Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Виникнення нотаріату в Західній Європі

Вступ

Конституція України (ст. 59) гарантує кожному гро­мадянинові право на отримання кваліфікованої право­вої допомоги. Нотаріат поряд з іншими інститутами забезпечує реалізацію цього конституційного права громадян, при цьому предмет його діяльності обмеже­ний рамками безспірної цивільної юрисдикції.

“Нотаріат України” — одна з основних юридичних дисциплін, яка вивчаються у вищих навчальних закладах юридичного профілю. В умовах кардинального реформування соціально-економічних відносин в нашому суспільстві відповідно зростає і роль нотаріату.

При вивченні навчальної дисципліни будуть розглянуті основні теоретичні проблеми нотаріату, положення чинного законодавства і практики його застосування відповідно до Конституції України, чинного Цивільного кодексу України, Закону України “Про нотаріат”, інших законів України, керівних постанов Пленуму Верховного Суду України. При вивченні курсу нотаріту враховуються новітні досягнення вітчизняної науки, такі відомі українські вчені Срух А. М., Козьяков Ю. М., Круковс Н. В., Комаров В.В., Баранкова В.В., Мічурін Є.О., Радзісвська Л.К., Пасічник С.Г., Семаков Г. С. Фурса С.Я., Фурса Є.І.. та ін.

Метою вивчення навчальної дисципліни “Нотаріат України” є опанування та засвоєння студентами курсу нотаріату, який регулює законодавчо закріплений порядок на­дання офіційної сили, вірогідності юридичним правам, фактам і документам, що виникають з цивільних, житлових, земельних, трудових, сімейних та інших правовідносин.

Нотаріат є інститутом, що забезпечує охорону й захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом вчинення нотаріальних дій від імені держави.

Відповідно завдання вивчення навчальної дисципліни полягають у засвоєнні студентами основних положень чинного нотаріального законодавства України. Важливим є набуття навичок щодо користування відповідними нормативними актами, вмінь вирішувати конкретні практичні питання, що пов’язані із застосуванням норм нотаріального права з врахуванням змін у поточному законодавстві.



Интернет реклама УБС

Діяльність нотаріату має певну спільність з діяльністю інших органів цивільної юрисдикції. Разом з тим, нотаріальна форма охорони й захисту відрізняється від інших форм. Особливість нотаріальної форми полягає в тому, що вона, як пра­вило, спрямована не на безпосередній захист, а на по­передження порушення права і тому предмет її діяль­ності специфічний. На відміну від судової діяльності, предметом якої переважно є спори про право цивіль­не, предмет нотаріальної діяльності складають без-спірні справи. Як указує В. Н. Аргунов, нотаріус оформляє волю суб'єктів угоди, суд та інші правоохоронні органи вирішують спори учасників сформова­них у результаті угоди правовідносин.

Вивчаючи дану тему курсу, ми розглянемо основоположні питання курсу, а саме: виникнення нотаріату; поняття, предмет і систему курсу нотаріату; провадження і стадії; принципи та функції нотаріату.


Вивчення історії виникнення нотаріату в Західній Європі має особливе значення, оскільки він представ­ляє у теперішній час його класичну модель.

Органи, які виконували нотаріальні функції, ви­никли у Стародавньому Римі. Формалізм, що панував у стародавньоримській правовій системі, спричинив появу юридичних формул, дотримання яких було не­обхідним для всіх, хто звертався до судових установ1. Редакція юридичних актів, значення яких залежало від точного дотримання таких формул, складала одну з функцій римських юрисконсультів.

У подальшому виникає й інший, нижчий клас обі­знаних у юриспруденції осіб, обов'язком яких було механічне підведення даного правового випадку під ту чи іншу норму. До них належали насамперед багато-численні писарі, які перебували на державній службі або на службі у приватних осіб.

Частково вони служили при посадових особах рим­ського управління і суду. До їх обов'язків входили: підготовка публічних документів, ведення громад­ських рахунків, спостерігання за внесенням едиктів, складання процесуальних формул для осіб, що спере­чаються. За часи Римської імперії такі писарі були об'єднані в окремі канцелярії при римських магістра­тах із складною бюрократичною організацією.

Крім того, за республіканських часів існувало чима­ло приватних писарів, які виконували функції влас­них юрисконсультів у приватних осіб. Вони були, як правило, рабами останніх, надавали їм допомогу своїми юридичними знаннями та технічною роботою — стенографуванням і записом угод, творів або промов. Існували вони і за часів Римської імперії.

Коли ж багаточисленний штат писарів став неспро­можним задовольняти потребу римлян у допомозі осіб, спеціально обізнаних у сфері юриспруденції, ви­ник особливий клас вільних людей — табеліонів — осіб, які, не перебуваючи на державній службі, займа­лися у вигляді вільного промислу складанням юри­дичних актів і цінних паперів під контролем держави для всіх, хто цього потребував, за встановлену зако­ном винагороду. Поповнювати полк табеліонів мали право всі вільні особи без будь-яких обмежень, аби во­ни були обізнані з юриспруденцією. Свої обов'язки та-беліони виконували в особливих конторах, що роз­міщувалися в певних публічних місцях. До складу такої контори крім самого табеліона входили ще його помічник та кілька учнів. Діяльність табеліонів по­стійно контролювалася з боку державної влади в особі певних органів і посадових осіб — дефензорів, які спо­стерігали за точним дотриманням табеліонами урядо­вих приписів і, головним чином, за недопущенням складання ними різних протизаконних угод.

За своєю зовнішньою структурою інститут табеліо­нів мав дещо спільне із сучасним нотаріатом, проте ототожнювати їх не можна, оскільки, незважаючи на весь нагляд, що здійснювався державною владою за діяльністю табеліонів, вчинювані ними акти все ж та­ки не мали публічної довіри (на відміну від актів, що вносилися до судових протоколів) і жодної переваги порівняно із звичайними приватними документами. Табеліони — тільки помічники у складанні докумен­тів, своєрідні юрисконсульти, і акти, складені ними, не мали законної сили.

Більш близьким до сучасного нотаріату за своїм зна­ченням був інший інститут, що існував у римському праві, хоча і не дістав спочатку великого поширення. Це — явка табеліональних документів у суді із зане­сенням їх до протоколу. Явка ця стосувалася не тіль­ки тих документів, що в силу самого закону мали бути внесені до протоколу під страхом їх недійсності (дару­вання на великі суми, судові заповіти, відкриття запо­вітів тощо), а й усіх інших документів і актів, якщо на то була воля сторін. Завдяки такому протоколюванню, документи, що посвідчувалися табеліонами, отриму­вали силу публічних актів і ставали безспірними. Тоді вже йшлося не тільки про надання певної юридичної допомоги, а й про засвідчення приватних актів і доку­ментів, яке надає їм особливу силу і значення безспір-них. Місцем вчинення явок були всі судові установи, деякі органи управління й кесарські намісники у про­вінціях. Особи, що бажали укласти угоду, зверталися до відповідного магістрату і просили про внесення до протоколу акта, який був ними записаний у табеліона. Після цього здійснювався допит цих осіб з метою вста­новлення їх особи та свободи волевиявлення, після чо­го акт записувався повністю в особливі книги, а кон­трагентам за їх бажанням видавалися особливі витя­ги, підписані магістратом і писарем.

Поряд зі світським інститутом табеліонів, який з ча­сом дістав великого поширення та суворої організації, у християнській Церкві виникає аналогічна йому установа — нотаріат. Уже на початку III ст. при єпис­копах під час їх бесід з народом були присутні особи, до обов'язків яких входило записувати такі бесіди і складати протоколи. У подальшому такі «нотаріуси» зустрічаються не тільки в папських, патріарших і єпископських канцеляріях, а й при абатах та інших нижчих церковних владах, причому їм властива кор­поративна побудова бюрократичного характеру. Користуючись великим впливом на правове життя всієї держави, Церква не обмежилася організацією нота­ріату виключно для потреб церковного управління: з плином часу почала вводити цей інститут і у світське життя шляхом призначення для мирян особливих но­таріусів, які конкурували з табеліонами й публічними писарями римського права. У VIII ст. утворений Церк­вою світський нотаріат зводиться у ступінь державної посади, що затверджується духовною владою, внаслі­док чого отримує те велике значення у правовому жит­ті держави, яке дозволило йому вплинути на розвиток у середні віки нотаріального інституту взагалі.

Інститут табеліонату, що розвинувся у Римській ім­перії, зберігся і після навали варварів. Так, уже едикт Ротарі (643 р.) вимагав письмових форм для договорів купівлі-продажу та відпущення на волю рабів. За за­коном Ліутпранда (713—735 pp.), низку угод вимага­лося укладати тільки письмово, при цьому докумен­там, що вчинюються у нотаріуса, надається все більше правового значення. Як за формою, так і за змістом ці документи мало відрізняються від римських табеліональних актів імператорського періоду та свідчать про рецепцію римського права, яка розпочалася в ті часи.

Разом з постановами про документи в цих законах зазначаються й особи, які їх вчинюють (так звані кан­целярії). Вони присутні в судових засіданнях, ведуть протоколи, складають судові рішення та документи про найважливіші договори, що вчинялися перед на­родними зборами. Канцелярії керувалися формулами, напрацьованими ще за часів Римської імперії, і цим підготували ґрунт для остаточної рецепції римського права.

Поряд з такими писарями розвивається інститут особливих королівських нотаріусів, про які вперше йдеться в едикті Ротарі. На відміну від нотаріусів рим­ських імператорів, їм належало не тільки право вчи­нення документів для приватних осіб, а й деяка судова влада. Крім того, при вирішенні судових спорів самим королем вони складали протоколи та рішення. Ці до­кументи, подібно табеліональним, не мали публічної сили і нічим не відрізнялися від звичайних приватних документів.

Набагато більшого значення набули такі нотаріуси у франкських королів, які заснували особливу королів­ську канцелярію, що складалася з певного числа нота­ріусів, на чолі яких спочатку перебувало кілька ре-фендаріїв, а в подальшому один канцлер. Крім того, за часів Каролінгів було засновано особливу канцелярію при вищому судовому місці — гофгеріхті, члени якої (нотаріуси) були підпорядковані королівському суд­ді — пфальцграфу. Ця канцелярія засвідчувала при­ватні документи, після чого вони набували характеру публічних актів. Значення останніх було настільки ве­ликим, що їх оспорювання заборонялося під страхом страти. Документи ці стосувалися, наприклад, таких угод, як передача нерухомого майна іноземцю, повне вивільнення раба, призначення загального представ­ника в суді тощо.

Разом з розвитком нотаріальної діяльності у коро­лівській канцелярії як у вищій судовій установі про­вінційні нотаріуси, що перебували при окремих судо­вих та адміністративних місцях, також почали набу­вати все більшої самостійності, займаючись нотаріаль­ною діяльністю подібно колишнім публічним писарям. Велике значення у цьому відношенні мав капітулярій 803 p., що покладав на зендграфів обов'язок затвер­дження нотаріусів, які обиралися певним числом для кожної місцевості з публічних писарів. Про кожного обраного нотаріуса зендграф, у силу цього капітулярія, мав доповідати імператорові, після чого нотаріус вносився до списків імператорської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат з вільної професії посту­пово перетворювався на державну посаду, яка отримувала повноваження від імператора і перебувала у без­посередньому зв'язку з його власною канцелярією. До обов'язків таких нотаріусів входило викладення судо­вих рішень тих місць, при яких вони перебували, і складання приватних актів і документів, аналогічно тому, як це робилося в імператорській (королівській) канцелярії. Такі документи, складені у присутності графа та нотаріуса, мали значення публічних актів, а тому користувалися перевагами порівняно з приватни­ми документами. Було встановлено особливу таксу для винагороди нотаріусів (едикт Лотаря 843 p.).

Перетворення вільного нотаріату на державну поса­ду все ж не скасувало повністю існування колишніх писарів і нотаріусів. Писемність, що розвилася у ці ча­си, та необхідність викладення всіх значущих актів у письмовій формі зумовили той факт, що прості, не за­тверджені верховною владою нотаріуси продовжували існувати ще довгий час поряд з новим інститутом офі­ційного нотаріату, зберігаючи колишню корпоративну побудову. Але значні привілеї нотаріусів, що обирали­ся зендграфами з кола нотаріальної корпорації, спону­кували й інших її членів отримати так звану автори­зацію, тобто повноваження від державної влади. На­магання ці відповідали і бажанням самого уряду, для якого було досить важливим шляхом делегування пов­новажень якомога більшій кількості нотаріусів досяг­ти організації їх в єдину державну установу, що пере­бувала б під безпосереднім контролем державної влади. Тому протягом IX—X сторіч число таких «ав­торизованих» нотаріусів в Італії все більше зростало. У першій половині XI ст. авторизація стала основним принципом в організації нотаріату.

Що стосується компетенції нотаріусів, то головним їх обов'язком, окрім участі в засіданнях судових та адміністративних місць як секретарів і протоколістів бу­ло складання різних актів і документів, а для приват­них осіб — ще й видача копій з нотаріальних актів. Остання процедура залежала від того, чи намагалися сторони надати їй повного документального значення або ж отримати тільки копію для пам'яті. У першому випадку копія могла бути видана лише за участю суд­ді, який остаточно підтверджував тотожність її з про­токолом, у другому — видавалася самим нотаріусом. Деякі документи нотаріус подавав до міської канцеля­рії або в особливу установу, де їх вносили до книги ре­гістрів, після того як була встановлена правильність і законність їх вчинення.

Таким чином, в Італії IX—XI сторіч публічна сила, а отже, і якість безспірності всіх вчинюваних у нота­ріусів документів поступово і все тісніше пов'язують­ся з фактом авторизації, тобто наділення нотаріусів офіційними державними повноваженнями шляхом за­твердження їх на посаді представниками верховної влади.

З Італії нотаріат поширився у Францію (XII ст.) та Німеччину (XIV ст.). У Франції інститут італійського нотаріату, сприйнятий уже в XII ст., досить швидко зазнав значних змін. Тут вчинення офіційних актів було поєднано із судовими функціями і здійснювалося різними органами судової влади — як одноособовими, так і колегіальними. Внаслідок цього такі вчинювані офіційним шляхом документи набували такої ж сили, що й справжні судові рішення, тому їх можна було безпосередньо примусово виконувати без порушення власне цивільного процесу.

Першу реформу у французькому нотаріаті провів Людовик IX, який 1270 року затвердив у Парижі 60 нота­ріусів, цілком незалежних від голови вищого суду, і тим поклав підґрунтя відокремлення судової влади від нота­ріату та спірної юрисдикції від безспірної. Ці нотаріуси мали записувати акти завжди вдвох і потім представля­ти їх зберігачеві судової печатки для прикладення та­кої. 1302 р. Филип Красивий затвердив нотаріусів (від­окремлених від судової влади) в усіх королівських воло­діннях, причому суддям було заборонено користуватися своїми писарями як нотаріусами.

Виключно великий вплив на розвиток нотаріально­го інституту у Франції мало розпорядження Филипа Красивого 1304 p., яке вимагало, щоб усі нотаріуси при вчиненні ними актів складали особливий доку­мент, що вносився до книги протоколів, і потім вида­вали сторонам докладну виписку. Було встановлено, що всі нотаріуси затверджуються у своєму званні ко­ролем та обираються з осіб бездоганних і здібних. Од­нак паризькі нотаріуси далеко не одразу підкорилися цим вимогам і досить довгий час іще продовжували видавати особам, що до них зверталися, прості копії без складання належного акта. Тому у 1437, 1539 та 1541 роках було видано королівські ордонанси, які підтверджували розпорядження 1304 p., разом з тим для досягнення суворого виконання цих правил було засновано особливу посаду табеліонів, внаслідок чого всі нотаріуси Франції розділилися на три класи. Пер­ший складали нотаріуси у вузькому розумінні цього слова, які не мали права видавати сторонам жодних витягів, а повинні були обмежуватися складанням чорнового акта; до другого належали табеліони, яким нотаріуси мали передавати ці документи для виготов­лення формального акта; третій клас нотаріусів скла­дався з тих, хто володів правами, і простих нотаріусів і табеліонів. У їх розпорядженні перебувало, як прави­ло, кілька писарів у різних місцевостях їхнього окру­гу, які складали для контрагентів первісні документи, які представлялися потім принципалу для вчинення остаточного акта.

Однак уже Франциск 1 розпорядився про призначення в усіх округах королівських судів табеліонів, яким було надано виключне право виготовлення копій для сторін. У кожному окрузі було засновано особливу посаду — гардеснотес, до обов'язків яких входило прикладати до документів королівську печатку, зав­дяки чому останні набували виконавчої сили. 1543р. було остаточно встановлено несумісність звань нота­ріуса і табеліона і були більш детально визначені пра­ва та обов'язки як тих, так і інших. Патентом 12 груд­ня 1577р. в особі паризьких нотаріусів було поєднано нотаріальні обов'язки з обов'язками гардеснотес, причому ще раніше їм було надано також і права табеліонів. Велика кількість переваг такого об'єднання но­таріальних функцій примусила Генриха IV у травні 1597 р.поширити інститут паризького нотаріату на всю Францію, наслідком чого було створення посади нотаріуса-табеліона-гардес-нотес. Разом з тим король зробив посади нотаріуса спадковими і такими, що під­лягали вільному розпорядженню осіб, які на них при­значалися. У подальшому Людовик XIV у 1696та 1706роках остаточно скасував посаду гардес-нотес і надав кожному нотаріусу право мати свою печатку з королівським гербом, яку вони й повинні були при­кладати до всіх вчинюваних у них актів.

У такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої революції, коли 27 вересня — 6 жовтня 1791р. конституційними зборами був опри­люднений закон, який разом із скасуванням феодаль­ної системи позбавив сеньорів права призначати нота­ріусів, можливості спадкувати та продавати нотарі­альні посади та поєднав їх усіх під загальною назвою «нотаріус паблікс». Кількість нотаріусів була заздале­гідь обмеженою, і діяльність їх була дозволена тільки в межах того департаменту, в якому вони мешкали.

Проте після набрання цим законом чинності було ви­знано необхідність нових реформ в цьому напрямку. Це спричинило появу відомого закону 16березня 1803 p.,або 25 Вентоза XI р. Цим законом введено інститут нота­ріату в тому вигляді, в якому він зберігся з незначними змінами до початку першої світової війни.

У силу цього закону нотаріуси стали публічними по­садовими особами, що призначалися представником виконавчої влади (президентом) за клопотанням попе­редника пожиттєво. Кожний нотаріус повинен жити у місці, призначеному для нього урядом. Нотаріуси розподілялися на три класи — при судових палатах, судах першої інстанції та мирових суддях. Перші діяли у межах округу палати, другі — району суду, треті — у межах мирової дільниці2. Нотаріусам суворо заборонялося здійснювати свої посадові обов'язки по­за межами свого району. Порушення цієї заборони тягнуло лише каральні наслідки для нотаріуса, але жодного разу не незначність цих дій з точки зору зако­ну. Кількість нотаріусів у кожній місцевості визнача­лася самим урядом і могла бути скорочена лише при дотриманні особливих, зазначених у законі умов.

Усі акти безспірної юрисдикції підлягали веденню нотаріусів. На останніх покладалося складання опису майна, проведення прилюдних торгів, видача різного роду свідоцтв, шлюбні угоди, акти про усиновлення дітей, встановлення іпотек тощо.

Порядок вчинення нотаріальних актів передбачав присутність двох нотаріусів або одного нотаріуса та двох свідків — грамотних французьких громадян, що мешкають у тому ж адміністративному окрузі. Сторо­ни, які складають акт, мають бути особисто відомі нотаріусу; у противному разі їх особа має бути посвідчена не менш ніж двома свідками, що характеризуються усіма вищевказаними якостями.

Кожний акт повинен був містити вказівку на час і місце його вчинення, імена та звання осіб, що його вчинюють, а також присутніх при цьому свідків і самого нотаріуса. Будь-які виправлення та підчистки в тексті акта мають бути обов'язково обговорені наприкінці його. Підписаний акт повинен був зберігатися у нотаріуса, сторони ж отримували копії або особливі виписки, що містили застереження про їх виконання у такій самій формі, як і судові рішення. Усі вчинюва­ні нотаріусом акти вносилися до особливих реєстрів, форму яких було встановлено декретом 28 березня 1810 р.

Усі нотаріальні акти вважалися повним доказом і підлягали негайному виконанню на всій території французької держави, як і судові рішення. Зупинення їх виконання здійснювалося лише за постановою кар­ного суду у разі порушення обвинувачення у підробці (ст. 1319 Кодексу Наполеона).

Таким чином, можна назвати найбільш характерні риси французького нотаріату: 1) повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної з передачею остан­ньої до виключного відання нотаріату; 2) надання но­таріальним актам сили судових рішень так, щоби при­мусове їх виконання могло здійснюватися без участі у цьому судової влади; 3) надання нотаріусам права рекомендувати собі наступника, що тягло за собою можливість продажу нотаріальних місць, на відміну від усіх інших посад публічного характеру; 4) довічне призначення на посаду нотаріусів.

У Німеччині нотаріуси італійського типу з'явилися у XIV ст. До цього вони перебували при різних присут­ніх місцях у ролі офіційних писарів. Спочатку призна­чення нотаріусів, як і італійських, залежало від Папи та імператора, оскільки надані їм повноваження, за загальним принципом, вважалися дійсними повсюди. З часом право такого призначення перейшло до німець­ких імператорів, які здійснювали його разом з Папою й не втратили своїх привілеїв і пізніше. З появою у Німеччині особливих пфальцграфів імператори поча­ли делегувати їм також і право призначення нотаріу­сів, що у XV ст. зробилося їх виключним привілеєм.

Через зловживання, які спостерігалися у нотаріаль­ній діяльності, а головне — з досить частими призна­ченнями з боку гофпфальцграфів нотаріусами осіб, аб­солютно не обізнаних в юриспруденції, незабаром після рецепції італійського нотаріату в Німеччині по­чала відчуватися нагальна потреба у докладнішому й точнішому законодавчому врегулюванні нотаріальної справи. Виданий імператором Максиміліаном І 1512 р. перший нотаріальний устав хоча й регламентував діяльність нотаріусів щодо складання та посвідчення приватних документів, але не вніс якихось суттєвих, значних змін у діяльність нотаріального інституту. Подальший його розвиток відбувався, з одного боку, на ґрунті впорядкування канцелярії при рейхс-камер-геріхт, що регулював цілий ряд законів XVI—XVII ст. (1521, 1548, 1555, 1557 та інші роки), а з іншого — шляхом видання окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка в ті часи бу­ла роздробленою державою.

Поряд з розвитком партикулярного законодавства ще одне явище мало великий вплив на розвиток нота­ріального інституту в Німеччині — це рецепція фран­цузького права в багатьох німецьких державах на по­чатку XIX ст. Принципи французького нотаріату, що мали багато переваг порівняно з німецьким законодав­ством XVII та XVIII ст., спричинили дуже великий вплив на подальший розвиток нотаріального інститу­ту в німецьких державах. У Німеччині почали посту­пово з'являтися різні законодавчі акти, які видавали­ся на зразок французького закону 1803 р. і більш чи менш вдало його рецепіювали. Найхарактернішою відмінністю цих законодавчих актів від французьких слід вважати встановлення нагляду в особі судових установ. Крім того, ніде у Німеччині не була відокрем­лена спірна юрисдикція від безспірної так різко й ви­разно, як це було зроблено у Франції, внаслідок чого діяльність нотаріусів виявлялася в багатьох аспектах такою, що конкурувала з діяльністю судових місць.

З часу укладання Північно-Німецького союзу та за­снування Німецької імперії все гостріше поставало пи­тання про необхідність нотаріального інституту в Німеччині та видання одного загального нотаріально­го уставу. Найбільш значущим кроком у цьому напря­мі були імперський закон від 17 травня 1898 р. про безспірну юрисдикцію та пруський закон від 21 верес­ня 1898 p., що поєднали нотаріальні установи всієї Прусії в один інститут, підпорядкований одним нор­мам. За цими законодавчими актами, право вчинення та засвідчення різних приватноправових документів у Німеччині стало належати рівною мірою і нотаріусам, і нижчим, одноособовим судовим місцям. Вчинення акту відбувалося складанням у присутності нотаріуса, контрагентів і свідків особливого протоколу, який за­читувався вголос і підписувався всіма присутніми осо­бами; потім, за вимогою сторін, останнім може бути видана посвідчена виписка з протоколу. Судове або но­таріальне посвідчення здійснювалося тільки в разі, якщо підпис було зроблено або визнано у присутності нотаріуса чи судді (ст. 126 Цивільного укладення Німецької імперії).

Не мали права брати участь у складанні акта як суд­ді, нотаріуси, писарі чи свідки: а) особи, які укладали акт; б) їхні родичі; в) особи, на користь яких вчиню­вався акт. Що стосується питання про силу і значення нотаріальних актів, то він вирішується у § 794—880 загальнонімецького Уставу цивільного судочинства в редакції від 20 травня 1898 p., який визнає, що вчине­ні законно німецькими нотаріусами документи підля­гають примусовому виконанню без подальшої участі судової влади, причому виконавчий лист видається са­мим нотаріусом, який зберігає цей документ; те саме стосується і документів, вчинених за участю суду

З огляду німецьких законодавчих актів кінця XIX — початку XX сторіч, що регулюють діяльність нотаріату, випливає, що вони здебільшого сприйняли основні принципи французького нотаріату (здатність нотаріальних документів до безпосереднього примусо­вого виконання, довічний характер нотаріальної поса­ди тощо). Разом з тим спостерігається відсутність су­ворої межі між спірною та безспірною юрисдикціями, наслідком чого є підкорення нотаріусів нагляду судо­вих місць і надання останнім деяких нотаріальних функцій, покладених французьким законодавством виключно на нотаріуса. Так, І. С. Вольман 1915 р. пи­сав, що нотаріат в Німеччині так само тісно пов'яза­ний із судовими установами, як і у нас, якщо ще не більше. Судді в Німеччині у сфері нотаріату відігра­ють досить велику активну роль, конкуруючи з нота­ріусами, а в деяких випадках виключаючи діяльність нотаріусів. Отже, для вчинення нотаріальних дій у Німеччині покликані як нотаріуси, так і судді.

Що стосується організації нотаріату в Англії та США, слід зазначити, що нотаріату у західноєвропей­ському розумінні і як особливої системи там не було. За загальним правилом, для дійсності угод особливої форми не потребувалося (ст. 821 Саксонського цивіль­ного укладення).

Нотаріальні дії доручаються, головним чином, суд­дям і судовим урядовцям. Наприклад, в Уставі цивіль­ного судочинства Каліфорнії великий розділ присвяче­ний правилам провадження в охоронному суді, яким вважається в кожному повіті вищий суд. Аналогічні суди були у штатах Нью-Йорк, Іллінойс, Массачу-сетс. Але фактично існували й нотаріуси, коло дій яких полягало у вчиненні за бажанням осіб, що звер­нулися до них, різного роду актів цивільного права, зберігання оригіналів актів, засвідчення дат.

Висновок: Таким чином, уся історія нотаріату підтверджує, що розвивався він на відміну від судової юрисдикції як безспірна публічна юрисдикція.


Читайте також:

  1. XVII ст.). Виникнення козацтва.
  2. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
  3. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
  4. АРХІВНА СПРАВА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ, НА БУКОВИНІ ТА ЗАКАРПАТТІ У 1920-1930-Х РР.
  5. Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення
  6. Біохімічна гіпотеза виникнення життя.
  7. Біохімічні чинники виникнення втоми при виконанні короткочасних вправ максимальної і субмаксимальної потужності
  8. Бюджетний дефіцит як економічне явище та причини його виникнення
  9. Бюджетний дефіцит, його суть, причини виникнення та джерела фінансування
  10. Бюджетний дефіцит: причини виникнення та можливі джерела покриття
  11. Валютно-фінансова інтеграція в Європі: історичні, економічні та інституційні засади
  12. Велика депресія 1929–1933 рр. і економічний розвиток країн у 30-х рр. ХХ ст. Виникнення кейнсіанства

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
МЕХАНІЗМ СТИМУЛЮВАННЯ. | Сучасні системи нотаріату

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.