Адвокатура України на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини.
Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині й Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини.
У другій половині ХІХ століття у Львові був 41 адвокат, із яких тільки два українці (Бачинський і Рачинський), три євреї, 32 – німці, а поляків та греко-католиків було четверо. У 1859 році в Галичині та Буковині було 229 адвокатів, з них у Львові – 76.
1 травня 1781 рокув Австрійській імперії було прийнято закон про судоустрій, який передбачав відносно особи, котра мала намір стати адвокатом, наступні вимоги: наявність вищої юридичної освіти, ступінь доктора права, проходження практики в адвокати без зазначення строку та складання непростих екзаменів.
Цісарським указом від 1802 року для кандидатів у адвокати введено нову вимогу: після проходження стажування кандидат мав отримати спеціальний дозвіл на складання адвокатського іспиту.
У 1826 роціуказом цісаря введено правило, за яким адвокат допускався до виконання своїх обов’язків лише після прийняття відповідного рішення міністром юстиції.
За Тимчасовим положенням про адвокатурувід 16 серпня 1849 року передбачалися: утворення адвокатських палат як органів самоврядування адвокатури; порядок відсторонення адвокатів від виконання ним їхніх функцій.
Відбулося створення Львівської палати адвокатів, одразу після прийняття Тимчасового положення про адвокатуру від 16 серпня 1849 року. Адвокатські палати виникають також у Перемишлі, Золочеві, Тернополі, Самборі і Станіславові. Вони налічували невелику кількість адвокатів. Через деякий проміжок часу всі малі палати були об’єднані з Львівською палатою.
1 квітня 1872 року був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут.
У ньому передбачалося створення при кожній адвокатській палаті
дисциплінарного відділення, яке б обиралася всіма адвокатськими палатами
строком на три роки.
Період з кінця ХІХ ст. і до початку Першої світової війни вважається золотим періодом у розвитку української адвокатури під владою Австро-Угорщини. Галицькі адвокати виконували не лише суто професійні функції, але часто ставали політичними борцями за національні і політичні права українського народу.
Схема 1.1.4.(3) Українська адвокатура за часів Російської імперії (60-х pp. XIX ст.).
Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи.
20 листопада 1864 р. Олександром ІІбули затверджені «Судові статути», в яких було впроваджено інститут присяжних повірених адвокатури, який базувався на наступних принципах:
відокремлення суду від адміністрації;
загальний і рівний для всіх суд;
гласність, змагальність процесу в усній формі;
участь громадян у відправленні правосуддя;
право обвинуваченого на захист.
Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії:
Присяжні повірені;
Приватні повірені.
Схема 1.1.4.(4). Правовий статус присяжного повіреного.
Вимоги до кандидата:
вища юридична освіта;
служба у судовому відомстві або помічником присяжного повіреного – не менше 5 років (у 1872 р. цей строк був зменшений до 3 років).
Не могли набути статусу присяжного повіреного особи:
молодші за 25 років;
іноземці;
оголошені неспроможними боржниками;
що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати;
які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду;
які перебувають під слідством за злочини і проступки, що тягнуть за собою позбавлення або обмеження прав, і ті, які, будучи під судом за такі злочини і проступки, не виправдані судовими вироками;
звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;
яким судом заборонено займатися чужими справами, а також виключені з числа присяжних повірених.
Повноваження присяжного повіреного:
представництво у цивільних справах;
захист у кримінальних справах;
Обов'язком кожного присяжного повіреного вважалося виконання за призначенням суду обов'язку захисника у кримінальних справах.
Обмеження для присяжних повірених:
не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних;
не могли діяти в суді в ролі повіреного проти своєї родини та близьких родичів;
не дозволялося бути повіреним обох сторін, які сперечаються, переходити в одній й тій самій справі від однієї сторони до іншої;
не мали права розголошувати таємниці свого довірителя під час ведення справи, після її закінчення й у випадку усунення від неї. За навмисне порушення цієї умови присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності;
заборонялося купувати або іншим чином придбавати права своїх довірителів у їхніх справах на своє ім'я або під виглядом набуття для інших осіб. У разі порушення цієї заборони такі правочини визнавалися недійсними, а повірені за постановою ради несли відповідальність.
Гонорарна практика присяжного повіреного:
Присяжні повірені мали право заключати письмові угоди щодо гонорару за ведення справи (за домовленістю сторін).
У разі відсутності угоди, оплата здійснювалась за таксою.Встановлена вартість оплати роботи присяжних повірених обов'язково публікувалася.
Такса на ведення цивільних справ була затверджена у 1868 р.:
вона встановлювалася залежно від ціни позову;
при збільшенні цієї ціни відсоток гонорару зменшувався.
по справам, які не підлягали оцінюванню, гонорар визначався судом;
ця сума могла складати від 50 до 1200 рублів;
за справи ціною менше 500 рублів – на розсуд суду у розмірі до 50 руб.
Тарифи за ведення окремих справ:
у першій інстанції - 2/3 визначеного таксою гонорару;
за клопотання у другій інстанції – 1/3;
в касаційному департаменті Сенату – ¼.
Право на отримання гонорару у випадку програшу зменшувалось:
присяжний повірений позивача отримував ¼;
повірений відповідача – 1/3 належного йому гонорару.
Схема 1.1.4.(3) Українська адвокатура за часів Російської імперії (60-х pp. XIX ст.).
відокремлення суду від адміністрації;
загальний і рівний для всіх суд;
гласність, змагальність процесу в усній формі;
участь громадян у відправленні правосуддя;
Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії:
Присяжні повірені;
Схема 1.1.4.(4). Правовий статус присяжного повіреного.
Не могли набути статусу присяжного повіреного особи:
іноземці;
оголошені неспроможними боржниками;
що перебувають на урядовій службі за призначенням або обранням, за винятком осіб, що займають почесні або громадські посади без оплати;
які за судовими вироками позбавлені або обмежені в правах, а також служителі культу, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду;
звільнені зі служби в суді або з духовного відомства за пороки, або з середовища товариств і дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;
Повноваження присяжного повіреного:
захист у кримінальних справах;
Обмеження для присяжних повірених:
не могли діяти в суді в ролі повіреного проти своєї родини та близьких родичів;
не дозволялося бути повіреним обох сторін, які сперечаються, переходити в одній й тій самій справі від однієї сторони до іншої;
