МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
|||||||
Організація народовладдя та його основні інститутиЗагальною базою організації дійсного народовладдя є громадянське суспільство. Саме у такому суспільстві народовладдя, головним елементом якого є загальна воля усіх вільних особистостей — членів суспільства, одержує найповніший вираз, однак і шлях до цього ідеалу повинен бути демократичним і гуманним. Саме шляхом, а не кінцевою метою повинно бути формування громадянського суспільства у його традиційному розумінні, де головним є ліквідація відчуження, яке робить людину духовно і фізично хворою. Розвиток громадянського суспільства поступово приводить до сучасної стадії розвитку "західних демократій", яким притаманні різні найменування ("відкрите суспільство", "велике суспільство", "благодатне суспільство" тощо). Щодо здійснення народовладдя відкрите суспільство порівнюється із суспільством стародавніх Афін часів Перікла, найсуттєвішою ознакою якого було те, що кожна людина у ньому є вільною у своїй поведінці, а тому має приймати самостійні рішення. Цьому суспільству притаманна віра у людину, її розум. Хоч ці суспільства ще далеко не досконалі (у них є злочинність, зловживання свободою ринку), проте вони більш вільні, значно справедливіші порівняно з тими, що існували у світі раніше. Все це схиляє до думки про необхідність використання досвіду західних демократій при формуванні дійсного народовладдя в Україні. Доцільно дати хоча б коротку характеристику складовим народовладдя, зокрема — поняттям "народ" і "влада", без чого сутність питання не буде визначеною. Необхідно підкреслити, що народ — це не будь-яке безформне об'єднання великої кількості людей. Натовп, юрба не є демократією. Демократія — це завжди перетворення хаотичної кількості у самодисципліновану якість, де людина і народ у цілому стають господарем самі собі, Демократія, якщо вона справжня, є найпереконливішим свідченням здатності народу, членів суспільства до самоврядування і владування. У свою чергу, ці якості безпосередньо пов'язані з формуванням відповідного політичного характеру у народу загалом і особистостей зокрема, з дисципліною свідомості їх і волі. Народ слід розглядати як категорію, що відрізняється розумною мірою організованості і відповідальності, головною суттєвою ознакою якого є задоволення розумних інтересів і потреб. Народ — це сукупність індивідів, що мають певні, пріоритетніші щодо державної влади, права. Перефразовуючи відоме англійське прислів'я, можна сказати, що загальний інтерес народу повинен бути особистим інтересом кожної людини, і навпаки, індивіди, які складають народ, стають громадянами держави і у своїй єдності є суб'єктами народовладдя, носіями суверенітету народу. Суверенність є однією з ознак реальної влади, іншими її ознаками є воля і сила, які спроможні забезпечити здійснення цієї влади. Але не слід зводити все до фізичної сили, вияви останньої можуть бути різними і, можливо, саме у державній сфері сила влади виявляється у її здатності до компромісу, на якому базується "усяка організація і взагалі усяке суспільне життя". Саме народовладдя, його принципи і функції визначають діяльність усіх політичних інституцій, бо вони "...діють або не діють залежно від належності до влади, від того, як вона використовується у зв'язку з розподілом ресурсів, регулюванням взаємовідносин, а також від того, чи сприймається її функціонування законним і справедливим, насильницьки нав'язаним чи добровільно визнаним. А все це визначається характером політичної влади". Подібно до того, що народ є джерелом державної влади, народний суверенітет повинен бути джерелом суверенітету держави. Останній обмежений виключно необхідністю додержання прав і свобод громадян. Народ має невід'ємне право як встановлювати, так і змінювати форми державного правління. Саме тому встановлена демократичним шляхом державна влада є найбільш легітимною, тобто такою, що відповідає ціннісним ідеалам, що склалися у суспільстві. Така легітимація держави та усіх напрямів й діяльності є основою суспільної єдності, запорукою успішного функціонування політичної системи країни. Легітимізація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади. Отже, легітимізація державної влади повинна відбуватися шляхом її делегування від одного суб'єкта — народу, іншому суб'єкту — державі, до якої переходить влада народу. Цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами і нормами, передусім принципом поділу влади. Згідно з цим принципом, народ, обираючи своїх представників, делегує їм лише ті владні повноваження, які віднесені до компетенції законодавчої гілки влади. Наступний розподіл прав і повноважень між органами державної і судової влади здійснюється конституційним шляхом, як правило, за участю загальнонародного представницького органу. Цей орган є у державі первинним. Він "старший партнер у системі поділу влад". Усі інші (за винятком президента, який обирається всенародно) є похідними від народного представництва. Саме воно, як і всенародно обраний президент, має вищий ступінь легітимності. Окреме питання — вибори Установчих Зборів, їм народ делегує всю повноту установчої влади, що йому належить. Тому вони вирішують основні органічні питання, пов'язані з формуванням державних органів. Легітимізація влади може бути здійснена і шляхом прямого волевиявлення народу на референдумі. Історія знає приклади такого підходу. Це спостерігаємо і у творах деяких ідеологів і політичних діячів від Ж.-Ж. Руссо до Ш. де Голля, які надавали перевагу прямому народоправству як більш яскравому вияву демократії, тим більш, що суверенітет, згідно з поглядами Руссо, не може бути відчуженим. Тому всі рішення парламенту, особливо у сфері державного устрою, мають набувати юридичної сили лише після їх утвердження суверенним народом. Така концепція викликає ряд заперечень. Більше того, визнаючи корисним поєднання прямого народоправства з функціями народного представництва, більшість теоретиків-державознавців надають перевагу представницькій демократії, підкреслюючи ряд її переваг перед народоправством. У зв'язку з цим вони звертають увагу на державну практику, де спроба здійснення прямого народоправства спостерігалась головним чином у масштабах малих державних утворень (наприклад, деякі швейцарські кантони). Дж. Стюарт Мілль з цього приводу відзначав: "У суспільстві, якщо воно за розміром більше маленького міста, всі члени особисто можуть прийняти участь лише у дуже незначній частині громадських справ, ідеальним типом форми управління може бути лише представницька". Перевага парламентського шляху прийняття законів полягає у тому, що вони можуть бути детально обговорені в комісіях і на сесії, що в підсумковому рахунку, як правило, забезпечує більш якісний результат. Тому вважається, що "представницьке управління дає більше шансів на одержання справедливого, корисного, раціонального законодавства, ніж управління пряме". Таких результатів не можна досягти шляхом референдуму, де вимагається тільки однозначна і коротка відповідь: "згоден" чи "не згоден" щодо законопроекту в цілому. Ось чому ще Ш. Монтеск'є зазначав, що народ має робити через своїх представників усе те, що він прагне зробити сам. Він вбачав велику перевагу представників у тому, що тільки вони здатні детально обговорити і вирішити справи, до чого народ в цілому не підготовлений. Професійність народного представництва, його спроможність прийняти, коли це необхідно, компромісні рішення, які відображають точку зору різних політичних сил, дозволяє запобігти внутрішнім конфліктам. Юридична література наводить чимало визначень щодо того, як у представницьких органах "точки зору різних груп, що часом мають значні відмінності, примирюються таким чином, що результатом є єдине рішення". Загальне уявлення про зміст роботи верховного представницького органу наводить перелік властивих йому принципів, якими, зокрема, є: його виборність; підзвітність перед виборцями; поєднання роботи на сесіях, в комісіях і в окрузі; рівноправність депутатів та їх об'єднань; узгодження думок різних політичних сил і прагнення до консенсусу; суворе додержання регламенту; поєднання законодавчої, установчої і контрольної діяльностей; вирішення питань більшістю голосів; урахування прав меншості при формуванні структурних підрозділів і обговоренні питань. Представництво як правовий інститут може бути засновано на різних засадах. Г. Єллінек виділяв системи представництва, що грунтуються на визначених законом принципах виборності, спадкоємства або призначення. Він займався проблемами представництва при мажоритарній і пропорціональній виборчих системах, а також акцентував увагу на класовій сутності представництва. Б. Чичерін розрізняв такі представницькі органи, як виборні, дорадчі, змішану форму представництва у конституційних монархіях, особливе представництво у складних державах. Слід також розрізняти органи первинного і вторинного представництва. Перші утворюються безпосередньо шляхом народного голосування. Вони і обирають органи вторинного представництва, до яких можна віднести уряд держави, якщо весь його склад затверджується парламентом. В Україні органами вторинного представництва є Верховний Суд, Конституційний суд. Вищий арбітражний суд. Історії народного представництва відомі центральні і місцеві представницькі органи, органи станового, національного, корпоративного представництва. Окремо слід торкнутися питання про колегіальні та одноособові представницькі органи. У системі центральних органів України органами первинного представництва є Верховна Рада і Президент. Як парламент, так і Президент обираються всенародним голосуванням і у цьому плані вони є представниками народу. Але депутатський корпус, крім того, представляє (особливо враховуючи діючу мажоритарну систему) ще й регіональні та групові інтереси населення виборчих округів, кожен з яких має в парламенті своє персональне представництво. Інакше кажучи, обраний народом Президент представляє загальнонародні інтереси, а Верховна рада поряд із загальнонародними (через весь депутатський корпус) представляє також місцеві, партійні, групові та інші інтереси (через кожного депутата як представника своїх виборців). Тому з точки зору широти представництва пріоритет у системі державних органів прийнято надавати парламенту. При цьому не зважають на те, що Президента як окремого індивіда обирає весь народ, а кожного з депутатів — лише виборці окремого виборчого округу. Цілком можливо, що в інших виборчих округах багато хто з депутатів не одержали б відповідного мандата. Важливим є положення про те, що всенародне представництво має відображати стан і характер розвитку суспільства. Воно "повинно бути не збориськом суперечливих точок зору, яким є суспільство, а центром, в якому сконцентровано головні політичні напрями, що набули вже сили у народі, а тому мають значення і для держави". Щодо окремих депутатів, то кожен з них є представником усіх виборців, а не тільки, як вважав, наприклад Б. Чичерін, органом більшості, що його обрала. Його юридичним обов'язком, як в умовах загального, так і імперативного мандата, є захищати загальні інтереси своїх виборців, включаючи інтереси і тієї меншості, яка голосувала проти нього, тобто захищати інтереси всього народу. Розглядаючи проблеми, пов'язані з народовладдям, необхідно торкнутися і питання про співвідношення теорії народовладдя і теорії "поділу влад". Тим більше, що це питання після прийняття Конституції України 1996 року стає одним з актуальніших для нашої політичної практики. У всіх цивілізованих країнах орган загальнонародного представництва є законодавчою гілкою у системі поділу влад. Саме через закони він повинен здійснювати народовладдя. Водночас поділ влад грунтується на рівновазі усіх гілок, що її представляють, на їх взаємостримуванні. Виходячи з цього, слід вважати, що у межах своєї компетенції народовладдя чинить не тільки законодавча, а й виконавча, і судова влада. Тому замість принципу повновладдя верховного представницького органу, що проголошувався протягом тривалого часу, але був не більш як гаслом, зараз у теорії і практиці керуються тим, що сфера дії законодавчої влади обмежена, вона не приймає рішень щодо питань, які входять до компетенції виконавчої або судової влади, або вирішуються шляхом референдуму. Має рацію Б. Сіган, який пише, що "треба обмежити владу законодавчих органів так, щоб вони не мали змоги втручатися у законні приватні справи людей". І все ж таки абсолютної рівноваги влад у суспільному житті практично не існує. Законодавча влада, безумовно, займає провідне місце у системі поділу влад, і це пояснюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію останніх спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне представництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здійснює як законодавчі, так й інші важливі державні функції. Це добре розумів ще Дж. Локк, який виходив із взаємодії влад у державі, але визнавав їх взаємопідпорядкованість і вважав, що законодавча влада у разі необхідності повинна бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів суспільства виходять з неї і підлеглі їй. Виходячи з наведеного, стосовно парламенту більш правильно було б мовити про владу прямого загальнонародного представництва, головною функцією якого є видання законів, що визначають характер діяльності і компетенцію державних органів, належних до інших гілок влади.
Питання для засвоєння матеріалу: 1. Що таке ідея народовладдя в історії політико-правової думки? 2. Які головні аспекти співвідношення категорій: "народ", "влада", "держава"? 3. Які основні риси народовладдя? 4. У чому полягає сутність головних принципів народовладдя? 5. Що передбачає організація народовладдя? 6. Яким повинен бути механізм здійснення народовладдя? 7. Як співвідносяться поняття: "суверенітет народу", "суверенітет нації", "суверенітет держави"? 8. Що є первинним — громадянське суспільство чи держава? 9. Як повинна здійснюватись легітимізація влади? 10. Пряме народовладдя, що це таке? 11. Які головні засади і види представницького народовладдя? 12. Відповідно до якої теоретичної моделі повинні будуватися взаємовідносини представницьких й інших державних органів? 13. Чи повинен існувати інститут делегування законодавчих повноважень?
ТЕМА 10
|
||||||||
|