• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

З НАСИЛЬСТВОМ НА МОРІ

ТЕМА IV. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ БОРОТЬБИ

План лекції

1. Міжнародно-правові основи боротьби з піратством

2. Міжнародно-правова боротьби з морським тероризмом

І. На фоні розвитку морських звичаїв, які регламентують питання морської торгівлі і судноплавства, розвивалися і змінювалися погляди на правове становище морських просторів.

Приблизно в VII столітті, концепції римських юристів обґрунтовувалась на можливості вільного використання моря усіма (малося на увазі всіма римлянами). Але з ослабленням Риму і розвалом його імперії ця свобода стала поширюватись на все більші контингенти море користувачів.

Але обставини складалися таким чином, що свободі мореплавства в основному перешкоджало тільки піратство, розміри якого досягли значних масштабів.

Представляється логічним, що необхідність боротьби з піратством, породила тенденцію прибережних держав до поширення свого національного суверенітету на морські простори, а звідси і практику оголошення обширних водних територій, як "закритих морів" (закриті для іноземців і, звичайно, для піратів).

Піратство виникло в далеку давнину. Є всі підстави вважати, що небезпека нападу виникала вже в той день, коли перший торговець, завантажив свій човен в дорогу. Найчастіше морський розбій був побічним заняттям прибережних племен, а пізніше й держав, що виникли на їх теренах. Зазвичай, піратство й торгівля розвивалися паралельно і використовувалися в залежності від співвідношення цілей та можливостей. Наприклад, фінікійці здобули серед народів Середземного моря славу не тільки торговців, але й работоргівців та морських розбійників. І навпаки, вікінги не завжди пробивали собі шлях вогнем і мечем. Якщо співвідношення сил було не на їх користь, вони складали мечі та діставали товари для торгівлі. Пізніше, у середні віки з іменами піратів пов’язано безліч географічних відкриттів, тому що професія перетворювала їх на досвідчених моряків свого часу. Хоча основною метою цих відкриттів був, звичайно ж, грабіж, а не освоєння відкритих територій.

Як свідчать історики, у римських юридичних збірниках – дігестах – зафіксований закон, який приписують грецькому законодавцеві Солону, де перераховані три рівноправні професії: моряки, пірати і купці. Ніхто не міг ігнорувати піратський промисел, хотіли вони того чи ні. Все залежало від обставин, як і те, кому бути дичиною, а кому мисливцем. Це була єдина «трьохголова» професія. Правий був Ґете, який стверджував вустами Мефістофеля: «війна, торгівля і піратство – три види сутності одної».

Піратство, як і війна, вважалося в прадавніх народів звичайним господарським заняттям: не гіршим і не кращим, ніж скотарство, землеробство або полювання. Хіба що небезпечнішим та громіздким. А тому воно неминуче повинно було мати власну виробничу базу, щоб остаточно зрівняти його, наприклад, з військовою справою.

Пірати мали свої якірні стоянки, гавані та укріплення, де вони могли почувати себе в повній безпеці під час ремонту або відпочинку, а також де вони могли відбити будь-який напад і зберігати свою здобич. Для цього були потрібні фахівці і будівельники різних спеціальностей, а також обслуговуючий персонал і все інше, без чого неможливо обійтись жодному укріпленню.

Пірати мали кораблі, які не поступались за швидкістю і маневровими властивостями звичайним торговельним суднам (для того, щоб можна було прийняти бій). Для цього потрібні були верфі, матеріали і постійно чинні конструкторські бюро.

Пірати мали також ефективну зброю, щоб підприємство приносило максимальну вигоду, і зброю для захисту, тому що доля пійманого розбійника була жахливою. Для цього потрібні були грамотні фахівці в морській і військовій справі, а також знавці теорії військового мистецтва.

Пірати повинні були мати кращу, для своєї епохи, оснащеність кораблів, який би перетворювався в умілих руках на додаткову зброю. Для цього потрібні були спільні зусилля конструкторів, теоретиків і практиків, а також випробувальні полігони.

Пірати мали ринки збуту рабів і награбованого добра, а також розгалужену мережу посередників, тому що без їхньої допомоги вони швидко помінялися б місцями зі своїми бранцями. Для цього потрібні були віддані агенти, які б поєднували у собі таланти розвідників, наводчиків і провокаторів.

Іншими словами, вони повинні були мати державу в державі. Як правило, вони її мали. І міць деяких з них була така, що могла суперничати з міццю Рима, в період його розквіту, в епоху Помпея, Цезаря і Августа.

Аналіз історичних джерел свідчить про те, що в кінці II на початку
IІI тисячоліття до н. е. у східному Середземномор’ї з метою забезпечення безпеки торгового мореплавання велася запекла боротьба з піратами. Беручи до уваги наявність значних піратських сил, з одного боку, та велике значення забезпечення безпеки морської торгівлі з іншого, стародавні держави об’єднували свої зусилля у боротьбі з піратством. Зокрема, нам відомий договір Критського царя Міноса з фараоном Єгипту про союз у боротьбі з піратством. Однак, незважаючи на тимчасові успіхи у боротьбі з піратством, воно розвивалося, і ця обставина призводила як до необхідності нових військових зусиль, так і вироблення певних поглядів, концепцій щодо використання морських просторів в інтересах свободи і безпеки судноплавства.

У таких історичних документах, як кодекс законів Хамурапі, табличках бібліотеки Ашурбаніпала та інших наводиться список товарів того часу, що перевозились: мед, будівельний ліс, зерно, раби, золоті й срібні прикраси та багато чого іншого. Звичайно ж це привертало увагу древніх піратів.
Найбільш відомими з них можна назвати фінікійців, а пізніше кілікійских піратів.

Слід зазначити, що фінікійці були кращими моряками свого часу. Їхні кораблі пройшли Гераклові стовпи (Гібралтар) і вийшли в Атлантику. Вони першими знайшли шлях до країни Нової Британії, а приблизно в 600 р. до н.е. загін фінікійців, що був на службі єгипетського фараона Нехо, на декількох кораблях обігнув Африку. Але, окрім відкриття нових земель і торгівлі, основним заняттям фінікійців була все-таки работоргівля. Більша частина рабів на ринки Родосу поступала із захоплених і потоплених кораблів, тому що довгий час жодне судно не могло зрівнятися за швидкістю з фінікійським.

Найвідомішим піратом тих часів був тиран острова Самос – Полікрат (537–522 р.р. до н.е.). Захопивши владу на Самосі за допомогою своїх братів, він убив одного з них, а іншого прогнав, щоб не ділити з ним владу. Створивши за короткий строк величезний на той час флот, він встановив повне панування над Егейським морем і користувався цим повною мірою, здійснюючи морські розбої, а також обкладаючи купців і приморські міста великою даниною.

Полікрат, звичайно, не був оригінальним. Подібне практикували всі, хто мав хоч якийсь вплив і силу. Але розмахом своєї піратської діяльності, жалібністю, він, безумовно, перевершив інших. Тому його ім’я, зазвичай, і називають, як приклад пірата античних часів.

Діяльність Полікрата не могла тривати вічно і незабаром почала турбувати таку сильну, на той час державу, як Персію. Тому перси вжили заходів для усунення самоського пірата. В 522 р. до н.е. перський сатрап Оройтес заманив Полікрата у Фессалію (район на сході Древньої Греції), нібито для підписання мирного договору, захопив його і стратив.

Втративши свого лідера, інші пірати швидко спустилися до рівня звичайного дрібного розбою. Наступив період, що супроводжувався звичайними для тих часів стихійними пограбуваннями і періодичними набігами на слабо захищені невеликі міста поблизу узбережжя Середземного моря.

Деякий час на морі панувало безвладдя, яке призвело до нового етапу піратства – кілікійського.

Кілікія – район Малої Азії (сучасна Туреччина) північніше сучасної Сирії. Протягом ста років вона була притулком для морських розбійників з усього Середземномор’я, які заснували на узбережжі міста добре укріплені фортеці. Поступово кілікійські пірати почали нападати навіть на римські кораблі. Справа дійшла до того, що одного разу розбійникам вдалося захопити в полон тоді ще молодого Юлія Цезаря, який на кораблі плив до Риму. В результаті пірати отримали викуп в розмірі 5000 золотих монет. Після цього інциденту Цезар відправився до Мілету, оснастив декілька кораблів і розпочав погоню. Незабаром йому вдалося наздогнати своїх викрадачів, захопити їх. Розбійників повісили на прибережних деревах. Але це, звичайно, не зупинило піратство, і кілікійські розбійники ще деякий час залишалися у Середземномор’ї.

Аналізуючи практику морських піратів, реальній морській блокаді піддався навіть сам Рим. Положення римлян ускладнювалося двома факторами. По-перше, вони були сухопутною нацією. Морські традиції були повністю відсутні. Морською торгівлею в Республіці займалися, в основному, люди з підкорених Римом народів. Був також відсутній потужний військовий флот.
А, по-друге, на рубежі І – ІІ століть до н.е. Рим «розривали» громадянські війни, що не сприяло зміцненню морської сили Республіки. Тому цим і користувалися пірати. Однак, вони не врахували характер римлян.

Одного разу пірати захопили римський караван, що перевозив до Риму хліб з Сицилії та берегів Північної Африки. Це викликало у Римі голод, тому що у самій Італії цей рік був неврожайним. Голод став причиною крайнього невдоволення римлян. Тому в 67 р. до н.е., за пропозицією народного трибуна Авла Габінія, сенат доручив Гнею Помпею, на той час вже добре відомому й досвідченому полководцю, знищити піратів. В його розпорядженні була 120– тисячна армія та близько 500 бойових кораблів.

Усвідомлюючи те, що на морі римляни поступаються піратам, Помпей укомплектував екіпажі кораблів іноземними моряками (не озброївши їх). Окрім того, прекрасно розуміючи, що на послідовну ліквідацію піратських баз на всьому Середземному морі пішло б багато років, Помпей прийняв рішення атакувати піратські бази одночасно по всій західній частині моря. Для атаки піратів він розбив свій флот на кілька частин. Менш, ніж за два місяці, пірати в цьому районі Середземного моря були знищені.

Після цього Помпей завдав вирішального удару по головній піратській базі в Кілікії – фортеці Карацезум, куди подалися залишки розбитого піратського воїнства. Осадивши фортецю, Помпей, після сорока днів облоги, взяв її штурмом та знищив залишки флоту разом з верфями, близько 400 піратських кораблів. Близько 10 тисяч піратів було вбито, понад 20 тисяч взято у полон. Вся операція тривала менше ніж півроку.

Ця подія фактично поклала кінець піратству античності. І хоча через 15–20 років діяльність піратів подекуди відновилась, серйозної загрози середземноморському мореплавству воно не являло.

Проте Рим не оцінив належно цю подію, і після повернення додому Помпею було відмовлено в цілком заслуженому тріумфі.

В давні часи піратський промисел було визнано як один з найтяжчих злочинів проти людства. Враховуючи це афінський архонт Перикл (V ст.
до н.е.) скликав у Афінах загальногрецький конгрес, на якому поряд із іншими розглядалося й питання: «Про море – щоб усі могли пливти, не остерігаючись нападу». Приборкавши Грецію, Філіпп II Македонський, батько Олександра Македонського, на загальногрецькому конгресі у Корінфі 337 р. до н. е. знову поставив питання про свободу мореплавства. Конгрес прийняв закон про повсюдну боротьбу з морським розбійництвом.

Але він залишився лише щирим побажанням. Стурбованість Олександра Македонського завоюваннями, самоуправство намісників і командирів гарнізонів у всіх регіонах та містах велетенської держави, боротьба різних угруповань стали потужним стимулятором морського розбою. Піратська стихія ще дужче розбурхалася після смерті Олександра Македонського і розпаду його імперії.

Слід зазначити, що в античну епоху воно стало справжнім бичем Середземного моря, адже мало який капітан навіть торгового судна нехтував можливістю пограбувати колегу – різниці між купцем і піратом майже не було. Через морських розбійників у ІІ ст. повністю припинилася морська торгівля між Заходом і Сходом. Особливо чисельними й жорстокими були африканські корсари і морські розбійники з Британських островів.

За доби середньовіччяпіратство знову почало розвиватися. Одними з найвідоміших піратів були вікінги, або, як їх ще називали у Франції, нормани. На Русі їх називали варяги. Їхньою батьківщиною був Скандинавський півострів. Земля там була неродючою, часто траплялися неврожаї. Пересування по суші ускладнювалися лісами й горами, що покривали майже всю територію Скандинавії. Тому вікінги швидко освоювали морські шляхи й стали кращими мореплавцями свого часу. Поступово населення збільшувалося, і далеко не всім вистачало землі, щоб прогодуватися. Багато молодих селян ставали воїнами. Вони збиралися у дружини, під керівництвом військових вождів – ярлів, або конунгів. Ці дружини стали прославленими морськими розбійниками. В 793 р. вони напали на англійський острів Ліндісфарн. Так почалася «доба вікінгів», що тривала понад 400 років. У IX ст. вікінги вторглись в Англію, Ірландію, пограбували й спалили Нант, Гамбург, Шартр, Пізу, а в 845 р. Рагнар Лодброг із дружиною увійшов до Парижу. Пізніше, в 911 р., Рольф (Роллон) змусив короля Франції віддати йому у володіння (спадкове володіння за військову службу) завойовану ним область Північної Франції, названу Нормандією.

У XI ст. нормани захопили Неаполь і острів Сицилію, утворивши Королівство обох Сицилій. Нападам піддавалися також Іспанія й Італія. Важку руку варягів довелося відчути Русі й столиці Візантії Константинополю. Апогеєм могутності вікінгів стало підкорення Англії у 1066 р. норманом Вільгельмом Завойовником. Набіги на європейські держави тривали приблизно до XIV ст., після чого поступово затихли через зміни у Скандинавії, а також у результаті поступової асиміляції народів на захоплених територіях.

Такі успіхи вікінгів пов’язані, в першу чергу, з порядками, що існували в їхньому середовищі. Всередині свого співтовариства вікінги суворо карали за грабіж і насильство. Тяжкими злочинами вважалися приховування здобичі й обман, а дезертирство й зрадництво каралося смертю. Вікінги не боялися смерті, вважаючи належним померти в бою з мечем у руці. Все це робило їх неперевершеними воїнами.

Вікінги на своїх швидкохідних водних парусно-веслових Дракарах, більше п'ятисот років, наводили жах на країни Європи. Розбійницькі флотилії цих «лицарів відкритого моря» відправляючись від північних берегів Скандинавії з'являлися скрізь, де тільки можна було пройти водним шляхом.

Пограбувавши і спустошивши морське узбережжя, вікінги по європейським річках йшли в глиб материка, грабуючи, вбиваючи та руйнуючи все, що траплялось їм на шляху. Історії відомі катастрофи, що спіткали після нападу вікінгів такі міста Європи, як Кельн, Трір, Гамбург, Майнц, Ворм, Аахен, Бінген, Орлеан, Тулуза і навіть Париж.

Розграбувавши і спаливши ці міста вікінгів кинулися в Атлантику, грабуючи і топлячи на своєму шляху купецькі судна. Ідучи вздовж західного узбережжя Європи через Біскайську затоку вікінги пройшли Гібралтар і почали господарювати на Середземному морі. Нападам піддавалися всі зустрічні судна, а також узбережжя Сицилії, Адріатичного моря, Леванту, Східного Середземномор'я і Африки. Також ними були пограбовані багаті міста Італії та Іспанії.

Не обійшли вікінги своєю увагою і слов'янську частину Європи і зокрема території, на яких виникла Київська Русь. Південні скандинави або шведські вікінги, іменовані у слов'ян як «варяги» через Балтійське і Біле моря, стали заглиблюватися в південні степові простори і дісталися до північного Причорномор'я, де грабуючи, де торгуючи або домовляючись із слов'янами, вивели свої драккари у води Чорного моря і напали на Візантію.

Не обмежуючись морським прибережним, а також континентальним розбоєм, вікінги, часто осідали на вподобаних ними територіях, засновували свої розбійницькі держави і використовували їх як бази для розширення своєї піратської діяльності.

Прикладами цього є освоєння вікінгами південної Бретанії, завоювання на початку IX століття більшої частині Ірландії, спустошення Шотландії, а також з середини IX століття відкриття та освоєння Ісландії. Не минула впливу вікінгів-варягів і Русь.

Разом з піратським розбоєм вікінги проявилися і як першовідкривачі морських просторів і територій суші. Про це свідчать відкриття вікінгами, зокрема Еріком Рижим Зеленої країни (звідси пішла назва «Гренландія»).

У 999 р., за пів тисячоліття до Х. Колумба син Еріка Рижого, побувавши на північно-східному березі Америки, тим самим відкрив цей континент і надалі вікінги намагалися його освоювати.

Як свідчать історики, кораблі вікінгів ходили і в північному напрямку до берегів Нової Землі та до архіпелагу Шпіцбергена і тим самим проявляли себе не тільки як пірати, але і як дослідники і першовідкривачі.

Однак, той великий розмах морського піратства, винуватцями якого були вікінги, залишив глибокий слід в історії людства і тим самим істотно перешкоджав свободі мореплавства, що гальмувало розвиток міжнародного морського права.

Після того, як вікінги залишили моря середньовічної Європи, вони не стали безпечнішими. На зміну їм прийшли пірати, що об’єднувалися у не менш загрозливі утворення. Одними з наймогутніших були – вітальєри (у перекладі з німецького Vitalienbruder – братерство годувальників), що називали себе «друзями Бога й ворогами миру». Головна база вітальєрів перебувала на острові Готланд. У їхніх рядах були селяни, що втекли, моряки з торговельних суден і просто шукачі наживи.

В самій організації існувала залізна дисципліна. Непокора командирові каралася смертю. Вітальєри не тільки захоплювали кораблі, але й штурмували
й грабували міста на узбережжі Балтійського моря. Крім піратства, вони також займалися торгівлею, часто перепродуючи награбоване. Все це наносило величезну шкоду північним державам і вільним містам, але поодинці ніхто не міг впоратися з розбійниками.

Становище змінилося у 1241 р., коли була створена купецька організація – Ганзейський морський союз. Одним із завдань, які ставив перед собою Ганзейський союз, було утримання флоту з метою підтримати свободу повідомлень у морі. Тобто практично був створений флот для виконання функцій морської поліції в німецьких і данських водах, яка б слідкувала за порядком і, в тому числі, здійснювала боротьбу з піратами. Спочатку до нього входили німецькі міста Гамбург і Любек, але потім число учасників збільшилося. Згодом союз зміцнів настільки, що зміг почати рішучу війну з вітальєрами. Після численних важких морських боїв у 1401 р. силам Ганзи за допомогою лицарів–хрестоносців вдалося розгромити основні бази піратів. Ватажки вітальєрів були захоплені в полон і страчені. З цього моменту це формування припинило своє існування.

У XV ст. в Середземному морі, на території сучасного Алжиру, виник новий потужний центр піратства – берберійський. Більше 300 років берберійські пірати були проблемою Середземномор’я.

До морських розбійників і загарбників можна також віднести і запорізьких козаків. Заснувавши у 1571 р. укріплення на острові Хортиця, відоме як Запорізька Січ, вони незабаром почали здійснювати морські походи на Крим і далі, по чорноморському узбережжю. Незважаючи на потужні турецькі сили у Чорному морі, їм неодноразово вдавалося захоплювати турецькі кораблі й робити набіги на міста, зокрема:

в 1589 р. загін козаків напав на місто біля сучасної Євпаторії, захопивши при цьому великий турецький корабель із усім вантажем;

в 1610 р. козаки здійснили напад на місто Варну. При цьому було захоплено 10 турецьких галер з вантажем;

в 1616 р. козаки під командуванням гетьмана Сагайдачного атакували місто Очаків, потопивши при цьому 15 турецьких суден;

в 1615 р. загін запорожців на 70 «чайках» здійснив рейд до гирла Дунаю, захопивши в ході морського бою понад десяти турецьких галер.

Незважаючи на очевидну перевагу в морській силі, турки частіш за все зазнавали поразки. Причина полягала у тактиці бою, що застосовувався запорожцями. Використовуючи непомітність й високу маневреність «чайок», козаки атакували у сутінках, уночі, в туман і дощ, використовуючи прибережні очерети й плавні. «Чайки» підпливали з різних сторін і стрімко йшли на абордаж, у зв’язку з цим турки не могли використовувати свою перевагу в артилерії. При відступі козацькі судна так само розосереджувалися в різні сторони, тому їхнє переслідування було ускладнене.

Ситуація, що виникла, змусила турецького султана укласти з гетьманом Богданом Хмельницьким договір про мир і торгівлю. Козацьким суднам для ведення торгівлі було дозволено входити в усі турецькі порти на берегах Чорного і Егейського морів.

Одними з перших і найбільш яскравих в історії домагань на морські простори були заяви англійських монархів в Х столітті. Під гаслом захисту морів англійський король Едуард Миролюбний, оголосив себе "сувереном Британського океану".

З тих пір протягом багатьох сторіч Англія проголошувала себе захисницею і володаркою морів, а англійські королі вимагали від всіх іноземних суден салютування в їх честь як королів моря.

Однак Англія, висуваючи вимоги щодо захисту морів від піратства, на практиці далеко не завжди була послідовна у виконанні своїх охоронних функцій.

Історії відомі випадки, коли англійці замість того, щоб охороняти торгове судноплавство в водах Британського океану, діяли навпаки. Цьому свідчить лист короля Франції англійському королю Едуарду ІІ. У цьому листі, датованому 1322 р., французький монарх дорікає англійському королю в тому, що його моряки, "називаючи себе охоронцями моря від Вашого імені", грабують французькі судна.

Така практика мала досить широке поширення, а тих хто цим займався, називали корсарами.

Про те, яке значення мали корсари, які перетворилися у відвертих піратів, красномовно показує діяльність одного з англійських представників цієї древньої професії Френсіса Дрейка.

У свої 16 років Дрейк, отримавши у спадок невелике судно і ставши його капітаном (до цього він 6 років плавав юнгою), відразу ж втягнувся в операції англійських піратів, які наживалися на грабежах іспанських і португальських суден, які везли великі партії золота і срібла з Америки.

Знайомий з дитинства з ремеслом морського розбою Френсіс Дрейк досить вдало вибирав місця для засідки і порівняно невеликими силами вдало грабував та топив великі купецькі судна. За свою нещадність і зухвалість по відношенню до своїх жертв Ф. Дрейк отримав прізвисько «залізний пірат».

Відомо, що Ф. Дрейк був активним членом дуже великої «компанії на паях», одним з пайовиків якої була сама англійська королева Єлизавета I. Королева Єлизавета «за свій рахунок споряджала кораблі, ділилася з піратами здобиччю, причому більшу частку прибутків з підприємства брала собі».

За сприяння королеви Дрейк очолив великі військові кораблі, які він використовував для піратських нападів на величезних просторах Атлантичного океану.

Зокрема широку популярність одержало одне з його нападів на іспанські судна в районі Панамського перешийка, де Дрейк захопив і пограбував великий караван суден, на борту яких було багато дорогоцінного вантажу, особливо золота та срібла з Перу. Захоплені судна і вантаж Дрейк доставив до Англії.

Грабуючи іспанські та португальські судна в Атлантиці, а також атлантичне узбережжя Центральної та Південної Америки, Ф. Дрейк вирішив розширити район своєї діяльності і перенести її на Тихоокеанське узбережжя Південної Америки. Потрапивши в ці води Дрейк планував розгорнути широкі піратські дії. Однак лютий шторм, в який потрапили кораблі Дрейка у водах Тихого океану, істотно перешкодив цьому. Ураганний вітер і великі хвилі розкидали кораблі Дрейка і майже всі вони загинули. Тільки один корабель «Золота Лань», під командою самого Дрейка вцілів. Його довго носило по хвилях, сильно змістило на південь і після того, як шторм затих, Дрейк піднявся на північ до Чилійським берегів. Пройшовши вздовж усього Тихоокеанського узбережжя Південної Америки, Дрейк захопив і розгромив всі зустрічні іспанські кораблі, пограбував багато населених пунктів аж до мексиканських. Потім Дрейк продовжуючи грабувати і топити все, що йому траплялося, перетнув Тихий океан через Філіппіни і Молукки, вийшов в Індійський океан, перетнув його. Обігнувши Південну Африку і взявши курс на північ Дрейк благополучно повернувся в Англію. Таким чином, піратський рейд Ф. Дрейка охопив величезну частину вод Світового океану, відкрив дороги для англійських піратів.

Так само як Дрейк діяли й інші відомі англійські пірати того часу.
Серед них можна назвати Хоккінса, Фробішера. Однак Дрейк був найбільш удачливим в своєму піратському майстерстві.

Враховуючи вищезазначене слід зауважити, що відвойовуючи у Іспанії та Португалії обширні морські простори та встановлюючи в них свій контроль, Англія офіційно оголосила себе «захисницею морів» і навіть зобов'язувалася захищати мирних мореплавців від будь-яких нападів. Але це, було фікцією. Насправді англійські корсари (пірати) нападали на всі судна під будь-якими прапорами і грабували їх.

Наведені дані про піратські дії красномовно підкреслюють ту небезпеку, яку приносять пірати для розвитку принципу свободи морів і принципу свободи мореплавства.

Враховуючи, що протиправна діяльність на морях завдавала величезної шкоди морській торгівлі, а також активізації піратству суттєво сприяв розвиток каперства, все це зачіпало інтереси великих європейських держав і більш того загрожувало їхній безпеці. В зв’язку з чим було прийнято рішення в офіційному порядку заборонити каперство, яке повинно було, істотно полегшити і боротьбу з піратством.

Таким чином, як свідчить історія, розбоєм на морі займались різноманітні представники різних народів. Це і фінікійці, і кілійці, і вікінги, і вітальери, і навіть козаки.

Утім в ті давні часи використовувався досить значний набір синонімів поняття «пірат» – як загальних (пірача, антраподіст, лестес, латфункул, предо), так і регіональних (кілійці, крітяне, тіррени, етолійці): у різний час і в різних місцях ці слова означали одне й те ж – пірат, тобто людина, яка грабує судна, веде розбій на морі.

Саме походження слова «пірат» не цілком зрозуміле, але те, що воно народилося в Греції, – безсумнівно. Ним користувалися такі відомі автори, як Полібій і Плутарх, але вони нічого не говорять про його походження, із чого випливає, що це слово було добре відоме і звичне. Як би там не було, але слово «пірат» увійшло в звичай приблизно в IV–III ст. до н.е., а до того часу застосовувалося поняття «лестес», відоме ще Гомеру, яке тісно було пов’язане з такими поняттями, як грабіж, вбивство, здобич. Чітке розмежування в цій галузі провели лише римляни: їх слово pirata запозичене з грецького, як синонім саме морського грабіжника, розбійників і грабіжників вони позначали словом latriincidus. У дігестах зафіксовано, що «вороги – це ті, кому римський народ офіційно повідомляє про війну, або вони самі оголошують війну римському народу; інші називаються розбійниками (latrunculi) або грабіжниками (praedones)».

Отже, якщо походження слова «пірат» іде вглиб століть і не досить зрозуміло, то значення слова «пірат» не викликає сумнівів. У цьому питанні всі джерела одностайні. Так, наприклад, у відомому Тлумачному словнику В. Даля слово «пірат» визначається як «морський розбійник» .

Таке ж визначення слову «пірат» дає Енциклопедія військових і морських наук дореволюційного видання і сучасний Військово-морський словник.

У Словнику іноземних слів дається наступне визначення: «Пірат – [лат. pirata <гр. peirates>] – морський. Деякі автори стверджують, що слово «пірат» означає «випробувати долю на морі». Корінь слова, вочевидь, походить від грецького «пейран» – «пробувати», «намагатися», тобто випробовувати свою долю. Інші автори вважають що, слово «пірат» можна тлумачити як «намагатися заволодіти чим-небудь, нападати на що-небудь», «намагатися захопити (або штурмувати)», «скоювати замах або напад на корабель».

Слід зазначити, що залежно від часу і району дій замість слова «пірат» вживалися інші слова, хоча зміст слова залишався тим самим. Англійці, наприклад, вважали себе «джентльменами удачі»; слово «пірат» ображало їхні патріотичні почуття.

Піратів Балтійського і Північного морів називали «вітальери» (нім. vitlien–bruder годувальники). Швеція і північнонімецькі Ганзейські міста використовували вітальєрів проти Данії для того, щоб панувати на Балтійському морі. Навесні 1391 р., коли датчани захопили більшу частину Швеції і осадили Стокгольм, вітальєри прорвали блокаду з моря і доставили тим, хто був в облозі, продовольство і підкріплення.

Вітальєри і надалі активно діяли. В 1392 р., заволодівши островом Готланд з його головною гаванню Вісбю, вітальєри стали фактичними господарями на морських шляхах Балтії. Спроби Данії і Англії припинити їхні дії виявилися невдалими. В 1395 р. вітальєри уклали мирний договір з Данією і в 1397 р. виступили на її боці в новій війні проти Швеції і Ганзейських міст. Однак, розкол серед вітальєрів послабив їх, і в 1398 р. лицарі Тевтонського ордена висадилися на острові Готланд і розбили вітальєрів. Частина з них пішла в пірати у Ботнічну і Фінську затоки, а найбільш значна група приєдналася до лікедельєрів у південно-західній частині Балтійського моря.

Лікедельєри (від нім. Liekendeeler – ті, що ділять навпіл, урівнювачі) – напівпіратське співтовариство, яке виникло, за одними свідченнями, в середині XIII в., за іншими (найбільш достовірними) – в 1391 р. із частини, що відокремилась від вітальєрів. Місцями базування були острови Рюген, Хіддензее і півострів Даре на підходах до Данських проток з боку Балтійського моря. Співтовариство відрізнялося більш соціальною спрямованістю, суворим статутом, за яким судна, бази, здобич були спільним надбанням.

Усі лікедельєри мали рівні права: розподіл здобичі проводився по частинах (паях), які були однакові як для капітана, так і для матроса, більшу частину отримували тільки ті, хто відзначився у бою або був поранений. Данія і міста Ганзи в 1399 р. витіснили лікедельєрів з Балтійського в Північне море, а в 1401 р. – розгромили лікедельєрів на острові Гельголанд і в південній частині Північного моря, захопивши в полон і стративши в Гамбурзі їх головних ідейних і військових керівників.

Однак лікедельєри поширили свої дії до
Ла-Маншу. В 1408–1418 рр., після нових поразок, лікедельєри перейшли на каперську службу до фрізійских і північногерманських феодалів. Нове посилення лікедельєрів викликало занепокоєння у купців Гамбургу. Його флот розгромив їхню базу в гирлі Єлиса. Пам’ять про лікедельєрів і їх вождів, як про борців за волю, рівність і справедливість, збереглася в Німеччині і Нідерландах до наших часів.

В інший час і в іншому районі морських розбійників, яких Англія, Франція і Нідерланди використовували в боротьбі з Іспанією за колонії в
XVI-XVII ст., називали «флібустьєрами» (від фр. Jibustiers, голландського vrijbuiter, англ. freebooter — той, хто виходить у море в пошуках здобичі). Флібустьєри займалися морським розбоєм в іспанських володіннях Вест-Індії, Центральній і Південній Америці. В середині XVII ст. флібустьєри островів Вест-Індії об’єдналися в співтовариство, яке було назване «Берегові брати», і включало до своїх лав піратів-флібустьєрів, мисливців-буканьєрів і поселенців, що постачали піратські судна і експедиції провізією.

З 1660 по 1700 р. р. флібустьєрами було захоплено і пограбовано близько 60 великих і малих міст і до 250 суден, не рахуючи каботажних і малих. Приблизні втрати іспанської скарбниці оцінюються, за мінімальними підрахунками, в 150 млн. піастрів в атлантичному регіоні і 50 млн. піастрів у тихоокеанському. Наряду з цим флібустьєри виявилися засновниками найперших і довготривалих колоній європейських держав. Вони також зробили істотний внесок у географічні пізнання американського континенту, навігаційних умов плавання біля його берегів. На початку XVIII ст., з утвердженням Англії, Франції і Голландії в захоплених та завойованих у іспанців колоніях, флібустьєри стали для них перешкодою, а не допомогою в розширенні торгово-промислових відносин з Іспанією. За спільною згодою цих країн флібустьєрство було заборонено і ліквідовано.

Слово «флібустьєр» одержало широке поширення серед авторів піратських романів XIX ст. В Англії слово «буканьєр» стало синонімом жорстокого і нещадного пірата.

Однак не завжди пірати здійснювали протиправні дії проти приватних суден за своєю ініціативою. Іноді ці протиправні дії ініціювали самі держави. Так, наприклад, в XV–XIX ст. уряди різних держав Європи видавали спеціальний офіційний дозвіл (каперське свідоцтво) приватним особам на огляд, захоплення і знищення ворожих торговельних суден, а також суден нейтральних країн, що перевозять вантаж для ворога. Мали місце випадки, коли уряди видавали каперські свідоцтва не тільки приватним особам своєї держави, але й підданим іншої держави. Особи, що одержали такі спеціальні дозволи, озброювали приватні судна і діяли на морських комунікаціях супротивника з метою порушення його торгівлі і судноплавства. Такі судна називалися каперами. Так само називалися й особи, які займалися цією діяльністю. Слово «капер» утворилося від голландського kaper від kapen – захоплювати, викрадати. Капери зобов’язувалися дотримуватися правил війни. Але практично їх дії найчастіше перетворювалися на розбій. Капери не входили до складу військового флоту, не перебували під військовим командуванням, але були зобов’язані плавати під військовим прапором. Вони діяли на свій страх і ризик, винагородою служила захоплена ними здобич.

Різниця між піратами і каперами є досить чіткою. Пірати грабували кораблі незалежно від національної приналежності і повністю розпоряджалися здобиччю. Капери нападали тільки на ворожі кораблі у воєнний час. Їхні права визначалися виданою їм ліцензією. Крім того, капер не мав права розпоряджатися здобиччю до тих пір, поки державна служба не визнає її «законним трофеєм» (тобто захопленим за правилами). Держава забирала частину здобичі собі.

Це явище не обійшло стороною і Росію. В 1570 р., у період Лівонської війни 1558–1583 рр., для перешкоди морській торгівлі Польщі, Литви і Швеції в Балтійському морі була створена наймана флотилія. Вона ввійшла в історію як каперська флотилія Івана Грозного. Очолював каперську флотилію «царський наказний капітан» Карстен Роде – датський моряк, який був прийнятий на російську службу, і одержав 30 березня 1570 р. «жалувану грамоту» (каперське свідоцтво) від Івана IV. Грамота забезпечувала російській каперській флотилії легальне становище і давала їй можливість базуватися в портах нейтральних або дружніх Московській державі країнах. Вони базувалися на Аренсбург
(о. Езель), портах датського острова Борнхольм і інших.

Поява каперської флотилії на Балтійському морі викликала велику тривогу Швеції, Німеччини, Польщі й інших Прибалтійських держав. Вони не бажали виходу до моря Московської держави. Під їхнім тиском данський король Фрідріх II у жовтні 1570 р. наказав заарештувати Роде, а судна флотилії конфіскувати. Не маючи своїх баз у Балтійському морі, каперська флотилія перестала існувати.

Формальне каперство було скасовано Паризькою декларацією про морську війну 1856 р., хоча задовго до цього було, в основному, витиснуте створенням і технічним удосконалюванням регулярних військових флотів.

Слід зазначити, що в англомовних країнах існував аналог слову «капер» – «приватир» (англ. privateer від лат. privatus – приватний). Термін почав вживатися на рубежі XIII–XIV ст., коли англійський король Едуард I став видавати окремим невоєнним (приватним) особам письмові дозволи на дії, направлені проти французьких піратів і торговельних суден. В подальшому, при активній підтримці правлячих і торговельних кіл, приватирство одержало широке розповсюдження і сприяло встановленню морської могутності Англії.

Морський розбій не був привілеєм прибережних вод Європи або Америки. Споконвіків піратство існувало біля китайських берегів, у Малаккській протоці, Аравійському морі і у Перській протоці – скрізь, де проходили торговельні шляхи. Нові умови породжували нових піратів – з новою тактикою, кораблями нових типів, новими взаємовідносинами.

Пірати античності нерідко носили царські або прирівняні до них титули, вони були свого роду аристократами. Пірати середньовіччя ще дотримувалися цих традиції, хоча далеко не всіх, їх з повним правом можна назвати лицарями. Починаючи з XVII ст., «кримінальщина», з усіма її характерними атрибутами, навіть з жахливими прізвиськами, які дісталися в спадщину від вікінгів, – заполонили морські театри.

Разом з тим, як не дивно, але саме піратство деякою мірою поклало початок зародженню Північно-Американських, англійських і французьких колоній, що у свою чергу в подальшому привели до утворення Сполучених Штатів Америки.

Відомо, що ще в першій половині XVI ст. з дозволу короля Франції Франціска І виникла піратська республіка в Ля Рошелі яку повсюди називали «покидьком морів». Мешканці Ля Рошелі, будучи підданими як короля Франції, так і короля Англії, розпочали тривале змагання обох держав з Іспанським королівством, заперечуючи його неподільний контроль над багатствами Нового Світу. Вже 1543 р. триста розбійників з Ля Рошелі досягли Центральної Америки і пограбували одне з найбагатших на той час міст Картахену.
У 1555 р. схожа група під проводом Френсіса Ле Клерка здобула величезні багатства в Гавані. Пізніше впродовж понад ст. піонерами англійських і французьких колоніальних домагань були буканьєри і флібустьєри. Саме завдяки їм ці держави захопили й заселили свої перші колонії, завдяки їм іспанська колоніальна монополія зазнала перших значних втрат.

Але володарі держав добре знали, з якою неспокійною і «некерованою» стихією вони мають справу. Тому з самого початку робили все необхідне, аби «загнати» її в певні рамки. Вже 1536 р. Генріх VIII видав суворі приписи, в яких наказував переслідувати й карати піратів, які діяли в англійських водах. З цією метою він організував спеціальну антипіратську службу під керівництвом віце-адмірала узбережжя. Його наслідувала в цьому Єлизавета І. За її часів розбійництво щезло з англійських вод. Пірати або перейшли на королівську службу, або на власний ризик грабували іспанців. Ця ситуація протрималася до кінця XVIII ст., коли французькі та англійські можновладці відчули в собі досить сил, аби відмовитися від піратських послуг. Подвійна політика змінилася відверто ворожою. Англійський акт 1699 р. передбачав, що розбійників належить осуджувати і карати в екстреному порядку, тобто позбавляти їх життя тут же, на місці злочину.

Таке тлумачення мав і французький указ 1718 р.. За піратський промисел він передбачав смертну кару з конфіскацією майна. Але вбивати на місці (хіба що в бою) указ забороняв і вимагав судити спійманого згідно закону.

З того часу, як піратство офіційно стало вважатися злочином, уряди обох держав вряди-годи оголошували амністії. Пірати охоче ними користувалися, але всерйоз не сприймали і чекали тільки зручного моменту, щоб повернутися до «солодкого ремесла». Одним словом, обидві сторони ставилися з недовірою одна до одної. Особливо грізні розбишаки, незважаючи на обіцяне прощення провин, закінчили своє життя на шибениці. Але багато хто з них назавжди залишив морський розбій і перетворився на мирних поселенців. Помітною історичною подією стала присяга королеві Англії залишків піратської республіки, що існувала в Нью-Провіденсі. В 1718 р. дві тисячі піратів на чолі з капітаном Роджером Вудом скористалися там амністією піратів.

Наступним історичним етапом розвитку піратства стало піратство Нового часу.