Коротка історія розвитку екології

І.Г.Іоганзен (1959) виділив чотири етапи в історії розвитку екології:

1-й – накопичення знань про життя організмів і взаємовідносин рослин і тварин в оточуючому їх середовищі;

2-й – створення екологічного напряму в межах ботанічної географії і зоогеографії в першій половині ХХ століття;

3-й – формування екології рослин і тварин як науки про адаптацію в другій половині ХІХ ст. і на початку ХХ століття;

4-й – встановлення екології як загально біологічної науки, об’єктом дослідження якої є екосистеми різних рівнів, починаючи з тридцятих років ХХ століття.

Відомо, що одночасно з розвитком людського суспільства накопичувались дані про різноманітність живих істот на Землі, особливостях їх способу життя. Навіть первісні люди вже малу уявлення про тварин, їх поведінку і спосіб життя. Але перші спроби узагальнити цю інформацію знаходимо в роботах античних філософів (Аристотель 384-322 рр до н.е.; Теофраст, 371-280 рр до н.е.). Так, Аристотель описав понад 500 видів тварин і розглянув їх поведінку, наприклад, про міграцію та зимову сплячку риб, перельоти птахів, будівничу діяльність тварин, паразитизм зозулі і т.ін. Теофраст навів відомості про своєрідність рослин в різних умовах, залежності їх форми і особливостей росту від грунту і клімату.

Великі географічні відкриття в епоху Відродження, колонізація нових країн, послужили поштовхом до розвитку систематики. Опис рослин і тварин, їх зовнішньої і внутрішньої будови, різновидності форм [1] знайшов відображення в роботах А.Цезальпіна (1519-1603), Д.Рея (1623-1702), Ж.Турнефора (1656-1708). В роботах С.П.Крашеніннікова, І.І.Лепехіна, П.С.Палласа та інших російських географів, натуралістів.

В кінці ХУІІІ століття в зоології і ботаніці почали з’являтися елементи нового підходу до вивчення організмів – їх спосіб життя вивчали в природних умовах. Так, Ж.Бюффон (1707-1788) вивчав проблеми впливу зовнішніх умов на будову тварин; Ж.Ламарк (1744-1829) створив еволюційне вчення, згідно з яким вплив зовнішніх умов є основною причиною еволюції тварин і рослин.

Початок ХІХ століття відрізняється подальшим розвитком екологічного мислення, чому сприяла поява біогеографії. Професор Московського університету К.Ф.Рульє (1814-1858) пропагував необхідність вивчення і пояснення життя тварин, їх складних взаємовідносин з навколишнім світом. Робота його учня Н.А.Сєверцева (1827-1838) «Периодические явления в жизни зверей, птиц и гадов Воронежской губернии» (1855) був першим в Росії глибоким екологічним дослідженням тваринного світу окремого регіону.

Значним поштовхом в підготовці ситуації для виникнення поняття “екологія” стали роботи Ч.Дарвіна. В 1859 р. з’явилася книга Ч.Дарвіна “Походження видів шляхом природного добору”. Ч.Дарвін показав, що боротьба за існування в природі призводить до природного добору, тобто є рушійним чинником еволюції. В 1866 році в роботі Е.Геккеля вперше з’являється поняття “екологія”.Однак термін “екологія” прижився не зразу і лише в кінці ХІХ століття завоював певну популярність. В другій половині ХІХ століття змістом екології було тільки вивчення способу життя тварин і рослин та їх адаптації до кліматичних умов. В 1877 р. К.Мебіус обґрунтував уявлення про біоценоз як про глибокі і закономірні взаємовідносини організмів в певних умовах середовища.

На основі вчення про ліс в роботах Г.Ф.Морозова і В.Н.Сукачова були розроблені основні положення “фітоценології”.

В першій половині ХХ століття питаннями взаємовідносин живих організмів з навколишнім середовищем займалися спеціалісти в області ботаніки, зоології, ґрунтознавства, географії, палеонтології, геохімії та інші. Разом з тим автори робіт у цих галузях знань не вважали свої дослідження такими, що відносяться до області екології. На ІІІ ботанічному конгресі в Брюсселі в 1910 р. екологія рослин офіційно поділилась на екологію особин (аутоекологію – “аутос” – сам) і екологію угруповань (синекологію – “син” – разом) за пропозицією швейцарського ботаніка К.Шретера. Дещо пізніше ця пропозиція поширилася на екологію тварин і на загальну екологію. Спочатку цей розподіл відносився тільки до рослинності. Звісно, що про людину мови зовсім не було.

В 1913-1920 рр. були організовані наукові товариства, засновані журнали, екологію почали викладати в університетах. В 20-х роках ХХ століття з’явилася робота В.В.Альохіна «Географія рослин». У першій половині ХХ ст. В.В.Докучаєв створив учення про грунт, який є результатом взаємодії гірських порід і живих організмів.

В 30-х роках ХХ століття сформувалася нова область екологічної науки – популяційна екологія, засновником якої став англійський вчений Ч.Ельтон. Центральними проблемами стали проблеми внутрішньовидової організації і динаміки чисельності тварин. Розвитку популяційних досліджень суттєво сприяли потреби практики – необхідність розробки основ боротьби зі шкідниками в сільському та лісному господарствах, виснаження ряду цінних промислових тварин і т. ін. Значний внесок в цю область зробили Н.А.Сєверцев, С.Шварц, Н.П.Наумов. Початок дослідження популяцій у рослин було покладено роботами Е.М.Сінського (1948). Англійський вчений Ч.Ельтон в 1927 р. видав підручник “Екологія тварин”. В 1938 р. Д.Н.Кашкаров видав перший на російській мові підручник з екології тварин.

На початку 40-х років ХХ століття в екології виникає новий підхід до досліджень природних систем. В 1935 р. А.Теслі запропонував поняття “екосистема”, в 1942 р. В.Н.Сукачов обґрунтував уявлення про “біогеоценоз”. В тому ж році американський учений Р.Ліндеман виклав основні методи розрахунку енергетичного балансу екосистем. Такий підхід дозволив ученим різних країн розраховувати максимальну біопродуктивність всієї планети, тобто той природний фонд, який знаходиться в розпорядженні людства, і максимально можливі норми видалення продукції для потреб зростаючого населення Землі. Для підтримки людської біомаси 5 млрд. землян необхідно 5×10¹⁵ ккал, а в світі виробляється біомаса, еквівалентна 6,7×10¹⁵ ккал продуктів харчування. Однак відомо, що значну частину цієї біомаси надає ліс, а він використовується переважно не як продукт харчування, а як паливо, застосовується в будівництві і промисловості. Таким чином, біомаси планети вже на даному етапі може не вистачити для харчування всього населення Землі.

Розвиток екосистем них досліджень сприяв відродженню на новій екологічній основі вчення про біосферу, засновником якого є В.І.Вернадський (1863-1945). Біосфера постала як глобальна екосистема, стабільність і функціонування якої ґрунтується на екологічних законах забезпечення балансу речовини і енергії. Запроваджений ним у вивчення біосфери кількісний підхід дав змогу оцінити масштаби біогеохімічного кругообігу речовин. Вчення В.І.Вернадського про біосферу і ноосферу в наш час є основою екологічної стратегії людства, від якої залежить його майбутнє.

На сучасному етапі визначну роль у становленні новітньої екології відіграла монографія американського вченого Ю.Одума (1986).

Перший науковий сектор екологічних досліджень в Україні створений у 1930 р. при Інституті зоології та ботаніки Харківського держуніверситету. В.В.Стачинський (1933) обґрунтував поняття біогеоценозу, як функціональної єдності біоценозу та абіотичних факторів. У 1940-1980 рр. широке визнання наукової громадськості здобули екологічні дослідження І.Г.Підоплічка, Ф.А.Гриня, С.М.Стойка, П.С.Погрібняка, Д.В.Воробйова, О.Л.Бельгардта, А.П.Травлєєва, присвячені раціональному природокористуванню, екології лісу і ландшафтів. Вагомим внеском до розробки концепції про геохімічні цикли стали роботи академіка М.Г.Холодного. На сучасному етапі широке визнання здобули екологічні праці М.Н.Голубця, К.М.Ситника і Ю.Р.Шелег-Сосонка, в яких розвинені концептуальні та методологічні основи сучасної екології. Аналізу філософських проблем у системі, “людина – природне середовище” присвячені роботи В.С.Крисаченка.

Сучасна міжнародна програма досліджень “Людина і біосфера” (МАБ) спрямована на більш глибоке вивчення основних законів взаємодії природи і суспільства.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
В природоохоронній справі	\|	Проблеми моніторингу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.