Критерії членства в ЄС

Статтею 49 ДЄС прямо передбачено лише два критерії членства в Союзі. Так, держава, що претендує на членство, повинна бути європейською (географічний критерій) та поважати і дотримуватися цінностей, на яких ґрунтується ЄС (ст. 2 ДЄС) (політичний критерій).

Географічний критерій: членами ЄС можуть бути тільки держави, географічно розташовані у Європі.

На сьогодні домінує позиція, що для цілей ст. 49 «європейськість» слід розглядати як виключно географічне поняття, тт. територія держави-кандидатки повинна бути розташована в Європі. При цьому, як показав випадок з Туреччиною, достатньо розташування навіть частини території[4]. Завдяки цьому територіальна сфера дії установчих договорів Союзу виходить далеко за межі географічної Європи[5].

Головна проблема в цьому питанні – визначити, де саме пролягають географічні кордони Європи, які на сьогодні офіційно не затверджені. У 1987 р. з географічних мотивів було відмовлено в членстві Марокко[6]. Після приєднання Мальти і Кіпру в 2004 р. та прийняття заявки Туреччини, південні і південно-східні межі Європи були остаточно визначені. Тому на сьогодні під питанням залишається тільки східний напрямок, зокрема, чи можна вважати для цілей ст. 49 ДЄС Україну «європейською державою». Напевно, відповідь має бути позитивною, оскільки межі Європи як континенту окреслені Уральськими горами[7].

Як показало вирішення питання про приєднання Туреччини до Союзу, можлива розбіжність географічних і цивілізаційних меж Європи[8]. Показовою в цьому аспекті є аргументація Європейської Комісії, чому Кіпр мав право розраховувати на членство у ЄС:

«Географічне розташування Кіпру; глибинні зв’язки, які протягом двох тисяч років розташовували острів біля самого джерела європейської культури й цивілізації; потужність європейського впливу, що проявляється в цінностях, які поділяються народом Кіпру, та в образі культурного, політичного, економічного і соціального життя його громадян; численність його контактів будь-якого виду з Співтовариством, – усе це надає Кіпрові, поза всяким сумнівом, його європейську ідентичність і характер, а також підтверджує його покликання належати до Співтовариства»[9].

Політичний критерій: поважати цінності, на яких ґрунтується Союз, і які є спільними для всіх держав-членів: людська гідність, свобода, демократія, рівність, верховенство права, повага до прав людини й основоположних свобод тощо (ст. 2 ДЄС). Цей критерій був доданий Амстердамським договором 1997 р. Але ще в квітні 1978 р. Європейська Рада проголосила, що «повага і дотримання представницької демократії та прав людини в кожній з держав-членів становлять суттєві елементи членства у Співтовариствах».

Згідно зі ст. 49 Європейська Рада може розширювати або додавати нові умови членства. Так, на зібраннях Європейської ради у 90-х рр. були сформульовані додаткові критерії членства з метою відібрання більш «гідних» претендентів на вступ до Союзу, відповідність яким повинна свідчити про здатність держави виконувати обов’язки держави – члена Союзу. Йдеться насамперед про так звані «Копенгагенські критерії членства», що були ухвалені Європейською Радою в Копенгагені в червні 1993 р. для держав-кандидатів з Центральної та Східної Європи:

– стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу і захист меншин (політичний критерій);

– наявність діючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску й ринковим силам у межах ЄС (економічний критерій);

– спроможність взяти зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та валютного союзу (правовий критерій, критерій спроможності прийняття acquis communautaire).

Процес визнання відповідності певної країни-кандидата Копенгагенським критеріям, як умови набуття членства в ЄС, значною мірою має суб’єктивний і політизований характер, під час якого держави-члени і Союз в цілому можуть керуватися не тільки і не стільки реальними здобутками країни-кандидата в процесі реформування суспільного життя, але й політичною доцільністю.

Мадридська Європейська Рада (грудень 1995 р.) вказала також на потребу

«створити умови для поступової, гармонійної інтеграції держав-кандидаток, зокрема, через розвиток ринкової економіки, виправлення їхніх адміністративних структур, створення стабільного економічного і валютного середовища».

Крім того, існують «приховані» («латентні») критерії членства, які прямо не закріплені в нормах права ЄС, однак відповідність їм є необхідною для вступу. Так, склалася стала практика, що держава-кандидатка повинна бути членом Ради Європи та учасницею Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Ця вимога формально ніде не зафіксована, але, напевно, без її виконання не можна говорити про повагу до цінностей, передбачених у ст. 2 ДЄС. Водночас вступ до Організації північноатлантичного договору (НАТО) не є обов’язковою умовою членства в ЄС. Хоча всі країни Центрально-східної Європи, що входили до соціалістичного табору, сприймали членство в НАТО як перший крок до членства в ЄС[10]. Членство в СОТ є також необхідним і бажаним для вступу, оскільки у країні повинні бути забезпечені дієві механізми ринкової економіки та базові принципи торгівлі. Крім того, держава-претендент повинна вирішити усі свої територіальні спори з сусідніми країнами[11] з огляду на необхідність підтримки стабільного функціонування ЄС, що повинен обмежуватися чіткими територіальними рамками кордонів держав-членів.

На практиці майже не було жодного випадку, щоб на момент вступу держава-кандидатка повністю відповідала всім критеріям. Абсолютно обов’язковими є лише вимоги політичного критерію. Як виняток надаються перехідні періоди, протягом якого нова держава-член звільняється від обов’язку виконувати окремі вимоги acquis communautaire. Проте, як вказав Суд ЄС, мета таких винятків може полягати лише в полегшенні адаптації нової держави-члена до вимог чинного права ЄС[12].

Держави-кандидатки не можуть висувати будь-які вимоги до Союзу як умову свого вступу. Діє принцип: Союз не корегується під кандидатів на вступ, приєднання здійснюється до всіх положень установчих договорів «як вони є»[13]. Лише одного разу, під час вступу держав Центрально-східної Європи, постало питання про суттєві зміни установчих договорів. Але вони стосувалися посилення ефективності функціонування інституційної структури ЄС, у зв’язку зі значним збільшенням кількості держав-членів (з 15 до 27). Тобто про корегування Союзу під новачків не йшлося. Для вирішення цієї проблеми були укладені Амстердамський і Ніццький договори. Проте цього виявилося замало. У зв’язку з цим наразі завершення реформування інституційної структури ЄС розглядається як необхідна умову його подальшого розширення.

Розмір держави не становить перешкоди для вступу до Союзу. Нині найменшою за розміром державою-членом є Мальта (з площею 316 км² і населенням 419 тис. чол.). Питання про членство в ЄС інших європейських мікро-держав[14] поки що не порушується. Причина в тому, що Андорра, Монако і Сан-Марино користуються перевагами європейської інтеграції на підставі ст. 355 ДФЄС, яка поширює на них дію цього договору. Ліхтенштейн міцно пов’язаний зі Швейцарією, яка наразі не планує ставати членом ЄС. Ватикан же в силу свого специфічного статусу навряд чи зацікавлений брати участь у Союзі.

У ст. 49 ДЄС процедура вступу визначена лише в найзагальніших рисах; на практиці вона набагато складніша. Набуття членства передбачає ухвалення низки правових актів – як внутрішньосоюзного, так міжнародно-правового характеру.

Процес приєднання відбувається в чотири основні стадії:

1) аплікаційна – подання заявки на вступ;

2) оцінювальна – розгляд заявки та прийняття позитивного рішення;

3) переговорна – проведення переговорів з державою-кандидаткою;

4) ратифікаційна – підписання договору про вступ та набрання ним чинності.

1) Аплікаційна стадія. Розпочинається процес з офіційного подання заявки державою, що бажає вступити в Союз(держава при цьому вважається державою-заявницею)[15]. Зазвичай, це відбувається шляхом надіслання представником держави (зазвичай міністром закордонних справ) листа на адресу голови Європейської Ради. Європейському Парламенту та національним парламентам повідомляється про таку заявку.

2) Оцінювальна стадія. Заявка розглядається на предмет можливості розпочати з державою-заявницею переговори про вступ, що може тривати досить довго[16]. Безпосереднє оцінювання здійснює Комісія, яка в результаті ухвалює так званий «попередній» висновок, у якому ґрунтовно оцінюється стан готовності держави-заявниці до вступу[17] і дається відповідна рекомендація державам-членам: розпочати переговори (найпоширеніший варіант)[18], зумовити відкриття переговорів виконанням заявницею певних вимог[19] або не відкривати переговори[20]. Утім, висновок Комісії не є обов’язковим для держав-членів, хоча вони зазвичай погоджуються з ним.

Після оприлюднення цього висновку Європейська Рада (глави держав і урядів держав-членів) ухвалює рішення про відкриття переговорів[21] з державами-заявницями, які з цього моменту отримують статус держав-кандидаток[22].

3) Переговорна стадія: Право на ведення переговорів належить Європейській Раді Союзу, яке діє від імені всіх держав-членів. Проте зазвичай це право делегується Європейській Комісії. Сторони узгоджують умови договору про вступ, переважно перехідні умови виконання державою-кандидаткою acquis communautaire після набуття членства. Завершуються переговори підписанням уповноваженими представниками держав-членів і держави-кандидатки проекту договору про вступ (ЄС не є стороною такого договору!).

Після цього відповідно до ст. 49 ДЄС Рада Союзу повинна одноголосноухвалити рішення щодо заявки про вступ[23]. При цьому мають бути враховані позиції Комісії та Європейського Парламенту. Висновок Комісії[24] є суто формальним, оскільки ця інституція брала безпосередню участь у переговорах. До того ж, він не обов’язковий для Ради. Натомість без згоди Парламенту[25], яка повинна надаватися абсолютною більшістю від повного складу його членів, розгляд заявки про вступ не може завершитися позитивно.

4) Ратифікаційна стадія. Процедуру завершує підписання представниками держав-членів і держав-кандидаток проекту договору про вступ, що відбувається на урочистій міжурядовій конференції. Після цього він підлягає ратифікації всіма без винятку державами-членами. Натомість нератифікація договору державою-кандидаткою (якщо їх є декілька) не перешкоджає набуттю ним чинності для решти держав-кандидаток[26]. Порядок ратифікації (наприклад, чи належить використовувати референдум і яке його правове значення) регулюється конституційним правом кожної держави, що підписала договір.

З моменту набуття чинності договором про вступ[27], держава-кандидатка стає державою-членом Європейського Союзу[28].

3. Правова природа та зміст Договорів про вступ до ЄС

Стаття 49 ДЄС чітко визначає суб’єктний склад договору про вступ, який є двостороннім міжнародним договором, що укладається між державами-членами ЄС і державами-кандидатками (або державою-кандидаткою, що мало місце при вступі Греції).

Стаття 49 ДЄС визначає, що предмет договору про вступ складають умови прийняття до Союзу та поправки до установчих договорів. Перший компонент зводиться до встановлення взаємних зобов’язань сторін, що гарантуватимуть дотримання новою державою-членом усього обсягу acquis communautaire. Через складності цього завдання абсолютна більшість положень зводиться до встановлення тимчасових винятків як для нових, так і для старих держав-членів[29] (так звані перехідні положення). Крім того, на нових членів покладається обов’язок укласти або денонсувати певні міжнародні угоди з третіми країнами[30], і навіть можливе зобов’язання припинити участь у міжнародних організаціях[31]. Другий складник включає зміни до установчих договорів Союзу з чотирьох питань: кількісний склад членів інституцій та інших органів ЄС; кількість голосів членів Ради ЄС для цілей прийняття рішень кваліфікованою більшістю; територіальна сфера застосування установчих договорів; розширення переліку офіційних мов Союзу.

За юридичною силою договори про вступ знаходяться на одному рівні з установчими договорами. Як постановив Суд ЄС,

«Вступ нових держав-членів здійснюється за допомогою актів, які мають силу первинного права і які можуть, за загальним правилом, змінювати попередній стан acquis communautaire в будь-якій галузі права Співтовариства»[32].

Договір про вступ має складну структуру. Він містить всього декілька статей, в яких констатується набуття членства в ЄС та приєднання до договорів, на яких ґрунтується Союз, а також викладаються порядок набуття договором чинності. Основні умови вступу викладаються в акті, який додається до договору про вступ і становить його невід’ємну частину. Домовленості про умови вступу технічного характеру (приміром, ставки мит і обсяги квот на торгівлю товарами і послугами) встановлюються в численних додатках (англ. annex) до цього акту. Навіть більше, за потреби деталізації умов, окремі додатки супроводжуються доповненнями (англ. appendixes). Завершується договір протоколами, які нарівні з актом також становлять його невід’ємну частину. Відповідно, обсяг договору про вступ доволі значний, причому його переважну частину становлять додатки і доповнення[33].

Окремі держави, що підписали договір, можуть заявляти декларації, які, проте, не мають юридично обов’язкової сили. Вони використовуються при тлумаченні положень договору про вступ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.