ЛК__. Сімейне право: галузь, предмет, завдання.

Головне питання, яке постає при вивченні предмета сімейного права: чи є сімейне право самостійною галуззю права, чи входить до цивільного права? Із загальної теорії права відомо, що питання предмета визначається характером відносин, які ним регулюються: якщо вони специфічні, самостійні – то такі відносини становлять самостійну галузь права.

Питання про предмет сімейного права є дискусійним, ще не вирішеним остаточно. Деякі юристи вважають, що сімейне право є складовою цивільного права, як, наприклад, спадкове право, житлове право тощо. Чим обґрунтовується ця думка?

По-перше, обидві галузі регулюють одні й ті ж подібні правовідносини, тобто майнові правовідносини на грунті шлюбу і рідства (спір між подружжям з приводу майна, аліментні правовідносини) та особисті відносини.

По-друге, оскільки і в цивільному праві регламентуються майнові та особисті немайнові правовідносини, то немає підстав для розмежування цих галузей, і таким чином сімейне право є складовою частиною цивільного права.

Інші юристи (їх більшість) вважають, що сімейне право - самостійна галузь, яка принципово відрізняється від інших галузей права. Вони стверджують, що хоч об'єктом сімейного права і є регулювання майнових та особистих немайнових взаємовідносин, проте це не зовсім звичайні майнові та особисті відносини - вони відрізняються за своїм характером та мають ряд особливостей:

1. Сімейно-правові взаємовідносини характерні своїми джерелами. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні відносини виникають з рідства, шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб - родичів, подружжя.

2. В першу чергу, сімейні правовідносини – це особисті немайнові, і лише в другу чергу, вони є майновими. Майнові правовідносини випливають з особистих: є рідство, є шлюб – є майнові відносини. А в цивільному праві 99% взаємовідносин - це майнові відносини.

3. Сімейні права та сімейні обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати. Причому не тільки особисті, але й майнові. Не можна, наприклад, передати право на одержання аліментів або ж на виховання дітей. А в цивільному праві майже всі майнові відносини легко передаються (наприклад, право на одержання спадщини).

4. Сімейні правовідносини регулюються окремим Кодексом України.

5. Процес розгляду сімейних справ відрізняється від розгляду цивільних, як суттєво відрізняється й виконання рішень. (У справах про передачу дитини на виховання другому з подружжя не можна так легко виконати рішення, як рішення, скажімо, про відчуження певної речі).

6. Сімейно-шлюбні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами. Це характерно тільки для сімейного права.

Усе це дає підстави розглядати цю галузь права як специфічну, самостійну, що має об'єктом особисті та майнові відносини, які виникають на грунті шлюбу, рідства та усиновлення.

Сімейне право – це система правових норм, спрямованих на врегулювання особистих немайнових та майнових відносин між: подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями та інших сімейних відносин між членами сім’ї та родичами.
Загальні засади правового регулювання сімейних відносин визначає Конституція України, а основним їх регулятором є Сімейний кодекс України 2002 р.
Шлюб с підставою виникнення подружніх відносин особистого та майнового характеру, змістом яких є відповідні права та обов'язки. Призначення шлюбних контрактів – встановлення правового режиму набутого в шлюбі майна.
Шлюб припиняється внаслідок смерті, оголошення померлим одного з подружжя, а також шляхом розлучення за заявою одного з подружжя чи за спільною заявою.

Предмет права – це зміст, головна суть певної його специфічної галузі, що вирізняється з-поміж інших галузей права. Безперечно, чистих явищ в природі не існує. Але коли деякі юристи вважають, що для сімейного права можна "позичати" норми, якщо їх бракує, з інших галузей права, то такий підхід не є виправданим. У таких випадках справу треба вирішувати за аналогією закону, а не нівелювати межі між різними галузями права, які мають бути чітко окреслені.

З усього вищезазначеного можна зробити висновок, що предметом сімейного права є сукупність норм, які регулюють особисті немайнові права та ті, що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на грунті шлюбу та сім'ї. Подібним чином визначають предмет сімейного права і найбільш відомі в нашій країні спеціалісти в цій галузі такі, як Г.Матвєєв, В.Рясенцев, Г.Свердлов, В.Бошко. Визначивши предмет сімейного права, можна зробити висновок, що сімейно-шлюбні відносини не можуть перебувати поза сферою регулювання права.

Говорячи про сімейне право як про самостійну галузь права, ми все ж не можемо не помітити, що воно пов'язане з інститутами цивільного права – особливо зі спадковим, де основним видом спадкування є спадкування за законом, тобто майно переходить від одних осіб до інших, пов'язаних між собою шлюбними відносинами або родинними стосунками. І хоча особа має право у заповіті позбавити свою родину спадщини, ст. 535 Цивільного кодексу встановлює правило обов'язковості частки у спадщині для неповнолітніх або непрацездатних дітей, непрацездатних дружини, батьків. Отже можна говорити, що спадкування в основному має сімейний характер. Певною мірою сімейне право пов'язане з житловим правом, де право на житлову площу виникає не лише з договору житлового найму, а також з сімейно-шлюбних відносин. Хоча поняття "член сім'ї" у сімейному і в житловому праві не є тотожним, оскільки в сімейному праві при визначенні члена сім'ї ми виходимо з рідства, шлюбу (або усиновлення), а в житловому має значення ще й спільне проживання.

Принципи сімейного права – це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюється сімейно-правове регулювання суспільних відносин. Одним з принципів сімейного права є одношлюбність (моногамія), тобто громадяни можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі. Ця норма закріплена в ст. 25 Сімейного кодексу (СК) України.

Принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу визначають ст. 51 Конституції України і ст. 24 СК України. Він означає, що вибір дружини, чоловіка громадянами України здійснюється з їх власного бажання. Водночас суть цього принципу ще й у тому, що держава гарантує захист інтересів особи, право якої на вільний вибір дружини, чоловіка порушено.

Принцип свободи при укладенні шлюбу нерозривно пов'язаний з іншою основною засадою сімейного права – зі свободою розірвання шлюбу (ст. 105 СК України).

Після Жовтневої революції, проголосивши першим Декретом свободу розірвання шлюбу, держава, перш за все, мала на увазі надати жінкам, що зареєстрували шлюб у дореволюційний період, можливість вийти з-під жорсткої влади чоловіка. Проте зловживання правом на розлучення несумісне з інтересами держави щодо зміцнення сім'ї, поліпшення справи виховання дітей, тому розірвання шлюбу поставлене під контроль держави. І хоча як при судовому, так і при спрощеному адміністративному (через державні РАЦСи), розірванні шлюбу свобода на розлучення зберігається, але існує запобігання самовільності в цих відносинах, якщо це завдає великої шкоди подружжю або ж дітям.

Четвертим принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах. Це визначають ст. ст. 21, 24, 51 Конституції України та ст. 7 СК України.

Ще одним із найважливіших принципів є принцип моральності та матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї. Правове забезпечення цього принципу здійснюється аліментними зобов'язаннями (п. 2 ст. 51 Конституції України, ст. 180 СК України), а саме: батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Крім цього, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного у разі потреби, а в разі відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право на одержання утримання від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надати, у судовому порядку. Це право зберігається й після розірвання шлюбу.

Сімейне право регулює певне коло суспільних відносин і обумовлюється базисом суспільства. Утворюючи єдину чітку систему, сімейне право як самостійна галузь є складником загальної системи всього права.

Сімейне право містить ряд інститутів, які органічно пов'язані між собою загальними принципами. Система сімейного законодавства виражена головним чином у системі Сімейного кодексу. Наукове пізнання системи права включає пізнання закономірностей, формування і взаємозв'язок окремих структурних частин. Система сімейного права складається з двох частин: Загальної та Особливої.

Загальна частина містить загальні норми, які поширюються на всі сімейно-правові відносини. До них належать: норми про предмет, законодавство, про мету і завдання, принципи, суб'єкти сімейних правовідносин та ін.

Особлива частина – це сукупність інститутів, кожен з яких регулює визначений різновид сімейних відносин. Система сімейного права є специфічною тому, що складається з інститутів, яких немає в інших галузях права. До основних із них належать: шлюб (порядок його реєстрації і припинення), правовідносини (правовідносини подружжя, правовідносини батьків і дітей, правовідносини інших членів сім'ї), усиновлення, опіка і піклування, реєстрація актів цивільного стану. Отже, система сучасного сімейного права – це структура, елементами якої є сімейно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Одним з природних прав людини єправо на сім'ю. Сім'я – це добровільний союз; нікого не можна примушувати до створення сім'ї чи тримати у ній всупереч його волі. Сім'я була й залишається природним та основним осередком суспільства. Намагання радянської ідеологічної машини утвердити у свідомості громадян переконання, що таким осередком є трудовий колектив, виявилися марними. Право на сім'ю включає право створити сім'ю та право жити у ній.

Конвенція про права дитини (ст. 16) передбачає право дитини на сімейне життя. Отже, право на сім'ю у сенсі права жити у сім'ї мають усі від моменту народження. Щодо права на створення сім'ї, то це право – категорія вікова. Оскільки дитина, якій виповнилося 15 років (у Проекті Цивільного кодексу це право пов'язується з досягненням 14-річного віку), може сама обирати місце свого проживання, батьки не можуть вимагати примусового повернення до них дитини. Звідси випливає висновок про те, що п'ятнадцятирічна особа може сама безперешкодно створити сім'ю. Зареєструвати шлюб, однак, за загальним правилом вона зможе лише після досягнення шлюбного віку. У разі вагітності або народження дитини особам, які не досягли шлюбного віку, може бути надано право на шлюб. При цьому мінімальна вікова межа не встановлюється. Тому право на створення сім'ї у формі шлюбу можуть у цих випадках мати й особи, яким не виповнилося п'ятнадцяти років.

Не слід, однак, забувати, що кримінальне законодавство України передбачає покарання за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (такими вважаються особи обох статей, які не досягли 14-літнього віку). Питання про досягнення статевої зрілості у віці від 14 до 17 років у кожному конкретному випадку визначається судово-медичною експертизою.

Право на сім'ю включає право на вибір форм організації сімейного життя, а також право на вибір осіб, які утворюватимуть сімейний союз.

Найпоширенішою і найбільш ефективною формою організації сімейного життя з погляду інтересів подружжя, їхніх дітей, та й з погляду інтересів суспільства є шлюб.

Держава надає перевагу саме шлюбній формі організації сімейного життя. Перебування у шлюбі й нині залишається у суспільній свідомості елементом престижу. Шлюб розцінюється як запорука міцності сім'ї, хоча не завжди реально виступає такою запорукою.

Засадою сімейного права є свобода шлюбу. Добровільним шлюбний союз має бути не лише на стадії його укладення. Кожен з подружжя має право у будь-який час припинити подружні стосунки, змінити місце проживання. Що ж до розірвання шлюбу, то за відсутності згоди другого з подружжя, наявності неповнолітніх дітей суду належить оцінити поважність причин, якими позивач обґрунтовує своє небажання продовжувати сімейне життя. Суд може відмовити у розірванні шлюбу (такі випадки у судовій практиці поодинокі), що, однак, не завжди означатиме фактичного продовження сімейного життя.

Незважаючи на різноманітні заборони та переслідування, продовжує існувати конкубінат. Від адюльтеру конкубінат відрізняється тривалістю, неанонімністю, відкритістю взаємин, відсутністю формальних перешкод до реєстрації шлюбу; від шлюбу – відсутністю державної реєстрації.

Останніми роками ситуація почала змінюватися. Дедалі частіше в літературі, судових актах замість слова “співмешканець” трапляються слова “фактична дружина”, “фактичний чоловік”. Почастішали випадки вживання слів “фактичний шлюб”, “фактичні шлюбні стосунки”.

Передумови конкубінату різні. Найчастіше це зневіра у шлюбі осіб, які вже перебували в ньому, пересторога можливого повторення неприємного шлюбно-розлучного процесу. Такі союзи не є об'єктом статистики, але, за різними даними, їх кількість зростає. Конкубінат може виконувати ті самі функції, що й шлюбна сім'я, тому заслуговує бодай на те, щоб бути визнаним як форма організації сімейного життя. Це, звичайно, аж ніяк не означатиме виправдання “вільного кохання”.

Повага до особи, якою перейнята Конституція і якою має бути перейнятий Цивільний кодекс, вимагає спокійного, без упереджень, ставлення до незвичного для загалу права: права особи обирати форму організації свого особистого сімейного життя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історія економічних вчень.	\|	Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.