Типи соціально-економічних систем

Основні ознаки	Типи систем
Вільне підприємництво (капіталізм)	Узгоджене вільне підприємництво	Адміністративно-командна система	Розподільчий соціалізм	Ринковий соціалізм
1. Головний мотив і/або критерій діяльності	Максимізація прибутку	Максимізація приросту і прибутку	Максимізація виробництва	Прибуток	Життєздатність
2. Характер власності	Приватний	Приватний	Державний	Приватний	Колективний
3. Характер ринку	Вільний	Вільний	Керований	Вільний	Контрольований
4. Роль уряду	Обмежена вище названими характеристиками	Гармонізувати економічну діяльність	Прийняття рішень; планування, управління	Протистояти несправедливостям при розподілі	Визначення цілей; координація; регулювання
5. Першопричина і головна мета	Економічна: ефективне виробництво	Економічна і політична; поліпшення становища країни, задоволення індивідуальних потреб	Політична; створення матеріальної бази комунізму	Соціальна; ефективне виробництво; справедливий розподіл	Соціалістична; економічна демократія через самоуправління

Використовується також поділ країн на таких три групи, як:

1. Промислово розвинені країни – 24 високорозвинені країни. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої “Великої сімки”. Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.

2. Країни з перехідною економікою – 28 країн Центральної та східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

3. Країни, що розвиваються – 132 країни Азії, Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.

Характерною ознакою розвитку МЕВ є інтернаціоналізація господарського життя, тобто об’єктивний процес зближення національних економік, що проявляється у зростанні виробничої взаємозалежності економічних суб’єктів із різних країн, міжнародного товарообігу, руху капіталів і робочої сили. Інтернаціоналізація господарського життя таким чином передбачає зростання міжнародної мобільності готових виробів та факторів виробництва.

Інтернаціоналізація господарського життя проявляється в інтернаціоналізації виробництва та інтернаціоналізації капіталу. Інтернаціоналізація виробництва – формування інтернаціонального процесу виробництва (реалізація міжнародних програм створення складної техніки, наприклад, літаків). Інтернаціоналізація виробництва як процес проявляється у: а) зростанні виробничої взаємозалежності економічних суб’єктів із різних країн; б) використанні у виробничому процесі іноземних факторів виробництва; в) розширенні виробництва за національні кордони (будівництво нового заводу в зарубіжній країні)

Інтернаціоналізація капіталу – процес взаємопереплетіння та об’єднання капіталу із різних країн; використання іноземного капіталу для розвитку національних підприємств, національного господарства в цілому. Цей процес виявляється у експорті /імпорті позичкового і підприємницького капіталів.

Інтернаціоналізація капіталу сприяє зростанню світової економіки. Капітал перетинає кордони в пошуках сприятливих сфер свого використання. Приплив зарубіжних інвестицій для більшості країн-одержувачів капіталу допомагає вирішити проблему дефіциту виробничого капіталу, дефіциту необхідних для розвитку інвестицій.

Взаємний обмін капіталом між країнами укріплює економічні зв’язки між ними, сприяє поглибленню міжнародних спеціалізації і кооперації виробництва.

Інтернаціоналізація капіталу є передумовою процесу інтернаціоналізації виробництва і навпаки.

Однією з ознак сучасності є розвиток процесів глобалізації. У два останні десятиліття ці процеси охопили всі сфери людського життя, починаючи від економіки і завершуючи оточуючим (культурним, духовним тощо) середовищем. Глобалізація стала настільки звичним явищем, що людина навіть не помічає, що живе в оточенні інтернаціональне вироблених речей, користується благами, що мають міжнародне забарвлення. В цьому полягає глибинний сенс побутового сприйняття глобалізації: жити у міжнародних взаємозалежних економічних системах і сприймати це як національний економічний простір. А що ж таке глобалізація з погляду теорії міжнародної економіки? Чим вона відрізняється від звичних понять "сукупність національних народних господарств" та "світова економіка"?

В теорії міжнародної економіки поняття "глобалізація" збігається з поняттям "глобальна економіка". Глобальна економіка – це економіка, яка характеризується певним високим ступенем взаємозалежності і взаємодоповнюваності народних господарств країн світу. Основним фактором, що викликає розвиток цих процесів, є нарощування масштабів міжнародної торгівлі товарами і розширення її сфери в обміні послугами та факторами виробництва. На перший погляд, таке визначення не дає можливості зрозуміти істинну суть глобалізації. Адже завдяки міжнародній торгівлі національні економічні системи можна представити як світову економіку. Де тоді лежить межа між світовим господарством, наприклад, першої половини XX ст. і глобальною економікою останньої чверті цього ж століття?

Відмінність між дійсно глобальною економікою та набором національних економічних систем досить принципова. Якщо економічна система країни є переважно національною, то уряд, принаймні теоретично, проводить самостійну економічну політику і зберігає контроль над економічним розвитком країни. Він може впливати на основні макроекономічні показники, розподіл факторів виробництва і перерозподіл ринкового доходу. Однак він не може істотно впливати на ціни імпортних товарів і на рівень попиту на товари, що експортуються. Якщо ж постійно зростаючі глобальні потоки товарів, послуг, грошей, інвестицій і людей починають переважати над можливостями урядів контролювати виробництво і ціни на своїй території, тоді з'являється щось нове: глобальна економіка.

Гарною аналогією є статус адміністративно-територіальних областей. Всі області мають певні обмеження щодо можливості впливу на ділову атмосферу в межах власних кордонів, і водночас вони є економічно унікальними: кожній притаманні свої природні особливості, які визначають галузевий, культурний та інший розвиток (сільське господарство в Полтавській області, важке машинобудування на Донбасі, металургія в Запоріжжі, туризм та оздоровлення в Криму, на Закарпатті тощо). Але жодна область не може ізолювати себе від більш великого економічного утворення – України. Не може, оскільки існують такі явища, як мобільність товарів, грошей і робочої сили.

В таку ж ситуацію потрапила зараз і світова економіка. Більш того, не виключено, що саме це є справжньою причиною останньої світової економічної кризи. Мінливі глобальні фінансові ринки зіштовхнулися з глибоко укоріненою національною практикою, і в результаті з'явилися вкрай нестабільні потоки капіталів, що течуть як у країни, що розвиваються, так і з них. Можна вважати, що ця криза продовжується, оскільки жодна окремо взята країна не має достатніх можливостей для її подолання. Немає ніякої політичної, інтелектуальної або інституціональної структури, яка була б здатна реалізувати справді глобальне рішення.

Таким чином, чим більше економічні системи виходять за національні межі, тим активніше національні економіки зливаються й утворюють більш потужну й масштабну економічну систему. Формування глобальної економіки, однак, не означає, що країни світу більше не мають національної економіки. Економічна діяльність країн залишається переважно національною. Для прикладу наведемо США. Експорт американських товарів і послуг становить трохи менше11 % всього обсягу виробництва (валового внутрішнього продукту), імпорт є дещо більшим. Водночас, за даними інвестиційної банківської фірми Goldman Sachs, іноземці володіють лише приблизно 7 % акцій американських компаній, їм належать 16 % корпоративних облігацій і 34 % цінних паперів, випущених Міністерством фінансів США. Жодна з цих цифр, за винятком облігацій Міністерства фінансів, не є особливо великою. При цьому більшість американців вкладають основну частину своїх заощаджень в американські акції, облігації, ощадні заклади і в нерухомість.

У більшості інших великих країн ситуація приблизно така сама. Наприклад, Японія, де на частку експорту доводиться від 9 до 10 % ВВП, або Європейський Союз, в якому експорт, без врахування перевезень між країнами — членами ЄС, становить лише близько 12 % ВВП. Це означає, що економічні системи розвинених країн є переважно національними.

Водночас багато країн не можна віднести до якогось певного типу: їхні економічні системи не є ні цілком національними, ні цілком глобальними (наприклад Малайзія з експортною квотою понад 80 % , Сурінам – понад 60, Судан – 50 % тощо). Така ситуація для них є невизначеною і потенційно нестабільною: успіх економіки залежить від загальних митних норм, від законів і правил, що забезпечують ясність і впевненість, сприяють розвиткові міжнародних соціальних і комерційних зв'язків, знижують бізнесові витрати.

Більшість національних економічних систем характеризується єдиною культурою, законами й наявністю центральних урядів. У світовій економіці все це ледь присутнє. Коли компанії й окремі особи починають займатися бізнесом за кордоном, вони відразу зустрічаються з новими політичними інститутами, культурними цінностями, діловою і юридичною практикою. Те, що в одному суспільстві вважається справедливим, нормальним або легальним, як, наприклад, нерівноправність жінки за законами шаріату в ісламських країнах, в іншому – може бути несправедливим, ненормальним або нелегальним. Напруженість у ділових стосунках у подібному випадку неминуча. Варіантів розвитку такої ситуації існує лише два: або глобальний бізнес пристосується до місцевих і національних особливостей, або країни відмовляться від своєї культурної, комерційної і політичної індивідуальності і схиляться перед примусом глобального бізнесу і фінансових ринків. Останнє десятиріччя наочно показало, наскільки складно розв'язувати такі конфлікти. Однак країнам, як і раніше, хочеться домогтися більш високого рівня життя, який об'єктивно пов'язаний з глобальною торгівлею й інвестиціями.

Компанії та інвестори, чия діяльність організується як глобальна, шукають нові ринки й високий прибуток. Такий розвиток можливий лише за умови, що економіка країни є відкритою. Відкритість економіки є передумовою формування глобального ринкового середовища. У свою чергу відкритість економіки є наслідком відмови від автаркічної економіки.Відкрита економіка – це економіка, яка у своєму розвитку спирається не лише на національні можливості, а й використовує переваги міжнародного поділу праці та інших факторів виробництва. Властивістю відкритої економіки є цілісність національної економіки, її функціонування як єдиного економічного комплексу, інтегрованого завдяки наявності міжнародних зв'язків у світовий ринок і світове господарство.

Найважливішимиумовами відкритості економіки виступають: 1) сприятливий інвестиційний клімат, який заохочує іноземних інвесторів до роботи на внутрішньому ринку певної країни; 2) сприятливе тарифне і нетарифпе державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності; 3) доступність внутрішнього ринку для іноземної робочої сили, систем та технологій, інформації та управлінського досвіду. Кожна з умов характеризує умови функціонування провідних ринків країни – ринків капіталів, товарів та послуг, ринків праці, технологій та інформації. У своїй сукупності вони формують тип економіки як відкритої. Якщо для певної країни виконуються умови відкритості якогось одного ринку, а для решти ринків ні, то економіка країни не може вважатися відкритою. У цьому випадку йдеться лише про відкритість одного з ринків.

В економічній теорії для характеристики відкритості економіки оперують в основному показником відкритості ринку товарів. Він розраховується як частка експорту або імпорту країни в її ВВП. За цими показниками більшість країн світу є країнами з відкритими ринками товарів. Найбільший ступінь відкритості характерний для монокультурних країн, наприклад для країн-нафтоекспортерів (експортна квота від 70 до 90 %), для великої групи країн з перехідною економікою, як Росія, Україна, Молдова, Польща, Словаччина (понад 35 %) тощо, для країн, що розвиваються (понад 40 %). Для економічно розвинених країн, які мають збалансовану народногосподарську структуру, такий показник коливається, як правило, в межах 10-20 % .

Таким чином, відкритість економіки є характерною рисою інтегрованості країни у світову економічну спільноту, показником її залежності від світових ринків і одночасно показником її впливу на світові ринки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 4. Світове господарство як цілісна система	\|	Експортно-імпортні операції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.