Субота, Андрій

Плечі повільно рухалися в такт чомусь незрозумілому. Диво та й годі. Але це якщо дивитися зі спини. А коли з боку, - все просто. Чоловік миє посуд. Часом його рухи автоматичні, а вигляд обличчя спантеличений. В такі моменти, коли міг бачити себе зі сторони, завжди пригадувалися слова одного приятеля. Ну як приятеля, так – знайомого, скоріше. Якось, той влучно зауважив щодо незрозумілої ситуації, в яку потрапив: «Що я тут роблю? Де мої речі?» От дійсно, що він тут робить?

Вода була холодна, мов лід, і обпікала пальці. Продовжувати? Продовжувати. Просто скоро її перекриють, і тоді без чистого посуду складно буде приготувати щось таке, посереднє між сніданком та обідом. Мм… в голові чомусь неспокійно, якісь шуми. Від чого це? Здається від незвичного напору води. Зазвичай, якийсь лінивий, а сьогодні ні.

І все ж, зі спини, здається, вигляд у нього був малопривабливим. Давно затертий халат, рукави, які постійно заважають, поки пораєшся з наступною тарілкою, стоптані капці. А ще – помітні зайві кіло. Як це сталося? Хм… просто так не розповісти, та і про що, власне, розповідати? Тарілки не так-то вже й складно приводити до ладу, якщо говорити по правді. Найнезручніші – виделки. Коли до них причепиться якийсь непотріб, а сам на три доби залишаєш їх в раковині, треба мати залізну витримку, щоб повернути належний вигляд. Ще й під холодними струменями. А чому не розігріти води в чайнику? Складно відповісти отак зразу, прокинувся - та і взявся за миття. Але голова не думає, вона ще просто спить.

Погляд періодично впирався в плями від жиру на стіні поруч із плитою. «Треба ж тобі – посміхався собі, - тут коротає свій вік гладкий недбай, а можна було б подумати, що вправний і сумлінний кухар». І тепер посмішка із сумної внутрішньої стала ледь помітною зовні. Пригадав, як вчора уважно роздивлявся себе в дзеркалі. Враження ще ті. Якось так все влаштовано, що тривалий час ти вельми поблажливо даєш собі простір для кроку вперед. Коли здається, що втрачене можна легко повернути. Коли впевнений, що кілька зайвих кіло позбудешся всього лише за тиждень, затято «вмираючи» в «клітці», поруч із гуртожитком, під час вечірнього футболу. Здається, що явні зморшки, вкарбовані розтином тупого скальпеля в обличчя, повернуть юначу пружність шкірі, якщо уважніше доглядати за нею. Коли певен - іще можна повернути колишніх друзів. Вони ж - поволі, але вперто, стають просто знайомими. І випадково із ними зустрівшись у парку чи по дорозі, і віддавши майже щиру посмішку та дещицю часу, нічогісінько не повернеш. Просто тому що пізно. І простір для кроку вперед … та він просто непотрібен! Раніше був потрібен, але вже – ні!

Так от, роздивлявся себе і що? Ліниво вирішував: голитися чи ні… Здається, у цю ж мить, крізь дзеркало на шкіру обличчя дрібними цятками осипалися зола байдужості – вже мутованої. Ще сильнішої від попередньої, із більшими лінощами. Справді, дивлячись на неголеного, майже сорокарічного чоловіка з явними ознаками депресії, – важко ставитися до нього із симпатією. Такою була перша думка про себе кожного разу, коли зранку вмивався або ж голився у будь-яку не сталу пору.

Такий собі звичайний ранок. Що робити далі - просто незрозуміло. Знову впертися очима у вікно і розважатися чужим життям? Дивитися на людину, що крокує у справах, і придумувати про неї якусь маячню… Так недовго і до психічної лікарні. Хоча… може, це був би і вихід. Просто зовсім стомився від цього ворожого середовища. Як можна було так необачно до нього потрапити? Воно видавалося болотом, що навіть не помітивши людини, її поглинало. Аби перетворити на трясучу сіру складову, як і безліч інших перед цим. Тільки так не подобалося бути схожим на довколишніх. Тим, що знаходиться всередині тебе. І от, все живе, що він бачив, до чого приторкався рухом своєї несмілої руки – ставало йому ворожим. Не хижим звіром, зі страшним оскалом, якого варто боятися, - зовсім ні. Він був чужий своєму оточенню у принципі. А воно… Воно вбивало його мрії.

Не вперше на очі з’являлася картина з іншого життя. Він брав у свою чиюсь тендітну руку, і просив згоди разом злетіти у темну нічну блакить; ще до тієї миті, коли у небі прокинеться перша зоря. Хто була та, з ким хотілося не бачити у вишині земного бруду? Відповіді не було. Чи це важливо? Певно, що так. І водночас, - ні. Здається, той бруд був нестерпним. Чи не найбільша останнім часом мрія – бути осторонь від обридлого Вавилону за вікном, з його нечистими помислами і такими ж вчинками. В ці межі не влаштуватися! Можна поступитися дещицею, але той ганебний світ кожним помахом своїх чорних крил вимагає ще більшого від твого життя. Більше поступок, більше кривлянь - так схожих на звичну поведінку сусідів по поверху – колишніх корабелів нині кволого заводу. Багато чого вмерло в ньому, як зникає в кожному, чий досвід множиться наступним новим роком. Але більше поступатись перед собою було соромно. І знову картина з іншого світу. Тримаючи ту ніжну руку, бачиш усміхнених дітей, які йдуть назустріч. Чим ближче вони, тим помітніші щирі посмішки. І розумієш, що їх приязнь тільки через те, що ти (хай не голений і вже доволі гладкий) не зрадив власній мрії. Не порвав її на шматки. Коли опинився після розформування військової частини і подальшого скорочення із лав Збройних сил, а згодом ще й тривалого розлучення, наодинці із собою. Не став нею торгувати, ніби на ярмарку, де кожна чеснота, мрія або шмат щасливої чи лихої долі вартує свою ціну. Раптом… здається випадковим сполохом свідомості повернувся у свій теперішній закуток, де відмивав чергову тарілку від бруду. Хм… не пошматував своєї мрії?!? Не поступився нею? Здається ручаї сліз, у тільки їм зрозумілий спосіб, в одну мить виринули із таємничих глибин прямо в озерах очей. Про себе… про себе навіть прикро було думати. Над чим міркувати? Нічого із будь-чого, ймовірно зробленого ним, не здатне було б покращити ні його особисте життя, ні світ навколо. Навіть на найменшу дещицю! Повіки, мов несмілі береги, з останніх сил утримували натиск сліз, які прагли зовні. Але не втримали. І прозорі стежки одна за одною побігли донизу неголеним обличчям. Відклав у сторону не чистий посуд і вимкнув кран. Катастрофа… Що робити? Вкоротити собі віку? Пригадав, що коли такі думки з’являлися в голові раніше, завжди рішуче позбувався їх першою-ліпшою мітлою із простого, але переконливого аргументу: не можна бути слабким! Все ще можна виправити. Та згодом. із кожним наступним приступом відчаю, тільки прикро посміхався проявам оптимізму, який причаївся десь всередині, у пітьмі його власного бомбосховища. Один на одинці із собою. Що далі?

Ледь не впавши у старе крісло, примостився у ньому, і повільно сховався від денного світла за шторами повік. Кожного разу одне й те ж. Варто лише впертися, мов у стіну, в питання «що далі?», як психіка відразу захищається образливо одноманітною реакцією: сльози ллються нудною осінньою зливою. Прикро від цього, - так все не по чоловічому. Як, власне, і завжди в його тривалому і марному житті. Хоча… а що в ньому залишилося від чоловіка? Ну, це таке, є ще дещо… Спробував посміхнутися, але струмки солоної рідини, що вперто знали тільки один маршрут, миттю накинули зашморг тільки на спробу народження посмішки. Плач був майже беззвучним. Тільки коли ставало зовсім несила, в тих звуках можна було розпізнати по черзі то розпач, то зневагу, то невіру в спокуту. Коли ледь не зусиллям волі припинив потік талого кришталю, - очі пекли немилосердно. І вже вкотре відчув фізичний біль від плачу. Так далі не мусить бути. Має ж бути якась повага до себе. Звичні думки для подібного стану. Невже все в цьому житті так зрадницьки прогнозовано облаштувалося на стрічці, яка прямує по спіралі? Тільки для кожного вона своя, ця спіраль…

Із черева долинули напівпечерні звуки. Кинув погляд у бік настінного годинника – час було вже обідати, а ще навіть не снідав. Може, це й на краще. Хоча… Звісно, ні, бо прекрасно розумів, - усе, що не поснідав, неодмінно надолужить під час вечері. Вона, зазвичай, тривала майже весь його вечір. Вечеряв, вбиваючи кінець кожної наступної доби, біля екрану телевізора. Але саме цієї пори дня, для нього було перше вживання їжі. Очі все ще пам’ятали про пекучі сльози, і знову освіжив обличчя струменями, які мчали до крану, здається, від самого Льодовитого океану. Думаючи готувати обридлу яєчню, глянув за звичкою у вікно. Порівняно недалеко, тільки відразу за тополями, що стояли по всьому периметру гуртожитку, асфальтованою доріжкою у бік до заводу йшла дівчинка. Ну як дівчинка, для нього – дівчинка, а так панночка років 20. Чорнява, усміхнена, з привітною посмішкою.

Раптом тиснява його нудної комірчини видалася такою образливою. Вона ніби зумисне підкреслювала все те, що і так було цілком очевидно. Тут-таки на пам'ять прийшли безмежні полігони юності, з яких, мов із чарівних снів, на його погони, часом, падали зірки. На тих полігонах вирувало життя. Як він тоді це розумів. І хай нескінчені території втоптаного танковими траками чорнозему бачили мільйони тонн небезпечного заліза, йому, в першу чергу, пригадувалися журавлині клини. Вони линули м’яким осіннім небом подалі від вибухів і пожеж важливих стратегічних навчань.

Тепер знову він був очі, а не хтось, хто копирсається у шухлядах власного минулого. До прикрого проста чоловіча сутність. Варто зачепитися поглядом за дівочі стегна, як настрій сам собою мчить угору. 20-річна незнайомка зникала, танучи в млі далечини. Скільки їх, таких незнайомок, було в житті? Загалом, не багато. Хтось, коли сталева міць м’язів була зразковою – курсантом, а згодом молодим офіцером. Інші… вже після розлучення. Коли він став байдужим. А потім гладким. Спочатку ти ще ніби за звичкою голишся кожного ранку і чистиш зуби двічі на день. Уважно стежиш за чистотою шкарпеток. Потім, випадково помітивши недоглянуті нігті, збираючись у справах, із подивом так само не знаходиш жодної випрасуваної сорочки. Іще? Ну, коли хочеться… Загалом, згодом поступово перетворюєшся на того, ким є у свої ледь не сорок років. Колишній офіцер, який боязко ховається від кожного, хто міг би побачити його червоні від пекучих сліз очі… Боїться, аби у чергову мить розпачу до дверей кімнати раптом не підійшли сусіди по гуртожитку. Непогані, загалом, чоловіки. Тільки от завжди приходять за чимось їм необхідним із похмілля. Або з великого похмілля.

…Сніданок одночасний з обідом помітно підняли настрій. Приємна важкість у череві відбивалася на вимушеній посмішці. Ніби перепрошуючи здоровий апетит, ледь хвилюючись, міцними долонями обмацав об’єми власної талії. Останнім часом ніяковів від своїх розмірів. Хотів схуднути, повернути втрачений тонус, бажану рухливість бо розумів, що депресія заполонила і всю плоть також. Ні, ще не все втрачено! Десь в кутку стояли кросівки… Неодмінно треба вдихнути свіжого повітря! Може, заглянути у кіоск і придбати якусь періодику? Треба себе розважити. Він смачно попоїв і готовий був до своєї невеличкої розрад – без поспіху гуляти вуличками свого району, вслухатися у розмови випадкових перехожих і вести з ними німий, тільки йому зрозумілий діалог. Траплялися у нього такі дивацтва, коли люди і не підозрювали, що участь у їх розмові брав ще хтось сторонній…

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
П’ятниця, Олександра і Маргарита	\|	Субота, Олександра і Маргарита

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.