Зовнішньополітичні настанови СРСР і

о закінчення другої світової війни радянсь зовнішня політика підійшла з базовими тринальними настановами, які було сформул вано В. Леніним, а потім оформлено й закріплено в ро правління Й. Сталіна. її основу становило розуміння торинного процесу як протиборства та зміни суспіль

|т_ема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин ¹ та біполярність повоєнного світу

І економічних формацій: капіталізм приречений, на зміну йому неминуче прийде комуністична формація як підсумок розвитку людства. Міжнародні відносини є похідними від цього процесу і являють собою специфічну форму класової боротьби — основної рушійної сили всіх явищ та процесів у міжнародному житті. Класовий підхід передбачав орієнтацію на «світову революцію» та її підтримку Радянським Союзом. СРСР проголошувався опло-Ітом усіх сил миру, демократії та соціального прогресу, І йому відводилася авангардно-революційна роль у світовій історії, особливе, месіанське призначення. З існуванням старої, капіталістичної формації пов'язувалася неминучість нових війн, отже, запобігання війнам вважалося | можливим лише через ліквідацію імперіалізму.

З цих фундаментальних витоків радянської зовніш-Іньої політики бере початок відверта несумісність го-Іловних принципів, що їх постійно декларувало радянське І керівництво, — пролетарського інтернаціоналізму та І мирного співіснування держав з різним соціальним І ладом. Такий концептуальний дуалізм, утілюючись у І практичній політиці, посилював класову двополюсність І міжнародних відносин в умовах, коли керівні кола [капіталістичних країн і без того скептично ставилися до І ідеї «мирного співжиття». Становище загострювалося І тим, що тоталітарний соціалізм сталінського гатунку не І був схильний до конструктивного міжнародного спіл-I кування. Пануюча в Радянському Союзі психологія І «фортеці в облозі», замкненість позбавленого демократії І суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість і І підозрілість, —усе це давало підстави ініціаторам «хрес-I тових походів» проти соціалізму представляти радянську | державу як уособлення образу ворога.

Досвід формування й діяльності антигітлерівської І коаліції під час другої світової війни важко переоцінити: І він довів можливість взаємодії держав з різним І суспільним устроєм. Проте цю взаємодію навряд чи І можна охарактеризувати як стратегію мирного спів-I існування. Спільні дії СРСР, США, Великобританії та І шших союзних держав розгорталися не в мирні часи, а в | Умовах війни й диктувалися імперативом досягнення

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

І т є м а 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

спільної мети — розгрому фашистської Німеччини мілітаристської Японії.

У повоєнні роки двоїстість у підході Радянської Союзу до проблем мирного співіснування та пролетарсі кого інтернаціоналізму збереглася й навіть посилилас^ Глибинні зрушення у співвідношенні сил на світої" арені, небувале зростання міжнародної ваги СРС розцінювалися як сприятливі умови для послідовної втілення в життя ідеї пролетарського інтернаціоналізму' невпинного розширення меж «радянської імперії», рення у Східній Європі й на Далекому Сході єдиної «табору», керованого з Москви. Все це відсувало мирі співіснування на другий план, і воно розглядалося як тактичний засіб для досягнення сталінсі стратегічної мети — «усунення неминучості війни хом знищення імперіалізму».

В основоположній промові перед виборцями 9 лютої! 1946 р. Й. Сталін так окреслив ситуацію і завдання СРГ на повоєнний період: перемога у війні означає перемо^ радянського суспільного ладу, який є більш тєздатним і стійким порівняно з нерадянським сусі ним ладом; кризи, катастрофи й війни є наслідкс розвитку світового капіталізму, і нові війни є минучими; Радянський Союз має бути готовим до ноі війни й гарантувати свою безпеку за допомогою нарої вання економічної могутності (ставилося заі збільшити виробництво чавуну в 10 разів, виплавку стї — в 15, видобуток нафти — в 4 рази, і все це пре найближчих трьох п'ятирічок). Рефреном цього висі була реанімація трактування мирного співіснування тимчасового мирного перепочинку перед неминуче сутичкою з капіталістичним оточенням.

У вересні 1946 р. посол СРСР у США М. Новиков запит міністра закордонних справ СРСР В. Молото^ підготовив аналітичний огляд «Зовнішня політика СІ в повоєнний період», яку можна назвати «довгою грамою» Новикова за аналогією з «довгою телеграмо! Кеннана (лютий 1946 р.). В огляді констатувалося, повоєнна зовнішня політика СІЛА характеризує прагненням до світового панування, і робився висної що США готуються до війни з Радянським Союзом,

ЗО

є в очах американських імперіалістів головною перешко-I дою на шляху СІЛА до світового панування. Аналітичний І огляд Новикова відповідав віянням та настроям у І кремлівських коридорах влади і сприяв виробленню І курсу на конфронтацію зі США Впевненість сталін-Іського керівництва в правильності обраного курсу під-Іживлювалася оприлюдненими навесні 1947 р. «доктриною ] Трумена» та влітку того ж року «планом Маршалла», які І було сприйнято й кваліфіковано в СРСР як ворожі інте-Іресам країн Східної Європи, насамперед Радянського І Союзу.

Посилення радянською правлячою верхівкою кон-Іфронтаційного навантаження політико-доктринальних (настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянської Ідипломатії, а також бачення сучасного світу, яскраво І виявилися в «доктрині Жданова», що її було сформульовано в доповіді секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова на шараді дев'яти комуністичних і робочих партій у вересні 11947 р. в Польщі. «Доктрина Жданова» базувалася на (концепції «двох таборів», які сформувалися у світі після Ідругої світової війни. Згідно з доповіддю, «імперіа-Ілістичний та антидемократичний табір» на чолі зі США (ставить перед собою мету зміцнення імперіалізму, боротьбу з соціалізмом та демократією, встановлення американського світового панування; «антиімперіалістичний Іта демократичний табір» на чолі з СРСР веде боротьбу ■проти загрози нових війн та імперіалістичної експансії, за Ізміцнення демократії та викоренення залишків фашизму. (Поступки політиці США та імперіалізму прирівнювалися

цо «мюнхенської політики», яка призвела до заохочення (гітлерівської агресії. За такої постановки питання місця політики «мирного співіснування», яка, втім, радиційно згадувалася в доповіді, практично не залиша-|лося.

На нараді Інформбюро компартій в Угорщині в другій (Половині листопада 1949 р. лінію на всебічне викриття (американського імперіалізму було продовжено й мширено. Секретар ЦК ВКП(б) М. Суслов заявив, що [правлячі кола США й Великобританії, які очолюють ■імперіалістичний табір, проводять політику агресії, (Політику підготовки та розв'язування нової війни, спря-

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД-1 НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» І

Гема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин та біполярність повоєнного світу

мовану на завоювання світового панування. Та чином, створювалася вкрай спрощена картина світу. 1 одного боку — постійно «агресивний» та «криваві імперіалізм, який здійснює активну підготовку до вії' СРСР, з іншого — «прогресивний» Радянський Сов який неухильно виступає за «мирне співіснування».

Й. Сталін, який правив Радянським Союзом до бе{ ня 1953 р., до кінця своїх днів дотримуючись чорне білого бачення світу, незмінно підкреслював запеклість •' абсолютну непримиренність суперечностей між капіт лізмом і соціалізмом, принципову несумісність систем| фатальну неминучість нової війни, доки СРСР переб> «у капіталістичному оточенні». Ці погляди діст відображення в останній роботі Й. Сталіна «Економічі проблеми соціалізму в СРСР» (1952). Знову обґрунтовую^ тезу про історичну зумовленість та неминучість загальну кризи й розпаду світової капіталістичної систем И. Сталін підкреслював, що доки зберігається імперіа лізм, залишається в силі неминучість війни. Звідс висновок: «щоб усунути неминучість війни, треба зі щити імперіалізм».

Після смерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрії та зовнішній політиці СРСР відбулися багатоплано^ зміни. В роки правління М. Хрущова теоретико-пс принципи й норми, що визначали зовнішню полії Радянського Союзу, зазнали істотного переосмислення і трансформації. Переломним у цьому сенсі став XX з' КПРС (лютий 1956 p.), зовнішньополітичні положеі якого було розвинуто на XXIз'їзді партії (січень—л 1959 p.)і закріплено в новій програмі КПРС, прийняті XXIIз'їздом партії в жовтні 1961 р.

По-перше, йшлося про ревізію сталінської теоретичні схеми, згідно з якою світова війна є неминучою, до* існує капіталізм. Стверджуючи, що єдиним джерелої воєнної небезпеки, як і раніше, залишається імперіалізм М. Хрущов заявляв про виникнення реальної моз запобігти світовій війні, виключивши її з суспільства на основі зростаючої переваги сил соціалізм над силами імперіалізму, сил миру над силами війни сучасних умовах. Це означало остаточну відмову від тез профатальну неминучість війни.

По-друге, М. Хрущов рішуче відійшов від сталінського трактування мирного співіснування як збройного перемир'я, відсутності стану війни між двома непри-нренно антагоністичними системами. Мова йшла не ~ие про їх співіснування, а й про необхідність по-.„.ліення відносин, зміцнення взаємної довіри та співробітництва. Ленінський принцип мирного співіснування оголошувався генеральною лінією зовнішньої політики Радянського Союзу, завданням номер один у міжна-одних справах. У новій програмі КПРС підкреслю-алося, що «мирне співіснування соціалістичних і ка-[італістичних держав є об'єктивною необхідністю розвитку людського суспільства. Війна не може й не повинна слугувати засобом вирішення міжнародних іблем. Мирне співіснування або катастрофічна війна — це так поставлено питання історією». Разом з тим ограма визначала мирне співіснування як «специфічну юрму класової боротьби» між соціалізмом та капіталізмом світовому масштабі. Ця теза стійко повторювалася в артійно-державних документах СРСР аж до XXVII з'їзду '"?С (лютий—березень 1986 p.). Таке трактування рного співіснування означало, що радянське ке-Ьівництво, як і раніше, покладало в основу зовнішньої (іолітики класовий підхід та реалізацію «класових ересів» міжнародного пролетаріату у всесвітньому мас-абі. Ключовими моментами виступів радянських церів того часу залишалися ідеї про необхідність себічного зміцнення «табору соціалізму», світової Іоціалістичної системи, а також усілякої підтримки Національно-визвольного руху колоніальних і залежних рродів як «інтернаціонального обов'язку» КПРС і

По-третє, нове радянське керівництво почало ідходити від сталіністського сприйняття СІЛА як «най-епримиреннішого та найлютішого ворога». У доповіді а XX з'їзді КПРС М. Хрущов закликав покласти в осно-У Радянсько-американських відносин п'ять відомих ринципів мирного співіснування, розвивати між СРСР і jjWA Дружні стосунки для зміцнення миру в усьому світі.

Хрущов неодноразово підкреслював особливу спільну 'Повідальність двох великих держав — СРСР і СІЛА —

9-302

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

|т_ема 1 Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин ¹ та біполярність повоєнного світу

за запобігання ядерній катастрофі та врегулюв конфліктів у різних «гарячих точках» Землі.

Прихід у жовтні 1964 р. до керівництва партією і, жавою Л. Брежнєва та його «команди» не кардинальних змін в концептуальні основи зовні політики СРСР. Як і раніше, її двома голові «китами» залишалися мирне співіснування і щ тарський, соціалістичний інтернаціоналізм. Водночас теоретичній інтерпретації та практичному втіленні принципів виявилися певні новації.

По-перше, на відміну від М. Хрущова, який прої лосив мирне співіснування генеральною лінією нішньої політики СРСР, Л. Брежнєв уже в допої 6 листопада 1964 р. продемонстрував інший підхід: перше місце він поставив завдання згуртування сої тичних країн, надання підтримки національно-визі ній боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Амері лише потім йшлося про політику мирного співіснуваї У такій самій послідовності перелічувалися зовнії політичні пріоритети Радянського Союзу у вист Л. Брежнєва на партійних форумах до початку 80-х ро*

По-друге, з ім'ям Л. Брежнєва пов'язана поява кс цепції, яку на Заході назвали «доктриною обмежені суверенітету». Цю доктрину, яка розвивала прі «братерської взаємодопомоги» та «соціалістичне інтернаціоналізму», було сформульовано в пері підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручаї СРСР та його союзників у події в ЧехословаччиніІ метою обгрунтувати правомірність цієї акції. В виступів влітку—восени 1968 р. Л. Брежнєв наполегл «просував» тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручат ззовні в процеси побудови соціалізму в країї «соціалістичної співдружності». В разі ж виникнення грози соціалізмові в тій чи іншій країні відповідальні за долю соціалізму в ній лежить на всіх члеї «співдружності», і передусім на Радянському Союзі, узагальненому вигляді «доктрина обмеженого ренітету» дістала відображення в тезі «Захист соціалізму інтернаціональний обов'язок комуністів», яка заході суперечність із такими основоположними дємої тичними принципами спілкування між народами і дерз

вами, як право кожного народу на самостійний вибір шляху розвитку своєї держави та поважання її сувере-

| нітету.

По-третє, розвиваючи прагматичні тенденції політики

|М. Хрущова, радянське керівництво в період правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародної напруженості та конфронтації, характерного

І для часів «холодної війни», і політику розрядки міжна-

\ родної напруженості, яка справила благотворний вплив на міжнародні відносини в другій половині 60-х—70-ті роки. Радянська сторона визначала розрядку як стан міжнародних відносин, протилежний тому їх станові, який прийнято називати «холодною війною», як подолання «холодної війни», готовність розв'язати розбіжності та спори не силою, а мирними засобами, за столом перего-

I ворів, як певну довіру та вміння рахуватися із законними інтересами один одного. Разом з тим радянська концепція розрядки також мала класовий аспект. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнєв стверджував, що розрядка жодною мірою не скасовує і не може скасувати або змінити закони класової боротьби, що розрядка є шляхом створення більш сприятливих умов мирного соціалістичного й комуністичного будівництва.

Тема 2

ОСОБЛИВОСТІ ПОВОЄННОГО]

ВРЕГУЛЮВАННЯ

В ЄВРОПІ

Й НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ

Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі Дунайська конференція 1947 р. Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах Японія після закінчення другої світової війни. Сан-Франциська мирна угода 1951 р.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні геополітичні наслідки другої світової війни	\|	Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.