Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Міжнародні відносини України 1 страница

Тема 4.

(др. Половина ХУІІ – ХУІІІ ст.) (8 год.)

1. Міжнародні відносини України під час Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.

Дипломатична служба козацтва, на відміну від інших держав, була насамперед провідником інтересів народу в боротьбі за національне та соціальне визволення з-під гніту іноземного поневолення. Формуючись водночас із розвитком запорізького козацтва, яке “струсонуло навіть польським троном”, вона готувала грунт для процесу творення української державності, що викристалізувалось у ході Визвольної війни 1648-1654 рр. у Гетьманщину – саме ту форму політичної автономії, яка залишилася життєздатною протягом понад століття.

У другій половині ХУІ – середині ХУІІ ст. козацькі дипломати були відомі в усій Європі. У складному переплетінні міжнародних подій того часу вони зуміли знайти своє місце і відігравали важливу роль у вирішенні багатьох життєво важливих питань: вплив українського козацтва, його дипломатії, особливо позначився за часів видатного державного діяча, воєначальника і дипломата Б.Хмельницького.

Творець Української Козацької Республіки, Б.Хмельницький вперше в історії України висунув політичну програму звільнення “з лядської неволі” народу “всієї Русі” і створення “по тем границам, как владели благочистивые великие князи”, національної держави, в якій хотів “абсолютно незалежно від кожного монарха панувати”.

Визвольна війна українського народу стала важливою подією у політичному житті Європи середини ХУІІ ст. До 1654 р. гетьман успішно протидіяв заходам польської дипломатії у Бахчисараї, Стамбулі, зумів паралізувати наміри Варшави зіткнути Україну з Росією; домігся визнання Української держави як суб’єкта міжнародних відносин. Гетьман налагодив зв’язки з представниками Росії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдавії. Згодом уряд Б.Хмельницького визнала Венеція, Швеція та інші держави. Він розумів всю згубність для визвольної війни воєнно-політичного союзу Польщі з Кримом, тому, незважаючи на підступну політику хана, доклав максимум зусиль, щоб запобігти створенню й зберегти союзницькі відносини з ханством. Доба гетьмана Б.Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її над зусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.

Тогочасна Європа поділялась на два табори – католицький і протестантський. Б.Хмельницький повинен був врахувати ці політичні сили в Європі. Україна, яка піднялася проти католицької Польщі, не могла розраховувати на підтримку католицьких держав. Тому весь свій політичний вплив і дипломатичний хист Б.Хмельницький спрямував на використання сил, які могли б сприяти визвольній війні. Воєнний союз ізКримом, хоча татари були одвічним ворогом України. Головною причиною перших переговорів Хмельницького з кримським ханом була ізоляція їх від Польщі та забезпечення тилів українських військ з півдня. Поєднати найкращу в Європі козацьку піхоту з сильною татарською кавалерією. Хмельницький наполегливо добивався воєнного союзу з Кримським ханством проти Речі Посполитої. Та обережний Ісдам-Гірей вагався. Мабуть, вів побоювався пастки з боку козаків і не відповів на перше посольство запорізького гетьмана нічого певного. Тому десь у середині лютого Хмельницький вирядив в Крим нове посольство. Переговори другого посольства завершилися укладенням угоди про взаємну воєнну допомогу в боротьбі з ворогами. Окрім дипломатичного хисту Хмельницького, договору у Бахчисараї сприяло становище, яке склалося в Криму, змушуючи хана пристати на пропозицію гетьмана. По-перше, він надіявся поліпшити життєві умови татарського населення, яке поживиться у війні проти Речі Посполитої. По-друге, згода Хмельницького залишити свого сина як заручника, також давала Іслам-Гірею сподівання на якусь здобич. Водночас порозуміння із Кримом давало змогу використовувати татар як допоміжне військо. Козацька старшина погодилась платити їм за допомогу або грішми, або участю у розподілі здобичі і бранців.

Відносини з Кримом ускладнилися з 1649 р., коли під Зборовом хан перейшов на бік польського короля, і пізніше, у 1651 р., коли під Берестечком він залишив поле бою, захопивши з собою гетьмана, що привело, зрештою до поразки козаків. Під впливом польської шляхти хан зрозумів небезпечність для Криму зростання сили України і не дав можливості Хмельницькому остаточно перемогти Польщу. Іслам-Агей прагнув будь-що запобігти утворенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того, він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений під Зборовим договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.

Усвідомлення ненадійності зв’язків із Кримом змусило гетьмана активізувати дипломатичні відносини із Туреччиною.

Значним успіхом політики Хмельницького було те, що Порта наказала кримському ханові допомогти “бунтівним козакам”, що викликало серйозне занепокоєння у Польщі. Відносини з Портою гетьман облаштовував від імені України як незалежної держави. Українське посольство у Стамбулі (його очолювали полковник А.Жданович і брат Богдана П. Ясенко-Хмельницьций) було удостоєне аудієнції султана.

Важливим дипломатичним успіхом Хмельницького було підписання 1649 р. договору між Військом Запорізьким і Туреччиною. За цим торговим договором козакам дозволялося плавати і торгувати без обмежень на всій території Туреччини і Чорному морі не платячи мита та податків на сто років, мати своїх торгових представників у містах Туреччини, гарантувалася охорона спадщини.

Підписання цього документу мало надзвичайно велике значення для зміцнення міжнародного авторитету українського козацтва. Адже вперше в історії воно визнавалось як рівноправний партнер могутньої сусідньої держави, з правом відкривати в столиці Порти постійне представництво. Це спричинило до того, що процес створення рівноправних відносин з козацькою державою швидко почав поширюватись.

У лютому 1650 р., коли Польща намагалася втягнути гетьмана у війну з Туреччиною, а татарський хан – використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б.Хмельницький відновив свій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 р. на руки посла Осман-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий спосіб зірвав московсько-польський союз, що був спрямований проти Туреччини, - в разі утворення його Україна перетворилась б на театр воєнних дій супротивників.

Певну роль у дипломатії Б.Хмельницького відігравали Молдавія, Валахія і Трансільванія. Ці князівства були сусідами України, перебували у васальній залежності від Туреччини, а також були у близьких відносинах з Польщею. Було дуже важливо як вони поставляться до визвольної боротьби українського народу.

Найближчим сусідом України була Молдавія. Молдавський воєвода Василь Лупул видав себе за союзника Війська Запорізького, але насправді служив Польщі. Інформував поляків про події на Україні, інтригував проти Хмельницького. Однак Хмельницький розгадав лицемірну політику Лупула. Блискавичний похід Запорізького війська у вересні 1650 р., а потім у червні 1652 р. змусив Молдавію до союзу з Україною. Новий молдавський воєвода Степан Георгіна теж уклав мир із Хмельницьким.

Валахія (Мунтенія) не мала безпосередніх кордонів з Україною, тому і зв’язки з нею були незначними. Добрі відносини з нею порушив похід Тимоша Хмельницького проти Бессарабії в інтересах Лупула 1653 р. Війська Тимоша були розгромлені, а його поранено, внаслідок чого він невдовзі помер. Б.Хмельницький запевнив, що цей похід відбувся без його дозволу, і в 1654 р. відносини з Валахією знову поліпшилися.

Трансільванія (Семигород) була у васальній залежності від Туреччини, але завдяки великій території і вигідному розташуванню займала незалежне становище і проводила самостійну політику. Коли ж почалася Визвольна війна, семигородський князь Ракоцій раніше від інших налагодив зв’язки з Хмельницьким. Трансільванія посідала важливе місце як союзник проти Польщі, який міг ударити з півдня від Карпат. Упродовж 1648-1651 рр. йшов жвавий обмін посольствами, й обидві сторони погодилися на укладення воєнного союзу. Однак з огляду на обставини його не було реалізовано. Після 1653 р. Трансільванія разом з Молдавією і Валахією утворила єдиний блок, ворожий Україні.

Гетьман прагнув налагодити зв’язки з далекою Швецією. Хмельницький передбачав, що Швеція може розпочати війну з Польщею, і бажав використати шведську допомогу для визвольної боротьби українського народу. 1653 р. гетьман вислав до Швеції посольство, але російський уряд відмовився пропустити послів через напружені відносини Росії із Швецією. Тісніші контакти між Україною і Швецією встановилися у 1655-1657 рр., коли король Густав вів війну з Польщею.

У цей період Україна підтримували відносини з Брандербургією, а вони мали епізодичний характер.

Із південно-європейських держав у відносини з Україною увійшла Венеція, яка на той час перебувала у постійній війні з Туреччиною. Коли ж почалася Визвольна віна, Венеція сподівалася на виступ Запорізького війська проти Туреччини. Хмельницький не відкидав цілком венеціанського плану.

Венеціанський сенат вирішив налагодити безпосередні зв’язки з Хмельницьким. Підготовку до переговорів було доручено венеціанському послові у Відні Ніколо Сегредо. Він зібрав вичерпну інформацію про Україну і Хмельницького і підшукав для посольства Альберто Віміні, венеціанського підданого, який знав слов’янські мови. Сегредо передав Віміні грамоту, адресовану Хмельницькому, в якій йшлося про налагодження зв’язків. Однак подальший розвиток подій не дав змоги здійснити цей план, і венеціанська дипломатія була змушена очікувати більш сприятливих умов.

Безпосередній кордон із Туреччиною мала Австрія. Вона уважно стежила за відносинами Б.Хмельницького з Туреччиною і усяко намагалася підірвати його вплив у Порті, щоб не допустити порозуміння козаків із турками. Пізніше 91657) цісар був змушений безпосередньо контактувати із Хмельницьким.

Отже ми бачимо, що іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648-1654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Окремо і більш ґрунтовно варто було б зупинитися на відносинах України та Речі Посполитої і українсько-російських відносин.

Відносини України і Речі Посполитої. Затягуючи переговори з українськими козаками, польська шляхта хотіла виграти час для організації нових сил для придушення народного повстання. 11 лютого 1649 р. до Переяслава прибули польські урядові комісари на чолі з Адамом Киселем. Наступного дня відбулася церемонія передачі від нового короля гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом а також коштовні подарунки.

На переговорах, які тривали тиждень, було досягнуто угоди відкласти закінчення комісії і складання реєстрів Війська Запорізького до весни. Протягом цього часу коронні і литовські війська не повинні були вступати у Київське воєводство (по ріках Горинь і Прип’ять), а з боку Подільського і Брацлавського воєводства запорозькі війська також не мали права переходити зазначені річки.

Під час переговорів Хмельницький заявив, що його основна мета визволити весь руський народ аж до Любліна і Кракова.

Б.Хмельницький, в багатьох своїх висловлюваннях, особливо в перший період Визвольної війни, часто підтримував позицію польського короля в його стосунках із шляхтою. Це пов’язувалось насамперед з тим, що її свавілля блокували навіть ті незначні поступки, які Річ Посполита погоджувалася дати українському народу.

У щоденнику шляхетських комісарів зазначено: приймаючи їх зневажливо Б.Хмельницький прихильно ставився до московського та угорського послів, які в цей час прибули до Переяслава. Крім них, в цей час у Переяславі перебували волоські, талаські, турецькі і татарські посли.Саме тоді, на думку багатьох дослідників, і був підписаний договір між Військом Запорізьким і Туреччиною.

21 травня підрозділи 10-12 тисячного польського війська вдерлися на Південно-Східну Волинь. Так були зірвані умови Переяславського перемир’я.

У середині 1649 р. польсько-українські відносини набули нової специфіки. Наприкінці липня козацькі частини обложили військо Яреми Вишневецького в Збаражі, а потім швидким маршем і вдалим маневром оточили і головні польські сили під Зборовим. Однак Іслам-Гірей за спиною Богдана Хмельницького домовився про вигідний для себе мир з Яном Казімиром, бо розумів, що поразка Польщі в боротьбі проти України неминуче змінить співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а це суперечило канонам традиційної татарської політики. Для Кримського ханства оптимальною виглядала ситуація рівноваги між Річчю Посполитою і Україною, що давало Бахчисараю змогу не лише використовувати у своїх інтересах суперечності між ними, провокувати їх на взаємну боротьбу та ворожнечу, грабувати українські та польські землі тощо. Поразка Яна Казимира вела б до створення незалежної Української держави, що позбавляло кримську верхівку названих переваг. Тому Іслам-Гірей прагнув будь-що запобігти створенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений під Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.

Український гетьман змушений був піти на переговори із шляхтою, випускаючи з рук по суті повну перемогу над ворогом.

На переговорах, що розпочалися 7 серпня 1649 р. під Зборовим, козацька старшина висунула 18 вимог, основні з них були:

- зберегти давні вольності козаків;

- визнати козацьку територію у таких межах почавши від Дністра, Берлинців, Бара по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любича та Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, а тим козакам що не попали у цю територію мала бути амністія польського уряду;

- скасувати унію, руське духівництво повинно користуватися всіма вольностями так само, як духівництво римської віри;

- всі посади земські, городські і міські по всіх воєводствах у королівських, світських духовних містах повинні бути надані особам грецької віри;

- всі сеймові ухвали, що урізують права і вольності Війська Запорізького мають бути скасовані;

- щоб духівництва римської віри в Києві не було й київського єпископа;

- король мусить заприсягтись на сеймі про виконання цих вимог.

8 серпня після продовження переговорів була обнародувана так звана “Декларація його королівської милості війську Запорізькому на пункти супліки даної”, яка отримала назву Зборівського договору. Цим документом межею козацької території польський уряд визнавав лінії: Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни і аж до “границе московской и Днипра”. Отже, порівняно з вимогами української старшини, у повну залежність від шляхти переходило Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волинь. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися усі попередні вольності. На його території не мали права з’являтися коронні війська.

Таким чином, Зборівський договір де-юре узаконив існування української держави – Гетьманщини.

В Україні посади повинні були займати тільки особи православного віросповідання. Питання про унію та про церковне майно виносилося для розв’язання на найближчий сейм, а Київському митрополиту надавалося місце сенаті. Не мали права проживати в Києві та інших містах єзуїти. Усім повстанцям гарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин з округою.

Зборівський договір частково забезпечував права та привілеї козацтву, українській шляхті, православному духівництву в межах трьох воєводств. Що ж до селян, то хто не вписувався до реєстру, мав знову потрапити у підданство своїх панів, що поверталися на Україну.

Умови Зборівського договору урочисто підписані 10 серпн1649 р., підлягали ратифікації на сеймі.

Однак зразу після підписання Зборівського договору Україною прокотилася хвиля невдоволення тим, що король дозволив татарам брати ясир, також було невдоволення тим, що Російська держава не дала у 1648-1649 рр. військової допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої.

Польська шляхта не хотіла змиритися з умовами Зборівського договору. Збираючи військову силу, вона тим часом хотіла приспати пильність козацької старшини, висилаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти.

Після серії боїв 18 серпня 1651 р. під Білою Церквою було підписано мирний договір між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою: кількість реєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч, влада козаків поширювалася тільки на Київське воєводство.

Договір був важким для українського народу, але за умов, що склалися, означав великий успіх козацької дипломатії. Головним для Б.Хмельницького у цей період було збереження миру між козацькими і шляхетськими військами. У той самий час умови Білоцерківського миру вже ніяк не задовольняли населення України і також польську шляхту. Після укладення Білоцерківського договору Хмельницький посилено намагався зміцнити міжнародне становище України, послабити негативний вплив поразки під Берестечком, добитися створення антипольської коаліції. Ведучи тяжку дипломатичну роботу з польським урядом, Б.Хмельницький продовжує водночас підтримувати зв’язок із Росією.

У битві під Батогом у травні 1652 р. козацьке військо розгромило польську армію. Перемога під Батогом підняла моральний дух Війська Запорізького. 17 серпня на Варшавський сейм прибули козацькі посли, які домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. На таємних нарадах король із сенаторами вирішив не вступати з українськими послами в переговори, а вислати з ними до Чигирина своїх комісарів. Після аудієнції козацьких послів у Яна-Казімира 31 серпня з ними було відправлено до Чигирина польських комісарів – Миколая Зацвіліховського і Жигмонта Чорного.

Польське посольство не мало успіху – Б.Хмельницький відмовився пристати на умови шляхти і в другій половині вересня воно повернулося до Варшави. Комісію було відкладено до нового року.

6 січня 1653 р. в Чигирині, куди зібралися “на думу” полковники і сотники “з усіх городів”, було вирішено: “З королем і поляками не миритися, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу”. Старшина ухвалила готуватися довоєнних дій на випадок агресії шляхти. Водночас дипломати Хмельницького готували грунт для збройного виступу проти Речі Посполитої. Стало зрозуміло, що боротьба набуває затяжного характеру.

Що ж до зносин українського гетьмана з Російською державою, то уже 8 червня 1648 р. в Черкасах Хмельницький доручив жителю Стародуба Григорію Климову, затриманого козаками біля Києва, листа до російського царя Олексія Михайловича з повідомленням про здобуті перемоги над шляхтою, проханням допомогти та про бажання українського народу та Війська Запорізького, як писав Б.Хмельницький, “услужить вашей царской вельможності”.

Водночас Г.Климов мав доручення передати листа севському воєводі Леонтієву. Ці дати окреслили початок дипломатичних зносин українського гетьмана з Російською державою.

Розуміючи велике значення допомоги Росії, козацька старшина намагалася використати усі канали для налагодження з нею зв’язків. 11 липня цього самого року з російським гінцем Іваном Трохимовичем, який повертався від Яреми Вишневецького, було передано лист до путилівського воєводи Никифора Плещеєва з проханням, аби Росія надала допомогу в боротьбі з шляхтою.

Прочитавши звернення Б.Хмельницького, Олексій Михайлович доручив Н.Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Росія не виступить на боці Польші. Наприкінці липня 1648 р. Т.Милков, посланець хотзимирського воєводи С.Волховського, прибув у похідний табір під Янушполем як перший офіційний представник російського уряду. Він запевнив гетьмана у доброзичливому ставленні свого уряду до українського народу.

Під час перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустріли. Під час розмови з патріархом Пасієм Б.Хмельницький вирішив уповноважити його просити підтримки в російського царя.

Уже 8 лютого 1649 р. царському гінцю Василю Михайловичу гетьман вручив у Переяславі лист до Олексія Михайловича, в якому, зокрема, писав про віроломство польських шляхтичів і просив Олексія Михайловича підтримки у боротьбі проти польської шляхти.

Перше офіційне російське посольство на чолі з Григорієм Унковським вирушило на Україну 16 березня 1649 р.

З 17 до 22 квітня в Чигирині відбулися переговори між Унковським і Б.Хмельницьким та старшиною. Після їх закінчення з російським посольством до Москви було виряджено чигиринського полковника Федора Якубовича Вишняка, який мав завдання продовжити українсько-російські контакти.

Перед цим посланці Б.Хмельницького побували на Дону. Вони просили допомоги в боротьбі з польською шляхтою. Хоча царя донські козаки запевняли, що вони без царя наказу допомоги дати не можуть, російський посол в Україні весною 1649 р. повідомляв свій уряд про інше, що донські козаки допомагають Війську Запорізькому.

Про активну участь представників донської вольниці у спільних походах разом з українськими повстанцями проти польської шляхти свідчить і “Реєстр Війська Запорожского после Зборовского договора”, куди вписано велику кількість донських побратимів запорожців.

Враховуючи те, що польська шляхта активно готувалася до війни з українськими повстанцями, Б.Хмельницький знову звернувся до царя Олексія Михайловича. Уповноважений послом від козаків до Москви поїхав чигиринський полковник Федір Вишняк, який просив царя про допомогу в боротьбі проти Польщі.

До складу козацького посольства, крім полковника Вишняка, входили Степан Мостепенко, Іван Скоробаченко, Жадан Якименко і конюх гетьманський Островський, “да людей с ними пять человек”.

Полковник Вишняк мав аудієнцію у російського царя 5 червня 1649 р. Прийнявши подарунки від Б.Хмельницького – “лошадь да лук турской”, Олексій Михайлович вислухав лист українського гетьмана і промову посла.

На відпускній аудієнції 13 червня Олексій Михайлович вручив полковнику Вишняку царську грамоту, в якій засвідчувалась готовність прийняти Військо Запорізьке під своє покровительство.

У зв’язку з подальшим ускладненням відносин з поляками 7 жовтня 1649 р. в Севастянівні (під Калником) Богдан Хмельницький, запросивши російських посланців Протасьєва і Богданова на обід, заявив їм про неминучість розриву з Польщею і необхідність російсько-українського об’єднання. Він висловив нарікання на Олексія Михайловича, який не прийняв його під свою протекцію, хоча посольства з України з цим до Москви добивалися.

8-9 листопада 1650 р. Б.Хмельницький знову мав зустріч з послом російського царя Арсенієм Сухановим і Назаретським митрополитом Гавриїлом. Під час розмови український гетьман висловлював жаль, що російський цар і досі не прийняв Військо Запорізьке у підданство. У березні 1651 р. Б.Хмельницький у листі з Білої Церкви знову висловив Олексію Михайловичу побажання дружби України з Росією. Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Протягом 1652-1653 рр. до російського уряду відряджали кілька посольств від Війська Запорізького: в січні 1652 р. – очолюване полковником Іваном Іскрою, наприкінці 1652 р. – на чалі з військовим суддею С.Богдановичем-Зарудним, у березні 1653 р. – на чолі з К.Бурляєвим і С.Мужиловським. Ці посольства обговорювали питання союзу України з Росією.

Російський цар довго займав очікувальну позицію. Однак, оскільки московські політики усвідомлювали, що якби поляки здолали Б.Хмельницького, то передусім обернули б кримців і козаків на Москву, то цар вирішив, що вмішуватися в українські справи потрібно. Фактичне визнання Росією незалежності Війська Запорізького від Польщі, згідно з рішенням Земського собору від 1 жовтня 1653 р., перенесло проблему союзу України з Росією у практичну площину. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до України поважне посольство на чолі з боярином Батуріним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.

Новим етапом у відносинах України з Росією стала Переяславська рада. Між Чигирином і Москвою встановлювалися постійні зносини. Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. У той самий час В.Батурін і Б.Хмельницький повідомили в Москву про союз України з Росією. У листі не ставилося прямо питання про статус України з Росією. Однак у подальші дні гетьман і його оточення не раз обговорювали з послами це питання, просили російських послів присягнути від імені царя, що будуть збережені за усіма станами їх права та вольності. Посли відмовилися від присяги.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської Ради були усними договором Росії і України. Його належало було зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнула на вірність царю, після чого посли вручили грамоту клейноди – корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім інші. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги полковник І.Богун, Уманський та Брацлавські полки.

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вольності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

17 лютого з Чигирина для переговорів із російським урядом про статус України виїхало посольство на чолі з С.Зарудним і П.Тетерею. 12 березня вони прибули до Москви. 14 березня, крім листів Б.Хмельницького, українські посли передали російським представником “Просительные письма” із 23 пунктів (статей) і про підтвердження усіх козацьких прав і привілеїв (ст..1,7,13); про 60 тисячний козацький реєстр (ст.. 2); про права православної шляхти (с. 3); про палату старшині та кошти на утримання війська (ст..8-12,21,23); про вільне обрання козаками гетьмана (ст..6) та передачу йому Чигиринського староства (ст..5); про збурення міської адміністрації та збір податків на Україні царським урядом (ст..4-15); про те, що царські воєводи та інші урядовці не повинні втручатися у внутрішні справи України (ст..16); про надання царським урядом грамот про вольноситі козацтва і православної шляхти(ст..17); про збереження прав Київського митрополита (ст..18). “Просительные письма” містили прохання, щоб російські війська почали наступ проти Польщі (ст..19) і спільні дії проти Кримського ханства (ст..22), а також про розташування російських гарнізонів в Україні (ст..20) і про право зносин гетьманського уряду з іншими державами з відома російського уряду (ст.14).

Більшість статей отримали схвалення царя і бояр. Остаточне рішення було оформлене в царських грамотах від 27 березня про збереження прав і вольностей Війська Запорізького, православної шляхти, про володіння гетьманом Чигиринським староством та іншими маєтностями. Інші питання знайшли своє відображення у статтях із 11 пунктів від 24 березня 1654 р.

Перебуваючи у союзі з Росією, Україна користувалася широкими автономними правами. Договір 1654 р. на тривалий час визначив державно-правове становище України у складі Російської держави.

Отже, договір 1654 р. складався з трьох актів: з проекту договору за підписом Б.Хмельницького, датованого 17 лютого 1654 р., що містив 22 статті; з акту 21 березня 1654 р., що містив 11 статей, і грамоти царя від 27 березня 1654 р., що містила резолюцію царя на решту статей проекту. Оригінали цих актів були написані українською мовою (грамота царя та акт з 11 статтями були виготовленні в Москві), але вони до нас не дійшли. У московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі російською мовою та чернетки акту і грамоти від 27 березня 1654 р. з поправками і додатками.

Російсько-українські взаємини уявлялися гетьману і козацькій старшині як протекторат на договірній основі. Про “договорное письмо” йшлося ще у 1654 р. під час розмови Хмельницького з митрополитом Гаврилом. Прийняття Війська Запорізького “під царську високу руку” розумілося Хмельницьким як протекторат – популярна у середньовічній Європі формула залежності, коли одна держава брала на себе захист територіальної цілісності іншої і здійснювала контроль на її політикою.

Щоб зрівняти становище, під час Переяславської ради козацька старшина вимагала зустрічної присяги від імені царя про непорушність козацьких прав і вольностей. Виходячи з традицій демократизму, які звикли поважати навіть у розбурханій анархією Польській державі, вона сподівалася, що царські посольство дасть якісь гарантії українській автономії. Проте в дипломатичному двобою перемогу здобула російська сторона, яка над усе прагнула перетворити протекторат в інкорпорацію. Царські посли категорично відкинули польський досвід присяги королів своїм підданим. Представники козацької старшини вимагали від послів принаймні письмових гарантій козацьких вольностей за зразок тих договорів, які з ними укладали король і сенатори. Однак цю вимогу російські посли відхилили.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема. Методика правки тексту	\|	Міжнародні відносини України 3 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.