Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Товар, його сутність і властивості.

Основні риси товарного господарства

Сутність, ознаки і роль у розвитку суспільства.

Натуральне виробництво: сутність, риси, історичні межі.

Франческо Петрарка

ТЕМА4: ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО. ТОВАР.

Сучасні форми суспільної власності

Сучасні форми приватної власності

Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних або юридичних осіб. З метою здійснення підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність) – капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також майно, придбане в результаті господарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу з них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь розпорядження всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій (50% + 1 акція).

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакету акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю.

Корпоративний сектор в Україні об’єднує 17 млн. індивідуальних акціонерів, у т.ч. понад 14 млн. дрібних, які з’явилися внаслідок масової приватизації. Цей сектор посідає найвагоміше місце в українській економіці. На його частку припадає майже 75% виробництва ВВП.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні власники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу – праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній.

Державна власність –це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Змішана власність поєднує різні форми власності – приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в т. ч. й власність іноземних суб’єктів:

v державно-приватна;

v державно-кооперативна;

v державно-колективна;

v приватно-колективна;

v спільна із залученням іноземного капіталу;

v комбінована;

v інші види.

Тенденції у розвитку відносин власності в Україні та у світі.

У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективного функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожного із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності : концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об’єднання. Кожний учасник такого об’єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

v колективна;

v державна;

v комунальна.

Примітка : в Україні також прийнято закон про інтелектуальну власність, яку викладачі основ права виділяють як четверту форму власності в Україні. Стосовно форм власності: приватною може бути як колективна, так й індивідуальна форма власності.

Таким чином форми власності можна визначити: індивідуальна, колективна, державна, не виділяючи приватну в окрему форму. В основу визначення форм власності покладено тип власника. У світовій практиці виділяють приватну і державну; зустрічається виділення, як вже зазначалось, приватної та суспільної власності. Відомий також поділ форм власності на приватну, колективну та державну.

Допускається також існування змішаних форм власності, а також власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

В результаті проведення політики роздержавлення і приватизації в Україні останніми роками суттєво змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, який створив об’єктивну основу для формування й ефективного розвитку ринкової економіки в країні.

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності.

Результатом цих процесів є:

1.Подальше розширення плюралізму форм власності – приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, колективної, кооперативної, державної. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою «нішу» продуктивного функціонування і максимальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому.

2.Значне поширення змішаних і комбінованих форм власності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам.

3.Посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління й розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням.

4.Прогресивна зміна структури об’єктів власності: пріоритетними стають такі об’єкти власності, як наукові знання, інформація, комп’ютерні програми, нові технології, космічні об’єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага.

5.Розширюються форми та об’єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв’язків між країнами.

Рекомендована література та джерела для поглибленого вивчення теми:

1.Економічна теорія : Політекономія : підручник / За ред. В.Д.Базилевича. – К.,2007, с.71-85.

2.Основи економічної теорії: Підручник: у 2 кн. /За ред.. Ю.В.Ніколенка. – К.,1998, с.45-74.

3.Старостенко Г.Г. Політична економія: Навч. Посібник. – К.,2006, с.53-58.

Для людини немає нічого природнішого за працю, людина народжена для неї, як пташка для польоту і риба для плавання.

Після вивчення теми ви будете знати:форми суспільного виробництва, основні риси натурального та товарного виробництва, спільні риси та відмінності простого і розвинутого товарного виробництва; поняття «товар», його властивості.

Основні поняття та терміни:натуральне виробництво, товарне виробництво, товар, двоїстий характер праці, закон вартості, закон попиту, сутність ціни.

Ключові питання:

1.Натуральне виробництво: сутність, риси, історичні межі.

2.Товарне виробництво: причини виникнення, сутність, ознаки і роль в

розвитку суспільства.

3.Товар, його сутність і властивості.

4. Закон вартості, його сутність і функції.

Суспільству притаманні два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Натуральне виробництво –така система організаційно-економічних відносин, при якій люди створюють продукти для задоволення власних потреб. Ця система має такі специфічні ознаки.

Основні ознаки натурального господарства:

Для натурального виробництва, по-перше, характерна ручна універсальна праця. Кожна людина виконує всі основні роботи, застосовуючи найпростіші засоби праці і примітивний інструмент. Природно, що за таких умов трудова діяльність є малопродуктивною, випуск продукції не може значно зростати. Натуральне господарство - замкнута система організаційно-економічних відносин. Суспільство, в якому воно панує, складається з маси роз’єднаних і економічно ізольованих одна від одної господарських одиниць (сімей, общин, маєтків). Кожна одиниця базується на власних виробничих ресурсах і само забезпечує себе всім необхідним для життя, виконує всі види господарських робіт, починаючи від добування різних видів сировини і завершуючи остаточним підготуванням їх до споживання.

Системі натурального господарства властиві прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою «виробництво – розподіл – споживання». Створена продукція розподіляється між всіма учасниками виробництва і, минаючи обмін, йде в особисте і продуктивне споживання. Прямий зв'язок забезпечує стійкість натурального господарства.

Натуральне господарство є першим типом господарської організації суспільства. Воно виникло в період становлення первісносуспільного ладу, коли з’явилися галузі виробництва – землеробство і скотарство. У найбільш чистому вигляді натуральне господарство існувало тільки у первісних народів, коли вони не знали суспільного поділу праці й обміну продуктами між різними господарствами.

Основними законами функціонування натурального господарства є повторення процесу виробництва у старих межах, на незмінних основах. Галузеві пропорції (співвідношення між існуючими видами продукції) відтворювались без істотних змін протягом сторіч і виступали для виробників як обов’язкова, освячена звичаєм господарська норма.

На сьогодні риси натурального господарства збереглися в країнах, де переважає до індустріальне виробництво. Причому таке господарство співіснує з товарним виробництвом, що поставляє продукцію на світовий ринок.

В Україні натуральне виробництво надзвичайно розвинуте в особистому підсобному господарстві селян і на дачних ділянках міських жителів.

З розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою соціально-економічного прогресу. Йому на зміну приходить товарне виробництвоі заснована на ньому товарна форма господарювання.

2.Товарне виробництво: причини виникнення,

Товарне виробництво –така система організаційно-економічних відносин, при якій корисні продукти створюються для їхнього продажу на ринку.

Такій системі властиві ознаки, які визначають:

· що створювати;

· які використовувати для цього чинники виробництва;

· для кого призначаються продукти.

По-перше, виробництво товарів засновано на суспільному поділі праці, що складається між окремими господарськими одиницями. Його розвиток передбачає прогрес виробництва: підвищення кваліфікації й уміння робітників, а також винахід машин, що полегшують і скорочують працю, дозволяють одній людині виконувати роботу декількох. Збільшення випуску благ на спеціалізованому підприємстві створює можливість і необхідність обмінювати зайву їхню кількість на інші корисні речі.

Товарне господарство дає широкий простір загальному економічному закону поділу праці, згідно з яким економіка прогресує внаслідок все більшої диференціації трудової діяльності. В результаті виникає декілька форм поділу праці:

· міжнародна (між країнами);

· загальна (між великими галузями народного господарства, землеробством, промисловістю і т.п.);

· особлива (поділ усередині великих галузей на підгалузі, види виробництва на окремих підприємствах);

· одинична (поділ усередині підприємства на підрозділи).

По-друге, товарне господарство є відкритою системою організаційно-економічних відносин. Робітники створюють корисний продукт не для власного споживання, а для продажу їх іншим людям. Весь потік нових речей виходить, як правило, за межі кожної виробничої одиниці і направляється на ринок для задоволення попиту покупців.

По-третє, товарному господарству властиві непрямі, опосередковані зв’язки між виробництвом і споживанням. Вони розвиваються за формулою: виробництво – обмін – споживання. Виготовлена продукція спочатку надходить на ринок для обміну на інші вироби (або на гроші) і лише потім потрапляє в сферу споживання. Ринок підтверджує або не підтверджує необхідність виготовлення даної продукції. Саме через ринковий обмін встановлюються економічні відносини між виробниками і споживачами товарів.

Розвиток поділу праці, відкритість і ринковий характер господарських зв’язків зняли перепони для прогресу економіки, що мали місце в натуральному господарстві. Потенціал можливості товарного виробництва у тому, що йому властивий закон розширеного відтворення.

Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом. Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу – бартерне господарство – та вищу – грошове господарство. В бартерному будь-який товар можна безпосередньо обміняти на інший без використання грошей. У грошову існує особливий товар – гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній – на гроші. В господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів.

Товарне виробництво поділяється на просте та розширене (або розвинуте).Між простою і розвинутою (яка застосовує найману працю) формами товарного виробництва є спільні риси й відмінності.

Спільні риси:

Приватна власність на засоби виробництва.

Ринкова форма зв’язку між виробниками.

Конкуренція між товаровиробниками.

Відмінності:

Просте товарне виробництво Розвинуте товарне виробництво:

Виробник продукту та Виробник продукту –

власник засобів виробництва - найманий робітник, власник

одна особа товару - капіталіст

Експлуатація, як правило, відсутня Експлуатація існує

Виробництво товарів спрямоване Виробництво товарів

на задоволення потреб здійснюється задля одержання

виробника прибутку

Виробництво здійснюється Виробництво ведеться на базі

на базі індивідуальної, спільної, об’єднаної праці

відособленої праці найманих робітників

Виробництво товарів має Товарне виробництво набуває

підпорядковане значення стосовно загального характеру

натурального господарства

Товар – це економічнн благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну (купівлі – продажу на ринку).

Згідно з класичною теорією найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і вартість.

Споживча вартість – це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.

Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.

Вартість товару – це уречевлена в товарі суспільна праця виробника.

Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття – мінової вартості.

Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією), в якому товар одного роду обмінюється на товар іншого виду.

Наведена концепція товару і його властивостей в економічній науці відома як теорія трудової вартості. Ця теорія була започаткована ще класиками класичної політичної економії – Адамом Смітом і Давидом Рікардо. Згодом була завершена Карлом Марксом і його прихильниками.

Однак у сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до характеристики товару та його властивостей. Зокрема введені у науковий обіг такі поняття, як «корисність», «цінність», та «рідкість» товару.

Якщо порівнювати категорії «споживча вартість» і «корисність», то на перший погляд ці категорії є синонімами, між ними немає різниці. Вони ніби виражають одне і те саме – здатність економічних благ задовольняти потреби людини, бути корисними для неї. Але це не зовсім так. У класиків споживча вартість є об’єктивною, абстрактною якістю будь-якого товару або послуги, які виробляються для того, щоб задовольняти людські потреби. Отже, споживча вартість для них – це природна корисність товару взагалі, безвідносно до потреб конкретної людини.

Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття чисто суб’єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, які отримує людина від споживання того чи іншого товару або послуги.

Однак і той самий товар з однаковою споживчою вартістю може мати зовсім різний ступінь корисності для окремих споживачів. Наприклад, корисність хліба різна для ситої і голодної людини, цигарки – для людини, що палить, і тієї, яка не палить, та ін.. Але всі ці товари, незалежно від різної корисності для різних людей, не втрачають своєї об’єктивної основи – споживчої вартості.

Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим ніби оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Неокласики оцінку ступеня корисності блага індивідом подають як цінність. Тому цінність для них категорія суб’єктивна. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб’єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.

Люди оцінюють товари і послуги не тільки тому, що на виробництво їх витрачена необхідна праця, а й тому, що вони мають користь. З їхнього погляду, лише корисність товарів та послуг може надавати затратам праці так званого суспільно-необхідного характеру. Отже, цінність є водночас функцією витрат праці і функцією корисності.

Поєднання вартості і цінності та їхнє суспільне визнання відбивається в ціні. Ціну можна вважати формою грошового вираження вартості й цінності товару.

Ціна зумовлює можливість одночасного прояву інтересів виробників і споживачів. Тільки вартість є рушійним мотивом для товаровиробника, так само як цінність – рушійний мотив для споживача.

З позицій неокласичних поглядів, цінність благ залежить також і від їхньої рідкості, тобто від жагучості потреб та запасу (кількості) благ, які здатні ці потреби задовольняти.

Рідкість– характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення безмежних потреб суспільства. Більшу цінність мають ті блага, що обмежені, рідкісні порівняно з потребами в них.

Наприклад, вода має більшу корисність для людини, ніж діамант. Але води достатньо, а діамантів мало. Тому діаманти, корисність яких набагато менша для задоволення життєвих потреб, адже без них можна взагалі обійтися, оцінюються людьми дорожче, ніж вода.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні форми власності, їх еволюція і роль на сучасному етапі.	\|	Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.