Діяльність львівського та київського книгознавчих осередків

У 1909 р. у межах Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові було створено спеціалізований центр, який займався проблемами української книги (передусім, вивчав історію книги та укладав книгознавчі праці) — бібліографічну комісію. Ця комісія опікувалася трьома проблемами:

1. Створення різноманітних бібліографічних праць, оскільки треба було зберегти відомості про всі українські видання, випущені на теренах Австро-Угорщини.

2. Створення наукових засад бібліографічного опису книг і часописів.

3. Видання книгознавчих часописів, оприлюднення результатів праці науковців.

Комісія досліджувала українську книгу та бібліографію і ставила за мету створити повний перелік українських книг під назвою «Національна бібліографія», починаючи з «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.). Важливу роль у створення комісії відіграв український бібліограф і бібліотекар Зенон Кузеля, який на той час перебував у Відні й був поінформованим про стан європейської бібліографії. В 1908 р. З. Кузеля написав до НТШ листа «В справі української бібліографії», в якому чітко розроблено наукову програму діяльності бібліографічного осередку й накреслено основні напрямки роботи. Фактично, З. Кузеля став ініціатором створення бібліографічної комісії при НТШ.

До складу комісії увійшли відомі науковці, які мали в сфері своїх зацікавлень книгу й книгознавство: М. Грушевський, І. Свєнціцький, І. Кревецький, І. Франко, В. Доманицький, М. Комаров. Очолив комісію І.О. Левицький.

Бібліографічна комісія надзвичайно плідно працювала в різні роки. В її діяльності можна видалити 3 періоди:

I. Довоєнний (початковий), що тривав з 1909 по 1913 р. (в цей рік помер Левицький, що суттєво вплинуло на роботу комісії).

II. Воєнний (до 1922 р.) — найгірший період для комісії, оскільки чимало вчених служило у війську. До того ж, під час окупації було знищено бібліотеку НТШ.

III. Повоєнний (1922—1939 рр.). Комісію очолив В. Дорошенко.

В 1939 р. діяльність НТШ і бібліографічної комісії зокрема було припинено.

Комісія проводила свою роботу досить організовано. її члени збиралися приблизно один раз на рік (на початках діяльності

— два рази), обговорювали наукові проблеми, виголошували реферати, які пізніше були рекомендовані до друку. В 1923 р. до складу комісії увійшли науковці з інших міст, зокрема з Києва: Ю. Меженко, В. Сімович, Л. Биковський. Всі дослідження науковців комісії публікували, для цього використовували:

1. Різноманітні часописи НТШ («Літературно-науковий вісник», «Записки НТШ», «Стара Україна»). Часопис «Стара Україна» виходив в 1924—1925 рр., головним редактором був І. Кре- вецький. Основне місце в цьому часописі посідали історичні матеріали. В 1924 р. було видано спеціальний випуск з нагоди 350-ї річниці українського друкарства.

2. Різноманітні спеціалізовані книгознавчі часописи, зокрема «Бібліологічнівісті» (1923—1932 рр., Київ), «Книжка» (1922—1923 рр., Станіслав), «Книголюб» (видавався Українським товариством прихильників книги у Празі).

З 1937 р. бібліографічна комісія НТШ почала випуск власного спеціалізованого видання «Українська книга» — щомісячного журналу, який виходив до кінця 1939 р. у Львові, а в 1941—1943 рр. мав річні номери, випущені в Кракові. Часопис містив результати досліджень з бібліографії членів комісії і публікував матеріали у рубриках «Історичне книгознавство», «Бібліотекознавство», «Мистецтво книги», «Бібліографія», «Книжкова справа в сучасному», «Нові видання» і «Рецензії». Часопис «Українська книга» мав спеціальний випуск, присвячений 450-й річниці українського друкарства у Кракові.

3. Центральним напрямом видавничої діяльності бібліографічної комісії НТШ був випуск ґрунтовних наукових праць у серії «Матеріали до української бібліографії’. Загалом було випущено сім окремих видань в межах цієї серії.

В І—ІІІ томах містилося дослідження І. О. Левицького «Українська бібліографія Австро-Угорщини 1887—1890 рр» (щоправда, було обліковано видання загалом до 1893 р.). Тут були зареєстровані всі українські книги, випущені в Австро-Угорщині, — твори про Україну, публікації в періодиці. Це фундаментальне дослідження, яке базується на реальних виданнях, описаних за принципом de visu.

ІV том містить працю В. Дорошенка «Спис творів І. Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання ‘ і поділяється на два випуски. Перший, опублікований в 1917 р., подає описи літературних творів І. Франка, частково критику і публіцистику. Другий випуск вийшов аж у 1930 р. і вміщує завершення критики і публіцистики Франка. В основу праці Дорошенка було покладено відомий бібліографічний покажчик М. Павлика, який стосувався опису праць І. Франка за перші 25 років діяльності.

V том з’явився у 1924 р. і містив працю І. Калиновича «Бібліографія українознавства за 1914—1923рр. (Історія України)».

Том VI — це бібліографічне дослідження В. Дорошенка «Ґете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях ‘. Це невелика за обсягом праця (всього 12 сторінок), яка містить описи всіх перекладів Ґете українською.

Том VII вийшов у 1937 р. До нього ввійшли «Матеріали до бібліографії Січових Стрільців», укладені І. Шендриком, який очолював видавництво генерального штабу української армії під час українсько-польської війни. Після 1937 р. видання зі серії не виходили з відомих політичних причин.

Всі видання серії — матеріали до української бібліографії є надзвичайно цінними з таких міркувань:

• вони всі українознавчі, дотичні до національних проблем;

• всі видання є методично довершеними (з огляду на стан бібліографії першої третини ХІХ ст.);

• всі видання відрізняються високою культурою, мають різноманітні додаткові елементи (передусім, покажчики).

Також всі праці серії пройшли наукову апробацію в бібліографічній комісії, обговорення на засіданнях осередку.

Таким чином, бібліографічна комісія НТШ працювала надзвичайно плідно, мала великі видавничі здобутки, внесла вагомі досягнення у розвиток української книгознавчої думки ХХ ст.

Київ — столиця України, центр культурного життя, ще в ХІХ ст. мав декілька осередків переважно історичного спрямування, які в колі своїх зацікавлень розглядали й українську книгу. Це були, передусім, історичні товариства (особливо товариство Нестора-літописця), які досліджували проблеми історії української книги, розробляли бібліографічні покажчики українських стародруків. Така тематика зумовлена кількома причинами:

1. У Києві було зосереджено чимало книжкових багатств України — рукописних і друкованих, зокрема в книгозбірнях Києво- Печерської Лаври, Михайлівського монастиря, приватних бібліотеках;

2. На той час європейська книгознавча думка обмежувала бібліологію лише бібліографією та історією книги;

3. В Україні не було кваліфікованих книгознавців.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Україну повернувся відомий науковець Юрій Меженко, який навчався в університетах Петербурга та Москви, де прослухав курс М. Лісовського з книгознавства і мав знання, необхідні для розбудови української бібліології. В цей час гостро постали проблеми організації книжкової справи і книжкового руху. Потрібно було створити національну книгозбірню, центр статистичних досліджень, сховище обов’язкових примірників, налагодити облік і наукове дослідження української книги.

В 1918 р. найбільші бібліотеки Києва були об’єднані в одну, що отримала назву Всенародна бібліотека України. Окрім самого Ю. Меженка до праці були залучені й інші видатні українські книгознавці — І. Кревецький, Л. Биковський. Бібліотека видавала періодичний орган «Книжковий вісник ‘ і організовувала діяльність інших бібліотек, була тим потужним центром, який започаткував сучасну бібліотечну справу.

В тому ж 1918 р. у Харкові, другому за значенням місті України, було засновано Головну українську книжкову палату. Спочатку Книжкова палата працювала в Києві, однак дуже швидко була переведена до Харкова, який став книгознавчим осередком України. Нині Книжкова палата знову перебуває в Києві. Це центр державної реєстрації і опрацювання обов’язкового сигнального примірника, укладач різноманітних бібліографічних видань, зокрема «Літопису книг України ‘ і «Нових видань України ‘. Книжкова палата так само, як і інші осередки, об’єднала дослідників української книги. Так, тривалий час тут працював Михайло Ясинський, автор монографії про Михайла Комарова.

Не менш важливою подією в розвитку українського книгознавства, зокрема після 1917 р., було створення наукового центру з вивчення проблем книги. Таким осередком став Український науковий інститут книгознавства (УНІК), який розпочав свою діяльність в 1922 р. Завдяки керівництву Ю. Меженка, об’єднанню зусиль найвидатніших українських дослідників книги (зокрема, С. Маслова, Д. Балики, П. Попова) УНІК став європейським центром книгознавства, найавторитетнішим книжковим осередком, діяльність якого впливає і на сучасні дослідження книги. Завдання УНІКу полягали у вирішенні таких проблем:

1. Розробка загальних питань книгознавства, теорії книги. Це унікальне завдання: жодний осередок на той час не займався теорією книги. Передусім ці питання розробляли М. Куфаєв у праці «Філософія книги», І. Калинович у статті «Тайна і святиня книги», Л. Биковський у статті «Книгознавство»« тощо.

2. Проблема, пов’язана з визначенням, збиранням та опрацюванням української книги. В УНІКу вперше було наведене наукове визначення поняття «українська книга». Це — книга:

• надрукована на території України (будь-яка, незалежно від мови, автора);

• надрукована українською мовою за межами України;

• матеріали про Україну, надруковані українською чи будь- якою іноземною мовою за межами України (наприклад, праця «Of Ukraine», опублікована в США).

Таким чином, розроблене в УНІКу тлумачення української книги, є доволі широким, включає численні видання українознавчої тематики, видрукувані в різних регіонах і частинах світу.

3. Рекламно-організаційне завдання. В історичних умовах 20-х рр. треба було поширювати любов до читання, пропагувати книгу. Працівники інституту організовували книжкові виставки, пересувні бібліотечки, зустрічі з письменниками, авторами видань

— тобто наближали книгу до широких народних мас.

4. УНІК налагоджував випуск різноманітних видань, пов’язаних з книжковою справою. Передусім, було створено бібліотечку науково-популярних та наукових праць, виданих УНІКом. До складу цієї бібліотечки увійшли праці С. Маслова «Рукописна книга» і «Українська друкована книга XVI—XVIII ст.’’, П. Попова «Друкарство: його початок і поширення в Європі», Д. Балики «Бібліотека».

З 1923 р. в УНІКу видавався найавторитетніший книгознавчий часопис «Бібліологічні вісті».

Національний характер роботи УНІКу, спрямований на дослідження української книги, призвели до звинувачень в націоналізмі. З 1929 р. почалися репресії проти науковців, Ю. Ме- женко був заарештований і виїхав після арешту за межі України, працював в Петербурзі. В 1932 р. УНІК і часопис «Бібліологічні вісті’ було закрито. Українське книгознавство, як і книгознавство взагалі, було заборонено.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Становлення науки про книгу в світі	\|	Сучасні осередки книгознавчих досліджень

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.