Повість за судовими актами XVIII століття 3 страница
Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла мо- лодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов ху- гірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві, виставивши оперті на ціпку руки.
— Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як по- тім удома опинився.
— Зате я відаю,— сказала Бідиха.— Застала його я шинку допряма хмільного і завела додому,
— Як тебе звуть? — спитав я.
— Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди жінка.
— Коли це було? — звів голову Скиба.
— Саме товар у село повертався...
Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з під- нятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. "Вони всі,— подумалося мені,— у цьому краю вдома!" Так, вони всі могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого Петра. Ці двоє були тут чужаки...
Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у від- чай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.
— То що, Марино,— спитав сумно телятник Ярема,— взяла собі Біду?
Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чую- чи домівку.
— Допоможи мені, Яремо,— попросила Марина.— Не впораюся сама я з ним.
— Бо захотіла собі біди,— сказав сумно Ярема.— Пі- шла б за мене, любив би тебе й милував.
— Пізно про те говорити,— сказала Марина.— Це мій хрест!
Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву. Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на ньому два струмки...
— А ті, у корчмі, залишилися? — спитав наказний сотник.
— Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав. Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.
— Ну а Петро?
— Це той, убитий? — зморщила лоба Марина.— Ні, той не валявся. Сидів за столом.
— Я їх бачив,— сказав хутірський староста Тодор Ро- гачевський, який досі сидів мовчки.— Саме коли худоба поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дя- дечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до шляху.
— А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?
— Таки-так!—хитнув поважно староста, і я побачив, що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і за- гуслий спокій.
— Пам'ятаю, коли ще був у тямі,— сказав Хома,— ніяко- го заводу поміж них не було.
— Хто ж тоді вбив Петра? — спитав Іван Скиба. Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стоя- ли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою, щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт ви- сіявся.
— Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? — спи- тав буденно.
— У Безкровної,— мовив я на позір байдужне.— Ось разом із паном Стефаном.
— Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.
— Ми бавилися віршами, ваша милість,— сказав незво- рушно Савич.
— То що ми з вами тут вислідили?
— Лишився тільки один чоловік,— сказав я.
— Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче? Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.
Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порож- нє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на при- вітання.
— Доведеться гукнути на раду,— сказав наказний сот- ник.— Може, хтось укаже на того Дядечка.
Проїжджали повз шинок Безкровної. В'юцка стояла в дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув їй, відчу- ваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя в неї залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз нас, і я мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і переді мною ліг залитий сонцем простір рудівських піль. Знову вразив- ся з їхньої порожнечі — повіяло звідти, начебто зітхнула чи позіхнула велетенська істота. Мені захотілося приострожи- ти коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати, збиваю- чи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з ніздріп вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у нього кри- ла, щоб змогти відірватися від цієї багнистої долини і діста- тися нарешті верхів, про які марив я довгими самотніми ве- чорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені треба в цій історії, яка розгортається переді мною, і в собі самому. Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й буденна: хтось убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга склад- ніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ людської душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче хижі кві- ти, розкривають пелюстя для того, щоб до них прилип блу- кач-чужинець?
Був певний, що не тільки мені приходять такі думки. Че- рез це хотів, щоб швидше було знайдено останнього, на ко- го падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо оцю позір- но просту історію і зможемо повернутись у домівки.
Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути на- решті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан
Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке, після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що його я назвав "сірим спокоєм". Хай розверзеться тож і не- бокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь, котрий дихає вогнем,— хочу в нього повірити. Тільки тоді зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у житті не хробак...
Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чо- ловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступиз на- зустріч.
— Зачекайте, панове урядові,— сказав він.— Маю до вас дві слові!
— Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций, я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федорови- ча. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лиха- чем, своїм шуряком, із шийку Лук'яна Поповича. Коли ж минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича, над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб від- вели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця...
Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ро- вом біла хитлива постать.
— Люди, зачекайте,— сказав Іван з перестрахом.— Щось водить мною, допоможіть!
Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а ко- ли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі йою заплющені.
— Коли це недалеко,— попросився Іван,— відведіть ме- не до Наумця, мого знайомого...
— Ми його й повели,— сказав Куций.— Наумець узяв його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову кошару додому.
— А не чули якогось крику? — спитав Іван Скиба. Куций хитнув заперечно.
— Є свідки, що ночували ви на хуторі?
— Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема. Всі вже спали.
— Як нам проїхати до Наумця?
— Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наум- цева.
Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер, дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших руках.
— То що, пане наказний сотнику,— сказав я.— Здаєть- ся, нам не треба буде й ради скликати?..
Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами ставала хмара.
— Ще трохи — й порудіємо зовсім,— показав зуби Скиба.
— І не пізнає вас жінка!
— Еге ж! — засміявся наказний сотник.— Скаже: іди геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.
— Ви чули щось про того коня, пане Іване? — спитав я.— Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?
— Це, здається, така ж байка, як і про месію,— блиснув зубами Скиба.
— Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії вража?
Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.
— Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з байок.
Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись, сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чор- ноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.
— Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наум- ця? — сказав Скиба.
— Чи не легше послати за ним? — спокійно спитав дяк.
— Не хочемо губити часу,— очі в наказного сотника блиснули, він уже поспішав — хотів сьогодні-таки заверши- ти справу та й податися додому до своїх льохів та барил.
— Сідайте до пана кацеляристи! — наказав він. Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотни- ком приострожили коней.
— А що, пане дяче,— спитав я, повертаючись до Сави- ча,— записали ви в книжицю історію про коня?
— Чому б не записав?—сказав дячок.—Таке гріх би було б і не записать!
— Віршами записали чи просто?
— Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого я доміркувався?
— Скажете, пане дяче.
— Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але про це ще Мелетій Смотрицький писав.
— Що ж воно таке, пане дяче? — спитав я зацікавлено.
— Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є музика. Тра-та-тамІ Тра-та-там!
— Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?
— Та ж звісно! — майже закричав за спиною Савич, бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки.— Тоді кожен вірш можна буде заспівати...
— Як же ви цього досягаєте?
— Відбиватиму в ритмі наголоси.
— Так, як іде кінь?
— Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі вірші вже й до мене писали...
Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч як вона нас цікавила,— під'їжджали до Наумцевої хати. Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою, низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.
Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через перелаз. Ми пішли слідом.
— Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? — спитав спокійно Наумець.— Прошу до хати!
Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися. Наумець і дяк пройшли у них вільно.
Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн Наумець.
— Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі,— сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи коліна. Його довгі руки лягли на стегна—сидів, наче що- хвилі готувався скочити.— Опівночі прийшли до мене Ма- ценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вів- чар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть, линовицького жителя.
— Чий це хутір, що ти сидиш? — спитав я.
— Хутір того ж Маценка, а колись був наш,— сказав Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.
— То привели до тебе Дядечка...
— Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись у нього ночував, то він до мене й завернув.
— І довго він спав?
— До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пі- шов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.
Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вкло- нилася.
— Правду ваш чоловік каже? — спитав наказний сотник.
— Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла,— ска- зала жінка.
— Прокинувся тверезий і не захотів обідати,— мовив Наумець.— Все турбувався, що був із товаришем і не знає, де той ночує, бо вони вночі розгубилися. "Обійди,— сказав я йому,— хутори —і десь напевне знайдеш І"
— І пішов?
— До Маркевичевого хутора.
— Потім зник? — спитав трохи стурбовано наказний сотник.
— Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його, було вже надвечір.
— І знайшов він товариша?
— Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх місць.
— Після того ми вже його й не бачили,— сказала жінка. Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився:
були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка не була темна й низька.
Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг, як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою, як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.
В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подріму- вав. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося. Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш розслід, здається, ні до чого не довів.
— Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вби- то? — спитав я.
— На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.
Ми їхали порожньою рудуватою дорогою. Віддалік на стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї їздили на конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні хрипкі голоси долунювали до нас, як каркання. Я подивився туди, де слалися рудівські поля — на перший позір, не було в них нічого особливого. Тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно Петра. Відливали червоною іржею, а водночас темною якоюсь си-
нявою. Над ними зависло голубе небо, і здавалося, що ця рудаво-синя земля тільки його продовження. Над крайне- бом ховалося за хмару західне сонце — вечоріло. Стояла навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.
Мені здалося, що бачу в глибині того поля малу, дрібну постать, котра йде розглядаючись,— можливо, то був Дя- дечко, який і досі шукав загиблого товариша. Я показав на нього наказному сотнику, але той, здавалося, зовсім утра- тив інтерес до цієї історії. Мені ж захотілося приострожити коня і помчати до тої самотньої блукаючої людинки, але за спиною в мене сидів Стефан Савич, і коневі було б важко тягти нас по бездоріжжю. Зрештою, я знав, що і в Дядеч- ка не допитаємося ми більшого, ніж знали. Хотілося мені іншого: подивитися тому блукальцеві у вічі й прочитати в них розгадку його неспокою.
То міг бути й не Дядечко. Той міг довідатися про вбив- ство і повернутися додому сповістити родичів убитого: за якийсь час ті родичі до нас зголосяться. Та й постать серед піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я міг блу- кати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене невимовне вабили оті поля, бо сам я був серед цих людей найнеспокій- ніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах сірий спо- кій,— боявся, що настане момент, і це прийде й до мене. Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном Сави- чем — кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що він лю- бить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина пристрасть, що його гріє. Та жінка не може нікого по-справжньому лю- бити, адже вона — земля. Бере і віддає, все інше для неї — тлінь та порох.
Я спинив коня й звівся на стременах. Людина серед поля й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче п'яна, а може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде, тим глибше заходить у землю, немов спускається в пологий байрак.
— Що там, пане канцеляристе, побачили? — спитав дяк з-за моєї спини.
Я мовчки показав пугою в той напрямок. Людина й справді зникала в землі, начебто та з'їдала її. "Он вона, розгадка, — мимовільно подумалося мені,— он він — прав- дешній кінець цієї історії!"
Ми стояли й мовчки дивилися. Людина йшла вже по груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не виказу- вала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й спокійно, бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в землю, яка неквапливо й безпристрасно її покривала.
Мені здалося, що в останній момент почується крик. Роз- пачливий крик-прохання, крик-скарга і крик-печаль. Але нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має свої зако- ни — людина лишалася незворушна. Видно було тільки її голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла між ру- дувато-синіх застиглих хвиль.
ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА. ВИПИСАНІ З ЙОГО "КНИЖИЦІ"
ПІСНЯ СВІТОВА
Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить, Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить. Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає, Краплі б'ються і сміються — жінка не чекає, А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле -- Мої сльози непролийні,— серце туга щипле. Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає, Як те личко чарівниче в сутіні палає. Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо, Юж не знаю, де подітись,— занедбала люба. Бачить бог моє страждання, бачить — не збавляє, А у мене в серці чорна квітка виростає.
Спів тихий чую, птиця десь там піє, А в мене серце б'ється, тужно мліє. Тепер я бачу: день і ніч влилися, В коханні чи у герці ізплелися! Етер тепліє, нива червоніє, В рудавім пилі стежка даленіє. Приходить туга в душу і гнітить, Спинити хочу цю біжущу мить. Аж ні І Безсилля серце мені млоїть, Невгадна думка мозок непокоїть:
Нема у світі забічі-притулку, Без свого дому серцю завше мулко. Спів чую тихий, чарівниче грання, Приходить знову ще одне світання, А я у поле йду незвідь-чого, Шукати щастя, розвіту свого. Вітаю день я теплий, променистий, Що світлих рос одяг тремке намисто. "Ізгинь, печале!"—шепчу сам до себе, А туга в серці, наче чорний лебідь. Чи перебуду й чи прийду колись ще До обрію, ідо сонцем ясно блище?
ПІСНЯ СВІТОВА
Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся, Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся, І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий, В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви. І в червоному тумані раптом зрине цокіт, Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий, Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо, Кінь вогнистий і шалений — полетить розкуто. Ще хвилина невелика. . Що ся воно діє? Що це сталося у миті? Кінь чомусь шалієї Криком трусить, грива має, полум'я вергає, Землю топче, розбиває, скоку добавляє. Не торкається дороги: тінь злетіла біла — Розгорнулися по небу велетенські крила. Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді, Роздимаю, роздираю криком собі груди. Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти, Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти! О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги, Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого! Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше В те червонеє безмежжя, у криницю виші. Дай напитися із неї, не доводь пропасти, У вогненно-синю пащу не давай упасти! Кінь шаліє, хмари топче, іскри — як пороша, Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:
Дай води своєї, коню, хоч одну краплину З-під свого копита, коню, бо навік загину! Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий! Але що це? То сльозина впала з мого ока.
РОЗДІЛ II Петро утеклий перший
Рудівська історія, здається, не мала б продовження і за- лишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку ко- зака Костя Греся.
— Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим?— спитав сотник і описав Запаренка.
Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий, але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх, однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.
Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався. Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий
Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда; сам він ніколи нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамова- ним, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що від- булось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона могла знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над ре- чами занехаяними.
У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер. Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривож- ним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудів- ського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Че- рез те сів до столу й почав писати вірші власні.
Писав про море, між велетенських хвиль якого борсається човен. У тому човні був я, море — то життя наше, і не зна- ємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не дописав тих віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне завіршу- вав був знаменитий Стефан Яворський у "Арктосі вибраних планет", він порівнював із човном нашу землю й могилян- ську школу,— колись ці вірші мене вражали. Зараз же не- поясниме хвилювання і знесила бентежили мене. Відчував, що все повітря в моєму покої повне грозового неспокою, що воно тремке й колюче на дотик,— щось мене таки в цій ночі турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі було місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари. Гойдав деревами, які тривожно шуміли, і я раптом здригнувся, вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому краю його, привиділася мені самотня хатка, біля якої побачив бі- лу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до себе силою уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив за разю- чою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку картину вже бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими ву- сами. Очі його були заплющені, а над бровами та біля во- лосся запеклися рани...
Я лежав на ліжку, міцно стуливши повіки, і слухав густий шум за вікном. Думав, що існування моє можна уподібнити до прив'язаного біля берега човна. Вітрові хвилі проходять угорі, хитають корони верб, а я тільки до того прислухаю-
ся. Перед очима в мене пливла червонувато-синя мла, порі- зана струмками химерно погнутих ліній. Я лежав і викли- кав на те тло тіні, які хотів уявити живими людьми. З'єд- нував у своїй уяві Петра убитого і Петра Запаренка: мені таки хотілося розв'язати цей вузол.
І шум дерев почав перетворюватись у шелест трави, що росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко, ішов він у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий наносив і гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було кришталево- чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від того ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко коли: про- ступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось у невимі- ряній глибині, начебто підняте над травою, голубе око озер- ця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де гостював у дядька; вряди-годи він спинявся, й пританцьовував, і пив очима голубий світ, засвічуючись і сам,—цей світ дивно його наповнював. Все видавалося щедре й гарне, навіть Оришка, яку він побачив здалеку, негарна, качкувата дів- ка з широким лицем, але чорними й великими очима. Вона з'явилась із бічної стежки, на яку збирався звернути, і він спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На руці в неї висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра Запарен- ка, блиснула чорним оком і засміялася.
— Десь чи не мене надчікував, що сюди заблукав?
— Куди йдеш, Оришко? — спитав він, загороджуючи їй дорогу.
— По ягоди в ліс,— сказала Оришка,— може, проведеш?
— Хіба не маю кого проводити?—спитав із викликом.
— Це ти про Настю? — усміхнулася Оришка.— Настя тебе не любить.
— А ти любиш?
— Я люблю.
Вік засміявся так собі, просто й грайливо, бо був легко захмелений і налитий сонцем.
— А ти не бійся,— сказала вона, граючи тими очима.
— Боюся, що в лісі ти мені чаклунського зілля даси,— сказав, блиснувши зубами.— Ану, давай гляну, чи не схо- вала його в пазусі.
— То проведеш мене чи ні? — спитала Оришка. Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов по ньому і стис серце.
— йди своєю дорогою, Оришко,— сказав тихо, сходячи зі стежки.
— Чого це так раптом? То заступаєш дорогу, а то схо- диш!
— З гостини я, Оришко, хіба не бачиш? Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом обхопила за шию. Здалося Петрові, що він задихається.
— Пусти, Оришко! —смикнувся він.
— Мій будеш І — сказала вона несамовито і раптом роз- тисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу. Схопивсь і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо світилися палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту руку.
— Хіба рак свисне,— сказав він і спробував пройти гор- до повз дівчину. Вона засміялася, а за хвилю він уже поба- чив високу й повну постать, що йшла по дорозі, енергійно потрушуючи тілом.
Шум дерев перетворивсь у музику, а музик було двоє:
один витинав на бубонцях, а другий бив у цимбали; хита- виця за вікном перетворювалась у хитавицю людських тіл та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко товкла майже розплющену під ногами траву — одружувався старший За- паренко. Довколо обійстя зібрався натовп цікавих, і між них уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його, куди б він не подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла біля ти- ну і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак, чатувала за Петром, і він намагався сховатися за людські спини. Зреш- тою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю Кут- невську, дочку козака Федора Кутневського, батькового приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт висіявся йому на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх людей, що товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав бубон; Петро вже й задихатися почав, тож спинився, покинув Настю і почав витиратись хусткою.
— Може б, і мене покликав до танцю, га? — почув він за спиною голос й обернувся різко.
Побачив проти себе чорні очі і велике, широке обличчя, що світило до нього зубами, і мимохіть відхилився.
— Чого в'язнеш, Оришко? — запитав хрипко.
— Хочу потанцювати з тобою. Спершу женихався, а те- пер відвертаєшся.
Вони стояли, розгороджені тином, і Петро шукав зачіпки, щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні очі, а паль- ці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.
— Не чіпляйся,— сказав Петро, відвертаючись.
— А коли мені хочеться до тебе чіплятися,— сказала Оришка і засміялася.— Була ж тобі до вподоби, коли за- чіпав.
— Може, й була,— сказав він неохоче,— а може, й ні...
— Була, була,— кивала головою Оришка, і він почув, що його аж їсть її чорний, несамовитий погляд.— Хочеш,— за- шепотіла вона гострим шепотом,— зголошу зараз перед людьми, що намовляв мене до блуду.
— Не було такого,— злякано сказав Петро й озирнувся, чи не чує хто.
Але люди довкола все ще танцювали, танцювала й Настя Кутневська, і ніхто не мав до них діла.
— Було,— сказала Оришка.— Пам'ятаєш, коли йшла до лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?
— Ми з тобою розминулися.
— Ти мене до лісу провів. А потім?
— Я вернувся додому.
— Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.
Подивився злякано на широке, розплиле обличчя, посе- ред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий рот, що задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини зовсім чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся спускалося дво- ма косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а дві гадю- ки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не відчував до цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось йому миго- нуло в пам'яті: дорога, облита сонцем, і він іде по тій доро- зі. Ще якийсь сміх йому причувся, щось таке дивне! Ориш- ка йшла із кошиком, її чорні босі ноги вигулькували з-під подолу, а він, бувши добрим до цілого світу, став серед тої сонячної дороги й завів з Оришкою парубоцьку балачку. Погрався і, здається, торкнув грудей, відтак отверезів і пішов геть, навіть не обертаючись.