Поняття народовладдя

Ідея народовладдя — одна із загальнолюдських цінностей. Вона є вихідною точкою до розуміння того, що є демократія. Відповідно до неї у суспільстві й державі в уявленні людей проходить межаміж демократією і реакцією. Ідейною основою народовладдя є концепція суверенітету, тобто верховенства влади народу, яка здійснюється в його інтересах. Саме ідея народного суверенітету відіграла стимулюючу роль у розвитку суспільства, формуванні демократичних цінностей політичного життя у різних країнах.

Найбільш повно ідея народного суверенітету була обгрунтована в працях Ж.-Ж. Руссо, Е. Сійєса, Т. Пейна, у Росії — О. Радіщева та ін. прогресивних мислителів. Ці ідеї знайшли свій відгук і в Україні, зокрема різні форми її відстоювали С. Подолинський, М. Драгоманов, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевський. Останній писав, що "в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу — це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, це його право обрахуватися з нею".

Ідея народовладдя свого часу знайшла вираз і у конституційних проектах, державних документах, нарешті у Конституції УНР 1918 р. Так, у проекті, запропонованому 1905 р. групою членів Української Народної Партії під назвою Основний закон "Самостійної України" Спілки народу українського, утверджувалось, що "уся влада належить народові українському. Основний закон встановлює, як нею користуватись". У Четвертому Універсалі Центральної Ради зазначалось, що влада, в Україні "буде належати тільки народу України, ім'ям якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу — селян, робітників і солдатів...". Що стосується Конституції УНР 1918 р., то друга її стаття проголошувала: "Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом.

Однак проголосити принцип народовладдя — це важлива, але тільки частина справи. Великого значення набуває питання про механізм його реалізації, щоб воля народу відображувала його дійсні інтереси, не вступала у протиріччя із загальновизнаними принципами демократії, гуманізму, справедливості. Багато філософів, правознавців протягом усієї історії розвитку людства звертались до цього питання, намагаючись його вирішити. Недаремно Платон і Аристотель висловлювались у свій час про "урегульовану демократію", яка протистоїть "охлократії" — "владі натовпу". Ще виразніше висловлюється про це наш сучасник, відомий австрійський політолог К. Поппер: "Нам давно вже час зрозуміти, що питання "Хто повинен мати владу у державі?" є малозначущим порівняно з питанням "Як здійснюється влада?" і "Чи не багато влади зосереджено у руках тих, хто її має?". Ми повинні зрозуміти, що усі політичні проблеми врешті-решт мають інституційний характер, через те у політиці важливі не стільки особисті думки, скільки юридичне оформлення політичних проблем, і що прогрес на шляху до рівності можна забезпечити тільки за допомогою інституційного контролю над владою".

Слід зазначити, що саме цьому питанню політичні інститути, які забезпечують здійснення влади, недостатньо приділяли уваги не лише за радянських часів, а ще й нині. Тому народовладдя часто-густо має спрямованість протилежну змістові, який в нього закладено. У зв'язку з цим постає і більш загальне питання, а чи вірно те, що матеріалістичний погляд на суспільство слід пов'язувати з визнанням лише економічних пріоритетів, обумовленістю політики економікою.

Наприклад, відомий французький соціолог Реймон Арон вважає, що політика щодо людини є важливішим, ніж економіка, тому, що політика безпосередньо торкається самого порядку його існування. Жити по-людськи — це жити серед особистостей. Взаємовідносини людей — основний елемент будь-якого співтовариства. Відтак, форма і структура влади безпосередньо більш впливають на спосіб життя, ніж будь-яка інша сфера суспільства.

Як би там не було, яку б конкретну політику не здійснювала будь-яка держава у той чи інший період своєї історії, нехай навіть тоталітаристський, вона була в певному розумінні об'єднанням великої кількості людей — її громадян. Народ, влада і територія завжди будуть складовими ознаками держави. І не випадково, що дві з них становлять складові народовладдя, органічно поєднуючи народовладдя з державою. Це ще один аргумент на користь того, щоб іншими очима подивитися на державу, саме на демократичну правову соціальну державу, на зразок якої постало питання розбудови української державності.

Що ж таке держава не з марксистсько-ленінської, а з дуже поширеної у світі загальногуманістичної позиції? Ось що пише з цього приводу один з видатних російських філософів і політичних мислителів XX ст. І. Ільїн: "Сутність держави полягає у тому, що мають і визначають, — крім своїх різних і приватних інтересів і цілей, — ще єдиний інтерес і єдину ціль, а саме: спільний інтерес і спільну ціль, тому що держава є якась духовна община...

Дух народу, національна культура, батьківщина, державний устрій, державна влада, законодавство, суд, правопорядок, громадянський мир і т. ін. суть такі предмети (або, можна -сказати, інтереси, цілі, благо), які належать усім синам батьківщини, усім громадянам сукупно і разом.

Ми — єдина духовна і правова громада, якою управляє єдина верховна влада, пов'язана єдністю життя, творчості та історичної долі. Ми — держава". Держава, продовжує Ільїн, це спільність, солідарність, корелятивність усіх громадян.

Цілком очевидно, що розуміння держави саме таким чином дає широкі можливості для конструювання народовладдя як істотної, найбільш глибокої основи держави. Народовладдя стає невід'ємним від самого поняття держави. Народовладдя — це влада, що здійснюється народом задля своїх інтересів. Найістотніше питання цієї проблеми — наскільки реальна влада народу, наскільки народовладдя є дійсним, які класи, нації, соціальні групи чи весь народ ним користуються.

Не випадково, починаючи з античних часів, ця проблема була у центрі уваги видатних мислителів. Саме її користь для народу закладав Аристотель в основу критерію, визначаючи найкращу форму держави. Про владу народу, як один з видів влади (інші види — це влада консулів і сенату), писав Полібій, захищаючи як найкращу змішану форму правління. Цицерон як важливу її ознаку відзначав повноваження влади народу, яку практично здійснювали народні збори і народні трибуни.

Принцип народовладдя як органічна основа демократичного ладу проходить через усю історію політичної думки, сприяючи формуванню ідей гуманізму і прогресу. Народовладдя — це одна з найголовніших форм виразу соборності у суспільстві, а інтенсивність, дієвість цієї соборності прямо залежить від того, яким є народовладдя, його реальність. Природно виникає питання про найважливіші позитивні риси, які мають бути притаманні народовладдю. Ймовірно, найсуттєвішою ознакою має бути співвідношення народовладдя із статусом особистості, людини і громадянина. Справа у тому, що народ — це не якась безлика маса, а соціальна структура, в якій кожен індивід окремо визначений, є об'єктом відповідних соціальних взаємодій, у тому числі пов'язаних з державними функціями, які мають управлінський характер.

Історія розвитку людства свідчить”, що демократичне вирішення проблеми можливе тоді, коли у центр розвитку всієї суспільної системи ставиться людина, коли соціальна цінність народовладдя розглядається в органічному зв'язку з інтересами, потребами і волею членів суспільства, коли народовладдя є вираженням дійсно колективної волі, яка базується на урахуванні різних точок зору і позицій. За такого підходу народовладдя не тільки не ігнорує приватні Інтереси особи, а навпаки, уможливлює їх максимальне задоволення. Зважаючи на висновок Гегеля, що у суспільстві увага до особистого інтересу набуває характеру загального інтересу суспільства, ми маємо змогу стверджувати, що у справді демократичній державі народовладдя є виразом особистих інтересів членів суспільства. Тільки за цієї умови можна визнати народовладдя за політичний режим, державний устрій у цілому, як такий, що відповідає загальновизнаним стандартам соціальної справедливості і гуманізму.

Поняття справедливості різні мислителі тлумачили по-різному. І це зрозуміло, оскільки воно дуже широке за обсягом. Його можна розглядати і у загальнофілософському аспекті, і в плані конкретних суспільних відносин, зокрема як підхід до організації та здійснення народовладдя.

Основними рисами, притаманними народовладдю саме у цьому конкретному розумінні, слід вважати: а) рівне виконання усіма громадянами тих громадянських обов'язків, які пов'язані для них з самим фактом громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя у суспільстві і державі. Для розуміння суті цієї ознаки можна навести слова І. Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей "державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднується із свободою усіх інших"; б) рівність громадян перед законом; в) діючі у державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів; г) у державі діє справедливий суд; д) рівний розподіл між усіма громадянами благ, які пов'язані з їх життям у відповідній державі.

Поряд із справедливістю духовною основою народовладдя виступає і гуманізм. Це виключно важливе положення як з теоретичного, так і практичного боку. Справа в тому, що народовладдя є виразом у суспільстві колективного владного початку; гуманізм, навпаки, не ігноруючи колективізму, орієнтується на кожну конкретну особистість і за основне вихідне положення етики вважає свободу і добробут кожної людини. Завдання у тому, щоб поєднати ці два підходи. Це добре розуміли представники ліберального напряму. Так, І. Бентам вважав, що головне завдання у тому, щоб зробити щасливим найбільшу кількість людей. Але у подальшому розвитку принцип утилітаризму, який сповідував Бентам, все більше втрачав свою гуманістичну основу, переходячи на позиції безособової доцільності.

У наш час склалися сприятливі умови для того, щоб принцип гуманізму насправді став ідейною основою народовладдя. Цей принцип пов'язаний із визнанням світовим співтовариством людини, її прав і свобод найбільшою загальнолюдською цінністю. Отже, беззаперечним є те, що ніякі державні чи громадські інститути, у тому числі й народовладдя, не можуть існувати, якщо вони у тому чи іншому прояві суперечать загальновизнаним інтересам, правам і свободам людини.

Суспільна діяльність, як зазначав Альберт Швейцер, руйнує моральні переконання, якщо при її здійсненні не докладено максимуму зусиль для додержування гуманності вчинків. Той, хто, посилаючись на зверхособисту відповідальність, не замислюючись, жертвує людьми й щастям людей, коли це здається йому необхідним, безумовно, чогось досягає. Але найвищі досягнення йому недоступні. Він володіє тільки зовнішньою, а не внутрішньою силою. Вияв духовної сили ми відчуваємо лише тоді, коли люди помічають, що наші дії не автоматичні, усякий раз відповідні до одних і тих же принципів, що у кожному окремому випадку ми боремося перш за все за гуманність.

І ще одне коротке зауваження з дуже великим смисловим значенням: "Отже, ми служимо суспільству, не віддаючи себе йому у жертву. Ми не дозволяємо йому опікати себе у питаннях етики... Ні на одну мить не повинно залишати нас недовір'я до ідеалів, які створює суспільство, і переконань, які у ньому панують. Ми знаємо, що суспільство... має намір обманювати нас стосовно питань гуманності".

Цей вислів можна розуміти в тому плані, що, реалізуючи народовладдя, здійснюючи взагалі ті чи інші управлінські дії, треба уважно слідкувати за тим, щоб гуманістичний підхід завжди брався до уваги, щоб не тільки загальна спрямованість народовладдя, але й конкретні методи його здійснення, зміст управлінських дій повністю відповідали принципам гуманізму.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Організація народовладдя та його основні інститути

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.