Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

На нашу думку, визнання кари сутністю покарання зовсім не означає заперечення виховних властивостей останнього але лише стосовно окремих особистостей.

Таким чином, ми з‘ясували, що кримінально-правова природа покарання полягає в тому, що воно є формою кримінальної відповідальності, причому найбільш розповсюдженою. Інші дві форми – звільнення від покарання та звільнення від його відбування - займають менше місце у структурі кримінальної відповідальності. До того ж кримінальне покарання є самостійним кримінально-правовим інститутом, який є одним із елементів системи кримінального права. Цей інститут є підсистемою, що містить в собі ряд елементів: субінститутів і правових норм, які регулюють цілі покарання, зміст його видів і їх систему, питання призначення покарання і звільнення від нього.

Які ж ознаки, особливості кримінального покарання, що фактично визначають сутність цього кримінально-правового інституту? По-перше, покарання – це міра державного примусу, яка встановлюється кримінальним законом, застосовується судом і примушує конкретну особу до визначеної, законослухняної поведінки. По-друге, покарання – це міра державного примусу, яка призначається особі, що вчинила злочин, передбачений кримінальним законом. По-третє, покарання – це міра державного примусу, яка застосовується лише судом. По-четверте, покарання – це кара за вчинене особою суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Ця ознака властива лише покаранню, ніякі інші міри державного примусу такою ознакою чи такою особливістю не володіють, тому й не називаються покаранням (адміністративне стягнення, дисциплінарне стягнення). По-п’яте, в покаранні виражена негативна оцінка як вчиненого особою злочину, так і самої особи, що його вчинила. По-шосте, покарання полягає в передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого або в позбавленні його таких прав.

Викладена характеристика сутності і правової природи кримінального покарання дозволяє нам сформувати наступне загальне, розгорнуте визначення поняття покарання.

Покарання – це міра державного примусу змістом якої є певні позбавлення і обмеження прав і свобод засудженого, яка є найбільш розповсюдженим, засобом кримінально-правового реагування на вчинення злочину як головної складової спеціальної протидії злочинності, що застосовується до осіб, визнаних винуватими у вчиненні злочину вироком суду з метою запобігання вчиненню злочинів як самим засудженим, так і іншими особами.

1.2 Проблема визначення мети покарання.

Одним із складних проблемних аспектів вчення про покарання є визначення його мети. Зрозуміло, що пізнання сутності мети покарання – не самоціль. Сенсом такого пізнання є створення необхідних умов для подальшого вивчення різних аспектів покарання, особливо його ефективності – найбільш складної, але досить важливої на сьогоднішній день проблеми.

Стосовно мети покарання триває багаторічна дискусія. Ця проблема перебуває у центрі уваги представників різних галузей знання - теологів, філософів, правознавців, соціологів, психологів.

Сам факт формулювання цілей і закріплення їх у кримінальному законі має політичне, ідеологічне і виховне значення. Те, що визначається в законі в якості цілей покарання, по суті є „закодованою” інформацією щодо змісту кримінально-правової політики в галузі застосування покарання.

Основні концепції цілей покарання можна звести до двох груп: а) абсолютні теорії покарання; б) відносні теорії покарання. Такий розподіл визнає відомий український дослідник інституту покарання професор В. А. Ломако. Представниками абсолютних теорій він називає І. Канта, Гегеля та їх послідовників, які не бачили в покаранні іншого змісту, крім відплати за вчинений злочин.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так прибічники теорії залякування (І. Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти злочинцю більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів.

Образно висловлюючись, дослідники проблеми покарання називали його дволиким Янусом. Стосовно минулого покарання є відплатою за спричинене зло; стосовно майбутнього – попередженням про невигідність вчинення злочину. Відповідно до цього і теорії про зміст і цілі каральної діяльності зводяться до двох основних груп: теорії, що відносяться до минулого і вбачають в покаранні виключно відплату за вчинене злочинцем зло – теорії відплати, і тих, які відносяться до майбутнього, вбачаючи в покаранні прояв доцільної правоохоронної діяльності держави – теорії попередження (превенції).

В сучасній кримінально-правовій літературі перед покаранням „ставляться” різноманітні цілі. Останнім часом активно обговорюється мета відновлення соціальної справедливості, що, як відомо, знайшло своє відображення у чинному російському кримінальному законі.

Виникає питання, чому таке багатозначне і часом суперечливе доктринальне тлумачення цілей покарання. Професор М. С. Таганцев пояснював це наявністю в покаранні ретроспективних і перспективних начал. Однак яким би різноманіттям не відзначалися багатовікові теорії цілей покарання, в підсумку вони зводяться до наступних: 1) відплати (кари); 1) виправлення; 3) загального і спеціального попередження злочинів.

Цікаво, що попередження злочинів визнається метою покарання одноголосно, на відміну від інших його цілей, причому, на думку М. Д. Шаргородського, воно є єдиною його метою.

Сучасні дослідження цієї проблеми ґрунтуються на тому, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Всі зазначені види цілей покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

Найбільше дискусій точиться з питання визнання метою покарання кари. Розробники КК України 2001 року вирішили це питання позитивно. При обговоренні проекту КК України 2001 р. народний депутат України Зори слава Ромовська пропонувала відобразити в КК, що ціллю покарання є захист потерпілого. Її справедливо критикували В. Д. Бринцев і В. І. Тютюгін зазначивши, що захист чи, точніше, охорона особи, в тому числі й потерпілого, є скоріше завданням всього кримінального законодавства в цілому, оскільки вирішити її шляхом покарання можна далеко не завжди. Наприклад, це неможливо при вбивстві потерпілого, тому вирішення цієї задачі забезпечується не обов’язково лише за допомогою покарання, але й шляхом застосування інших кримінально-правових засобів. Проблему визнання кари метою покарання З. Ромовська вирішує наступним чином: “Саме слово “покарання”, - пише вона, - означає не що інше, як кару. Тому ціллю покарання ніяк не може бути кара...”. З цим слід погодитися.

В ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами..

А. Ф. Степанюк говорячи про єдине розуміння цілей покарання вказує на те, що воно повинно бути загальним для всіх наук кримінально-правової спрямованості: кримінального права, кримінального процесу, кримінології і, звичайно ж, кримінально-виконавчого права. Ці цілі зводяться і до кари, і до виправлення засуджених, і до попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тому наука і практика виконання покарань повинні виходити з цього троякого розуміння цілей покарання. При цьому характер цілі прямо визначає характер тієї теорії, що може бути використана як засіб її досягнення [86, с. 73].

Перед тим як розглядати кару як ціль кримінального покарання, хотілося б зауважити, що серед деяких авторів існує думка про те, що не кара, а відновлення соціальної справедливості є ціллю покарання. Підручники і коментарії КК найчастіше трактують, цитуючи принцип справедливості, як відповідність покарання злочинові і заборону подвійної відповідальності за злочин. Більш широко розглядаючи цю ціль, деякі підручники наводять аргументи на користь відшкодування і відновлення порушених злочином соціальних інтересів. Також ціль покарання трактується у виді відновлення соціальної справедливості у відношенні потерпілих, з одного боку, і справедливе покарання злочинця, з іншої. Відновлення соціальної справедливості як ціль кримінального покарання, уперше визначено безпосередньо в російському кримінальному законодавстві.

Відомо, що поняття справедливості виникло як етична категорія, що характеризує співвідношення визначених явищ з погляду розподілу добра і зла між людьми: співвідношення між роллю людей (класів, соціальних груп, окремих особу) і їхнім соціальним станом; їхніми правами й обов’язками; між діянням і відплатою (окремий випадок цього – співвідношення між злочином і покаранням). Відповідність між характеристиками першого і другого порядку оцінюється в етиці як справедливість, невідповідність – як несправедливість.

Засудження від імені держави в обвинувальному вироку суду до покарання несе сатисфакцію за заподіяну морально-психологічну шкоду особистості і суспільству.

Відповідність злочину і покарання як вимога справедливості не обмежується відповідністю діяння і покарання. Вона також передбачає відповідність покарання особистості винного, пом'якшуючим та обтяжуючим покарання обставинам.

Разом з тим відновлення соціальної справедливості, закладене в кримінальному покаранні і пов'язане з його каральним змістом, не означає, що покарання має на меті кару стосовно злочинця. Покарання, навіть найсуворіше застосовується не для того, щоб заподіяти засудженому моральні і фізичні страждання. Зазначені правообмеження і примусові позбавлення, пов’язані з виконанням покарання, переслідують інші цілі, в тому числі і розглянуту вже ціль відновлення соціальної справедливості.

Отже, ціль покарання у виді відновлення соціальної справедливості припускає:

1) оптимально можливе відшкодування, загладжування за допомогою покарання заподіяної злочином шкоди особі, суспільству, державі;

2) відповідність жорстокості покарання небезпеці злочину, особистості винного, пом'якшуючій і обтяжуючій обставинам;

3) заборона подвійного покарання;

4) недопущення як цілі покарання заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Ця дискусія загострилася після того, як вказану ціль закріпили в КК РФ, ч. 2 ст. 43 якого проголошує: "Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження здійснення нових злочинів". Як бачимо, закон передбачає три цілі: відновлення соціальної справедливості; виправлення засудженого; попередження здійснення нових злочинів. До числа цілей покарання не ввійшла кара, на яку вказувалося в ст. 20 КК РСФСР 1960 р. Мабуть російський законодавець відмовився від останньої через гострі дискусії, що постійно виникали навколо кари як мети покарання. З прийняттям КК РФ суперечки про кару як ціль покарання, здавалося б, повинні були утратити свою актуальність, оскільки про неї тепер немає згадування в законі. Однак, як свідчать публікації, дискусії про цілі покарання, зокрема про кару і більше про соціальну справедливість продовжуються.

Так, В. К. Дуюнов, критикуючи КК РФ 1996 р. за не включення кари в число цілей покарання, стверджує, що кара є одночасно і змістом покарання і його метою. Під карою автор розуміє широкий спектр впливу. Вона є реакцією на вчинок особи і засудженням як цієї особи, так і вчиненого нею злочину. Кара може проявитись не лише в засудженні, але й у застосуванні до винного визначених позбавлень і обмежень.

Існує також точка зору В. К. Дуюнова, що ”кара”, образно висловлюючись, міцно тримає нас за фалди сюртука, не дивлячись на наші спроби відбитися від нього, відійти від цього скомпрометованого спорідненістю з помстою і таліоном терміну чи будь-яким чином облагородити його, наприклад, високим порівнянням зі справедливістю; відбувається проста заміна термінів – незручного терміну ”кара” його зворотом ”відновлення соціальної справедливості”.

Ю. М. Ткачевский пише, що визначення судом справедливого покарання — це лише початковий етап відновлення соціальної справедливості, необхідна передумова до її основної реалізації в процесі виконання покарання; ціль же являє собою той результат, що визначений у законі, наприклад, відновлення соціальної справедливості в процесі виконання покарання.

Трохи ширше представлена позиція А. В. Наумова, який вказує, що покарання служить відновленню порушених у результаті вчинення злочину прав і свобод потерпілого, тобто в кінцевому рахунку відновленню справедливості. Чисто відновлюючий характер носять майнові кримінально-правові санкції - штраф, конфіскація майна.

Звертає на себе увагу висновок Н. А. Павлухіна, що соціальну справедливість неможливо відновити кримінальним покаранням, тому ставити таку ціль перед кримінальним покаранням в законі недопустимо. Можна відновити лише почуття соціальної справедливості. Але така морально-психологічна категорія не може мати місця в законі.

На мою думку, останнє зауваження є надто категоричним. Мета відновлення почуття соціальної справедливості шляхом покарання злочинця є цілком реальною, але не завжди, не у всіх випадках його застосування. Але хто довів, що й інші цілі покарання досяжні завжди?Будь-яка з відомих цілей покарання може бути досягнута за певних умов, а може бути й не досягнута. Від цього вона не перестає бути метою покарання.Мета – це те, до чого прагнуть, а не те, чого досягли. Отже, позиція російського законодавця мною сприймається, як правильна по суті, але не достатньо досконало сформульована в законі. Тобто метою покарання слід визнати не поновлення соціальної справедливості, а поновлення її почуття.

Натомість кару не слід визнавати метою покарання, оскільки вона є складовою змісту покарання, його ознакою. Слід звернути увагу на зауваження Л. Ременсона з цього приводу, на переконання якого приписувати покаранню ціль кари значить стверджувати, що покарання має на меті покарання, тобто не має мети, є самоціллю. Від положення “ціль покарання покарати, заподіяти страждання” лише один крок до висновку “... чим більше заподіяв страждань, тим вірніше досягнута ціль покарання, тим більше повно вона виконана... ”

Виключення кари з цілей покарання аж ніяк не означає відмови від кари як одного з найважливіших елементів покарання, складових його змісту.

Будучи важливим елементом покарання, кара виступає мірилом справедливості покарання і тому за більш небезпечні злочини випливає і більш тяжка кара. Справедливість же покарання необхідна як для досягнення цілі виправлення, так і здійснення загальної превенції. В ім'я досягнення цих цілей одному злочинцеві необхідно призначити лише рік, іншому - чотири, а третьому - сім років. Пояснити ж причину визначення в конкретному випадку чотирьох років позбавлення волі, а не трьох інтересами виправлення дійсно неможливо, також це було б нез'ясовно, якби кара визнавалася метою покарання.

Таким чином, покарання немислиме без заподіяння страждання, позбавлення. Тому покарання завжди є карою. Саме така необхідна ознака покарання, як спричинення страждання, робить його карою. Це означає, що кара є змістом покарання, а не його метою!

Професор М. Д. Шаргородський наголошував, що покарання карає і це дійсно так, бо кара, страждання є невідворотньою його властивістю.

Щодо такої мети покарання як виправлення засудженого слід також знаголосити на відсутності єдиної позиції серед фахівців.. Наприклад, Н. А. Бєляєв і В. Г. Смірнов вважають, що виправлення, наряду з карою, є самостійною ціллю покарання. Б. С. Нікіфоров і М. А. Єфімов, навпаки, не вважають виправлення самостійною ціллю покарання.

За радянської доби виправленням вважалося “перековування” засудженого з індивідуаліста в людину, здатну особисті інтереси правильно сполучити із суспільними інтересами, здатну володіти собою, розумно регулювати свої потреби, а не задовольняти їх за рахунок порушення законних інтересів інших громадян.

Виправлення й сьогодні вважається чи не найважливішою метою покарання. Постановка законодавцем такої мети перед покаранням базується на „науково” обґрунтованому положенні про те, що людина не народжується злочинцем, вона стає ним через несприятливі умови життя і тому її можливо змінити до кращого шляхом виправлення та перевиховання.

Ідея виправлення злочинця виникла багато тисячоліть назад. Ще до нашої ери грецький філософ Протагор мету покарання бачив у виправленні злочинця, у застосуванні до нього покарання не за те, що він учинив злочин, тому що минуле змінити неможливо, а в інтересах майбутнього, щоб надалі злочинець “не грішив”, його поведінку слід виправити.

Звертає на себе увагу та обставина, що до кінця 50-х років 20 сторіччя в теорії кримінально-виконавчого права поняття „виправлення” і „перевиховання” вважалися тотожними. В сімдесяті роки цю ж позицію усе ще відстоював І. С. Ной, в той час, коли інші дослідники проблеми робили спроби розмежувати їх. Так, висловлювалися думки, що кінцева мета виховного процесу – перевиховання,а виправлення - проміжний етап на шляху до перевиховання, і, навпаки, пропонувалося терміном “виправлення” охопити і “перевиховання”.

Відомі експерти із зазначеної проблематики О. С. Міхлін, М. О. Стручков і І. В. Шмаров запропонували застосовувати поняття “виправлення” до осіб, засудженим до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а ”перевиховання” - у відношенні засуджених до позбавлення волі, що було, власне, близько до позиції С. В. Познишева, який вважав, що моральне виправлення здійснюється в умовах в'язниці.

У 1989 році, І. В. Шмаров розмірковуючи над виправленням і перевихованням засудженого, прийшов до наступного висновку, що необхідно відмовитися від двоєдиних термінів. Як показав багаторічний досвід, розмежування тут можливе лише в теоретичному плані. У практичній же діяльності суду або органів, що виконують покарання, спроби розмежувати ці терміни стосовно оцінки особистості підсудного або засудженого не дають плідних результатів, що й зробив у 2001 р. наш законодавець закріпивши метою покарання лише „виправлення” злочинця.

Схожу позицію з цього приводу відстоював і М. І. Бажанов, який вважав, що ставити перед покаранням, особливо при нинішній організації нашої пенітенціарної системи, досягнення цілі перевиховання, значить створювати ще один міф про можливості покарання. Він під виправленням засудженого розумів юридичне виправлення, тобто досягнення шляхом покарання такого результату, щоб особа після відбування покарання не вчинила нового злочину.

З цією позицією не погоджується І. А. Бушуєв з наступних підстав: по-перше, звичайно, найкращий варіант виправлення засудженого полягає в тому, що особа докорінно змінює свої погляди і переконання, стає корисним і високо свідомим членом нашого суспільства. Однак чи можна ці вимоги пред'являти до засудженого і вимірювати їхнє виправлення такими критеріями, яким не завжди відповідають навіть ті, хто не вчинив злочину? По-друге, невдалі самі терміни ”моральне” і ”юридичне” виправлення. Юридичне виправленням, завжди пов'язано з певною моральною перебудовою особистості, тому всяке юридичне виправлення в підсумку є і виправленням моральним.

Висловлювалися й інші погляди стосовно цілей покарання, зокрема, що виправлення і перевиховання злочинця не має самостійного значення, а цілі покарання вичерпуються спеціальним і загальним попередженням злочинів. До речи, така позиція цілком відповідає думці Ч. Беккаріа, який вважав, що ціль покарання полягає не в чому іншому, як у попередженні нових діянь злочинця, що наносять шкоду його співгромадянам, і в утриманні інших від подібних дій. Зокрема, М. Д. Шаргородський дотримувався точки зору, що метою покарання є попередження нових злочинів з боку осіб, які вже вчинили злочин (спеціальне попередження) і інших нестабільних членів суспільства (загальне попередження).

Ще більш виразно в цьому відношенні висловлювалися М. І. Ковальов, Є. А. Фролов і М. А. Єфімов, які стверджували: застосовуючи до осіб, які вчинили злочин, ті або інші види покарань, держава тим самим переслідує дві цілі: по-перше, утримати самого злочинця від нового злочину (спеціальне попередження), по-друге, застерегти від подібних кроків інших нестійких членів суспільства (загальне попередження); ніяких інших цілей покарання не переслідує.

М. А. Єфімов справедливо зазначав, що вимагати, щоб поведінка ув'язненого до моменту звільнення з виправної установи відповідала усім вимогам морального кодексу, — значить ставити перед цими установами нереальну задачу, що деморалізує їхніх співробітників.

Не можна не відзначити, що „надприродні” можливості вітчизняних місць позбавлення волі і нездійсненні задачі, що ставлять перед покаранням, зазнали критики з боку зарубіжних вчених. Так, польський кримінолог Леленталь зауважує, що постановка завдання виправити засудженого перевершує дійсні можливості виправних закладів, свідчить про перебільшені наміри, відірвані від реальної пенітенціарної дійсності, що веде до ідеалізації цілей покарання. З теоретичної точки зору це помилково, а з практичної - зовсім небажано.

Сьогодні відомий український дослідник проблеми покарання А.Ф. Степанюк цілком реалістично заявляє, що в концепції виправлення немає змістовності, конкретності; немає позитивних відповідей на реальні проблеми, а є лише досить затьмарена, абстрактна, хоча і приваблива мрія, парадоксальна теорія, яку намагалися реалізувати в радянській виправно-трудовій системі, не зважаючи на її абсурдність і утопічність.

З огляду на зазначене, з роками в теорії виникла своєрідна термінологічна алергія на категорії ”виправлення” та ”перевиховання”. Тому намітилась тенденція їх заміни поняттям “ресоціалізація”. (Г. А. Радов, В.М. Трубніков та ін). Це поняття, хоча і звучить по новому, однак на практиці інтерпретується в тому ж значенні, що й ”виправлення” та ”перевиховання”. Отже, зречення від застарілих підходів до цілей покарання в Україні є лише термінологічною мімікрією, пристосуванням до нових умов і не більше. Кінцева мета цього “модернізму” у кризовий для системи виконання покарань період легко прочитується - це збереження позицій прихильників соціально-педагогічної діяльності в органах і установах виконання покарань. Але сьогодні досвід людства і тим більше наш власний досвід із усією наочністю довів нереальність перевиховання правопорушників працею.Ідея створення, а тим більше переробки нової людини шляхом застосування насильства – абсурд, шкідливий міф.

Таким чином, виправлення засуджених, як мета покарання, є чи не найнереальнішою із всіх, задекларованих у ч.2 ст.50 КК України цілей покарання.Хоча, не виключаються на практиці випадки, коли покарання дійсно відіграє роль засобу виправлення вчорашнього злочинця.

Натомість, ще одна мета покарання - запобігання вчиненню нових злочинів є цілком реальною.

Одним з перших запобіжний потенціал покарання усвідомив Платон, висловивши думку, що ціль покарання полягає не в тім, щоб помститися за несправедливість, вчинену в минулому, а в тім, щоб думати про майбутнє і попереджати інші злочини, як з боку того, хто піддається покаранню, так і з боку тих, хто присутній при його виконанні. Платон надавав запобіжним властивостям покарання основне значення, закликаючи до того, щоб законодавство прагнуло відвернути людей від злочинних діянь, а якщо ці діяння все-таки вчинені, карало за них.

Ч. Беккаріа також підкреслював важливе значення запобігання злочинів. Остання, найважливіша глава його безсмертного твору присвячена саме запобіжній силі покарання. Вона містить знамениту формулу, яка проголошує, що злочин краще попередити, ніж карати. Добрий законодавець піклується не стільки про покарання за злочин, скільки про його попередження.

Цю ідею згодом розвивали відомі мислителі. Знаходимо її у І. Бентама, Фейєрбаха, Романьози, Марата. Останній, зокрема, наголошував, що караючи винного, правосуддя повинно не стільки шукати помсти за порушений закон, скільки стримувати тих, хто міг би спокуситися його порушенням.

Не залишилися осторонь неї і вітчизняні кримінологи та криміналісти. Зокрема, М. Д. Шаргородський зазначав, що запобіжний вплив покарання розпадається на три стадії:

1) покарання, встановлюване законодавцем у законі, впливає як загальпопереджувальна сила: сам факт видання нового закону, його публікація, оголошення діяння злочином або підвищення покарання спричиняє загальпопереджувальний вплив;

2) покарання, призначене судом, справляє як загальний, так і спеціальний превентивний вплив;

3) покарання в процесі його виконання здійснює і загальний, і спеціальний попереджувальний вплив, головним чином впливаючи на самого злочинця.

Щодо загальної превенції, як специфічної властивості покарання, в юридичній літературі існує дві точки зору: 1)вона розповсюджується на всіх членів суспільства; 2) вона стосується лише „нестабільних” у криміногенному сенсі осіб.

На мою думку, ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Обвинувальний судовий вирок з покаранням здійснює попереджувальну дію насамперед на нестабільний тип особистості, що допускає предкриминальні вчинки, і ситуативний тип, здатний вчинити злочин за сприятливих криміногенних умов.

Обґрунтованим є висновок Є. Саркісова, який зазначає, що осіб, які є законослухняних і морально-стійких осіб немає необхідності залякувати покаранням, попереджувати погрозою його застосування. Основна маса людей навіть за існування широкої системи правової пропаганди і правового виховання не знає і навіть не цікавиться, які покарання встановлені законом за ті чи інші злочини, і, звісно, такі люди не вчиняють злочинів не із-за страху перед покаранням, а в силу моральних переконань.

Із загальним запобіганням злочинів як метою покарання тісно пов’язане спеціальне їх запобігання (спеціальна превенція). Ще в 20-х роках минулого століття А. А. Піонтковський прогнозував, що розвиток кримінальної політики піде шляхом від загальної превенції до спеціальної.Діалектична єдність цілей спеціальної і загальної превенції пояснюється не тим, що обидві цілі у всіх випадках рівнозначні, а тим, що в залежності від конкретних умов кожна з цих цілей проявляється у різному ступені й у різних формах.При цьому говорити про пріоритет якоїсь однієї з них перед іншою не варто. Пояснюється це тим, що за відсутності надзвичайних обставин у звичайних умовах усі цілі покарання мають рівне значення.

Мета спеціальної превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, який позбавляє його можливості знову вчиняти злочин. Як свідчить практика, виправлення засудженого досягається далеко не завжди, а, отже спеціально-попереджувальна роль кримінального покарання ще не достатньо велика. Важливою умовою забезпечення ефективності спеціального запобігання є дотримання багатьох кримінально-правових принципів: соціальної справедливості при призначенні і виконанні покарання, індивідуалізації покарання, гуманізму тощо. Якщо засуджений сприймає призначене йому покарання як несправедливе, навряд чи зможуть позитивно на нього вплинути засоби виховного характеру в процесі виконання покарання.

Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш – виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають, або унеможливлюють вчинення нових злочинів. Зазначена мета вважається досягнутою, якщо покарана особа втрачає свою рецедивонебезпечність, тобто не проявляє бажання вчиняти нові злочини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Отже, головне в покаранні — це те, що воно є неминучим наслідком злочину, відплатою за спричинене зло.	\|	Система покарань за КК України.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.