, - поцілувала іграшку у кошлате вухо. - Якщо зараз не відкриєш очі, пропустиш багато цікавого.

Він мовчки сопів під теплою ковдрою. Йому було добре, бо бачив сон про свою маму і власне дитинство. Тому ніяк не хвилювала оголена стать дівчини поряд та її надмірна тепер увага.

- Мамо, тато, доброго ранку, я вже прокинулася! – весело підстрибуючи попрямувала наводити красу. – Буду молоко з шоколадом, тепле.

- Доброго ранку, Сашо! – звідкись зі сторони кухні відповіла мати. – Будь-ласка, не забувай ретельно чистити зуби. Теплі речі на дивані.

Стояла напроти дзеркала у ванній кімнаті і підморгувала собі, поки зубна щітка витанцьовувала звичні па у роті. Кепкувала із власної ранкової зачіски і думала, що життя, власне, - гарна штука. Так, звісно, пам’ятала: сьогодні має серйозно поговорити зі своїм хлопцем. Певно, то буде непроста розмова, і це трохи обтяжувало. Хоча... Знову завчасно обіграє її із Мишком, врахує можливі ризики. Та й, у будь-якому випадку, за найгіршого результату розмови... Ну, відпочине трохи одна. Не вперше і не востаннє.

Капці підтримували ритм усього настрою, а сама налаштовувалася на холодні струмені, повільно відраховуючи про себе: «один, два, три... і р-р--а-з!» - життєрадісне обличчя свіжим поглядом впевнено дивилося у новий день.

Зайшовши на кухню, голосно поцілувала неголену батькову щоку - він звично оглядав передовиці газет. Посміхнулася його ледь промовленому : «Угу, теж тебе люблю», обійняла за плечі маму, яка поралася зі сніданком. Та, повернувши голову, лагідно торкнулася губами доньчиних пальців.

- Що тобі наснилося, люба? Як ти спала?

- Мамо, - неочікувано встряв у розмову тато, - не вганяй дівчину у фарбу. Кавалери снилися, хто ж іще? Правильно кажу, Сашо?

- І зовсім, зовсім не правильно. Пам’ятаєте історію, коли дівчинці треба було їхати на бал? Їй допомогла фея. А я уві сні бачила крихітну фею з прозорими крильцями.

- Так ти збираєшся на танці? Тільки так можу розтлумачити твій сон. Чи, до всього, будеш тепер феєю?

- Не знаю, ще не вирішила – промовила, мрійливо звівши очі вгору, взяла склянку з молоком та шоколадом, піднесла до губ і задивилася десь у стелю.

- Ой, Олександро, хвилююсь за тебе, доню. Так хочеться, аби в тебе все було гаразд - прозвучали теплі материнські слова.

- Мамо, все буде окей – зауважила, пригадуючи про сьогоднішню зустріч, і рано розвинутою інтуїцією відчуваючи неспокій. Віднедавна в ній міцно оселилося передчуття чогось лихого, що ось-ось має статися.

Тато відклав свій тижневик, зняв окуляри і запросив жінок розпочати сніданок. Була розважлива сімейна бесіда вихідного ранку. Обмінювалися між собою запланованими справами, ділилися новинами за минулий тиждень. Батьки збиралися на ринок, тато вже котру неділю обіцяв полагодити балкон. Далі відтягувати цю справу ставало небезпечним. Щоправда, після будівельного ринку треба їхати на дачу, прибратись. Там нападало листя, може, доведеться і заночувати.

- Може, поїдеш із нами? Повітрям подихаєш і нам з мамою допоможеш. Подумай доню, – татові подобалось, коли сім’я була разом. Надзвичайно цінував такі хвилини. Мабуть, відчував по-своєму, по-чоловічому, - ще кілька років і все, донька залишить одну родину заради іншої.

- Татусю, не можу, зустрічаюсь із Мариною Шепель. Ну і потім, в мене ще є справи, - посміхнулася, і, з ледь помітним почуттям провини, підбадьорила батьків – я ж у вас доросла, так?

Вони швидко зібралися. Тато щось собі думав, постійно перевіряв власні кишені, раз за разом переглядав приготовані речі. Саша дивилася на нього і ясно розуміла: він навмисно ховається за тими показовими дрібницями, аби не видати хвилювання. Мама ж не крилася. У неї, ніби, не було жодних серйозних підстав для паніки. Знала, що у доньки є друг, звати Іваном. І в принципі, - він нормальний парубок. Але серце було неспокійним, не знала чим собі зарадити, бо не розуміла, звідки може підкрастися біда. Чи не надто він дорослий, той кавалер? Поки батько ходив від однієї стіни до іншої, нечутно підійшла до доньчиної кімнати, відчинила двері – мала дивилася в очі своєму плюшевому товаришу і щось промовляла до нього.

- Доню, неспокійно мені, переживаю. Вибач, що питаю, – і на мить замовкла, мнучи пальцями якийсь випадковий папірець, - немає в тебе глупої думки? Не розумію, що зі мною. Ти знаєш як ми із татом любимо тебе...

- Мамо, мамо… - її неня ще така молода. Під час спільних прогулянок сторонні парубки завжди кидали їм услід компліменти. І, треба визнати, слова симпатії дівчата між собою ділили завжди навпіл. Одним рухом зменшила відстань між обличчями до ледь помітної, торкнулася цілунком маминих уст, притислася до неї, - Ну що такого? Не перший же раз, і точно не останній. Ти сама стільки разів казала, що я доросла, - і поглядом гарної доньки витримала мамин, - ось побачиш, все буде гаразд.

- Мати, де ти? Час виходити, – трохи незвичним – глухим голосом пробубонів тато, - давай вже, викликаю ліфт.

Саші запам’ятались мамині очі. І народжувані прямо в ту мить краплини сліз у них. У звичайних розмовах, які кожного дня мають місце в будь-якій родині, і мама, і тато повторюють своїм чадам: «Ось матимеш своїх дітей, тоді зрозумієш ціну переживанням і сумнівам». Мама була особливою, з цієї точки зору, жінкою. Її серце безпомилково передчувало добрі і лихі події, що могли стосуватися близьких. Не один приклад тому могла навести прямо зараз. Тільки мить вона пильно дивилася в очі доньки, нашвидку поцілувала її, шепнувши на вухо: «Будь розумницею». Тато, в свою чергу, промугикав щось на зразок того, аби приготувала вечерю, поки вони повернуться, - і двері за ними зачинились.

Ось так, цілу добу може бути зовсім дорослою! Чи… яке цій можливості дати визначення? Звісно, оптимально було б сьогодні не зустрічатись з Іваном. Щось підказувало, - зустріч може багато чого зіпсувати. Відчувала в собі такий настрій. Воно, ніби, можна було і відмовитись побачитися з ним. Але в будь-якому випадку цього не уникнути. Якщо вона вважає себе дорослою, рішення - за нею. Взяла пакет чіпсів, склянку коли, на автоматі увімкнула телевізор і не змогла нічого там знайти. Хотілося вибалакатись, просто так, по-дівочому потріскотіти. Перебрала в голові телефони. Оглядаючи номери хитала головою: згодна чи ні. Але когось не було, хтось лише прокинувся і був ще не в гуморі, голос чиїхось батьків не сподобався і вона кидала слухавку. «Може, подзвонити Смолій? Вже час і прокинутись» Катерина народилася у ФРН, трохи знала тамтешню мову. Щоправда, інколи не до ладу вживала окремі – так говорив один із однокласників, який на рік потрапив у спеціалізований клас з поглибленим вивченням німецької. У Катрі був незначний (так сама вважала) надлишок ваги Вона любила тістечка і ненавиділа уроки фізкультури. А ще багато знала про стосунки чоловіків і жінок. Теоретично, ніби... Набрала номер.

- Алло?

- Привіт, Катю, це я, Олександра...

- О, привіт, я тебе тільки згадувала. Сьогодні бачила такий сон, - вона перейшла на шепіт, - ти собі не уявляєш.

- Готова тебе вислухати.

- Не знаю, чи зручно по телефону. Розумієш, не сон, а порнографія якась. Ну, не в тому смислі, а так, взагалі. Ніби у нас плавання в басейні, ну, в спорткомплексі. Всі дівчата у душі, і знаєш, якось особливо ретельно миються. Наче, востаннє в житті. І ти теж там, між нами. До речі, серед інших – ти просто ляля, животик в тебе такий... Хм, ну краще за мій. Ну і решта в тебе, теж на рівні. Слухай далі, одягли всі купальники, зайшли в сам басейн, але в воду заходити нам не дозволили. Дали команду підійматись на вишку. Ну, далі просто маячня якась. Краще не розповідати.

- Еге ж; продовжуй давай...

- Тільки сприймай це, будь-ласка, як мій сон, мої особисті глюки. Домовились? Ну, от стрибають усі дівчата одна за одною з вишки. І в кожної це по різному виходить. От Тая, розбігається, відштовхується, падає долу і у весільному вбранні опиняється верхи на скакуні. А Марина Шепель – наша сувора і мовчазна леді, тільки уяви собі, плигає, лише замість купальника на ній мокрий, аж прозорий, білий рушник. Вона не може утримати його на собі, але встигає руками схопитись за його куточки і летить (куди не знаю), мов використовуючи парашут. Ну і так перед очима майже всі дівчата пролітають униз. А ти – остання. Стоїш на вишці і раптом стає зрозуміло, що це не вишка, а твій балкон. Ти розставила руки в сторони, зімкнула ноги, як вчив нас фізрук, заплющила рішучі очі, чомусь я пам’ятаю твій погляд, і готувалась стрибати...

- І? Чого мовчиш, Катерино? Це сталося?

Після короткої паузи:

- Ні, тобі залишався лише останній рух, але в цю мить зайшла мама і розштовхала мене. Скажи, що не станеш сваритися зі мною! Це ж тільки моя хвора підсвідомість…

Олександра розважливо поставилася до подальшої розмови. Зрештою, сама ініціювала, але бажання швидше її припинити реалізувала так швидко, як тільки могла. «Побачимось в понеділок, Катю.»

Злилася на Смолій. Позаочі називала її товстою коровою. Із величезними рожевими і аж надто вологими губами уявила собі зараз однокласницю. Фу, бридота! От пощастило, так пощастило. Із задоволенням відновила в пам’яті, епізоди, коли в душі Смолій заздрісно розглядала її тіло, приховуючи від інших дівчат складки на власному животі.

Взяла в руки олівця. Віднедавна помітила: його невловимі рухи, як правило, за хвилину-другу народжують вечірні сукні. Ніколи особливо добре не малювала, та й зараз обличчя виглядали... скажімо так, експериментально, а от сукні подобались. Малювала небагато за один раз, але схожих між ними не було. Певно, думала про свій випускний. Чи, може, про весілля? «Ех, Іване, Іване, щось не клеїться між нами. І ніяк не можу зрозуміти що». Зобразила будинок із парканом, ретельно фарбувала дошки, одну за одною викладувала цеглини. Квітка у вікні – такі собі фантазії. «Іван, може й господар; і вчиться гарній професії. Не випиває, як деякі знайомі. Серйозний, знову ж... Ні-ні, Сашо ти намагаєшся себе переконати в чомусь, що для тебе самої абсолютно не можливо. Є безліч загалом порядних хлопців. Що з того? Не треба обманювати серце.» Вчора ввечері він телефонував, сказав, що мусить серйозно поговорити із нею. Добре, як запропонує припинити стосунки. В іншому випадку доведеться робити це самій. Що ж буде за привід? А-а, знайдеться…

Зайшла у кімнату, стала переглядати речі. Робила це не без задоволення. Перед зустріччю, можна було підняти собі настрій, експериментувати зі стилем, бо в своєму смаку не сумнівалася. Зрештою, нареготалася досхочу. Посадила перед собою Мишка і продемонструвала нову зимово-осінню колекцію. Здавалося, його очі схвально оцінили дефіле. «Ну що, мовчиш, друже ? Будеш зараз за Івана...» Вийняла із шухляди фотоальбом і вибрала кілька фото, де вони були разом. «Все народжується, квітне і вмирає – і ми вже на третій стадії, без вороття... Ти готовий, друже? Починай!” Стояла спиною до нього, дивилася на сірі жовтневі хмари крізь всіяну краплинами дощу шибку вікна. Чи розпочати самій, але ж тоді все буде надто емоційно... Дивилася як плаче небо, як схожі на мурах, люди розбігаються врізнобіч, ховаючись під парасолями. І раптом відчула: тілом, повними ручаями, розтікається приємне тепло. Не могла нічого собі пояснити. А трохи згодом і не схотіла... Здавалося, ця злива віщує про щось добре. Лише не могла зрозуміти, ті позитивні хвилі всередині - із минулого чи майбутнього? Щось уже пройшло повз неї так, що вона і не помітила Чи ось воно, на відстані витягнутої руки? Посміхалася, і не помітила солоної сльози, що з’явилася нізвідки і була так схожою на краплину на віконному склі. Певно, це щось пов’язане із батьками. Таке… сентиментальне. А, може, ні. Може, це знак, що дощ – погода для мене. Час для вдалих знайомств. На все життя.

Задзвонив телефон, повернувши її із роздумів. Сподівалася це не Іван. Йому ще рано. Хіба Смолій хоче добити? А йде вона під три чорти... Він все дзвенів, - один виклик, ще, наступний. Зірвала слухавку і помітно змінивши голос на дорослий відповіла:

- Алло?

- Саша, ти чого дурієш? Це Шепель. Як у тебе з часом?

- О, Маринко, привіт! – помітно зраділа. Зручно вмостилася у крісло, передчуваючи тривалу розмову, - Що нового, в тебе нічого не трапилось?

- В тому то й справа, що трапилось. Але це не телефонна розмова. Сьогодні не зможу, а завтра, якщо вільна, давай побачимось.

- Домовились, скажи тільки: всі живі-здорові, все знову із-за Романа?

- Із-за Романа, із-за нього. Тоді телефоную тобі ввечері, і ми домовляємось на завтра. Сходимо в парк, подихаємо свіжим повітрям. See you later!

- Побачимось, Марино! – відмовила бадьорим тоном, і не зрозуміла чому.

Що ж за життя таке? Підійшла до ліжка, присівши, подивилася в очі улюбленій плюшевій іграшці. Чому все так складно в дорослому житті? Невже не можна хоч трішечки простіше? Вперлася коліном, протягнула пальці до того місця на голові Мишка, де в парубка мав би бути чуб, і зробила кілька рухів, якими, зазвичай, пестять тварин. «Ось так, мій любий, бачиш як...» Лягла поруч, а потім посадила його собі на живіт і, спрямовуючи лапами, поправляла власне волосся. Торкалася брів, скронь, очей, шиї. Хотілося на безлюдний острів, втекти від усього, що створює дискомфорт. Щасливі мама з татом – все в них ладно, і не треба з’ясовувати жодних неприємних стосунків. Чи, може, треба? Скільки місця в житті займають сумніви? Ні, розмова з Іваном буде сьогодні. Це більше не обговорюється. Сама в ній зацікавлена. От тільки з Мишком, у цей раз, не буде проговорювати розмови наперед.

Стало легше, ще хвилину дивилася у стелю, в голові мішались між собою прозорі, безтілесні думки, які мчали одна поперед іншої.

Всередині, дорогою десь від живота до серця, щось піднялося і на мить заніміло. Вона вся перетворилася у витягнуту струну, готову бриніти від найменшого впливу. Здається, трохи задрімала, а потім він подзвонив і спитав, де їй зручніше зустрітись. «Знаєш, скоро вже темно і вітер такий холодний. Приходь до мене». Сподівалася, у своїй фортеці буде легше. Почуватиметься впевненіше. І от, з хвилини на хвилину, він має бути у неї вдома. Ніколи такого не було, а сьогодні помітила, що тремтять пальці. Тремтять безнадійно.

Чомусь згадався один із перших її кавалерів. Високий парубок із приємною посмішкою, займався баскетболом. І вона - симпатичний підліток 13 років. Всі ознаки шкільної уваги сприймала, дякувала за квіти, була веселим співрозмовником. Але відразу за порогом школи панічно втікала від нього. Він приходив додому, мати відчиняла двері, запрошувала того Валерія на чай. Не відмовлявся, але мовчав. Матуся наливала ароматний напій, пригощала його печивом і казала, що Саші немає вдома. А Саша сиділа у своїй кімнаті, боячись поворухнутися, і тремтіла як зараз.

Іван... Складно про нього говорити. Ріс без батька, утримував маму та бабусю. Зрозуміло, після школи в інститут не пішов. Був самостійний, але часом ще більш емоційний ніж вона. Цього їй було не зрозуміти. Бо шукала спокійної сили і впевненості. А він боявся її втратити, і від того не завжди почувався впевнено. Але за кілька останніх днів, ніби, змінився. З ним щось трапилось? Ось і він – його умовний дзвінок в двері. Спокійним і впевненим кроком підійшла до дверей, впевнилася і відчинила.

- Привіт! – тепло промовив, і по обличчю зрозуміла, що він хотів її бачити. Був неголений - їй це подобалось. Від нього пахло якоюсь дивною сумішшю ароматів - щось від заводських складів, а ще недорогий одеколон, назву якого так і не змогла випитати. Колись сподобався цей вульгарний лицарський підхід до завоювання дами.

- Привіт, проходь будь-ласка, поп’ємо чаю? – запропонувала.

- Як собі хочеш, - помітив на комоді фотоальбом, і побачив, що розкрито саме на фотографіях, де вони разом. – Що… збираєшся вилучити їх?

- Зовсім ні. Просто думала про розмову із тобою. Готувалася до неї. От і все.

- Що батьки? Залишили тебе саму? – пройшов до зали. Сів у крісло, поправляючи волосся.

На дивані лежало ще одне їх фото. Згадувати про нього йому було і приємно, і боляче. Вони тоді ледь познайомились, може, місяць зналися. Пішли в зоопарк, там він вперше її поцілував – несміливо. Тепер не знав, що робити з тим фото. Саша готувала на кухні чай. А раптом вона збиралася, але забула сховати ту світлину?

- Все гаразд – вона повільно зайшла в кімнату, тримаючи на підносі дві чашки з чаєм, - мені подобається ця фотографія.

- Правда?

- Так. Не знаю про що ми говоритимемо, але я ні про що не жалкую. Що було-то було.

- Ти кажеш про це минулим часом, і я здивований. Що трапилось, Сашо? Може, просто осінь, якась сезонна меланхолія? Що ти про це думаєш?

- Нічого. Нічого такого. Просто впевнена, що в тебе є майбутнє, і в мене теж. Але здається – окремо.

Не чекала від себе такого. Сховала обличчя в долонях, вказівними пальцями розтирала стріли брів, хотіла подивитися Іванові в очі, і не могла вибрати момент. Дивно, але в неї не було бажання аби він зараз встав і просто залишив її. Так, зазвичай буває, коли розмова обтяжує, коли напроти тебе людина, якої не хочеш бачити. Може, у цю мить все для себе вирішила. Всі крапки розставила. Втім, симпатія до Івана залишалася. Чи відчував він це?

- Ти не можеш вирішувати за обох... Я знаю тебе, твій норов, ти ще зміниш свою думку. Так вже бувало.

- Іване, я не стану тебе переконувати. Просто мені все зрозуміло.

- Що? От що тобі зрозуміло? Що ти можеш зрозуміти... – він відчував як безсилля в’яже йому руки, корабельними канатами утримує в гамівній сорочці. Зовсім поруч, на відстані витягнутої дружньої руки сиділа маленька школярка, хай випускниця, - але її слова перетворювали відстань між ними на прірву.

Він зробив кілька нервових рухів, необережно обводячи пальцями дужку чашки з чаєм і пролив його на тацю. Мовчала, чомусь думала, що зауваження могли дорого вартувати. Взяв і стиснув ложку для цукру, ніби збирався зав’язати її на вузол. Почав тяжко дихати; коли так ставалось в нього виникали проблеми з дикцією і це ще більше його бісило.

- Розумієш, мені немає чого критися. Я хочу тебе. – і тривала пауза, вона розуміла, що він не чекає відповіді, йому складно говорити. – Я хочу, щоб ти була моєю. Дай мені відповідь на таке просте питання: це можливо?

- Ні. Точно ні.

Між ними і раніше були такі розмови. Вони зналися щось біля трьох місяців. Кілька зустрічей і перші поцілунки. Потім... Потім обіймалися і було приємно відчувати його сильні, вже чоловічі, руки на своїй талії, плечах. Власне, вміла казати: «Ні». Як мить тому. Для цього не потрібні були якісь особливі аргументи, просто «ні».

- Ти не розумієш, що ти робиш зі мною... – він таки зігнув ложку навпіл, і за секунду відновив їй нормальну форму, - не розумієш...

- Припини валяти дурня, ти дорослий парубок, а поводишся як підліток.

- Я кохаю тебе. Ти не можеш нічого зробити аби стримати мене в цьому. Ти повинна бути моєю.

- Слухай, - не витримувала, відчувала, що вибухне, - я поважаю твої почуття. Мені не плювати на них, я всього лиш не можу на них відповісти.

- Всього лиш? – і за секунду її очі повільно – ніби у спеціальній зйомці, зафіксували як зап’ястя його правиці врізається в чашку, і ще до того, як вона вдаряється в стіну, розлітається на порцелянові уламки. А чай, немов у кіно, прозорою коричневою рідиною цілу мить провисає в повітрі.

- Геть, геть звідси! – втрачала контроль, крик трансформувався із погрози в істерику. Накинулася на нього з кулаками. – Геть від мене, покидьок!

Він не знав як чинити. Ще жодного разу в житті не було подібної сцени. Ніколи не скривдив дівчини, не образив лихим словом. Але раніше у його житті траплялися лише метелики, так на один тиждень чи, хай навіть, місяць. А зараз відчував неймовірну залежність від цього стрункого стану, від полум’яного чи льодяного погляду. То горів у вогні її дотику, то згодом – тонув у озерах очей. Ніколи раніше не мав творчого хисту, не міг передати словами, але жив тільки нею. Мов стіною перегородила решту світу, вся зваба сфокусувалась на ній, всі бажання, вся його чоловіча суть. Обережно, щоб вона впала точно на диван, відштовхнув її. Правду кажучи, у ту мить розумів, треба просто вибачитись, залишити квартиру і спробувати забути свою Олександру назавжди. Розумів, але сама думка, що він ніколи не побачить її рвала на шматки. Не міг вимовити простих і правильних слів, замість них:

- Ляж, Сашо, відпочинь і послухай, що скажу. Мені урвався терпець, таке враження, що ти бавишся зі мною. Досить. Хтось має піти...

- Цікаво хто? – спитала зі сльозами на очах, відчувала, що не контролює ситуацію.

- Заспокойся, прошу тебе. І заткни свою пельку. Твої слова лише на шкоду, ти нічим не зарадиш собі. В усякому разі, ображаючи мене. Тобі добре, коли мені болить? Ти від цього кайфуєш? – очі стали червоними, обличчя набралось багрянцю. Вона вперлась в спинку дивана і згадала, що незадовго перед тим, як прийшов Іван, викурила на балконі сигарету. Двері на балкон були незачиненими. І що? Що з того?

- Ти хворий. Навіть не думай наближатися до мене. Я виплигну з балкону, а ти сядеш в тюрму. Чого ти хочеш?

- Я тебе хочу. Прямо зараз – він був схожий на зомбі.

Випередила його. Розбивши в кров коліно, смикнула двері і опиналась на крихітному п’ятачку балкону з його невисокими перилами. Її тваринний страх перебивав всі випадкові думки, що могли б полізти в голову. Ні мами-тата, ні друзів і подруг – не згадувала. Просто була готова зробити один-єдиний крок у морок жовтневого вечору.

- Не підходь, Іване! – дивлячись прямо йому в очі. Він стояв на відстані півтора метрів і не розумів, що діється.

- А... послухай мене... – і зробив рукою рух вперед, а вона майже вперлася талією у невисокі перила.

- Прощавай! – іще пів її кроку назад.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
П’ятниця, Маргарита	\|	П’ятниця, Олександра і Маргарита

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.