Заповідні урочища

Заповідні урочища (синоніми: резервати природи, заповідні ділянки природних ландшафтів) поряд із пам’ятками природи і національними парками є однією з найстаріших форм охорони природних об’єктів, яка найбільш широко застосовується в європейських країнах. Перші з них були організовані в колишній Чехословаччині 1838 року для охорони пралісів. Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні природні територіальні комплекси, що мають важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення. Заповідні урочища оголошуються з метою охорони їх в природному стані.

Особливості заповідних урочищ визначені в самій назві цієї категорії. Урочище – це примітна (визначна) ділянка місцевості з чітко сформованими природними межами (наприклад, степова балка, водойма тощо). Тобто, вимогою для території заповідного урочища є територіальна цілісність і природність меж. Водночас для їх території має бути встановлений суворий заповідний режим - тут забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах. Вимоги цього режиму аналогічні до режиму, встановленого для природних заповідників (див. § 2.2.1).

Функціональне призначення заповідних урочищ – збереження у природному стані цілісних ландшафтів. Ця функція визначає важливу роль заповідних урочищ у комплексному збереженні біологічного та ландшафтного різноманіття, а також у вивченні природних процесів, що протікають в них. Не важко помітити, що аналогічні функції виконують і природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників і національних природних парків. Та, на відміну від цих категорій ПЗФ, які є природоохоронними територіями загальнодержавного значення, заповідні урочища – території місцевого значення. Крім того, оголошення певної території заповідним урочищем провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів. Тобто на базі цих територій не створюються природоохоронні установи, а для управління ними - спеціальні адміністрації. Забезпечення режиму охорони та збереження території заповідних урочищ покладається на власників або користувачів відповідних земельних ділянок.

До основних проблем, що потребують вирішення для забезпечення збереження природних комплексів заповідних урочищ, належать: вивчення стану територій та динаміки процесів, що відбуваються в природних комплексах, розробка теоретичних засад і методичних рекомендацій щодо встановлення сприятливого режиму охорони території конкретного заповідного урочища (обґрунтування режиму абсолютної чи регульованої заповідності), практичне втілення науково обґрунтованого режиму, тобто здіснення, при необхідності, конкретної природоохоронної діяльності, пошук можливостей покращення умов охорони (збільшення площі, створення охоронних зон). Можливості землекористувачів (землевласників) щодо розв’язання цих проблем є обмеженими, тому координацію та проведення наукових досліджень в межах заповідних урочищ, розробку методичних рекомендацій та деякі інші види діяльності мають здійснювати фахівці природних заповідників, розташованих у регіоні.

В складі ПЗФ України зараз нараховується 759 заповідних урочищ, загальною площею 84,1 тис.га, що становить 3,2% від його площі. Більша частина заповідних урочищ має незначні розміри – декілька десятків га. Але серед них зустрічаються як дуже малі – менше 1га, так і відносно великі – до декількох тис. га. Найбільше заповідне урочище – “Дністровські плавні” в Одеській області має площу 7620,0 га.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Пам’ятки природи	\|	Ботанічні сади

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.