РОЗДІЛ XXXIII,

у якому Турчиновський завершує оповідь
про свої пригоди

Після того, як побив я органіста, відчув, любий читаль-
нику, втому. Нічого від того задерикуватого настрою, з яким
ішов до Шклова, не залишилося. Знав, що звідсіля треба
тікати, і то найскоріше, доки побитий не зібрав своїх людей
і не помстився на мені. Ставлення його до мене не змінилося,
і не те, здається, важило, хто кого з нас побив,— суть в на-
шій взаємоневідповідності. Отож звільнення, кажу, той мій
учинок не приніс, натомість з'явилася неприємна дражли-
вість, коріння якої не міг збагнути я також. Може, для цього
треба гострішого розуму, а може, й простішого: гострий уз-
дрить заховане перед мозком, а простіший всі мої вагання,
як недоступні собі, відкине. Біда в тому, що я не можу ста-
витися до незрозумілого як до ворожого собі: чи не це ко-
нечна причина моїх гризот? Але я назвався тобі, любий чи-
тальнику, шукачем істини, отож мушу таким залишитися.
Покладаюся, читальнику, й на тебе: хай твій молодший ро-
зумець розрубає цей вузол, бо мені вчинити це не під силу.
Сам помітив: вряди-годи каламутніє зір мій і до мене при-
ходять видіння, які більше змучують мене, ніж очищають.
Найкраще, можливо, жити просто: хай світить сонце, а мені
б сприймати щирим серцем світ, що кладеться перед очима.
І хай би було зачинено переді мною двері інших світів: уяв-
ного та змислового. Тоді залишилося б викласти тобі, лас-
кавий читальнику, кілька повчань, тверезо означивши, що
добре, а що лихе, й заспокоїти цим і себе й тебе. Але, на
жаль, зір мій дивиться частіше всередину, ніж позверх.

Отож, маючи такі побоювання й бувши оповіщений прия-
телями, що органіст збирає на мене своїх людей, аби на-
пасти вночі й таки вкинути мене в Дніпро, я вирішив брати
ноги на плечі й тікати, інакше від тих драпіжників не вря-
туєшся.

Увечері разом з кількома співаками я пробрався до Дніп-
ра і, знайшовши біля берега дуба, пустився ним униз за
течією. Ми пливли цілу ніч, і вільготна година, спокійна
вода, а також розкішно засипане зорями небо заспокоїли
нас, хоч заснути не могли, прагнули якомога далі втекти
від ворогів. Я слухав вуркотіння води за бортом, плескіт
нашого весла, яким правували по черзі, сплески риби, що
грала в дніпрових глибинах, і намагався побороти тривогу.

Прийшло мені до голови в ту ніч, люб'язний читальнику,
що треба завершити цю мандрівку. Навіть загадав собі: коли
цього разу не втраплю у нещастя, залишуся мандрованцем
ще якийсь час, коли ж знову впадуть на голову лихі при-
годи — шукатиму миру. Вперше подумав я про отчий дім і
про рідних своїх, і мені від таких думок стало солодко-щем-
но. Уявив собі, читальнику, марнотравного сина—зрозумів,
пізнавши, й хвилювання, яке той відчував, коли уздрів до-
рогу до батьківського дому. Він ступає на поріг, а назустріч
вибігають матінка з батьком, обливають його слізьми, він
же обливає слізьми любих родичів своїх. Голосно лящить
зраділий пес, згадуючи призабутого молодого господаря,
сонце обливає всіх різким білим світом, у якому напрочуд
дзвінко розлунює радісний сміх,— всі вони, сплівшись в
обіймах біля дверей, сміються, забувши урази й тримаючи
в грудях саме тільки добро...

Від таких думок я розчулився й попросив бога, щоб по-
таланило мені, однак не без усміху подумав, що загадав по-
вернення па випадок нещастя.

"Чудні можуть бути людські забаганки,— подумав я.—
Коли б задовольняти їх усі, світ перекинувся б з ніг на
голову. Єдина справжня мудрість — не задовольняти їх
жодної!"

Уранці ми допливли до міста Лоєва, що стояв на Дніпрі,
й там днів зо два перепочили. Я намагався відігнати від себе
думки, що гризли мене поїдом, і пішов поблукати біля Дніп-
ра, де придивлявся до скойок, слухав плескіт води, часом і
до рибалок доєднувався, допомагаючи їм витягти невода.
Потім я купався, запливаючи далеко від берега, і, переки-
нувшись на спину, дивився в небо, яке котило срібні куп-
часті, щедро осяяні сонячним промінням хмари. Між без-
міру води, проти неба я знову відчув себе бадьорим і гото-
вим до нової подорожі.

Весь другий день я проблукав по незнайомих міських ву-
лицях. Довкола снували люди, клопочучись біля халуп, ку-
дись поспішали, щось робили, я й сам відчувся належним

до цього світу вуличок і навіть позаздрив усім заклопота-
ним і роботящим. Зграями носилися по куряві діти, їхній
бадьорий крик та ігри були натхненні. Був саме ярмарко-
вий день, і я поштовхався поміж возів, людей тут — як ма-
ку, а надо всім те ж таки незмірне небо з купчастими хма-
рами. Біля мене тягли коней цигани, товклися бородаті пей-
сахи, чулася литвинська, а подекуди й наша мова — я впі-
знавав своїх по одежі й по розлитому на обличчях спокої.
Вусаті й забарні, земляки мої хитрувато торгувалися з усім
тим людом, але я знав, що купці з них неважнецькі.

Я теж виявився в житті не досить добрим купцем. Хотів
купити чи відшукати собі талан, але побачити його поки що
не вдалося.

Рушив до річки, а тут мої співтовариші-співаки вже до-
мовилися із власником судна, який за невелику плату зго-
дився довезти нас до Києва. Сама згадка про Київ була
радісна, і я відчув, що починаю хвилюватися: мені раптом
захотілося повернутися в любі стіни Київського колегіуму,
знову влитися в бадьорий гурт спудеїв і зажити вільним
бурсацьким життям.

Відчалили ми цього ж вечора, коли сутінки вже утяжу-
вали землю й коли спала спека, яка в той день була чимала.
Повечеряли юшкою з риби та хлібом і, ситі, задоволені, по-
розлягалися на чардаці, ведучи неспішливу балачку, як то
завжди буває в таких випадках. Я слухав, як за бортом
плескає вода, й поступово позбувався тривоги, бо все, зда-
ється, складалося якнайкраще. Від берегів ми були захищені
смугою води, судно було нове, міцне. "То що,— спитав сам
себе,— мандрівці моїй тривати?" З такою утішною думкою
я й заснув...

Прокинувся раптом: почувся жахливий тріск, і мене аж
затрясло. Злякано скочив — судно повільно перекидалося.
З бортів стрибали у воду люди, і мене несамохіть кинуло
вслід за ними.

Ковтнув добрячий ковть, заборсався й закричав — ми льо-
палися у чорній, морочній воді, забувши навіть плавати,—
одежа наша набрякала й плутала рухи. Я відчув, як спов-
зає в мене правий чобіт, наче хтось тягнув мене донизу,
туди, в невимірну темряву, де вже не засвітить жоден про-
мінь. Змахнув ногою — чобіт пропав у ріці. Тоді побачив
над собою глибоке й широке небо, густо засипане зорями
й невимовне спокійне. Кинув просто в те небо розпачливий
крик і спробував скинути з пліч кунтуша. Другий чобіт тяг-
нув мене вниз, бувши важкий, як залізо, тоді як вільна нога

могла розбивати воду. Мені здавалося, що між руками й
ногами в мене прошмигнули швидкі й слизькі рибини. За-
махав, скільки міг, чоботом, і той нарешті відірвався від
ноги. Я хапнув повітря й пірнув. Огорнула мене зеленку-
вата мряка, звільнившись од кунтуша, я вдарив щосили
ногами і вискочив на поверхню.

Кількагорловий крик забив мені й без того залиті водою
вуха; тоді я знову пірнув, і той крик розчинивсь у водяній
товщі. Випливши нагору, я побачив небо, цього разу майже
темне.

До потопельників поспішали на дубках рибалки, що ло-
вили поблизу рибу, й почали витягати нас із води. Я бор-
сався, вже тратячи силу, зрештою й мене схопили за во-
лосся, зачепили за одежу й, наче рибину, кинули в човен.

На хвилю я запав у непам'ять, бо світ покаламутнів і
виблід. Приплющив зболілі повіки — з'явилося червоне ко-
ло, за ним ще одне і ще; кілька десятків кіл покотилося до-
рогою, а в них — розіп'яті люди. Одним із тих розіпнутих
був, звісна річ, і я; мене котило з жахнющою швидкістю—
я почав побоюватися, що таки задихнуся. Закашлявся, й
вода полилася з горлянки струменем — з мене виливався
цілий Дніпро. Серце в мене підстрибувало, завмирало і зно-
ву несамовито колотилося, чиїсь руки трясли мене й тисли.

"А що,— мигнуло в голові,— драма твоя триває?"

Я востаннє виригнув воду й застогнав. Дрож пройшов
по тілі, і я спробував сісти. Сльози густо покотилися мені
по обличчю, а серце розривалося од відчаю.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЗДІЛ XXXII,	\|	РОЗДІЛ XXXIV

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.