Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Принцип практики. 5 страница

Проте, у І пол. ХІХ ст. американський соціолог Л.Морган позначив терміном «цивілізація» певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. Таким чином, Л.Морган виділяє такі, основні ознаки цивілізації:

виникнення та розвиток міст;

обробка та використання металів;

виникнення письма;

поява держави та публічних органів влади;

виникнення сім’ї.

Нові теорії не витісняють старі, а продовжують існувати паралельно. Російський філософ Н. Я. Данилевський виділяв 12 автономних цивілізацій, або історико-культурних типів:

єгипетський;

китайський;

асиро-вавілоно-фінікійський, або стародавньосемітичний;

індійський;

іранський;

єврейський;

грецький;

римський;

новосемітичний, або аравійський;

германо-романський, або європейський;

мексиканський;

перуанський.

Кожний із цих типів, за думкою Н. Я. Данилевського, існує ізольовано, тому що культурно-історичні типи не перемішуються й не схрещуються між собою. Заслуга М.Я.Данилевського полягає в тому, що саме він вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій европоцентризму, а як проблему множинності цивілізацій. У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства. Під цивілізацією розуміють не тільки результати матеріальної і духовної діяльності людей, а й спосіб або технологію відтворення суспільних відносин, "соціальну організацію, що творить і відтворює суспільне життя" (П. Сорокін). Тобто, цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення. Людину, що засвоїла культуру і здатна жити та діяти в окультуреному середовищі називають цивілізованою людиною.

Типи цивілізації:

Космогенна, або традиційна - охоплює стародавній світ та епоху Середньовіччя, тобто, до епохи Відродження.

Техногенна, або індустріальна - відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям.

Антропогенна, або інформаційне суспільство- формується в наші часи. ЇЇ прикметою є бурхливий розвиток наукових знань і технологій.

Однак, як би ми не називали наше суспільство цивілізованим, в ХХ ст. насильницькою смертю загинуло більше землян ніж за всю історію людства. Розвиток науки і техніки приніс не тільки блага, але підірвав природні умови існування людини. Наслідком здатності людини панувати над природою стали екологічні проблеми.

Сьогодні поняття «цивілізація» найчастіше застосовується для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку. А також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими словами: цивілізація – це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування і усіх галузях буття суспільства.

5. Рушійні сили історичного розвитку суспільства.

Суспільство становить складну систему, що розвивається на своїй власній основі, тобто воно саморозвивається, має власні джерела розвитку. Суспільство має свій внутрішній двигун розвитку.

Двигуном чи загальним джерелом розвитку суспільства, як і взагалі будь-якого розвитку, є суперечності. Останні виступають як єдність протилежностей, які водночас зумовлюють одна одну і перебувають у боротьбі. Суперечності проявляються в усіх сферах людської життєдіяльності: економічній, політичній, ідеологічній, духовній тощо. Вони властиві будь-яким спільнотам людей (сім'ї, роду, племені, нації, народу), окремій людині, суспільству в цілому як соціальній системі.

Що ж є тією рушійною силою, яка спонукає людину діяти?

Визначальною причиною соціальних дій та спонукань є інтереси людей. Будь-яка людина унікальна і неповторна, кожна має в житті власну мету. Але кожна людина належить до певного об'єднання людей, що історично склалося, — станів, націй, народностей, сім'ї та ін., тому як частка ццього суспільства людина пов'язана з іншими людьми, що входять до цього об'єднання загальністю інтересів.

Особливе місце серед розмаїття інтересів належить матеріальним інтересам, особливо інтересам власності. Інтереси людей, надзвичайно розмаїті, але саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що об'єднує людей у певні соціальні спільноти чи роз' єднує їх. Зрозуміло, що виходячи з розмаїття інтересів, ступеня їх важливості, значимості можна відповідно класифікувати і діяльність людей. Отже, рушійні сили можуть бути впливовими лише або в певній окремій сфері суспільного життя, або в межах окремого соціального об'єднання. Можна виділити найбільш загальні, фундаментальні рушійні сили чи джерела історичного процесу.

Підтримка власного існування, виживання індивіда.

Продовження життя роду.

Задоволення самої потреби в праці, праця заради творчості, що приносить радість і відчуття повноти існування.

Боротьба з іншими людьми за привласнення продуктів праці або заради допомоги людям.

Суспільні відносини та інтереси.

Духовний потенціал.

Рушійні сили пов'язані з діяльністю людей. В основі діяльності лежать потреби та інтерес и людей.Існує психологічна формула діяльності: інтерес — потреби — стимул. Взаємодія інтересів діяльності людей проявляється через суспільні відносини.

Соціальні рушійні сили суспільного розвитку це діяльність людини, соціальних груп, верств, спільнот, в основі яких лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Питання для самоперевірки

Яке значення мають терміни “суспільство” , “суспільствознавство”, “соціум”, “суспільне життя”?

Назвіть основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.

Які існують точки зору щодо співвідношення понять “культура” і “цивілізація”? Назвіть основні ознаки цивілізації.

Які, на Ваш погляд, існують перспективи розвитку сучасної людської цивілізації?

Розкрийте діяльність як спосіб існування соціального.

Розкрити зміст поняття "рушійні сили суспільного розвитку" у соціальній філософії.

Тема 14: «ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ».

План заняття:

1.Філософська концепція людини. Праця і мова.

2. Проблема людини в історії філософії.

3. Самореалізація особи в різних сферах життя. Сенс життя.

1. Філософська концепція людини. Праця і мова.

Світ дуже «різноманітний, насичений багатьма явищами живої і неживої природи. На планеті існує декілька форм життя, серед яких білкова проявляється рослинним і тваринним світом. В усій. цій різноманітності особливо виділяється людина як істота,, що наділена розумом, здатністю мислити, свідомо діяти. Філософія давно виділяє людину як особливий біологічний вид. Є різні теорії, які присвячені сутності і призначенню людини на планеті. Всі ці теорії поділяються на дві великих рули - матеріалістичні та ідеалістичні концепції різних філоcофських теорій. Вони являють собою різний підхід до цієї проблеми. Всі філософські течії ідеалістичного спрямування тлумачать людину як творіння космосу, яке діє і розвивається лід його безпосереднім впливом. Вони вважають, що призначення людини полягає в тім, щоб виконувати волю космосу, який передбачає наперед її долю. Виразники цієї філософської концепції - астрологи, спілкуючись з космосом, можуть передбачати майбутнє як для окремих людей, так і для суспільства. Релігійна філософія твердить; що людина створена Богом і її первісне призначення було жити в раю, але за непослух людина була вигнана на Землю і тепер її призначення здобувати для себе засоби для існування в поті чола і в постійних молитвах і проханнях до Бога.

Всі напрями матеріалістичної філософії розглядають людину як істоту особливого призначення і особливих властивостей.

Людина - це біосоціальна істота, суб'єкт історичного процесу розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, наділена здатністю створювати знаряддя праці, мислити і розмовляти. Матеріалістична філософія вважає, що головною сутністю людини є її суспільна діяльність, життя в суспільстві з обов'язковими стосунками як між окремими людьми, так і між цілими соціальними групами.

Людина—мисляча істота, вона свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ, подвоює його в уяві. Однак дуже важливими факторами становлення і розвитку людини є праця і мова.

Праця - це процес взаємодії людини з природою по створенню матеріальних і духовних благ.

В усій живій природі тільки людина як істота, наділена здатністю мислити, прийшла до висновку, що природа не здатна задовольнити всі потреби людей своїми готовими продуктами. Тому вона присвятила себе вічній діяльності по створенню матеріальних благ. Працюючи, створюючи все необхідне, людина змушена була більше мислити, а це значить удосконалюватися розумово, більше становитися людиною. Отже, праця створила людину.

Мова - це засіб спілкування людей з допомогою звуків і слів. Мова виникає в процесі спільної діяльності людей як результат необхідності спілкування в процесі колективного виробництва. Мова розвивається тільки в умовах спільного життя, коли є необхідність спілкуватися з іншими. Розвиваючись як засіб спілкування, мова в той же час удосконалює саму людину. Отже, мова теж є могутнім засобом становлення і розвитку людини.

Так, як людина істота біо соціальна, то в ній поєднані біологічні і соціальні властивості. Біологічні риси проявляються в тім, що людина, як і вся жива природа, народжується, живе, дає потомство та помирає. Соціальні ознаки виявляються в тім, що людина не може жити одиноко і тому створює суспільство. В людині сконцентровані спільні біологічні і соціальні риси і риси, які розрізняють біологічні та соціальні особливості.

Спільними біологічними і соціальними рисами є:

Здатність розвиватися і самозберігатися. Як біологічний світ постійно розвивається і веде боротьбу за своє збереження, так і людське суспільство за цими ж законами розвитку і самозбереження живе.

Цілісність, відкритість і високий рівень структурної організації. Весь біологічний світ являє собою єдине ціле: процеси зародження, розвитку і відмирання в ньому проходять відкрито. В той же час він строго поділений на види, роди, сорти і т.д. Ці ж самі явища спостерігаються і в житті суспільства, для якого характерна цілісність, і відкритість розвитку і чіткий структурний склад: чоловіча, жіноча стать, поділ на нації, раси, за професійною ознакою й інше.

Здатність до відтворення собі подібних. Щодо властивостей, які розрізняють біологічні і соціальні особливості в людині слід сказати, що біологічні риси проявляються як здатність пристосуватися до змінних природних умов підсвідомо, тобто механічно, а соціальні риси такої властивості не мають. В соціальному плані людство свідомо керує своєю діяльністю по взаємодії з природою.

2. Проблема людини в історії філософії.

Людське суспільство являє собою велику сукупність людей, кожна з яких має свої індивідуальні особливості, свій внутрішній і зовнішній світ. Суспільство - це збірне поняття, яке складається з багатьох окремих одиниць - індивідів (з лат. indivsduum - неподільний).

Індивід- це одиничний представник людського роду, окремо взята людина без її біосоціальних особливостей.

Якщо йде мова пре.індивід, то мають на увазі окрему одиницю, людину без її внутрішнього і зовнішнього світу. Так наприклад, окремі одиниці збірних понять в неживій природі називають словом штука (10 штук олівців), а в людському суспільстві окрема одиниця називається індивідом.

В процесі аналізу структурного складу суспільства ще вживається поняття індивідуальність.

Індивідуальність- це вираз власного внутрішнього світу індивіда. Це індивід з його внутрішніми переконаннями, думками, поглядами, способами мислення. Індивідуальністю людина стає тільки тоді, коли набуває своїх власних, поглядів, переконань і самостійного осмислення світу.

Однак повноцінною людину вважають тільки тоді, коли вона формується як особистість.

Особистість - це людський індивід, цілісна система інтелектуальних, соціально-культурних і морально-вольових якостей, які виражаються в індивідуальних особливостях його свідомості і діяльності.

Коротше кажучи, особистість - це індивід з його внутрішнім і зовнішнім світом. Особистістю індивід стає тільки тоді, коли в його свідомості сформується своя система переконань і поглядів на світ і виробиться, відповідно до цього, своя система поведінки і взаємодії з навколишнім світом.

Коли йде мова про аналіз структурного складу суспільства, завжди вживають термін особа. Суспільство складається з певної кількості окремих осіб. Під поняттям „особа” - мають на увазі всі ті риси, які містить в собі поняття „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”. Отже особа, є продуктом тривалого історичного розвитку суспільства.

Кожна особа зв'язана безліччю невидимих зв'язків зі своїм суспільством: в суспільстві народилася, під його впливом стала особою, живе за суспільними нормами поведінки і роботи і т. д. У зв'язку з цим особа цілком залежна від свого суспільства. Яке суспільство, така й особа. Але існує і зворотний зв'язок, бо суспільство - це велика сума окремих осіб. Отже, які особи - таке й суспільство. Саме тому, суспільство зацікавлене в тому, щоб кожна особа формувалася тільки в позитивному плині, в чому не малу роль покликані відіграти бібліотеки, клубі.

Кожна особа - це „Гомо Сапієнс". А якщо особа є суб'єктом істеричного процесу, то цілком закономірним, буде вважати її господарем життя на землі, адже це людина створила всю суму матеріальних і духовних благ на планеті. Саме тому загальноприйнятою нормою життя на Землі є визнання прав і свободи кожної особи. Серед загальноприйнятих прав є право на працю на вільний вибір трудової діяльності, на відпочинок і збереження здоров'я, на житло і на частину території на Землі, на освіту, на власну систему ідей, поглядів і переконань.

Дуже важливим в цьому плані є питання про свободу. Різні філософськи концепції по-різному трактують поняття свободи, однак загальновизнаним є те, що свобода являє собою усвідомлену необхідність і право вільного вибору шляхів її досягнення. Наприклад, з настанням холодів первісна людина
усвідомила необхідність створення одягу і взуття, і свобода її полягала тут у тому, що вона вільно вибирала шляхи досягнення цієї необхідності (шляхом полювання, обробітку різних рослин й т. д.).

Людина усвідомила необхідність працювати для забезпечення умов свого існування. Тут її свобода буде в тім, що вона матиме право вільного вибору майбутньої професії.

В сучасному світі тільки в країнах повної демократії забезпечений належний рівень прав і свобод особи. Ставши незалежною, наша держава теж іде по шляху створення такого демократичного ладу, який забезпечить повний обсяг прав і свобод кожної особи.

3. Самореалізація особи в різних сферах життя. Сенс життя.

Кожна особа в своєму суспільстві турбується про своє існування і розвиток. Тому вона повинна застосовувати свої знання, уміння і силу для створення необхідних матеріальних і духовних благ. У філософії це наривають самореалізацією особи.

Самореалізація особи в першу чергу вимагає економічної діяльності, тобто здійснення тих заходів, які забезпечать їй матеріальні блага (взуття, житло, одяг і т. д), для цього потрібно мату якусь професія.

Тому для того, що реалізувати себе в економічній галузі, кожна особа прагне отримати освіту, професію і професійні навички, щоб від їх застосування в житті отримати ту частину матеріальних благ, які необхідні для власного існування. Включившись в трудову діяльність, особа отримує своє економічне задоволення у вигляді заробітної плати, розмір якої залежить від рівня досконалості її як спеціаліста і добросовісності в трудовій діяльності.

Однак, кожна особа в певній мірі реалізує себе ще і в суспільно-політичному та духовному житті.

Вона може бути обрана депутатом Ради, або просто брати активну участь в обговоренні тих проблем, які хвилюють суспільство.

В духовному житті кожна особа теж проявляє певну активність (перегляд кінофільмів, читання книг, участь в художній самодіяльності, бере участь в релігійній діяльності).

В житті кожної нормальної людини рано чи пізно наступає момент, коли вона запитує себе про кінець свого індивідуального існування. Людина — єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але неминучість власної смерті сприймається людиною не як абстрактна істина, а викликає сильне емоційне потрясіння. Першою реакцією на усвідомлення своєї смертності може бути почуття безнадійності і розгубленості, навіть панічності. Подолавши це почуття, людина все життя, що залишилось, існує, обтяжена знанням про прийдешню власну смерть, (або про необхідність неухильно виконувати заповіді Божі); більше того, це знання, хоча в більшості життєвих ситуацій воно таїться в прихованих глибинах свідомості і віри, стає основоположним в наступному духовному розвитку людини. Наявність такого знання, чи, здебільшого, віри в духовному досвіді людини в значній мірі і пояснюється гострота, з якою перед нею постає питання про зміст і мету життя.

Роздуми над цим питанням для багатьох людей виявляється вихідним пунктом у вироблені основної «лінії» життя, що підпорядковує собі поведінку і вчинки людини на різних рівнях. Відхилення від цієї «лінії» нерідко приводить до різних моральних колізій в її життєдіяльності, а її втрати — до моральної, а то й фізичної загибелі людини. Мета і зміст індивідуального життя кожної особи зв'язаний з соціальними ідеями і діями, що визначають зміст всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і трудиться, людства як цілого, його призначення, а значить, відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівні людина і людство. Цим визначається і те, якими засобами можуть чи не можуть вони домагатись своїх цілей, навіть якщо ті цілі уявляються високими, моральними.

Але навіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цінностями і використовує для їх досягнення адекватні м засоби, вона знає, що не завжди і не в усіх випадках може домагатися бажаного результату, що в моральних категоріях визначалося в усі часи добро, правда, справедливість. І виникає питання: що ж життя її — єдине й неповторне—в якійсь мірі зрівнюється з життям тих, хто живе безцільно, беззмістовно і аморально, творить зло і несправедливість) Питання це тим більше значиме, що життя людини не безконечне, а обривається смертю, небуттям (в усякому випадку земне). Чи не губить внаслідок цього зміст визначення її в моральних категоріях добра і зла, правди і брехні, справедливості і несправедливості? Люди завжди шукали виходу з цього гнітючого протиріччя, яке, здавалось би, повинно підірвати моральні основи людського буття. І знаходили його в релігійному постулаті про «безсмертя душі», або в уявленнях про «абсолютний розум» чи «абсолютних моральних цінностях», що становлять ніби основу морального існування людини.

Усвідомлюючи кінечність свого земного існування і задаючи собі питання про зміст життя, людина починає виробляти своє власне відношення до життя і смерті. І зрозуміло, що ця тема, очевидно, найважливіша для кожної людини, займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває одвічний зв'язок пошуків змісту людського життя із спробами розгадати таємницю небуття, а також намагання жити вічно і якщо не матеріально, то хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Пошуками відповіді не це питання займались усі світоглядні напрями. Філософія, якщо вона не являється догматичною, апелює перш за все до розуму людини і виходить з того, що людина повина шукати відповідь самостійно, прикладаючи для цього власні духовні зусилля. Філософія ж допомагає людині, акумулюючи і критично аналізуючи попередній досвід людства в такого роду пошуках.

Від усіх інших істот людина відрізняється найбільше тим, що на протязі всього індивідуального життя вона ніколи не досягає «мети» родової, історичної: в цьому розумінні вона — постійно не реалізована істота. Людина не задовольняється ситуацією нереалізованості і це спонукає її до творчої діяльності, яка не полягає в безпосередніх її мотивах (матеріальних та ін.). Саме тому покликання, призначення, завдання будь-якої людини — всебічно розвивати свої здібності, внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури. В цьому полягає зміст життя окремої особи, який вона реалізує через суспільство, та в принципі такий же зміст життя суспільства, людства в цілому, який вони реалізують.

Питання для самоперевірки

В чому полягає суть філософської концепції життя людини?

Яку роль в житті людини відіграє праця і мова?

Які Ви знаєте основні фактори становлення і розвитку людини?

Поясніть терміни “індивід” , “індивідуальність”, “особа “особистість”?

Яку роль відіграє особистість в історії?

Як на Ваш погляд людина може самореалізовуватись?

Як Ви визначаєте сенс людського життя?

Тема 15: «ЦІННОСТІ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА».

План заняття:

1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

2. Поняття “аксіологія”. Світ і структура цінностей.

3. Глобальні проблеми людства.

1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

Основою еволюції філософських уявлень про цінності бум давня теоретична традиція, що подавала відношення людини до світу впоглядах знань та певних цінностей.

Здавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну і середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію не піднімаючись до аналізу власне категорії "цінність", її логічного змісту. Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з'явилась у XVII ст. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональну пізнаваність світу.

Поворотним пунктом у розвитку проблеми цінностей стала філософія І.Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави до існування. Тим самим Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободи сфері природи, яка має підлягати закону необхідності. У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення.

Аксіологічний напрям у філософії почав формуватись у другій половині XIX ст. в працях ГЛотце, В.Віндельбанда, Г.Ріккерта.

В XX ст. аксіологічну проблематику продовжують активно розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність протиборства — розуму і цінностей.

Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему раціональної чи моральної (ціннісної) визначеностісвіту. Чи може людина, спираючись на власний розум, гармонійно, досконало влаштувати своє життя, чи вона мусить визнати існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати як закон.

Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціонального пізнання, вона вважалась галуззю позанаукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності — феноменами особливої природи.

Фундаментальною для теорії цінностей є проблема природи, способу буття цінностей, їх способу функціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість, вони суть вимоги, звернені до волі, цілі, поставлені перед нею. Але тоді проблематичним видавалось саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб'єкта.

Уникаючи цієї суперечності, Г.Ріккерт протиставляв світ культури як сферу панування цінностей, світові природи, де панують закони. Закони свідчать про те, що є і мусить неминуче бути, цінності — про те, що повинно бути. Цінності становлять інший спосіб буття, вони ухвалюють щось, наказують, вимагають, закликають. Усе це підштовхувало до думки про відносність, ілюзорність цінностей, що було б смертю цивілізації, яка живе доти, поки непорушні моральні закони.

Г.Лотце, В.Віндельбанд розглядали цінності, якнорми, що утворюють загальний план і основу культуротворчої діяльності.

У XX ст. розвиток теорії цінностей пішов шляхом суб'ективізації проблеми та можливості її пізнання. Цей різнобічний досвід філософських пошуків і в західній, і у вітчизняній філософії дає змогу з нових, узагальнених позицій поглянути на означену проблему.

Важливе значення проблема формування цінностей має для розвитку України в умовах формування її державності, в атмосфері руйнування колишніх пріоритетів у політиці, економіці, особливо в духовному житті нації; віднайти чіткі методологічні підстави до формування нової духовності народу.

2. Поняття “аксіологія”. Світ і структура цінностей.

Слово аксіологія, походить з грецької мови, що в буквальному перекладі означає axios — цінність і logos — вчення.

Отже, аксіологія — це філософське вчення про цінності.

Цінність— це відношення індивіда до предмета, події або явища, як до важливого для людини.

Поняття цінності в загальноприйнятому змісті означає визнання «здатності» тих або інших предметів задовольняти певній потребі або бажанню. Цінність - те, що служить засобом задоволення людських потреб-бажань. Це цінність у власному змісті або благо, або добро. Негативно оцінюється все, що перешкоджає задоволенню потреб-бажань. Це - негативна цінність або зло.

Цінність (корисність) - оцінна категорія, завдяки якій ми оцінюємо предмети з погляду їхньої відповідності нашим потребам-бажанням.

Цінності, що забезпечують життя людини, - це здоров'я й 6езопека, матеріальний статок, відносини в суспільстві, спосіб самореалізації особистості та волі її вибору. До духовних цінностей традиційно відносять моральні, правові, політичні, релігійні, естетичні, що становлять єдине ціле - буття людини в культурі.

Для людини як природної, тілесної істоти вищою цінністю є її здоров'я.

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що таке антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних думок в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль соціальних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведінки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, яктрадиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу житія членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

Існування культурних цінностейхарактеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини — працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішання, жарти, релігійні і, малят дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Принцип практики. 4 страница	\|	Принцип практики. 6 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.