Національно-культурне відродження у Галичині.

Лекція 12. Українська культура кін. XVIII – поч. XX ст. Національно-культурне відродження в Україні (продовження).

Цензура — контроль держави, організації чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда.

Як правило, цензура виявляється в придушенні вияву певних ідей, порушенні певних тем або вживання певних слів. Яи привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.

Цензура буває:

- відкритою, коли видаються спеціальні закони, які забороняють публікацію або оприлюднення певних ідей (наприклад, у Китаї, Австралії або Саудівській Аравії, де законом заборонено відвідування сайтів певної тематики);

- прихованою, у вигляді залякування, коли людям забороняють не словлювати або підтримувати певні ідеї під страхом позбавлення роботи, суспільної позиції або загрозою їх життю.

Чи ненайважливішим обмеженням є соціальна відповідальність ЗМІ взагалі і преси, зокрема.

Свобода слова — це не право журналістів на професійне досягнення або завоювання. Це не право говорити те, що думаєш, і тому числі будь-які нісенітниці, які можуть спасти на думку журналісту. Свобода слова — це все-таки конституційне право народу отримувати достовірну інформацію.

Нині складається парадоксальна ситуація: громадяни довіряють ЗМІ більше, ніж уряду та державному апарату. Так, за даними Євробарометра за 2006 р., у середньому телебаченню довіряють 53 % осіб, радіо — 61 %, пресі — 45 %.

Тому дуже важливо, щоб преса відповідально ставилася до тієї інформації, яку вона надає суспільству.

На Заході існує така теорія соціальної відповідальності. Людина за своєю суттю не може розумно розпоряджатися необмеженою свободою. Звідси — право на свободу слова одних і право інших на свободу захисту від сторонньої свободи. На цій підставі виникають етнічні кодекси.

Література:

1.Людина і світ: Підручник / Л.В.Губерський, В.Г.Кремень. – К.: «Знання», 2001.

2.Людина і світ. 11 клас: Розробки уроків / Я.Г.Бондаренко, Л.Г.Чабан. – Х.: «Ранок», 2011.

У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший – присвячений збиранню народної спадщини (1816–1847); другий – організаційний (1848–1860); третій – політичний (1861–1918).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство.

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Навчання у школах велося польською мовою.

Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. Іван Могильницький був автором першої в Галичині граматики української мови; Михайло Герасевич – автор твору з історії української церкви; Варлаам Компаневич – дослідник історії монастирів; Іван Лаврівський підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою «Повість временних літ».

З метою захисту національних і політичних прав українського населення при активному сприянні Греко-католицької церкви у Львові 2 травня 1848 р. була створена перша політична організація – Головна Руська Рада (ГРР). Делегація галицьких русинів, уповноважена ГРР, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа ІІ з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою, всі цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського).

Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому пов'язаний з діяльністю «народовців». 8 грудня 1868 р. вони заснували у Львові товариство «Просвіта» за підтримки українського громадсько-політичного діяча Юліана Лаврівського (у 1870–1873 рр. був головою «Просвіти»). Товариство мало на меті поширення освіти серед народу. Ініціатором та першим головою «Просвіти» став Анатоль Вахнянин. Ю. Лаврівський, будучи віце-маршалком Галицького Сейму, ініціював ухвалу рішення про постійне державне фінансування товариства та спромігся добитися видання за державні кошти майже всіх українських гімназійних підручників.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин, Омелян Огоновський, Омелян Партацький до 1914 р. товариство налічувало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі Львівської філії і близько 200 тис. – у сільських читальнях. Виникали перші молодіжні товариства «Сокіл» та «Січ».

У середині 70-х років XIX ст. у духовному та суспільно-політичному житті Галичини почав зароджуватися новий радикальний напрям, очолений І. Франком та його однодумцями М. Павликом, О. Терлецьким, С. Даниловичем, К. Трильовським, Ф. Вовком та ін. Це невелике коло молодих людей мало на меті докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами. З ініціативи І. Франка, М. Павлика та С. Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію – першу в Україні політичну організацію європейського типу.

Освіта і наука. З утвердженням австрійської влади на західноукраїнських землях «русинська» (українська) спільнота стала предметом особливої турботи. У 1770-1780-х рр. імператриця Марія Терезія та її син Йосип ІІ скасували низку дискримінаційних положень стосовно некатолицького населення, які діяли за часів Речі Посполитої. Греко-Католицька Церква була підпорядкована державі, а священики за статусом були прирівняні до державних службовців. Було вжито спеціальних заходів щодо піднесення освітнього рівня священиків. У 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні засновано греко-католицьку семінарію для навчання українського духовенства (Барбареум), а в 1783 р. переведено до Львова.

У 1825 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру польської мови і літератури. Після того, як 27 квітня 1869 р. польська мова спеціальним розпорядженням імператора була визнана як офіційна в усьому краї, розпочалася поступова полонізація Львівського університету.

З 1787 р. до 1809 р. при теологічному факультеті діяв український інститут «Студіум рутенум» з дворічними курсами українською мовою. Інститут був призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків і складався з двох відділів: філософського (термін навчання 2 р.) та богословського (5 р.).

Зауважимо, що в першій третині ХІХ ст. у Східній Галичині центром національної культури був не Львів, а Перемишль, де в 1816 р. під опікою перемишльського єпископа М. Левицького організувався «гурт українських греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних». Серед них, І. Лаврівський та І. Могильницький. І.Лаврівський уклав «Українсько-польсько-німецький словник». І. Могильницький у Перемишлі в 1817 р. створив перший у Галичині дяко-вчительський інститут. У 1823 р. написав українською мовою «Граматику язика славено-руського». Стараннями цих людей відкривались і початкові школи.

На початку 1830-х рр. центром національно-культурного життя стає Львів. Це пов’язано з виходом на арену молодого покоління творчої еліти, так званих «будителів», студентів Львівської духовної семінарії та Львівського університету: М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича. Вони організували літературне об’єднання «Руська трійця» (1833–1837). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович і Григорій Ількевич.

Великий інтерес діячі «Руської трійці» проявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник – «Син Русі», куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. – фольклорно-літературна збірка «Зоря». Знаменною подією був вихід у світ 1837 р. у Будапешті літературного альманаху «Русалка Дністровая», підготовленого діячами «Руської трійці». Вступне слово написав М. Шашкевич.

Важливим було те, що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана народна мова. Всі твори друкувалися не латинкою або кирилицею, а «гражданкою».

Щодо шкільної освіти, то формально викладання в початкових школах українською мовою не заборонялося. Однак у Східній Галичині насаджувалися польські, в Закарпатті – угорські, а в Північній Буковині – румунські школи. Наприклад, у Східній Галичині 1890 р. працювало 4250 класів з польською мовою навчання і лише 2250 – з українською. Гіршою була справа з суто українськими школами. У Львові першу народну школу з українською мовою викладання відкрили в 1877/1878 н. р. Це була чотирикласна змішана школа, але в четвертому класі хлопці та дівчата навчались окремо.

8 липня 1886 р. засновано другу змішану українськучотирикласну народну школу імені М. Шашкевича (сучасна ЗСШ № 34 м. Львова). Фундаторами шкільної бібліотеки виступили товариства «Просвіта», Українське педагогічне товариство, «Товариство імені Шевченка». У 1892/1893 н. р. у Львові при вчительській семінарії відкрили українську дівочу чотирикласну школу, де навчання було платним.

Середніми загальноосвітніми школами були гімназії та реальні училища. До 1887 р. існувала одна українська гімназія у Львові. Пізніше на території Східної Галичини відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі та Станіславі) і паралельні українські класи в польських гімназіях у Бережанах та Стрию.

Здобуття класичної вищої освіти забезпечували два університети: Львівський і Чернівецький (1875 р.).

У Львівському університеті до кінця ХІХ ст. діяло три факультети: юридичний, філософський і теологічний. Найбільше українців навчалось на теологічному факультеті. Випускниками юридичного факультету були Ю. Лаврівський, Д. Вітовський та ін. Випускниками філософського факультету були Я. Головацький, І. Франко та ін. Серед науковців у галузі природничо-математичних наук плідно працював В. Левицький, який у 1893 р. надрукував першу працю з вищої математики українською мовою.

Юридичний факультет був провідним в університеті як за кількістю студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р. австрійський імператор Франц Йосиф І видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося урочисто 9 вересня 1894 р. Упродовж другої половини ХІХ ст. тривала боротьба заправо жінок відвідувати університетські студії. У 1897 р. жінкам було дозволено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. – на медичному факультеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм навчатися на юридичному факультеті, але уряд не підтримав цього.

Серед найбільших здобутків Головної Руської Ради слід назвати з’їзд української інтелігенції «Собор руських учених» (19 жовтня 1848 р.), відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури (1848) під керівництвом Я. Головацького та наукового товариства «Галицько-руська матиця» (1849). Зауважимо, що у 1858-1859 рр. Яків Головацький займав посаду декана філософського факультету, а в 1862-1864 рр. – ректора університету.

У Львівському університеті лише наприкінці ХІХ ст. відкрито кілька українських кафедр, зокрема в 1894 р. кафедру всесвітньої історії на чолі з Михайлом Грушевським. Напередодні Першої світової війни в університеті діяло 10 українських кафедр.

З 4 листопада 1844 р. важливим науково-освітнім осередком Галичини стає Цісарсько-королівська технічна академія – сучасний Національний університет «Львівська політехніка». У перші роки діяльності Академії в її складі функціонували технічний та торговий відділи, а також реальна школа. Навчання здійснювалось німецькою мовою, пізніше перейшли на польську.

У 1871 р. академія отримала права вищого навчального закладу. Було створено три факультети: інженерії, архітектури, технічної хімії, а в 1877 р. – машинобудівний. 8 жовтня 1877 р. академію перейменували на «Політехнічну вищу школу». До речі, 7 жовтня 1877 р. у політехніці відбулася перша на теренах Австро-Угорської імперії публічна лекція іздемонстрацією нового винаходу – телефону.

Особливе культурне значення мало заснування в 1873 р. Літературно-наукового «Товариства імені Шевченка». Засновниками товариства були Олександр Кониський, ЄлизаветаМилорадович, ДмитроПильчиков. Статут товариства, який за дорученням громади склали Д. Пильчиков та М. Драгоманов, галицьке намісництво затвердило 11 грудня 1873 р. Перші загальні збори відбулися 4 червня 1874 р. Головою товариства обрали Корнила Сушкевича, видавця першого повного «Шевченкового Кобзаря» (1867).

У перші 20 р. свого існування товариство обмежувалось літературною та видавничою діяльністю: видано близько 20 книжок, серед них чотиритомну історію української літератури О. Огоновського, твори Т. Шевченка в чотирьох томах, твори С. Руданського в семи книгах тощо. У 1880-х рр. товариство розпочало випуск українських книжок для гімназій. З березня 1892 р. товариство стало називатися «Науковим товариством імені Шевченка» (НТШ). Воно набуло чіткої структури і складалося з трьох секцій: історико- філософської, філологічної та математично-природничо-лікарської.

З 1892 р. почали виходити «Записки НТШ» – основний друкований орган товариства, редактором якого з 1895 р. став М. Грушевський. Для інформування наукової спільноти про роботу організації чотири рази на рік виходили «Хроніки» українською та німецькою мовами. Бібліотека НТШ була однією з найбільших українських книгозбірень.

В цей період коштом НТШ почали виходити фундаментальні праці М. Грушевського «Історія України-Руси», «Розвідки і матеріали до історії України-Руси». І. Франко очолював філологічну секцію. Головою етнографічної комісії був В. Гнатюк. Підсумком багаторічних етнографічних експедицій стала підготовлена Володимиром Шухевичем фундаментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина» (1899-1908), в якій висвітлено етнографічну характеристику гуцулів.

У роки Першої світової війни важливу роль у збереженні і розвитку української культури відіграла перша національна військова формація – легіон Українських січових стрільців (УСС). На початку 1915 р. при легіоні було відкрито «Пресову квартиру», завданням якої було збереження матеріалів з історії УСС та об’єднання людей з літературно-мистецьким хистом. При Коші УСС діяла бібліотека, курси для неписьменних, стрілецька гімназія, відбувалися періодичні читання лекцій з історії України тощо.

Пресова квартира розгорнула інтенсивну роботу в фотографії, малярстві, музиці, скульптурі та різьбярстві. Серед художників у рядах УСС були: ОсипКурилас, випускник Краківської академії мистецтв, – намалював близько двох сотень стрілецьких портретів; Лев Ґец – автор численних акварелей і малюнків; Осип Сорохтей – художник-карикатурист.

У літературі УСС розвивали спогади та нариси: Василь Дзіковський («Різдвяні свята УСС 1914», «З внутрішнього життя Українського січового війська»), Роман Купчинський («На Галич!»), Дмитро Вітовський («Похорон стрільця»), Микола Угрин-Безгрішний («Живі картини...») та ін. Серед поетів-усусів особливо плідно працювали Роман Купчинський, Антін Лотоцький, Левко Лепкий.

У середовищі УСС розвивалась і видавнича справа: «Вісник Пресової квартири УСС», «Антологія стрілецької творчості», збірка пісень - «Стрілецьким шляхом. 1914–1916» та інші видання.

Особливо впливала просвітня робота, яку УСС впродовж 1914–1918 рр. проводили в Закарпатті, Галичині, Волині, Наддніпрянщині та Буковині. У цьому контексті УСС відновлювали діяльність «Просвіт», «Рідної школи».

Література. Помітне місце в літературномужитті Західної України ХІХ ст. посідає письменник, громадський і політичний діяч, греко-католицький священик Антін Могильницький. Літературну популярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський» (І частина – 1849 р., остання – 1852 р.). У ній йшлося про велич давньоруського Галича, описувалася краса Карпат і стародавня слов’янська міфологія. Відомою є його балада «Русин-вояк» (1849).

На увагу заслуговує галицький поет, письменник, драматург, політичний діяч, журналіст, видавець та греко-католицький священик Іван Гушалевич. 1848 р. у Перемишлі вийшла перша його збірка віршів «До моєї батьківщини», у 1852 р. публікує збірку поезій «Квіти з Наддністрянської левади», а в 1881 р. виходить збірка «Галицькі відголоси». Опублікував текст «Слова о полку Ігоревім» з примітками і передмовою, в якому доводив справжність пам’ятки.

Письменник романтичного напряму Юрій Федькович був одним з найпомітніших творців української культури на Буковині. Серед його поетичних збірок виділяють 3-х томну «Поезії» (1862, 1862-67, 1867-68), «Дикі думки» (1876). Найвдалішою є його історична драма «Довбуш».

У 1870-1890-х рр. розкрився талант Івана Франка. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а перекладав з 14 мов. Літературна і наукова спадщина І. Франка становить близько 5 тис. публіцистичних та наукових творів.

Театр. У 1864 р. у Львові було засновано український професійний театр«Руська бесіда», який очолив Омелян Бачинський. Його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії.

Широке визнання здобули Буковинський народний театр (1897), організатором і керівником якого був актор Іван Захарко, та Гуцульський театр (1910 р.), заснований Гнатом Хоткевичем.

Архітектура та образотворче мистецтво. У архітектурі початок цього культурно-історичного періоду позначений домінуванням класицизму. Кілька таких споруд збережено на Львівщині: келії Василіянського монастиря у Червонограді і Воздвиженський костел у Новому Милятині.

Архітектура класицизму Львова не вирізнялась масштабністю чи будь-яким творчо-оригінальним рішенням і, опинившись у складі Австрійської монархії, була зорієнтована переважно на Відень. Львів набував вигляду сучасного європейського міста. Мода класицизму торкнулася фасадів будинків старого центру Львова – площі Ринок. Чимало будинків перероблено із застосуванням нової декорації (класицистської) на місці попередньої ренесансної або барокової.

До яскравих зразків класицизму Львова відноситься колишній Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника) – двоповерховий будинок, асиметричний у плані, центральний вхід представлений відкритою арочною галереєю на коринфських півколонах першого поверху. До його спорудження в 1827–1844 рр. долучились архітектори П. Нобіле та Ю. Бем.

Престижною спорудою Львова в стилі класицизм була Ратуша, зведена у 1827–1835 рр. на місці старої. Авторами проекту були львівські архітектори Ю. Меркель, Ф. Трешер, А. Вондрашка.

У стилі класицизму в 1837–1842 рр. у Львові спорудили міський театр (Український академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької). Театр побудовано за проектом архітектора Л. Піхля. Він вважався тоді одним з найбільших у Європі.

Крім цим пам’яток, до класицизму зараховують гробницю-мавзолей родини Дунін-Борковських (1812) на Личаківському кладовищі. Каплиця нагадує ідеальну форму античного храму.

До класичної скульптури Львова належать чотири скульптури на площі Ринок (Нептун, Амфітріта, Артеміда та Адоніс), що встановлені в 1793 р. і втілюють ідеал вільної та красивої людської особистості (скульп. Г. Вітвер). Це перші у Львові майже оголені натури. Шедевром Г. Вітвера вважається скорботний меморіальний пам’ятник К. Яблоновської (1806) в Катедральному соборі. У стилі класицизму виконана чавунна ваза (1839 р., скульп. Б. Торвальдсен), розташована на початку центральної алеї парку ім. І. Франка у Львові.

В архітектурі складну стилістику розкрила еклектика (поєднання різнорідних стильових елементів чи довільний вибір стилістичного оформлення для будівель). На думку авторів праці «Українське мистецтво», другу половину ХІХ ст. слід називати «періодом еклектики».

У Галичині, переважно у Львові, працювали вихованці Віденської академії. Паралельно формується львівська група талановитих архітекторів, частина з яких стали професорами архітектурного факультету політехніки у Львові. Їхні проекти плану забудови міста перетворили Львів на великий адміністративний і культурний центр Галичини. Відтак, за час перебування в складі Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії Львів перетворився на європейське місто з широкими бульварами, вулицями, багатоповерховими будинками.

Упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. група львівських архітекторів збудували наймасштабніші споруди адміністративного, культурного, навчального призначення, переважно в ренесансно-бароковому стильовому вирішенні.

У стильових нормах ренесансу та бароко за проектом архітектора З. Горголевського побудовано Оперний театр у Львові (1897–1900), що має імпозантний фасад, оздоблений фронтоном і численними алегоричними скульптурами П. Війтовича, А. Попеля, Т. Баронича, Ю. Марковського та Ю. Белтовського. Окрасою сцени є декоративно-тематична завіса «Парнас» Г. Семирадського.

У стилі неоренесансу працював у Львові архітектор Ю. Гохбергер. Серед його проектів особливо вирізняється грандіозна споруда Галицького крайового сейму (1877–1881, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. І. Франка).

У стилі французького ренесансу побудовано палац Потоцьких (1889–1890; арх. Ю. Цибульський).

Архітектор Юліан Захаревич творчо поєднував стильові особливості ренесансу з новими містобудівними завданнями. Так він спроектував будинок Галицької ощадної каси (1891; тепер – Музей етнографії та художнього промислу), а в стилі високого Відродження – головний корпус Львівської політехніки (1873–1877).

Скульптор Леонард Марконі виступив як архітектор разом з ЮзефомЯновським у спорудженні Художньо-промислового музею (1895–1903; тепер – Національний музей). Будинку надані риси пізнього ренесансу.

Зі зверненням до ренесансу і бароко збудовано готель «Жорж» (1901) та Будинок учених (1897), проекти розробили віденські архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер.

У неготичному стилі в 1903–1907 рр. за проектом архітектора Т. Таловського збудовано костел св. Єлизавети.

На Буковині нові архітектурні риси отримали Чернівці. У середині ХІХ ст. у середовищі чернівецьких вірмен споруджено церквусв. Петра і Павла (1869-1875). Архітектор Йозеф Главка оригінально поєднав елементи романського, візантійського і готичного стилів. Справжньою візиткою віденської сецесії (модерну) у Чернівцях стала будівля вокзалу (1906–1909).

У стилі віденської сецесії в 1905 р., за проектом Г. Гельмера і Ф. Фельнера, побудовано міський театр (сьогодні – Чернівецький обласний український музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської).

Справжньою архітектурною візитівкою Чернівців є резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації (1864–1882) – архітектор Й. Главка. Ансамбль резиденції складався з трьох монументальних корпусів: головного, духовного й пресвітерії. Особливе захоплення викликає Синодальний зал 100 м на 70 м, який оздоблений мармуром.

Модерн у Львові мав віденське забарвлення – сецесія, з характерним перебільшенням декоративних прикрас: будинок філармонії, 1907 р., арх. В. Садловський; торгова палата на проспекті Т. Шевченка, 1907–1910 рр., арх. А. Захаревич; будинок № 3 по вул. Коперніка, 1909 р., арх. А. Захаревич та ін. Сецесія у Львові має значну перевагу в архітектурі початку XX ст., що засвідчують вулиці академіка Богомольця, академіка Павлова, Глибока, Валова тощо.

Ініціатором сецесії з національним забарвленням був архітектор Іван Левинський, який працював з архітекторами Т. Обмінським, О. Лушпинським, В. Нагірним. Він збудував виняткові за красою споруди, прикрашені орнаментом і формами, запозиченими з народного мистецтва й архітектури. Найкраща з них – споруда страхового товариства «Дністер» у Львові (1905). Ця група архітекторів спорудила в 1914-1916 рр. будинок Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (тепер музичне училище). За проектом І. Левинського в 1906–1908 рр. споруджено бурсу Українського педагогічного товариства (тепер корпус Українського національного лісотехнічного університету).

Серед пам’яток промислового будівництва Львова – будівля Головного вокзалу (1904; арх. В. Садловський). У його спорудженні використали найкращі досягнення початку ХХ ст.: електричне освітлення і вентиляція, центральне опалення, перші в Україні електричні ліфти та матричні годинники. Це при тому, що у місті, на момент відкриття вокзалу, працювала лише одна малопотужна електростанція. Одним з інженерних досягнень було ажурне перекриття перонів, яке завдяки нанесеній на нього емульсії світилося вночі.

Академізм як напрям, домінував у скульптурі Галичини та Волині. Традиційно академічний стиль характерний для творчості Л. Марконі. Створена ним скульптурна група на головному корпусі Політехніки символізує інженерію, архітектуру, механіку. За моделями Л. Марконі скульптор Антон Попель виконав алегоричні статуї – «Європа», «Азія», «Америка», «Африка». Вони розміщені в нішах бокових фасадів львівського готелю «Жорж».

Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив Теодор Риґер. У 1880-х рр. виконав серію скульптур для будинку Галицького крайового сейму. Фасад вінчає алегорична група із трьох фігур – «Галичина. Вісла. Дністер» і дві композиції біля входу – «Праця», «Творчість».

Алегоричні скульптури П. Війтовича«Торгівля» і «Праця» прикрашають фасад Львівського залізничного вокзалу. Значний обсяг скульптурних робіт виконав для Оперного театру. Серед них крилаті символічні бронзові фігури на центральному фронтоні: «Геній трагедії», «Геній музики», «Слава».

До відомих скульпторів цієї доби належить Михайло Паращук. Вагомим здобутком його творчості у співавторстві з А. Попелем став пам’ятникА. Міцкевичу (1905). Крім того, він виконав скульптурні портрети В. Стефаника, С. Людкевича, Т. Шевченка, І. Франка, М. Лисенка.

Живопис цієї доби розпочинає класицизм. Вагоме місце належить художнику Луці Долинському. У 1780-х рр. він розписував собор св. Юра у Львові: образи «Христос», «Богородиця», пророків та апостолів. У 1807–1810 рр. здійснював оздоблення Успенської церкви Почаївського монастиря.

Романтизм у живописі представлений переважно портретами. Романтичний період у Галичині ознаменувався влаштуванням у Львові великих художніх виставок (1837 і 1847 рр.)

Починаючи з середини ХІХ ст., у західноукраїнських землях розвивається реалістичне мистецтво. Фундаторами західноукраїнської реалістичної школи стали українські художники Корнило Устиянович – «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні» та Теофіл Копистинський – «Гуцул з Липовиці», «В селянській хаті», «Погорільці».

На початку ХХ ст. провідне місце зайняв Іван Труш. У 1898 р. у Львові організував «Товариство для розвою руської штуки», а в 1905 р. організовує «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки» та журнал «Артистичний вісник». Того ж року ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові. Для НТШ намалював портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки.

У 1913 р. до Львова переїхав український художник-імпресіоніст Олекса Новаківський. У 1913 р. заснував у Львові художню школу, що стала відомим осередком малярської культури в Західній Україні. До творів цього періоду належать картини «Діти», «Коляда», «Весна», «Автопортрет» тощо.

Музика. З середини ХІХ ст. розгорнув діяльність галицький композитор Михайло Вербицький. Особливо плідною була його творчість у галузі хорової та театральної музики. Він був одним із перших композиторів-професіоналів у Галичині, автор хорових вокальних, інструментальних творів, серед яких: оперети «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849); мелодрама «Підгоряни» (1864); хори «Заповіт», «Поклін», «Думка»; 12 симфоній-увертюр тощо. У 1863 р. написав музику на вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» (з 1992 р. – Державний гімн України).

Значна роль у становленні композиторської школи, музичних і співацьких товариств у Галичині належала Анатолю Вахнянину: у 1891 р. заснував товариство «Боян»; 1901 р. у Львові засновує «Союз співацьких і музичних товариств», на основі якого в 1903 р. відкрив Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. А. Вахнянин брав участь у нотно-видавничій справі, виступав у пресі зі статтями на музичні теми, був організатором і диригентом багатьох аматорських хорів. У 1865 р. організував перший Шевченківський концерт на західноукраїнських землях

На початку XX ст. у Львові розпочав творчу діяльність Станіслав Людкевич – визначний український композитор, музикознавець, фольклорист і педагог. У 1905 р. вийшла перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ» (на слова Т. Шевченка). Є автором праці «Галицько-руські мелодії» (1906), сприяв піднесенню музичної культури, зокрема працюючи в музичному товаристві «Боян» і Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка.

Крім того, український музичний рух концентрувався в хорах і музичних гуртках при різних товариствах та спеціальних музичних установах. Серед них церковні хори, хорові та музичні гуртки культурно-просвітніх товариств «Руська бесіда», «Просвіти»,«Муза», музичні гуртки парамілітарних товариств «Січ», «Сокіл» та «Пласт».

За межами Львова найактивнішими осередками музичного життя були Стрий, Дрогобич, Станіслав та Коломия. У Станіславі (тепер Івано-Франківськ) в 1902 р. було відкрито першу в Галичині українську музичну школу.

На Буковині першим фаховим українським композитором був Сидір Воробкевич. Він написав музику майже до сотні власних віршованих творів, що й донині фігурують як народні пісні, поклав на музику понад 20 віршів Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, опрацьовував чимало народних пісень, створив понад 200 хорових композицій. У 1877 р. він видав перший буковинський альманах «Руська хата». Вірш С. Воробкевича «Мово рідна, слово рідне», покладений на музику автором, став хрестоматійним. Створив чимало віршів та пісень для дітей («Рідна мова», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»).

Світове визнання здобули славетні співаки Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест Менцинський. Мишуга виступав на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна, Відня, Лондона. Був популяризатором української музики і пісні. С. Крушельницька виступала в оперних театрах Варшави, Санкт-Петербурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілану та ін. Тенор М. Менцинський був найкращим у Європі виконавцем головних партій в операх композитора Р. Вагнера. Взагалі у свій час він вважався феноменом оперного співу. Виступав в оперних театрах Німеччини, Швеції, Франції, Італії.

Читайте також:
I. Епоха Відродження
Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
В епоху Відродження
Відродження національної системи виховання і педагогіки в період становлення незалежності України
Відродження православ'я
ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Гуманізм епохи Відродження і проблема унікальної індивідуальності. Людина як творець самої себе
Ґенеза та періодизація національно-культурного відродження в Україні.
Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості
Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості.
Директорія. Відродження УНР
Діалектика епохи Відродження.

Переглядів: 1264

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.