П’ятниця, Олександра і Маргарита

Розплющила очі. Що за маячня наснилася? Треба ж було влаштуватиcь такій мішанині в голові – із минулого, бажаного, уявного, несвідомого і ще не знати якого… А комедія зі щасливим родинним ранком? Відвикла навіть згадувати ті, далекі вже, часи. І хто Іван? Щось пов'язане із переживаннями стосовно матері, її теперішніх взаємин? Гаразд... Заспокоїлася потрохи. Менш за все, у цю ранкову мить, хотілося міркувати: що чи хто зруйнувало її вже колишню родину. Цілий світ, який колись видавався міцним фортечним муром. Але поступово перетворився на недоглянутий сільський тин.

Тато? Та і не тато він зовсім. А все ж цікаво, як він зараз виглядає… Хоча, нічого цікавого, все знає напевне. Не голений точно. Іще - з мішками під очима. У халаті, що так точно підкреслює як він гладшає. Колись був майже струнким, але… Дивовижно все влаштовано у дорослому світі. Був собі чоловік – ніби привітний і трохи симпатичний, все збирався сподобатись трохи раптовій доньці. Та згодом, день за днем, поступово здувся, мов третього дня святкова повітряна кулька. Ще два дні тому весела і така бажана, а сьогодні не викликає нічого, крім розчарування. А коли вже зовсім чесно, - то і зневаги. Мати? Люба моя… Така струнка, що складно навіть уявити кращу фігуру. Тільки тепер – худа, аж прозора. Коли вони вже зовсім розсварилися, батько завжди кидав у повітря обридлу фразу, буцімто, мама сама з’їдає себе зсередини. Дідьків жартівник! Хоча і не жартівник. Мати всього в житті добивалася складно. Жодна людина не посміхнулася їй настільки приязно, аби це помітно полегшило життя. З чого бути лагідною, звідки набрати приязні для всіх? На початку ділила ці крихти поміж чоловіком та донькою. А згодом все, що залишалося – лише їй, яка так схожа на матір у дитинстві. Тільки от здається, що давно жодного ласкавого слова не чула і вона. Ну, звісно, чула. Але не впевнена у щирості тих слів. Що матері? Промовила як зазвичай і – знову про своє. Так, час від часу, і ллються ті мертві, без іскри справжньої любові, слова. Чи потрібна їй така матір? Сьогодні вона повертається після п’ятої вечора. «Здається... здається, я її ненавиджу»

Гойдаючись на стільці, шістнадцятирічна дівчина розглядала себе у дзеркалі. Трохи світла, а трохи русява. Загалом, симпатична – так завжди їй думалось. У гарному настрої. А коли навпаки, звичайно знаходила, за що сварити батьків. І мамі діставалося, і тому – ще першому татові. Що не були особливо натхненні, мріючи про неї. Однак, посміхалася, бо це личило, і вже не думала ні про що сумне. Кімната ще не прокинулась, ліжко дихало теплом юного тіла, а ведмідь ледь чутно сопів, додивляючись свій несправжній сон. Дівчина мружила очі і, здавалось, збиралася вибратись із пут несподіваних ранкових думок. Бавилась люстерком і насолоджувалась від неповторності власних кривлянь. Вказівним пальцем тримала кінчик носу. Впираючись язиком в одну чи іншу щоку, пробувала посміхатись, відтягувала у сторони вуха, кумедно хитаючи головою… А коли набридло, з удаваним докором пошепки промовила іграшковому кавалеру:

- Ну чому ти так довго? Ходімо зі мною!

Втім, він спав, йому було тепло. До того ж він бачив сон про ліс. І про маму.

Трохи ображено взяла рушника, білизну і пішла до ванної. Стільки разів мама прохала тата привести ту кімнату хоч до якогось ладу - все марно. Із прикрістю пригадувала дорослі сварки, що завжди розпочиналися однаково і мали увесь час так само тотожний фінал. Відкрила кран. Залишилася без одягу. Вода була ледь тепла, а так хотілось надовго зануритись з головою у неї. І із заплющеними очима подорожувати нескінченими вулицями міста власних мрій. Хотілось аби кров розлилася по тілу хмільним ручаєм. Яким це? Не знала точно, але чула від інших, що так – класно. Цікаво, про що вони? Один, два, три… Холодно! Очі блукали по стелі, перераховуючи зірочки, а пульс відбивав: «Тримайся!». Пальці впилися в долоні, із уст злетіли прокльони.

«Хочу самостійності! Напевне знаю, що вже доросла. Я виживу і зможу залишатись собою. В їхньому - дорослому світі. Вона… мені не потрібна. Не потрібна!!! Нічого із мого нинішнього життя – в новому не стане у пригоді...»

Невідомо скільки це могло тривати. Але увесь цей час її не було – подорожувала тими ж нескінченими вулицями. Того ж таки міста мрій…

Ще трохи волога, з окремими прозорими краплями, звабливо прилаштованими по всьому тілу, закуталася у халат. І міцно притисла до себе ведмедя, який. Він, здається, тільки-но прокинувся. «Хочу з тобою поговорити, - повільно розпочала, вдивляючись в пластмасу завжди усміхнених очей, - я втомилася. Втомилася від себе, а ще більше - від друзів, знайомих, всього набридлого оточення. А ще - від матері. Не можу жити далі так.Мене лякає кожен новий день. Своєю одноманітністю, байдужістю. Словами, вимовленими просто так. Поглядами, які пронизують наскрізь, аби розгледіти, що у мене всередині. Лячно у вкладатися у ліжко – від цих слів і після тих поглядів. А ще… лякає відчуття зневіри. Все-все видається марним. Навіщо все? НАВІЩО?

Я втомилася від діда, який щоночі бомбардує Берлін. Від приреченого «Ура! За Батьківщину! За Сталіна!» І від сліз, які виснажують старого задовго до ранку. Я не можу більше бачити, як мати огидно чепуриться, поки чекає нового вусатого коханця. Ну чому їй так подобаються їхні ідіотські вуса?»

Раптом пролунав дзвінок у двері – різкий, з надривом. Такий не сплутаєш із жодним іншим. В цю ж мить промайнуло в голові: «Я її ненавиджу…» Зробила голосніше музику і босоніж пішла до дверей. Крок за кроком зникали ілюзії раптового сполоху любові до коханої матері. Передостання, остання…

- Привіт - з відразою.

- Доню моя, кохана, не сварися! Розумієш, зарплата сьогодні, ми зовсім потроху випили. Іванові ж Олексійовичу не відмовиш…

І повз коханої вздовж коридору на кухню. Зачинила вхідні двері, очі миттю набралися сліз і не знала: бити посуд перед горілчаним рум’янцем тієї, хто дав життя чи безсило опуститися на підлогу? Повернулася до кімнати. Руйнувався так довго і дбайливо вибудуваний світ. Пригадувала, коли тільки розпочиналися серйозні сварки між батьками, - тоді сиреною лунали мамині істерики. А відразу за ними – глухі та безсилі удари кулаками в стіну від її другого тата. Тепер розголоситися плачем була готова сама. Як же не можна зрозуміти простих речей – не можна бути безвідповідальними, коли є ті, хто потребує справжньої уваги і любові!

…Мати одночасно поралася із вечерею, прала білизну і, аби ні про що не думати, співала пісень. Вона намагалася бути веселою. Тиждень минув. Іван Олексійович, цей вусатий мерзотник, під час сабантую кілька раз аж зовсім невимушено торкнувся ліній її бездоганної фігури, підморгував і казав щось схоже на компліменти. Посміхалася і, здається, вирішила для себе, що влаштує розвагу на вихідні. Невеличке свято - з цим черговим парубієм, який так раптово виринув поруч із нею.

Пісні у неї були про щасливу долю, про гарну сім’ю і впевнене майбутнє. Співаючи, материні очі набули скляного відтінку. Одну за одною вони переглядали шухляди. І коли мала м’яким поступом, майже без звуку, зайшла на кухню з проханням не горлати так голосно, їй раптом видалось, що мати – не жива людина. Робот. Істота, у якої розвинуті лише найпростіші інстинкти…

- Мамо! – але пісня лунала далі – Мамо-о-о!!! - Загіпнотизована придуманим паралельним життям, мати мимоволі відсахнулася. Скинуті врізнобіч руки переплелися в пальцях. Із-за трохи мутного скла очей вона роздивлялася доньку і, здається, не впізнавала її. Просто ще зовсім мить тому ця співачка і ще більше актриса була не одна.

- Що? – і тривала пауза, поки впізнавала – …будемо вечеряти?

- Не голодна. Будь ласка, не співай так голосно, збираюсь відпочивати. Добраніч.

- Як відпочивати? А вечеряти ж? втім… ну добре, лягай.

Було іще не зовсім пізно, а юна леді знову залишилась наодинці із собою. Минав черговий день. Доросле рішення про необхідність самостійного життя обростало м’язами аргументів та впевненістю у кращому майбутньому. Вона продовжувала тишком ділитись ними зі своїм мовчазним товаришем. Ведмежаті подобались роздуми леді, він був гарним слухачем і надійно зберігав таємниці.

«Чекаєш мене? Знаю, не спиш, ти не можеш спати бо ти - мій найкращий друг. Я тобі потрібна, - і, з величезною надією дивлячись у очі співрозмовнику, все ж перепитала, – правда? …Слухай, мене Мишко. Все буде дуже просто. Усі колись вперше у житті приймають серйозні рішення. Відчуваю, що мушу прийняти і я. Мені 16. Я багато працюватиму, повертатимусь на зйомку квартиру, а ти вже приготуєш вечерю. Це не складно, я тебе навчу. Ввечері ми багато читатимемо, я буду розповідати тобі, що в мене сталося за день. Погоджуйся! – здається, він кивнув у відповідь. І, може, навіть хотів перепитати, аби краще собі зрозуміти як там буде далі, та ніжний рух її пальців, торкнувшись його шершавих губ, ніби промовив: «Вір мені, все буде добре».

Так ясно світили зорі на небі, так тепло було від юного тіла, що іграшкові повіки безсило зімкнулись. Ще мить він бачив розпущені пасма волосся, ледь стиснуті уста і повні рішучості лагідні очі. Мить – і мовчазний спокій знову прийняв його у свої обійми. До ранку.

Дивилася у стелю і рахувала фантастичних істот. Посміхалась, щось пригадуючи із дитинства, і знову поверталась у свою кімнату і у свою ніч. Рука повільно піднімалась догори, рухи були схожими на рухи майстра живопису, який тримаючи пензля, готується торкнутись полотна. Сон не приходив. Вона пливла у човні, дивилася в темну воду аби прочитати власну долю і не знаходила рядків про себе. 101, 102… Обережно, лише б не прокинувся плюшевий кавалер, встала із ліжка і підійшла до вікна. Ніч. Чарівна і всепоглинаюча. Скільки в ній шарму і зваб! Речей які просто неможливі при денному світлі. Здається, що вечір і ніч придумано аби люди були трохи сміливішими. Більш рішучими у своїх діях. День, в своїй переважній більшості, для байдужих. Саме вдень відчувала на собі погляди, що зневажають цінність людини. А ніч… От і зараз. Поодинокі кімнати в будинку напроти ще не спали. Захотілося опинитись в одній із них. Просто зараз. Щоб почути тепле і привітне слово. Вона приготувала б чай, посміхнулася, побажала комусь приємних снів – більше нічого і не треба. Їй цього досить…

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
П’ятниця, Олександра	\|	Субота, Андрій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.