Питання 4.

Канонічне православ’я почало формуватися з ІУ ст. до н.е., відколи імператор Костянтин визнав християнство панівною релігією Римської імперії. Після поділу імперії та загибелі її західної частини різні канони богослужінь почали складатися у різних кутках колись неозорої держави. У І тис. православ’я виглядало значно потужнішим і мало значно більший культурно-цивілізаційний потенціал, оскільки Візантійська імперія далеко випереджала у своєму розвитку варварські королівства Європи. Однак, імперія, а з нею і православ’я рухалися по нисхідній лінії і в ІІ тис. перевага католицької Європи стала очевидною. Значну роль у занепаді творчих сил православ’я відіграв цезаропапізм, тобто, зосередження духовної влади у руках світського правителя. Формально, православною церквою керував Константинопольський патріарх, але фактично він був залежним від візантійського імператора. Така ситуація склалася тому, що Візантія залишалась довгий час єдиною більш-менш монолітною державою, у якій світська влада мала незаперечний авторитет. Через це, православна візантійська релігія була змушена обстоювати державні інтереси, що не сприяло розвитку її творчого потенціалу, оскільки вона була наперед обмеженою у свободі такого пошуку (у Західній Європі, де не існувало єдиної держави, навпаки, саме релігія була основним об’єднуючим фактором тамтешнього суспільства, яке в умовах перманентної зміни кордонів і володарів, роздробленості та усобиць, лише в церкві вбачало єдиний монолітний суспільний організм. Власне, через це, тамтешні релігійні лідери – римські папи – і набули такої могутності, а церква – такого впливу на світське життя). Поширення православ’я на нові терени не супроводжувалося зростанням впливу візантійських правителів, оскільки тамтешні володарі запозичували візантійську модель управління церквою і дуже швидко ставили її в залежність від своїх інтересів (роздаючи монастирям землі, будуючи на власний кошт церкви і т.п.). Таким чином, православ’я, на відміну від католицизму, ніколи не було становою основою суспільного життя, хоча й кардинально впливало на ментальність, культуру, суспільні відносини. Світські владики завжди втручалися у діяльність духовних, і, хоча протягом різних періодів історії, православні патріархи могли мати і визначний вплив на події та процеси у своїй державі, вони не могли прямо виступити всупереч бажанню володарів (за винятком окремих виступів). Тобто, православна церква ніколи не існувала окремо від держави, в той час як у католицькій Європі поняття «держава» і «церква» були розмежовані. В Московській державі злиття церкви і держави мало наслідком повне підпорядкування патріарха московському царю, влада якого незмінно сакралізувалася церквою і вважалася даною від Бога.

Такий стан речей зумовив виникнення феномену відлюдництва - аскетичного зречення від мирського життя і віддалення для проживання у пустельні місця з максимальним обмеженням контактів із зовнішнім світом. Окремі прихильники слова Божого вбачали у існуючій системі корінь зла, вважаючи, що за умов співпраці із світською владою неможливе виконання обітниць Христа, оскільки «Царство Боже не від світу цього». Тому вони були переконані, що задля спасіння душі потрібно максимально обірвати контакти із зовнішнім світом і у відлюдному місці займатися пошуками істинної віри та спасіння своєї душі. Відлюдництво було поширене і у Візантійській імперії, і на Русі, і у Московському царстві.

Православ’я принесло такі традиції у ментальність народів, які його сповідували, як шанування влади, покірність вищестоячим по ієрархії, певний фаталізм у сприйнятті людської долі. Однак, найбільш яскраво ці риси проявилися у російському народі, що було також пов’язане із долученням сюди тюркських кочових традицій. Візантійська традиція сакралізації влади як даної від Бога переплелась із татарською традицією фізичного знищення непокірних. Тому пересічним росіянам, як і їх предкам московитам притаманно відчуття пієтету перед своїми правителями, потреба у т.зв. «сильній руці», тобто рішучому правителю із тиранічними замашками. В умовах великої різноманітності народів і племен, що населяли Московію-Росію, а також постійних воєн для збільшення своєї території, яку вела остання, саме такий тип правителя міг якнайкраще забезпечити рівновагу російського суспільства. Православ’я також надало відчуття месіанізму, яке є характерне для російського народу (після загибелі Візантії Московія залишилась останнім його оплотом), звідси виводилась необхідність воєн за розширення «православного міра», яка періодично протягом історії трансформувалась у ідеї об’єднання всіх слов’ян (панславізм) під егідою Росії, поширення світової революції (за часів СРСР) і в сьогоднішні часи переродилась у ідею т.зв. «русского міра». Довга ізольованість московитів та її месіанізм породили дещо зневажливе ставлення до інших народів і підкреслене почуття величі до власного.

Мистецтво у православній цивілізації на момент її зародження було строго пронизане релігійними канонами. Тому основними літературними творами стали апостольські вчення та розповіді про життя святих і мучеників, основними архітектурними будівлями – храми та собори, основним жанром живопису – іконопис. Цей жанр взагалі є специфічний, оскільки лежить на межі між мистецтвом і релігією і має внутрішні канони творення. Формування його почалося у У-УІІ ст. у Візантії, причому в церковних колах завжди велися дискусії на предмет доцільності поклоніння іконам, оскільки окремі церковні діячі вважали це проявом ідолопоклонства. Ікона обов’язково мала бути виконана із підкресленим спокоєм і, навіть застиглістю, риси обличчя на ній – незворушними, строгими і мудрими, а над головою присутній німб. На більшості ікон очі дивляться строго по центру, що вселяє в людину відчуття, що за нею слідкують (були випадки, коли люди від цього божеволіли). Ікона мала вселяти у душу відчуття спокою і відторгнутості від усього земного, бо спокій вважався божественним проявом, а рух – від диявола. Специфічний жанр іконопису майже не зазнав змін до наших часів. Окремі типи ікон, такі як Христос-Пантократор (зображення Ісуса із піднятою догори рукою та книгою в іншій руці), Спас Нерукотворний (обличчя Ісуса зі слідами перенесених страждань через які врятується людство), Оранта (зображення Матері Божої із піднятої догори руками як символ заступництва за людей), Одигітрія (зображення Матері Божої з маленьким Ісусом на руках) стали набутками цілого людства і копії з них наповнюють церкви і до сьогодні. Багатьом із них приписують чудотворні властивості, особливо це стосується таких ікон як Матір Божа Володимирська, Матір Божа Ченстоховська, Спас Нерукотворний в Едессі.

Православні храми мали свій неповторний стиль, вони, переважно, були прямокутні за формою, для багатьох із них характерний купольний тип даху. Куполи на церквах, що увінчувалися хрестами, мали символізувати стремління до Бога та Небесного Царства. На території Русі та Московії були також поширені храми та монастирі із міцними стінами та масивною кладкою на випадок захисту від ворогів, до них у разі військової небезпеки збігалося населення.

Церковна служба велася грецькою або церковнослов’янською мовою. Остання було штучно створена болгарськими просвітниками Кирилом і Мефодієм, які отримали візантійське виховання і призначалася саме для охрещених слов’янських народів. У ІХ – ХУІ ст. це була єдина писемна мова для тих слов’ян, які прийняли православ’я. Із розвитком книгодрукування вона поступово перестає вживатися у світській сфері (церковнослов’янські букви не надто підходили для друкарських верстатів, та й поширення писемності і збільшення кількості документів вимагали спрощення письма). У 1710 р. Петро І у Росії впровадив т.зв. «громадянський шрифт», який остаточно довершив реформу книгодрукування і започаткував сучасний російський правопис. Однак, у релігійній сфері церковнослов’янська мова зберігалася аж до другої половини ХІХ ст. Перша Біблія російською мовою вийшла тільки у 1870 р. – пізніше аніж «Капітал» Карла Маркса. Взагалі, книгодрукування на православних теренах розвивалося із значною затримкою у порівнянні із Західною Європою. Якщо на Заході протягом другої половини ХУ – початку ХУІІ ст. вийшло близько 100 млн. екземплярів друкованих книг, то у православному світі – близько 60 тис.

Починаючи з епохи Петра І, світський вплив проникає в усі сфери життя. У ХУІІІ – ХІХ ст. в Російській імперії бурхливо розвивається наука та культура, проте більшість наукових течій та культурних напрямів переносяться із Західного світу, який тоді був генератором ідей для всього людства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання 3.	\|	Основи організації ринку капіталів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.