— Знаю,— просто відповів Лук'ян.— І посильний ваш оповів, і, доки селом їхав, не один розказав...
Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав, що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед на- ми, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом, адже той осідав на нього не день і не місяць.
Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здава- лося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Ми- моволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля по- ступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, неда- ремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося по- ступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче квіти, чисті й непорочні...
— Досить на сьогодні розпитів,— сказав Скиба, шумно встаючи.— Піду-но я до попа на пасіку.
Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнурен- ко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав ку- хлика в руці.
— Вип'ю водиці з підтрубної криниці,— сказав і при- клав до рота.
— Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе1,— сказав я.— Кварту чи пієш, а кварту — то повну!..
— Ми гаразді до того й до оного,— підхопив Стефан, сідаючи на лаву.— Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда тільки, коли нічого пити.
1 Загальне звертання між пиворізами. 136
— Маєте рацію, пане Власе,— сказав я.— Але перш, ніж добре заспівати, треба кварту повну спорожняти...
— Чи ж погано я її спорожнив?—спитав Савич, при- мружуючись.
— Маю на думці інше, пане Власе,— сказав я.— Чи не навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу милість уконтентувати!..
— Святе діло мовите, пане канцеляристе,— сказав дя- чок.— Тільки боюся я В'юцки...
— Пане Власе! — вигукнув я.— Ви не остигли до ко- хання?
— До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляри- сте,— сказав поважно дячок.
Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пі- шла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила незримий свій дух. Тінь чи запах — неосяжну присутність, розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагід- но, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточ- ки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле. Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій сьогоднішній настрій — похідне такого розпорошення, їх довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкували- ся, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли:
відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу,— мертві тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошувати- ся, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому іс- нували,— нагадують про зникле тіло й відлетілу душу. А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Ду- ша, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої істоти чи не е сокровення на противагу смерті? Але існує інший сакрамент, животворний і світлий,— це відчуття час- ток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас як надія і як провісниця; через це й думав я в цей момент саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона, окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав пра-
гнути зцілення, хай і тимчасового,—розмови з Савичем тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу, по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла. Вони наче проводили нас — бігли все попереду, навіть по- глядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й пере- кидали одне одного, і вдавали, що кусають... Дихали на нас, видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас неспокоєм, супроти якого годі встояти — прочувалася при- чаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі. Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла, через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий по- рох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру — завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.
— Я знала, що ви прийдете,— сказала В'юцка, відчиня- ючи двері.
Зараз вона не була так виставне одягнена — в простій запасці і вишиваній сорочці. На голові — буденний очіпок, але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жін- ку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в гру- ди, і не мав я сили з тим упоратися.
— А по чому пізнали? — спитав солоденько Савич, і я здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.
— А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї нахвалки і принести мені борг,— немилосердно відрізала В'юцка.
Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.
— Так приємно вам, В'юцко, мені допікати?—спитав зовсім тихо.— Я прийшов до вас не з тої причини, самі здо- рові це знати... Мене запрошено, як гостя, і не я маю пла- тити, а милостивий пан канцеляриста.
Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож
повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.
— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче,— сказала зим- но,— і то тільки з пошани до пана канцеляристи...
Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахко- тіло.
— Завше були до мене милосердні, пані В'юцко,— сказав підхлібне.
Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусід- нього покою.
— Коли відпозичу вам свою книжицю,— сказав мені Са- вич,— прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жін- ки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а друга:
"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, ко- ли мені важко на серці...
Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.
— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав тихцем.
— Що там балакати про мої роки? — відказав смутно дяк.—Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.
— Пан дяк уважають себе молодим,— сказала, заходячи із штофом, В'юцка.— Насправді пан дяк — як трухляве де- рево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.
Дяк зворушено подивився на В'юцку.
— Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ста- витеся, В'юцко,— сказав ніжно.
Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.
— Сідайте з нами, В'юцко,— сказав я.— Буде нам весе- ліше.
— Хочете розпитатись про вбитого? — спитала вона занозисто.
— Про вбитого вивідує пан наказний сотник,— сказав я, невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її не- стримний вогонь.— Моє діло зарисувати.
— Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх мені...
Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю. І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й
історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до писання, вершить літописні повіствування, як, приміром, старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не під- ступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші — думки й по- мисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз при- тягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж — наче ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя, шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її — і спалахне, як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить за- одно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями, тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це, бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі. Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоло- вік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг запере- чити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї він гасне.
Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спа- лахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не забагато?
В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув. Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром, з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров. Мені завжди уявлялося, що саме таким голосом мав співати мій дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало вдома оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої склав сам, і це була, здається, саме та пісня, що її позначено В'юцчи- ним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з великою ува- гою, певно, таки подобався їй дяків спів. А Стефан співав все натхненніше, і сльози раптом покотилися йому по щоках, на що В'юцка скривила насмішливо вуста. Я ж прислу- хався до слів, намагаючись оцінити їхню поетичну силу.
Велелітні птиці, листа мені принесіте, ІОж я невеселий, тугу жовтую зніміте, Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався, Куди не гляну я, скрізь сам — ах, самі — потерявся. Ах, глогке мя, гложе печа-печаль чорно-біла, Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла....
В'юцка втерла сльозу.
— Отак завжди,— сказала вона до мене.— Прийдуть, розжалоблять! Забуваю їм і борги... Скільки ви мені винні, пане дяче, чи хоч знаєте?
Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання, а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту:
до обох речей був мастак.
— Розповім вам притчу,— мовив він.— Про те, від чого назва горілки постала. Жив на світі принц Ка...
— Я знаю цю притчу,— сказав я з усмішкою.— Згорів од проклятої горілки той Ка...
— Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може, пива?
— А чого ж,— сказав я.— І в мене немала спрага.
— А у вас чого? — поставив супроти мене круглі очі.
— Хто його зна? — сказав я й засміявся.— Тут у вас такий дивний спокій!
— Сірий спокій, пане канцеляристе!—вигукнув дяк. В'юцка тим часом принесла пиво.
— Таки сірий,— сказав я.— А може, рудувато-сірий!
— Він скоро засне,— сказала В'юцка.— А ви, пане кан- целяристе, заплатите мені чи в борг?
— Нічого не беру в борг,— сказав я й поклав на дошки столу належні за пригощання гроші.
— Та я вас не жену в шию,— засміялася В'юцка.— Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за душею...
Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутін- ки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, від- далився й завмер у просторі зовсім сонний дяк — тримався рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка,— світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся, така гарна вона була в тому м'якому димі. "Чому не знав я її раніше?"—подумалося мені. Дивився не відриваючи очей, і вона, здається, також не залишалася до мене байдужа.
— Вже й сутеніє,— прожебонів дяк, голосно позіхаючи.— Чи, може, мені в очах сутениться?
— Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче,— відка- зала В'юцка.
— То я тут у вас трошки передрімаю,— мовив Стефан і почав умощуватися на лаві...
В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколих- нутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти. Знову мені здалося, що вона — як ті червонувато-сині ру- дівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували без-
ліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юц- ку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися:
гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки? Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?
— Де це ви, пане канцеляристе? — почув я глибокий і насмішкуватий голос.—Чи, може, боїтеся?
Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.
Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки роз- печена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна. В'дтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її. Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою цієї землі, та й був нею.
І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і ба- чив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу помер- ти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющив- ся. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потра- пив,— був наче корабель між них. Плив без вітрил та що- гол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів, біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пля- му. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі, і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятиріч- ного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров...
— Добре вам було? — спитала В'юцка, цілуючи мене в вуста.
Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче
туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий. От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася гаряча рука.
— Не спіть,— зашепотіли біля мого вуха палкі вуста.— Не спіть, бо мені тужно сьогодні...
Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу. Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий моторно посилав до рота ще паркі вареники.
— Доброго вам ранку, пане канцеляристо,— сказав ба- дьоро Савич.— Чи не болить вам голова?
— Вгадали.
— Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант у славу вареників. Його й досі співають по школах.
Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й ви- йшов на вулицю.
Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами, причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і сві- тила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку, але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя, великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до усміху, чи до плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як пташине крило, бровою, я розсміявся й глянув на червонясту дорогу, яка й сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як бариль- це, чоловічок з чорнезними довгими вусами та підвусника- ми, і мені увіч здалося, що простує він на розмову з паном наказним сотником...
— Так ти Кучурба чи Кочубей? — спитав його наказний сотник.
— Хто каже Кучурба, а хто Кочубей,— відповів, роз- світивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді Ягельницького.
— Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю сьомого вересня?
Кучурба зітхнув і хитнув головою.
— Хто був з тобою?
— Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значко- вого товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий ко- ровник; був той убитий... Петро і його товариш, звати його
Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий ІІетро, не знаю і не відаю.
Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, роз- колюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і вони ставали здивовано-щасливі.
Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочу- бея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.
— Я не звик сидіти,— сказав Кучурба.— В мене, коли стою, голова ліпше варить.
— Лук'ян Кнуренко довго з вами був? —спитав Скиба.
— Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з нами не був.
— Що робили тут Петро з Дядечком?
— Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік... Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі, збиваючи клубені рудої куряви,— вогняний кінь з упряжі Фаегона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показили- ся. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися, посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в прірву небес... Я мимовільно протер очі: засинав біля столу. Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі бу- денніші й незначніші.
— Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? — спитав я.
— Та коли б їх послухати,— розсміявся Кучурба, затру- сивши пухким тілом,— то начебто й той!
Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начеб- то мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розрід- жувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, кот- рий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цьо- го коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетен- ське світило, яке дає світові тепло.
Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.
— А від Поповича ви куди пішли? — спитав наказний сотник.
— Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста, Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда й хустку заставив...
Кочубеи поплямкав губами й примружився, тоді знову заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горі- хи,— оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка пла- кала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли співають.
На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на об- личчя лягло щось, наче усмішка.
— Ну, а після того?
— Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду, стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав...
Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і за- хропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене че- рево, відбивши звук, наче впали вони на котел 1. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочуняв- ши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.
— Хто може за тебе посвідчити? — спитав Іван Скиба.
— Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана суд- ді Ягельницького.
— Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?
— Господь милував,— зітхнув Кучерба.— Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоло- вік, пробудивши...
Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.
— Авжеж, авжеж,— підхопився Савич.— Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся...
1Котел,— військовий барабан.
Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.
"Коло докручується",— подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим ли- стом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди при- йде троє,— снувалася несамохіть думка,— і одного з цих трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайпра- вильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою само- тину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.
Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вими- ти її ні водою, ні настоями трав.
— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи розди- рав.— Так твердо ви заснулиі
— Все це бісова В'юцка,— всміхнувся тепло дячок.— Не така це жінка, щоб дала виспатися!
Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В'юцкою був таки я.
— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спи- тати.
Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось за- гадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.
— Чи великий маєте в тої жінки борг?
— Мій борг у неї вічний,—'проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу.— Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.
— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе,— сказав на повний голос Іван Скиба.— Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?
— Я? — скрикнув здивовано Скиба.— 3 чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написа- но, як добру вишнівку зробити!
— Цього писати не тра,— сказав поважно дяк.— Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе...
По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пух- настими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне — обвітрене, смаг- ляве, проте негрубе.
— Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмит- ра Маркевича,— сповістив він хрипким, але впевненим го- лосом.
— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав Скиба.
— Ціле село знає,— сказав Хома.
— Ну то розказуй.
— Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників...
Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписую- чи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:
— Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! — І сказав це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудів- кою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли. Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі тремтить.
— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав Петро, і вони по- сміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі...
Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічо- го не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і вони рушили до Поповича.
"Це нецікава історія",— подумав я, записуючи слова Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі. Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполо- винилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівав- ся на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки по- хмурі рудівські припухлі й червоні поля. "Щось зі мною таки відбувається",— подумалося мимохіть — перо ж моє
описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявля- ється, була не його, а Шкуренкова.
"Всі вони розказують про себе,— крутилося мені в голо- ві,— а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не назвав". Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут, бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-чер- воне його тіло віддасться землі такого ж кольору — ковтне вона його навіки. "Одначе він був живий,— з дивною при- реченістю подумав я,— і саме з ним все оце сталося, саме він заплатив за все найбільше".
Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, ле- генько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що від- чував той Петро у цьому селі—чи не те ж таки, що я? Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кож- ного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чо- му, все воно — як вода сірого спокою. Накочується на душу, гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає зараз і моє серце... "Оповідь про вогняного коня — це каз- ка",— подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?