Правове регулювання діяльності ТНК на універсальному рівні.

Щодо правового регулювання діяльності ТНК на універсальному рівні, то за ініціативою США, які бажали раз і назавжди виробити правила, які б створювали умови рівної конкуренції між ТНК, ЕКОСОР ООН створила Центр з ТНК та Комісію з ТНК. Комісією було розроблено проект статей Кодексу поведінки транснаціональних корпорацій.

В ньому ТНК визначено як «підприємство, чи то державне, чи приватне або змішане, яке незалежно від юридичної форми і сфери діяльності цих відділень, яке функціонує відповідно до певної системи прийняття рішень, що дозволяє проводити узгоджену політику і спільну стратегію через один або більше центрів прийняття рішень, і в рамках якого відділення таким чином пов'язані між собою чи то відношеннями власності чи іншими відносинами, що одне або декілька з них можуть значно впливати (впливають) на діяльність інших і, зокрема, користуватися спільними знаннями і ресурсами та поділяти відповідальність з іншими».

Проектом передбачалося, що ТНК мають:

— поважати суверенітет країни перебування;

— виходити з економічних цілей та задач політики, що здійснюється державою перебування;

— поважати соціокультурні цілі, цінності та традиції держави перебування;

— не втручатися у внутрішні справи держави перебування;

— не займатися діяльністю політичного характеру;

— утримуватися від практики корупції;

— дотримуватися законів і постанов, що стосуються обмежувальної ділової практики;

— дотримуватися положень, які стосуються передачі технології та охорони навколишнього середовища.

Комісія ООН з ТНК узяла на себе функцію нагляду за виконанням Кодексу та функції координаційного характеру. Центр ООН з ТНК діє як секретаріат цієї Комісії.

Слід зазначити, що між США, колишніми соціалістичними країнами та країнами, що розвиваються, виникли гострі протиріччя, внаслідок яких проект так і залишився проектом. Проте тепер, у зв'язку з розпадом колишнього СРСР, збільшенням кількості ТНК походженням з держав, що розвиваються, та з деяких інших причин інтерес до цього документа значно зменшився, тому невідомо, чи стане коли-небудь цей проект власне Кодексом.

5. Інколи у термін «транснаціональні корпорації» вкладається зовсім інший зміст. Так, 6.03.1998 р. дванадцять держав СНД уклали в Москві Конвенцію про транснаціональні корпорації, яка 13.07.1999 р. була ратифікована Україною. Згідно зі ст. 2 Конвенції Сторони домовилися розуміти під поняттям «транснаціональна корпорація» юридичну особу (сукупність юридичних осіб), яка:

— має у власності, господарському віданні або в оперативному управлінні відокремлене майно на територіях двох чи більше Сторін;

— утворена юридичними особами двох чи більше Сторін;

— зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.
Аналіз цих положень Конвенції дає підстави припустити, що

вільного, так би мовити «стихійного», виникнення ТНК на увазі не малося. Дослідники зазначають, що принциповою особливістю Конвенції є орієнтація на створення «горизонтальних» зв'язків між суб'єктами господарювання з різних країн, що є формально рівними партнерами. Саме ця орієнтація, а також державне формалізований порядок виникнення відрізняють ці утворення, дуже подібні до фінансово-промислових груп, що існували колись у межах Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), від ТНК країн ринкової економіки¹.

Ознайомлення з текстом Конвенції переконує у правильності висновку про те, що її невдалі формулювання перешкоджають широкому застосуванню². У підсумку, як зазначається, на практиці дуже мало відомо про реальні успіхи ТНК у межах СНД, тому можна лише припускати, що особливих успіхів не спостерігається³.

6. Зважаючи на особливості правового становища ТНК, а також (і головним чином) беручи до уваги їх економічну міць і мультинаціональний характер діяльності, в доктрині висловлюються пропозиції про надання ТНК, більшою чи меншою мірою, міжнародної правосуб'єктності. Можливо, що подібні пропозиції свого часу були спробою розв'язання конфлікту, який виник між розвиненими державами та країнами, що розвиваються, під час роботи над проектом Хартії економічних прав і обов'язків держав. Мається на увазі проект статей про концесійні договори. Стосовно цих договорів інтереси розвинених держав полягали в тому, щоб прирівняти їх до загальних міжнародних договорів і в такий спосіб вивести концесійні договори з-під юрисдикції мінливого національного права. Між тим, в інтересах держав, що розвиваються, було забезпечення їх права контролю

експлуатацією своїх природних ресурсів, щоб у разі необхідності мати змогу націоналізувати іноземну власність або зупинити дію концесійних договорів, не боючись міжнародної відповідальності, тобто залишити ці договори в межах виключної національної юрисдикції.

Ці суперечки припинилися тільки на початку 90-х років минулого сторіччя на тлі позитивних наслідків від зростання та розвитку прямих іноземних інвестицій де б то не було. Відтоді замість того, щоб розширювати сферу можливої націоналізації, держави так званого третього світу спрямували свою енергію в протилежну сторону, приймаючи різні національні та міжнародні акти про заохочення та захист прямих іноземних інвестицій. «Суперечки припинилися, бо не стало тих, хто сперечався»¹.

Проте, хоча на практиці суперечки між державами з цього приводу припинилися, в доктрині заклики щодо визнання за ТНК міжнародної правосуб'єктності все ще лунають, і навколо цього питання досі точаться дискусії². Між тим, як вважає автор, досить переконливою видається думка, згідно з якою ТНК не можуть претендувати на статус суб'єкта міжнародного права, бо якою б могутньою з фінансово-економічної точки зору не була ТНК, і якою б слабкою та бідною не була та чи інша держава, ТНК і держава завжди будуть не рівними не тільки формально-юридично, а й практично. Відповідні можливості держав і ТНК лежать у різних площинах. Тому слід розглядати ТНК не як суб'єкт міжнародного права, а як предмет (дестинатор) регулювання цього права³.

Нібито підбиваючи певні підсумки викладеним вище міркуванням, деякі фахівці зауважують таке: парадокс полягає в тому, що кількість міжнародних норм, які регулюють діяльність ТНК, зворотно пропорційна значенню та величині таких корпорацій. Чи тому, що державам не вдається виробити загальну нормативну базу, чи тому, що вони не бажають цього, ТНК мають спірну і дуже обмежену міжнародну правосуб'єктність. І з цього ТНК матимуть вигоду доти, доки зацікавлені держави не отримають достатніх гарантій від міжнародної нормативної бази⁴.

4.2. Інші різновиди юридичних осіб

1. Окрім ТНК, у міжнародному обміні майном, капіталами та послугами беруть участь і інші юридичні особи. Доволі важко якимось чином окреслити коло цієї «залишкової» категорії. Зрозуміло одне: звичайні національні юридичні особи, коли вони виступають учасниками міжнародного обороту, до цієї категорії не належать, бо їх статус і взаємні відносини становлять зміст правового регулювання МПрП. Щодо всього іншого, то до цієї категорії учасників міжнародних відносин цілком можна віднести судження, за яким їй не вистачає цілісності з усіх точок зору і, зокрема, в юридичному плані. До того ж на сьогодні ці юридичні особи не регулюються якоюсь певною сукупністю відповідних точних міжнародних юридичних норм, які визначають їхній міжнародний статус та регламентують їхню діяльність¹.

За таких умов у подальшому будуть коротко розглянуті лише деякі з різновидів юридичних осіб, які широко відомі практиці МЕВ. Зазначене передусім стосується міжнародних товарних, валютних і фондових бірж, а також аукціонів.

2. На товарних біржах укладаються угоди купівлі-продажу без пред'явлення товару за стандартами і зразками, передбаченими у типових контрактах. Оскільки біржа опосередковує операції з дуже великими масами товару, вона зосереджує попит і пропозиції, внаслідок чого об'єктивно стає інструментом регулювання цін. Причому біржові ціни стають основою і для тих угод, які укладаються поза межами біржі.

Перша товарна біржа (хлібна) виникла в Амстердамі ще у XVIII ст. Натепер найважливішими центрами біржевої торгівлі є:

— для цукру — Лондон, Нью-Йорк;

— з кави — Нью-Йорк, Лондон, Ліверпуль, Роттердам, Гавр, Гамбург, Амстердам;

— з бавовни — Нью-Йорк, Чикаго, Ліверпуль, Александрія, Сан-Паулу, Бомбей;

— із зернових — Чикаго, Міннеаполіс, Канзас-Сіті, Вінніпег, Лондон, Роттердам, Антверпен, Мілан;

— з каучуку — Сінгапур, Лондон, Ною-Йорк, Куала-Лумпур;

— з олова — Лондон, Нью-Йорк, Сінгапур.

Кожна біржа має свої правила, що визначають порядок укладення угод брокерами. Окрім організації купівлі-продажу, бір жі здійснюють котирування (фіксацію та публікування) цін, встановлюють стандарти, розробляють типові контракти, фіксують торгові звичаї, здійснюють арбітражні функції, займаються інформаційною діяльністю тощо. Біржа зазвичай являє собою акціонерну компанію, основний капітал якої розподіляється між членами біржі.

3. Міжнародні товарні аукціони — це місця, в яких взаємодіють продавці та покупці і де також має місце узгодження попиту і пропозицій. Проте створюються аукціони для купівлі-продажу товарів, що мають індивідуальні властивості. Функціонують вони періодично у формі публічних торгів за умови попереднього огляду товарів. Існують аукціони з хутра, немитої бавовни, щетини, чаю, тютюну, квітів, риби, тропічних порід лісу, коней, предметів антикваріату та мистецтва.

4. Валютні і фондові біржі є своєрідними центрами міграції грошового капіталу. Вони акумулюють і перерозподіляють кошти на ринку позикового капіталу, здійснюють валютні, кредитні, страхові та інші операції. Найбільша фондова біржа — Нью-Йоркська, виконує роль комплексного ринку цінних паперів. У Європі провідними фінансовими центрами є біржі Лондона, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, які спеціалізуються на ринку довгострокових позик, у той час як ще одна європейська біржа (в Люксембурзі) працює на ринку короткострокових та середньострокових кредитних операцій. Останніми десятиріччями виникли і розвиваються біржі в Бахрейні, Панамі, на Багамських островах,де фінансові операції мають пільгові валютні режими, внаслідок
чого транснаціональні банки і ТНК надають перевагу цим біржам у реєстрації угод, що здійснюються в різних частинах світу.

5. Серед інших юридичних осіб, що беруть участь у МЕВ, наувагу заслуговують також спільні підприємства, капітал яких може належати особам різних держав та/або різним державам, а також міжнародні банки, якщо тільки вони, як, наприклад, БМР
(гл. 3.2.6), не отримують статусу «міжнародної юридичної особи».

4.3. Фізичні особи

1. Поряд з юридичними особами у міжнародних економічних відносинах беруть участь і звичайні фізичні особи. Правовий статус фізичних осіб у міжнародному публічному праві не визначено. Зазначається, що в XVII ст., коли право взагалі вважалося як таке, що випливає із природного права, жодної чіткої відмінності між міжнародним та внутрішньодержавним правом не робилося, і було легко припустити, що фізичні особи користуються правосуб'єктністю і за міжнародним правом. Однак у XIX ст., коли переважною філософією став позитивізм, суб'єктами міжнародного права зазвичай вважалися лише держави. І тільки XX ст. стало свідком такої, що зростає, тенденції до визнання за фізичними особами певної міри міжнародної право-суб'єктності. На користь фізичних осіб існують чимало норм міжнародного права, проте це не обов'язково означає, що вони створюють права для фізичних осіб, так само як внутрішньодержавні норми, що забороняють жорстокість до тварин, не надають останнім жодних прав¹.

Правовий статус фізичних осіб у міжнародному публічному праві визначається низкою документів, в яких ідеться про права людини, таких як Загальна декларація прав людини 1948 p., два Пакти про права людини 1966 p., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (з усіма протоколами до неї) тощо.

Серед передбачених у зазначених та інших міжнародно-правових документах прав ідеться і про такі, які тією чи іншою мірою знаходять свій прояв у МЕВ. Ними є, наприклад: право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю; право займатися певною діяльністю в економічній сфері; право на захист своїх матеріальних інтересів тощо. Навіть цей далеко невичерпний перелік прав фізичних осіб, що мають відношення до економічної сфери, свідчить, що відповідні права належать одночасно як МЕП, так і, в разі наявності у правовідносинах так званого іноземного елементу, — МПрП. Так і сталося, що в національних законодавствах усі ці питання, якщо тільки вони взагалі знаходять своє вирішення, вміщуються саме в ту частину, яку прийнято позначати як МПрП.

2. Щодо власне МЕП, то можна навести тільки декілька прикладів, коли права людини стають об'єктом його регулювання. Так, наприклад, в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) йдеться про права і зобов'язання осіб, що походять із держав—членів COT (гл. 11.3.2). У Генеральній угоді про торгівлю послугами (ГАТС) зазначено, що її положення застосовуються одночасно і до послуг, і до постачальників послуг (гл. 13.2.3). Зрозуміло, що як серед володарів прав інтелектуальної власності, так і серед постачальників по слуг можуть бути й фізичні особи, хоча це прямо у відповідних текстах не зазначається.

Ще один приклад стосується інвестиційної сфери. Мається на увазі Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 р.¹ Цією Конвенцією встановлені правила примирної та арбітражної процедур розгляду спорів і засновано Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних суперечок (International Centre for Settlement of Investment Disputes — ICSID) при Міжнародному банку реконструкції та розвитку. До компетенції цього Центру належить розв'язання правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов'язаних з інвестиціями, між Договірною Державою (або будь-яким уповноваженим органом Договірної Держави, про який повідомлено цією Державою Центру), і особою іншої Договірної Держави, якою, зрозуміло, може бути й фізична особа.

3. Питання про те, чи є фізичні особи суб'єктами МЕП, чи ні, залишається спірним. У зв'язку з бурхливим розвитком прав людини, особливо зважаючи на активну участь фізичних осіб у різноманітних міжнародних судових процедурах, де їх наділено досить широким колом повноважень, у МЕП щоразу частіше лунають заклики про наділення фізичних осіб міжнародною правосуб'єктністю.

У ході аналізу юридичної природи відповідних випадків Г. М. Вельямінов встановлює, що в них має місце не більш ніж делегування деяких своїх суверенних юрисдикційних повноважень стосовно індивідів на користь відповідних міжнародних судових установ державами, які беруть участь у створенні цих установ². Ще більш категоричним є судження І. І. Лукашука, який вважає, що конструкції стосовно міжнародно-правової суб'єктності індивідів позбавлені підстав як у міжнародному житті, так і у міжнародному праві. На його думку, зростання кількості міжнародно-правових актів, присвячених правам людини, означає не визнання міжнародно-правової суб'єктності індивідів, а розширення міждержавного співробітництва в цій галузі³. Аналогічним чином розмірковує й С. В. Черніченко, коли зауважує, що фізичні особи можуть виступати як дестинатори (зазвичай опосередковані) міжнародно-правових норм, як дестинатори, які наділені, однак, не правами та обов'язками в силу таких норм, а лише як такі, що виступають користувачами вигод та незручностей, що випливають з цих норм¹.

У доктрині робляться також спроби примирити ці протилежні точки зору в такий спосіб: коли деякі держави заявляють, що фізичні особи є суб'єктами міжнародного права, і коли інші держави із цим не погоджуються, то мають рацію обидві сторони. Якщо перші держави надають фізичним особам міжнародні права, то щодо цих держав фізичні особи є суб'єктами міжнародного права; держави другої групи можуть з практичних міркувань перешкодити набуттю фізичними особами міжнародної правосуб'єктності, утримавшись від надання їм будь-яких прав, чинних за міжнародним правом².

З погляду автора переконливими видаються твердження тих дослідників, які вважають, що будучи суб'єктами МЕВ, фізичні особи, тим не менш, суб'єктами МЕП не стають. Хоча не виключено, зрозуміло, що у невизначено віддаленому майбутньому, можливо, виникне певна глобальна інтернаціональна всесвітня влада, яка буде напряму нормативне регулювати права і зобов'язання (включно з економічними) індивідів та інших суб'єктів національних правових систем. Проте це означатиме кінець як держав в їх сучасній якості, так, логічно, і власне сучасного міжнародного публічного права, яке регулює наявні тепер міждержавні відносини³.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Діяльність ОЕСР в контексті регулювання діяльності ТНК.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.