Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Схоластична філософія. Теорія подвійної істини. Дискусія між номіналізмом та реалізмом про Універсалії. Вчення Фоми Аквінського: гармонія віри і розуму.

Апологетика і патристика – перший етап становлення християнської філософії. Історичні передумови. Співвідношення віри і розуму в апологетичній літературі. Вчення „отців церкви”: перша спроба філософського обґрунтування християнства. Августин Блаженний.

Тема 1.8. Філософія Середньовіччя та Відродження

1. Апологетика і патристика – перший етап становлення християнської філософії. Історичні передумови. Співвідношення віри і розуму в апологетичній літературі. Вчення „отців церкви”: перша спроба філософського обґрунтування християнства. Августин Блаженний.

2. Схоластична філософія. Теорія подвійної істини. Дискусія між номіналізмом та реалізмом про Універсалії. Вчення Фоми Аквінського: гармонія віри і розуму.

3. Ідейний зміст Ренесансу та Реформації. Антропоцентризм світогляду. Гуманізм як гуманітарне знання. Північне Відродження та ідеологія Реформації: М. Лютер, Е. Роттердамський. Натурфілософські вчення М. Кузанського та Дж. Бруно. Пантеїзм Відродження.

 

 

Етапи розвитку середньовічної філософії

Розвиток релігійно-християнського світогляду проходив через кілька етапів. Дофілософський (за традиційною термінологією – апостольський) період закінчується близько середини II ст. н.е. 3 цього часу розпочинається епоха так званої апологетики – діяльності богословів-полемістів, які захищали християнство (апологет – захисник) в умовах репресій офіційної влади, нападок філософів, войовничої експансії численних єресей. Полемізуючи зі своїми опонентами, апологети розробляли та обгрунтовували засади (догмати) християнського віровчення. Завершується апологетичний період становлення й утвердження середньовічно-християнської філософії десь у IV ст. н.е. так званою патристикою. Період (II–VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою(лат. раtег – батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви).

Поширення християнства в перші століття нової ери супроводжувалось жорсткою реакцією офіційних властей Римської імперії. Християн переслідували не за їх непокору владі. Адже апостол Павло підкреслює, що "немає влади не від Бога". Християн переслідували і не за проповідь соціальної рівності. Їх переслідували за те, що вони ставили церкву вище держави і, визнаючи імператора як главу держави, відмовлялись поклонятися йому як божеству і дотримуватись державної міфології, оскільки вона суперечила християнським цінностям. Тому й ставлення держави до християн було негативним.



Интернет реклама УБС

Апологетика

Негативно ставилась до християнства і більшість філософів – неоплатоніки, стоїки, епікурейці та інші, з презирством вбачаючи у християнському мучеництві непотрібну й беззмістовну впертість. Проте спроби дискредитації християнства були досить незграбними і не відповідали духові часу. Неопіфагорейські числобоги не могли суперничати з живим Богом нової релігії, з його простими і зрозумілими гуманістичними заповідями. Очевидно, що негативне ставлення з боку античних філософів не могло не викликати відповідної реакції апологетів християнства. Коротко розглянемо деяких з них.

Флавій Юстін, або Юстін Мученик (бл. 100–166). Захищаючи основи християнства, добре освічений Юстін намагається довести, що все краще грецькі філософи взяли у біблейського Мойсея та інших християнських пророків. Для цього він прагне знайти збіг ідей античних філософів з християнськими текстами. Юстін відстоював основи християнства не лише від нападок філософів, а й від їх єретичних викривлень. Головними єресями, виникненням яких супроводжувалось поширення християнства, були гностицизм, маніхейство та аріянство.

Гностицизм (від грецьк. – знання) – єретичне вчення, що виникло до християнства і розквітло в середині II ст. Його прибічники прагнули пізнати, зрозуміти віру та пізнати об'єкти за допомогою міфічних алегорій, символів і понять платонівсько-піфагорейської філософії. Всім напрямам гностицизму притаманне дуалістичне світобачення, за яким світ є ареною боротьби двох начал – матерії (зла, пітьми) і духу (добра, світла). Дуалізм гностиків суперечив монізму та монотеїзму християнства, оскільки гностичні погляди грунтувались на ідеї одвічності інесотвореності матерії, а, значить і одвічності зла у світі.

Саме проти цих ідей і виступав Юстін Мученик, який помітив, що з дуалізму матерії та духу випливає виправдання людських гріхів, бо душа людини та її тіло – теж поле битви двох ворожих світових начал. Тут постає питання: чому всемогутній Бог створив світ зла і як спастись людині? Гностики розв'язують проблему так: розрізняють Бога-творця і Бога-спокутника. Виходить (і з цим не може погодитись Юстін), що існують два боги – Бог-спокутник і підлеглий йому, навіть ворожий, творець світу, який тільки й може творити завдяки матерії-зла. Пізнати Бога, з'єднатись з ним людина, за гностицизмом, може в містичному, екстатичному пориві.

Татіан (бл. 125–175), учень Юстіна, ставився до античної філософії більш агресивно, ніж учитель. В апологетичній "Промові проти еллінів" Татіан стверджує, що християнський світогляд та антична філософія непримиримі. "Я подорожував по багатьох країнах, сам як софіст займався вашими (тобто еллінськими) науками, вивчав мистецтво й різні винаходи". Але ні антична міфологія, ні філософія не змогли задовольнити його. Перша глибоко аморальна, друга – суперечлива й різноголоса; еллінські філософи, сперечаючись між собою, розмовляють як сліпий з глухим.

Дістається від Татіана й окремим грецьким філософам, хоча навряд чи читав він їхні твори. Емпедокл – хвалько і брехун ("не будучи богом, готовий був брехати, що він бог"), Платон – обжера ("Платон – філософ, був проданий у рабство Діонисієм за ненажерливість"), Аристіпп – розпусник, Аристотель – підлабузник, який так виховав Олександра Македонського, що той зморив голодом Калісфена і вбив Кліта за те, що вони не хотіли йому поклонятись; крім того, Аристотель брехливо вчив, що не може бути щастя без краси, багатства, знатності й здоров'я, і "нерозумно обмежив Провидіння", оскільки у нього "Провидіння не поширюється на речі під місяцем". У Зенона-стоїка Бог – винуватець зла, поєднаний зі світом, він присутній і в нечистих місцях, бере участь у непотребних діяннях. Загалом еллінські філософи "суперечать самі собі та базікають, що кожному спаде на думку".

Тертуліан (бл. 160–після 220) – войовничий прибічник віри, він ставить віру вище розуму, який ним всіляко принижується. Всяке розумування, філософствування є саме єрессю і джерелом релігійних єресей. "Філософи та єретики, – пише Тертуліан, – розмірковують про одні й ті самі предмети, заплутуючи себе одними й тими самими питаннями. Звідкіля зло і для чого воно? Звідки взялась людина і як вона виникла? Нещодавно Валентин (гностик)запропонував ще питання: яким є начало Бога? Якщо його послухати, то виходить, що це якийсь фантом, якийсь недоносок". Філософи й єретики розпадаються на секти, які заклято ворогують одна з одною. Своїми суперечками вони стомлюють сильніших, перемагають слабких, розхитують інших. Всі їхні вчення з'явились пізніше істини; "істина існувала споконвічно, а заблуда – потім". Критерієм істини є однаковість, одностайністъ, одноманітність та древність. "Вчення наше є давнішим за будь-яке, а тому воно й істинне". Погляди ж античних філософів та єретиків – тимчасові, плинні, хибні. "Але що є спільного між Афінами та Єрусалимом, між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?". Відповідаючи на це риторичне, так зване тертуліанове, питання у трактаті "Апологія", Тертуліан стверджує: "Ми не потребуємо ані допитливості після Ісуса Христа, ані досліджень після Євангелія". I продовжує цю думку в трактаті "Про ідолопоклонство": "Нині всяке вчення сходить від єдиного Ісуса Христа". Пізнання, магія, астрологія, філософія, загалом наука "терпима була тільки до появи Євангелія, з тим щоб з часу Різдва Христового ніхто вже не осмілювався обчислювати дні людські за рухом зірок... Так, з появою Євангелія всілякі софісти, астрологи, чародії, маги, волхви неминуче мають бути покараними".

Ще у другій половині II ст. н.е. у зв'язку з критикою гностицизму, що подвоїв Бога, апологети починають обговорювати найважливіший догмат християнського монотеїзму – догмат Трійці. Вперше тринітарну проблему поставив Тертуліан у своєму трактаті "Про цнотливість". Християнство – монотеїзм, єдинобожжя. У той же час у Євангеліях, там, де йдеться про Богоявлення під час хрещення Ісуса Христа, людям явилися Бог Отець (який говорив з неба), Бог Син (який хрестився у річці Йордан) і Бог Дух Святий, який зійшов з неба у вигляді голуба, тобто постали три особи. Як троїстість Бога поєднується з монотеїзмом, винятково важливим для християн принципом?

Тринітарна проблема є наскрізною не лише для середньовічної філософії і теології. Проте вже Тертуліан дає певну відповідь на неї у запропонованому ним символі віри. "Ми віруємо, що існує єдиний Бог, творець світу, створеного з нічого Словом Божим, народженим раніше всіх віків. Ми віруємо, що Слово це є Син Божий, який багаторазово являвся патріархом під іменем Бога, надихав пророків, спустився за велінням Бога у діву Марію, втілився і народився нею; що Слово – це господь наш Ісус Христос, який проповідував Новий Заповіт і нове обітовання царства небесного. Ми віруємо, що Ісус Христос звершив багато чудес, був розп'ятий, і на третій день по своїй смерті воскрес і вознісся на небо, де сів праворуч Отця свого; що він замість себе послав Духа Святого, щоб освічувати свою церкву і керувати нею".

Західна (латиномовна) апологетика, до якої належали Татіан і Тертуліан, різко негативно ставилась до античної культури і філософії зокрема. Проте, крім західної (латиномовної) в апологетиці була ще й східна (грекомовна) гілка. Представники останньої – Іриней Ліонський (бл. 130–бл. 202), Климент Олександрійський, Оріген – ставились до грецької філософії більш терпиміше.

На відміну від Тертуліана, що був під впливом римської юридичної культури з її зневажливим ставленням до грецької філософської "плутанини", Климент жив в одному з найкрупніших східних центрів еллінської культури, у якій філософія займала одне з провідних місць. Суттєве значення мала й теологічна традиція, закладена попередником Климента Філоном, яка зовсім не цуралася філософії. Продовжуючи її, Климент прагнув якось об¢єднати християнську теологію з еллінською філософією, еллінською освіченістю. 3 цією метою він склав щось на зразок енциклопедії християнської теології в трьох частинах. Такий твір мав переконувати освічених еллінів у необхідності прийняття християнства. Перша частина цього твору відповідно й має назву "Умовляння еллінів", де Климент показує неспроможність язичницьких релігій, порожняву та беззмістовність міфів, які йому особисто обридли, тому він звернувся до Біблії і пройнявся глибокою вірою. Так, мовляв, і ви, елліни, поступіть!

 

Патристика

Становлення і прийняття основної догматики християнства на Нікейському (325 р.) та Константинопольському (381 р.) соборах поставило перед філософствуючими теологами нові завдання, а саме: тлумачити, розуміти, роз'яснювати, виправдовувати і при можливості систематично викладати основи віровчення. А це, у свою чергу, не могло не висунути принципово нової проблеми співвідношення віри та розуміння. Проблема ця мала вигляд так званого герменевтичного кола: щоб вірити, треба розуміти святе Одкровення, а щоб його розуміти, треба вірити. Звідки ж починати? Іти від віри до розуміння чи від розуму до віри?

Цю центральну проблему епохи патристики, яка настала після апологетики і наблизилась до схоластики, і прагнуть розв'язати східні та західні отці церкви. Попри всі розбіжності між ними, всі вони сходяться на тому, що лише умодосяжна віра є вірою в християнське одкровення, всі поділяють принцип: не повіриш – не зрозумієш, усі пов'язують здатність до розуміння з філософією, усі певною мірою сповідують герменевтико-екзистенціальну методу філософствування.

До найвідоміших патристів східної гілки патристики належать "три світочі каппадокійської церкви" у малоазійській римській провінції Каппадокія, що межувала з Вірменією. Це – Григорій Назіанзін(бл. 330–бл. 390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий(330–379), єпископ Кесарійський; молодший брат Василія Кесарійського і друг Григорія Богослова Григорій Нисський(бл. 325–бл. 394), який був єпископом у Ниссі.

Філософствуючи у руслі проблеми віри та розуміння Бога, "каппадокійці" поглиблюють ідею трансцендентності (потойбічності) Бога, користуються неоплатоністичними методами, які приводять до апофатичної (негативної) теології. Бог не має атрибутів і не піддається визначенню, оскільки перебуває за межами світу. Така позиція (її виробляв ще Оріген) імпонувала церкві, оскільки сприяла вірі. Проте в той же час апофатизм погрожував підірвати уявлення про особистого Бога як носія волі й промислу. Деперсоналізація його відкривала дорогу пантеїзму (Бог міститься в усіх речах світу). Тому ідея трансцендентності Бога світу доповнюється розроблюваною каппадокійцями на основі неоплатонізму ідеєю приходу Бога у світ, ідеєю боголюдини, яка постала у центрі христології. 3 одного боку, Бог сходить у світ, з іншого – людина здатна піднятися до Бога, оскільки вона є богоподібною істотою. Ось як про це говорить Григорій Назіанзін у трактаті "Людська природа", звертаючись до заблудлої, усвідомлюючої свою принизливість людини: "Якщо ти будеш низько думати про себе, то нагадаю тобі, що ти створений бог, який через Христові страждання гряде в нетлінну славу". Згідно з християнською антропологією, яку розробляли каппадокійці, людина – це образ і подоба Бога, цар природи, прибулець з іншого світу (небесного царства, Едему), блудний син, що забув свого батька і свій дім на чужбіні, але має згадати, має повернутись.

Не обходять каппадокійці і тринітарну проблему. Особливо багато нею займається Григорій Нисський, який доповнює віру в єдиносутність Отця, Сина і Святого Духа принципами розуміння їх єдності, почерпнутими з неоплатонізму. Як відомо, неоплатоніки розрізняли у сфері ідеального світу три іпостасі, або субстанції: єдине, ум (логос) і світову душу, з яких кожна наступна менш досконала, ніж попередня. Григорій же почав розглядати кожну з трьох субстанцій як цілком рівні одна одній іпостасі божественної Трійці. У зв'язку з цим він запропонував розрізняти сутність (сутність усіх ликів Бога одна) та іпостась (їх три).

Божественна сутність виражає єдність і одиничність Бога й існує немовби самостійно, але водночас однаково присутня у кожній з трьох іпостасей. Останні самостійні і в той самий час єдині. Зусилля обох Григоріїв та Василія щодо обгрунтування догмату Трійці сприяли остаточному засудженню аріянства на Другому вселенському соборі християнської церкви в Константинополі в 381 р. та прийняттю цього догмата офіційною церквою.

Григорій Нисський остаточно усталює уявлення про Бога як про нематеріальну і надприродну істоту. На противагу пантеїзму та натуралізму відтепер зміцнюється супранатуралістичне розуміння його як таємничої і непізнаванної істоти. Всупереч гностицизму і особливо маніхейству з його двома началами Бог став мислитись єдиним і одиничним началом. Завдяки Григорію Нисському в християнській теології закріплюється концепція творення людських душ Богом у момент народження тіла, вчення про безсмертя безтілесної душі завдяки воскресінню у плоті.

Західна патристика певною мірою продовжувала латиномовну апологетичну традицію. Проте "група Августина" кардинально відрізняється від радикальної апологетичної традиції з її орієнтацією на примат віри. Августинова група значно більше освічена, головні її зусилля спрямовуються на зрощення віри з розумом та раціональним мисленням. Якщо латиномовні апологети приділяють головну увагу трьом чи чотирьом текстам апостола Павла, завжди одним і тим самим, виключають усі його інші заяви про природне знання Бога та про існування вродженого морального закону, то представники групи Августина користуються більш широким спектром біблейських текстів, виходять із тези про принципову узгодженість між природним та Богоодкровенним знанням, орієнтуються на взаємозв'язок віри та розуміння, поважливо ставляться до філософії. Все це наближає їх до східної гілки середньовічної філософської парадигми.

Аврелій Августин – сучасник двох інших західних отців церкви – єпископа Амвросія, який хрестив Августина, та св. Ієроніма. Свою молодість Аврелій провів досить весело та легковажно. У Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику та філософію (скептицизм, платонізм). Проте ні філософія, ні маніхейство, яким певний час цікавився Августин, не змогли заволодіти його бентежною душею. Наприкінці 80-х років V ст. під впливом Амвросія він приходить до християнства, вихрещується і в 395 р. стає єпископом у північноафриканському м. Гіппо, де й живе до кінця своїх днів.

Центральною проблемою життя Августина тривалий час було співвідношення розуміння і віри. У своїй знаменитій "Сповіді" він дуже відверто описує ту екзистенційну ситуацію, у якій довго перебував. Вже добре ознайомившись з текстами християнського віровчення і примкнувши до церкви, Августин як освічена людина з добре розвиненими розумовими здібностями не може позбутися пекучого відчуття нерозуміння священних текстів та відсутності віри в них. Їхня внутрішня суперечливість заважала розумінню, яке (так у ті часи вважав Аврелій) конче потрібне для досягнення віри. Августин шукав своєї особистої віри, вважаючи спочатку, що лише розуміння може привести до неї.

Але повернення Августина до глибокої і стійкої віри відбулося поза розумінням. Болісно переживаючи свій душевний стан, вразливий Аврелій впадає у глибокий транс. У цьому стані він почув співучий дитячий голос, який повторював: "Візьми, читай! Візьми, читай!" Августин бере Новий Заповіт, навмання відкриває його і читає: "Не в банкетах і в пияцтві, не в спальнях і не в розпусті, не в сварках і в заздрості: оповийтесь в Господа Ісуса Христа і піклування про плоть не перетворюйте в похоті". I далі: "Слабкого у вірі прийміть!" Як розповідає у "Сповіді" сам Августин, ці слова перевернули його душу. Він твердо повірив. Це був акт волі, а не розуміння.

Як бачимо, після багатьох марних спроб досягнути істини і віри за допомогою лише розуму Августин виявив, що раціональну істину про Бога, про яку говорили філософи, можна осягнути відразу, у чистому вигляді, без будь-яких помилок, простим актом віри, яка притаманна самим неосвіченим серед віруючих і яка перевершує будь-яку філософську істину. Відтоді, як він це зрозумів, Августин вже ніколи не забував того, що найнадійнішим шляхом досягнення істини є не той, що починається з розуму, а навпаки, той, що починається з віри, а потім веде далі, від одкровення до розуму.

Прийшовши до цього несподіваного висновку, Августин відкрив нову епоху в історії західної думки. Жоден давньогрецький філософ не міг би і подумати про те, щоб релігійна віра у будь-яку богоодкровенну істину стала стартовою позицією для досягнення раціонального знання. Античні філософи хоч і йшли від міфу, але у них домінували сумнів і подив, вони лише рафінували та раціонально тлумачили грубі міфи грецького язичества.

Відома формула Августина – "Розуміння є нагорода за віру" – свідчить про те, що, закликаючи до віри, Августин зовсім не закликає відкинути розум.

Зазначені вище новації, які ввів у філософію Блаженний Августин, не могли не відбитися і в його антропологічних поглядах. Загалом він розглядає людину, спираючись на традиційні для середньовічної філософії принципи. Світ створений Богом і являє собою ієрархію творінь, від мінералів, що існують, рослин, що живуть, тварин, що відчувають, до людини – вершини ієрархії, царя природи, єдиної істоти, яка має безсмертну душу, створену Богом при народженні людини.

Створена з нічого, душа все ж є вічною. Останнє обгрунтовується тим, що душа існує поза простором, не має частин і тому – неруйнівна. Не існуючи в просторі, душа існує в часі. Саме у зв'язку з проблемою душі Августин розробляє новий образ часу; до нього (у давніх греків, у Еклезіаста) образом часу було коло: все повертається на кола свої, у світі нема нічого нового, нема творчості, бо все вже було. Запропонований Августином новий образ часу – це лінія; час має три модуси (минуле, теперішнє і майбутнє), у часі можливе виникнення нового, тобто творчість.

Так з новою концепцією часу пов'язана в Августина і концепція душі. Душа створена вічним Богом, який перебуває в абсолютному теперішньому, у вічності. Але душа – ця божа іскра – змушена перебувати у створеному світі, тобто часі. Тому вона має здатність розрізняти не лише добро й зло, а й минуле та майбутнє. 3 минулим пов'язана така здатність душі, як пам'ять, з майбутнім – чекання, з теперішнім – увага. Августин показує, що час – це надбання самої душі, яка через нього прагне до вічності, де минуле й майбутнє стають постійно триваючим теперішнім.

 

 

Тенденція до ієрархізації та систематизації християнського віровчення була прямо пов'язана з потребою у його викладі, з розвитком школи. "Вчення – світло, а невчення – темрява" – цей вислів належить іншому знаменитому візантійському богослову і філософу Іоанну Дамаскіну (бл.675 – помер до 753) – найвизначнішому після Орігена та Григорія Нисського систематизатору на Сході. Його книга "Джерело знань" – одна з перших спроб систематизувати наявні знання і викласти православну віру – стала основою пізньої схоластики (лат. – учений, шкільний) філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські початки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Теоретичними джерелами схоластики були: християнська теологія і, перш за все, філософія Аврелія Августина, візантійська теософія, філософські погляди Платона і неоплатоніків, а також праці Аристотеля та філософські твори ірландського мислителя Іоанна Скота Еріугени і представника патристики Іоанна Дамаскіна, спираючись на які, схоласти намагалися вирішити проблему систематизації і філософського обгрунтування теології.

Схоластика у своєму розвитку пройшла ряд етапів.

Ранній етап схоластики. Він датується IX–XII ст. і був викликаний швидким розвитком культури в Європі. Патристика, яка до цього часу домінувала в теології, вже не могла дати пояснення багатьом феноменам суспільного життя. Тож мислителі вже в IX–X ст. дещо змінили свої погляди стосовно містично-християнських засад, розширили раціоналістичну сторону християнської філософії. До ранніх схоластів можна віднести Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.), Гільома з Шампо (1070-1121 рр.), Бернара Клервоського (1091 –1153 рр.), У. Росцеліна (близько 1050-1120 рр.), П.Абеляра (1079-1142 рр.) та ін.

Класичний етап схоластики (XII–XIII ст.). Він був найбільш плідним в історії середньовічної філософії. Відкриття Болонського та Паризького університетів сприяло зосередженню тут кращих наукових кадрів Європи. I якщо в ранній схоластиці вчення античних мислителів ще сприймалось з певною пересторогою, то вже в XIII ст. поряд з представниками августинізму Бонавентурою(1221 – 1274 рр.) і Р.Беконом, спираючись на Аристотеля, розвивали філософські погляди Хома Аквінський, номіналісти, з'явилися інші філософські напрями.

Етап пізньої схоластики (XIV–XV ст.). характеризується продовженням боротьби різних схоластичних шкіл. Схоластична філософія цих часів, не зважаючи на різноманітність її напрямів, рішуче переходила в наступ, коли мова заходила про розвиток природничих наук. Та бурхливі соціальні процеси, які поставили на подіум науку і людину, в деяких країнах призвели до значного ослаблення її впливу на всі сфери життя, хоча в окремих модифікованих формах (неосхоластика) вона дійшла до наших днів.

 

Теорія подвійної істини

Одним із шляхів асиміляції ідей Аристотеля культурою Західної Європи був латинський аверроїзм, на чолі якого в середині XII ст. стояв Сігер Брабантський(бл. 1235–бл. 1282). Як професійні філософи, паризькі аверроїсти заявили, що вони мають викладати лише філософію і нічого більше, що вони будуть займатись лише своєю професійною діяльністю, тобто повідомляти про такі висновки філософії, котрі з необхідністю випливають з принципів природного розуму та аверроїстської версії Аристотелізму. Наприклад, їхня філософія за допомогою вагомих розумних аргументів доводила, що світ є вічним, несотвореним. Суперечність філософсько-аверроїстського та релігійно-християнського поглядів не могла не бути особисто значущою для мислителів, про яких йдеться. I вони, як і багато інших з тих, хто не може примирити свій розум із своєю вірою і хоче зберегти для себе і те, й інше, не розлучились ні з філософією, ні з одкровенням, встановивши між ними глуху стіну. Така позиція пізніше була визначена як концепція "двох істин".

Проте ця назва досить умовна. Як зазначає великий знавець середньовічної філософії Етьєн Жільсон, жоден представник групи Сігера не прийняв би існування двох різних висновків, з одного боку, філософських, з другого – теологічних, які водночас можуть бути абсолютно несумісними й абсолютно істинними. Тому концепція "двох істин" полягає швидше у розмежуванні висновків філософії як необхідних, тобто отриманих на основі строгої логіки, і висновків одкровення як власне істинних.

 

Проблема універсалій

Однією з центральних у схоластиці була проблема універсалій загальних понять. Визнання того, що у світі існують конкретні чуттєво сприймані речі і загальні поняття, не викликало сумнівів. Але питання про те, яким образом існують загальні поняття, який зв'язок загального й одиничного, залишався відкритим. Суперечку по цьому питанню вели реалісти і номіналісти. Реалісти стверджували, що універсалії існують реально, незалежно від людини, самі по собі. У крайньому прояві реалізму тілесність чуттєво сприймаємого світу виявлялася ілюзією. Духовна природа світу не підлягала сумніву. Реалісти представляли його результатом виливу божественного початку, незбагненного для людини і невимовного ніякими словами. У такому випадку закривався шлях до пізнання світу, втрачалися критерії істинного знання.

Протилежного погляду дотримувались номіналісти. Універсалії, вважали вони, це тільки загальні імена реально існуючих конкретних речей, вони поєднують назвою ряд речей одного роду.

Орієнтація на номіналізм чи реалізм мала велике значення не тільки для рішення теологічних проблем, але і для розвитку наук і загальної теорії пізнання. Номіналізм відкривав шлях емпіричному науковому пізнанню світу, яке спирається на дослід, спостереження й експеримент. Реалісти відкидали дослідне знання, а у своєму крайньому прояві взагалі підкоряли всі науки богослов'ю. Тому суперечка номіналістів і реалістів не завершилася в середні століття, а продовжувалася в різних формах пізніше.

Питання про співвідношення універсалій і речей, загального й одиничного дискутувалось ще в античній філософії. Так Платон припускає, що загальне, ідея існує до речі, до одиничного. Аристотель, навпаки, стверджував, що загальне як форма речі існує лише в одиничному, в речах. Кініки та кіренаїки вважали, що загальне існує реально тільки в свідомості.

Проблема взаємозв'язку загального й одиничного потрапила в середньовіччя з античності завдячуючи неоплатоніку Порфирію, який прямо поставив питання про те, як існує загальне: саме по собі, чи є лише в конкретних речах? Актуалізації цієї проблеми в середні віки сприяли тринітаристські суперечки, пов'язані з догматом Трійці, згідно з яким Бог і один, і троїстий.

У зв'язку з цим у середні віки виникли два ухили, або єресі. Одні підкреслювали єдність Бога, ігноруючи його троїстість. Їхні прибічники називались унітаріями. Інші – тринітарії – підкреслювали саме його троїстість. Ортодоксальна ж доктрина (згадаймо Нікейський символ віри) намагалася сумістити одиничність та трьохликість Бога. "I якщо єдність Бога розуміти як загальне, а його три лиця як окремі, одиничні, то тоді виникає теоретичний, філософський аспект проблеми Трійці: як взагалі співвідносяться загальне й одиничне і як загалом існує загальне – в одиничному, окремому, особливому чи поза ним, самостійно? А може, воно існує лише в свідомості: в понятті, а то й просто в одному лише слові?"

Вчення Фоми Аквінського: гармонія віри і розуму

Хома (Томас) Аквінський (1225 або 1226–1274) – центральна фігура схоластичної філософії в Західній Європі. Народився у знатній графській сім'ї поблизу м. Аквіно в Неаполітанському королівстві. Виховувався і вчився в монастирі Монтекассіна, потім у Неаполі. Вступив до ордену домініканців. Завершив освіту під керівництвом Альберта в Паризькому і Кьольнському університетах. Викладав у Парижі, Римі, Неаполі. Літературний спадок Хоми такий же великий, як і в Альберта. Головними працями Аквіната вважаються "Сума теології" (1266–1274) і "Сума проти язичників" (1259–1264). В "Сумі теології" (тобто сукупності теологічних вчень) розробляється католицька догматика, що визначає "Суму" як головний твір усієї схоластичної ідеології.

Хома Аквінський слідом за Бонавентурою та Альбертом спрямовує зусилля на розмежування суті того, у що віримо і що знаємо. На відміну від своїх попередників він був добре підготовлений до вирішення цієї проблеми на основі визначення порядку речей та побудови ієрархії предметів віри і знання.

Найвище місце у цій ієрархії займає Бог-творець. Як і Аристотель, Хома описує Бога як першопричину і кінцеву мету сущого, як "чисту форму", "чисту актуальність", або буття. Сутність Бога і буття Бога тотожні. Навпаки, у його творіннях сутність і буття не збігаються, оскільки створене лише бере участь у бутті. Іншими словами, створене (ангел або річ природи) – це лише "сутність" (певна божественна ідея), яка отримала "буття". При цьому сутністю ангела (безтілесного творіння) є "чиста форма", а сутністю тілесної речі – єдність форми з матерією.

На відміну від надприродної духовної сфери емпіричний світ створений з матерії і форми. Матерія (чиста потенціальність) здатна лише сприймати форми, що змінюють одна одну, і тому не існує поза ними. Форма – це "актуальність" цієї потенціальності-матерії, бо лише форма робить річ річчю певного роду і виду. Водночас форма є також "цільовою причиною" виникнення речі. Матерія, яка сприйняла форму (певну божественну ідею, універсалію, що існує в божественному розумі), індивідуалізує її, робить конкретною річчю певного роду.

Залежно від того, які цільові причини або форми втілюються у матерію, виникають речі різного рівня сутності й буття. Так, нижчий рівень буттєвості займають неорганічні стихії й мінерали, форма яких виступає лише їх зовнішньою визначеністю. Другий рівень посідають рослини – речі, які визначаються формою з внутрішньою доцільністю, або, за Аристотелем, "рослинною душею". Третій рівень – тварини, тут форма є діючою причиною. Нарешті, на четвертому рівні форма постає вже не як організуючий принцип матерії, а сама по собі. Це дух, розум, розумна душа – найвище із сотворенного. Душа ця не пов'язана з матерією, тому не гине зі смертю тіла, на відміну від форм більш низьких рівнів буттєвості.

Побудована на основі Аристотелізму ієрархія буттєвих форм якраз і дала підстави визначити порядок речей та розмежувати сутності предметів віри і знання. Віра і знання (одкровення і розум) для Хоми Аквінського чітко розмежовані й належать до різних порядків буття. Проте вони не суперечать одне одному, оскільки істинне не може суперечити істинному. Якщо ж розум приходить до висновків, які суперечать одкровенню, то це, за Хомою, результат неправильного розмірковування. Цю точку зору Хома протиставляв як містичному антиінтелектуалізму, так і крайньому інтелектуалізму Абеляра, а також ученню Сігера про подвійну істину. Догмати віри він розділяв на такі, що осягаються розумом (Бог існує, Бог єдиний, душа людини безсмертна), і такі, що розумом не можуть бути осягнені (творення світу, трійця, першородний гріх тощо). Перші входять у предмет як теології, так і філософії. Другі – надрозумні і тому є предметом лише віри і теології.

Філософія і теологія – самостійні науки, оскільки принципи теології (релігійні догмати) і принципи розуму (формально-логічні закони) не залежать одне від одного, бо наука і віра втілюють два зовсім різних типи прийняття істини (раціональне свідчення та акт волі). Проте теологія використовує філософію і принципи розуму для того, щоб наблизити істини одкровення до розуміння людьми, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них; тому, як зазначає Хома у своїй головній "Сумі": "Філософія є служниця теології".

Теорія пізнання Хоми Аквінського грунтується на вченні про реальне існування всезагального. Як і його вчитель Альберт, Хома вважав, що всезагальне, або універсалії, існують: "до речей" у розумі Бога як прообрази (форми) майбутніх предметів; "у речах" як ті самі ідеї, що отримали матеріалізацію; "після речей" у розумі людей як результат абстракції. Людині притаманні дві здатності пізнання речей: почуття та інтелект. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, коли під дією зовнішніх об'єктів у людині виникають чуттєві образи. 3 них інтелект абстрагує "умодосяжний образ" речі, яка пізнається, і осягає таким чином її сутність. Істину Хома визначав у "Сумі теології" як відповідність інтелекту і речі. При цьому поняття, створювані інтелектом у процесі абстрагування, є істинними тією мірою, якою вони відповідають речам природи. Самі ж речі природи є істинними настільки, наскільки відповідають своїм поняттям (ідеям), передіснуючим в інтелекті Бога.

У своїй антропології Хома Аквінський виходить з уявлення про людського індивіда як особистісну єдність душі і життєтворного нею тіла. Душа нематеріальна, самодостатня і самосуща, або субстанціальна. Але сама по собі вона не є повноцінною людиною і досягає завершення лише через тіло. Цю ідею Хома захищає перед платонівсько-августиніанським спірітуалізмом, який нерідко ігнорував значущість тіла, та перед своїм головним опонентом – аверроїстським монопсихізмом в особі Сігера Брабантського, який, як ми знаємо, заперечував сутнісну реальність особистої душі індивіда і вчив про єдину безособову інтелектуальну душу в усіх мислячих істотах. Хома підкреслює, що тіло бере участь і в чисто духовній діяльності людини, певною мірою визначаючи останню. Лише дві потенції душі (правда, найбільш благородні – мислення і воління) зберігаються в душі, яка розлучилася з тілом. Реалізація ж усіх інших душевних потенцій неможлива поза тілом.

Багатобічна філософсько-теологічна доктрина Хоми Аквінського стала вершиною в розвитку ортодоксальної схоластики. Починаючи з XIV ст., коли у 1323 р. Хома був зачислений до святих, і дотепер його вчення – томізм – є провідним напрямком філософії католицизму. Тепер воно існує у модернізованому вигляді неотомізму.

 

Основні риси середньовічної філософії

1. Теоцентризм. Бог – центральне поняття філософських систем цього періоду. Причому мислиться він як єдиний початок усього сущого. Бог – це абсолютний суб'єкт.

2. Принцип створення (креаціонізм). Бог є "усевласником", "творцем неба і землі, видимим же всім і невидимим". Творення походить з нічого, по слову Божому, відповідно до його благої волі. Таким чином, світ виявляється розділеним на нетворний (нестворений) і творний (створений). Перший – це світ самого Бога в його трьох обличчях, де живуть ангели, архангели і т.д. – найближче оточення Боже, туди допускаються святі і безгрішні (обрані). Творний світ – земний, природний, людський. Відповідно до цього принципу людина створена по образі і подобі Бoгa, тобто несе в собі вищий початок.

3. Принцип одкровення. Оскільки все "у руці Божій", чуттєве пізнання світу дає лише приблизне знання; понятійне, розумне пізнання, повніше розкриваючи істину, не дає її в повному обсязі. Тільки перед обраними в рідкі миті Бог своєю милістю відкриває істину, учить одкровенням своїм.

4. Наука, філософія розглядаються як необхідні, що дають людині знання, види розумової діяльності. Однак вони стоять нижче теології і повинні бути підлеглі задачі її пояснення.

5. Принцип теодицеї (виправдання Бога). Бог є благо, добро, любов. Зло, що існує у світі, йде від порушення волі Божої, тому що він не позбавив людину свободи волі. Зло є розплатою людини за гріхи або іспитом його благочестя.

6. Принцип есхатологічний. Час як зміна, розвиток подій йде до кінця всього земного життя. Наприкінці відбудеться друге пришестя Христа, і після Страшного Суду вічне життя знайдуть праведники в новому світі. У цій ідеї вкладений могутній оптимістичний початок, який зміцнює надію на справедливість, винагороду і майбутнє щасливе життя, коли гідна людина буде винагороджена по заслугах.

7. Нові моральні принципи, що несла в собі християнська філософія, ґрунтувалися на ідеї про те, що в створеному Богом світі всі люди, що розділяють християнську віру, є братами, що у вірі немає "ні елліна, ні іудея", а діючий зло не відає схованого змісту власних діянь і їх наслідків, тому варто прощати нашим боржникам. Не помста, а ненасильство лежить в основі біблійного "Бог є любов".

8. Біблії, як і всьому християнському вченню, а виходить, і філософії цього періоду присущ символізм, використання слів-знаків, символів для передачі змісту думок, що викладаються. Символізм давав можливість зашифрувати і передати присвяченим набагато більш глибокий зміст, чим це представлялося на перший погляд. Звідси виникнення нового методу пізнання, що зберіг своє значення до наших днів. У середні століття складається християнська герменевтика (від гр. герменевтикос – що роз'яснює) – напрямок у філософії, основною задачею якого є розробка методології розуміння – спочатку Біблії, літературних пам'ятників, а потім і інших текстів. Для розуміння суб'єкт повинен бути максимально включеним у предмет пізнання, в іншу суб'єктивність.

 

3. Ідейний зміст Ренесансу та Реформації. Антропоцентризм світогляду. Гуманізм як гуманітарне знання. Північне Відродження та ідеологія Реформації: М. Лютер, Е. Роттердамський. Натурфілософські вчення М. Кузанського та Дж. Бруно. Пантеїзм Відродження.

 

Період від XIV до XVI ст. має назву Відродження, або Ренесансу (фр.відродження), це нова доба в історії Європи, що характеризується розпадом феодальних відносин і зародженням перших паростків капіталізму. Доба Відродження пов'язана з колосальними змінами в усіх сферах суспільного життя, зокрема і в сфері духовній. Межі старого світу були зруйновані. Завдячуючи географічним відкриттям, перед людьми вперше постала їх власна планета Земля у її справжньому вигляді, але ці відкриття заклали також основу для світової торгівлі і для переходу ремесла в мануфактуру. У країнах колишньої середньовічної Європи відбувається нечуваний розквіт культури і мистецтва. Передусім це стосується Італії, справжньої колиски Ренесансу. В Італії, Франції, Німеччині виникає нова, сучасна література. Незабаром свою класичну літературну епоху переживають Англія та Іспанія. Дедалі поширюється вільнодумство. Гуманістичний рух приводить до створення світської культури, а реформація ламає духовну диктатуру католицької церкви. Відродження справедливо вважається одним із найпрогресивніших переворотів, пережитих людством. 3 нього починається нова сторінка в історії європейської культури, філософії і науки.

Відродження – певною мірою умовний термін. Звичайно його трактують як відродження античних наук і мистецтв, але це не було простим поверненням до античних зразків. Ренесанс – це такий історичний процес, що мав свій власний зміст. Культура Ренесансу характеризується своєю антифеодальною спрямованістю. Своїми творцями вона усвідомлювалась як розрив із системою феодальних цінностей. Вже починаючи з XIV ст. діячі нової культури були переконані в тому, що вони живуть у зовсім іншому світі, який вони протиставляли світові темряви і невігластва, тобто світові середньовічної Європи. Саме звідси починається традиційне уявлення про середні віки як темну ніч, як епоху варварства, як розрив культурної традиції.

Суттєвою ознакою Ренесансної культури був її нерозривний зв'язок з гуманізмом.

Гуманізм у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних людини умов життя. Саме цей термін був запроваджений італійськими гуманістами, які, в свою чергу, запозичили його у римського мислителя І ст. Ціцерона, і означає буквально "людяність". Проте гуманізм є цілком конкретне історичне явище, що виникає саме в епоху Ренесансу. У такому більш вузькому значенні воно виступає як поширення певного кола гуманітарних знань: граматики, риторики, поезії, історії, моральної філософії, основою яких виступала класична греко-латинська освіченість. У прямому та "вузькому" значенні цього слова гуманізм якраз і означає світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю.

Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення у XV ст. Поступово в різних містах Італії у Флоренції, Мілані, Римі, Неаполі, Венеції, формуються гуманістичні центри, які чинять значний вплив на всі сторони їх культурного життя. Гуманістичний рух проникає в університети, де поруч із традиційними дисциплінами починають викладати риторику, поетику, історію та інші гуманітарні предмети. Багато гуманістів, завдячуючи їхній всебічній освіченості, набувають значної ваги в суспільстві, обіймають поважні державні посади. Поступово гуманістичний рух проникає в усі сфери діяльності: політику, мистецтво, музику, філософію. Відбувається, так би мовити, їх "гуманізація". Навіть церква не залишається осторонь цього процесу – багато церковних діячів потрапили під вплив гуманістів.

Проте головним було те, що цей рух створював новий світогляд, вплив якого привів до всебічних змін у європейській культурі. Стрижнем нового світогляду було усвідомлення величі та безмежних можливостей людини, Людина постає як центр світу, головний предмет уваги й наукового пізнання. Гуманістичний антропоцентризм як визначальна риса цього світогляду принципово відрізнявся від християнського антропоцентризму, який був підпорядкований релігійному теоцентризму. Для релігійної свідомості, хоч світ і твориться Богом задля людини, головним предметом залишається Бог. Гуманісти ж на перший план висували людину, розглядаючи її як творця земного буття, що у своїх творчих можливостях підноситься до рівня самого Бога.

Гуманізм не просто висунув людину головним предметом і метою науки. Ним було вироблене принципово нове розуміння людини. На відміну від традиційного приниження людини гуманісти розглядають її як найвищу цінність. Людина постає над усіма живими створіннями. Вона – найбільш прекрасна, шляхетна, наймудріша і найсильніша істота. Сенс її буття у пізнанні й творчій діяльності. Головним досягненням гуманістичної культури Ренесансу було відкриття проблеми людської особистості, вироблення принципово нових уявлень про людину, її гідність та благородство. На відміну від античності та середньовіччя, для яких людина завжди перебувала в залежності від Бога, долі, або фатуму, Відродження розглядає людину як творця своєї власної долі, як господаря свого особистого життя. Відродженню притаманне відчуття суверенності й окремішності кожної людської особи. Усі досягнення Ренесансної культури є наочним свідченням того, на що здатна людська особистість, вивільнена з пут духовної або соціальної залежності. Уся культура Ренесансу є породженням колосальної енергії, що виникає внаслідок диференціації первісних форм колективного життя, відокремлення від них людської особи. Ствердження людської особистості, її онтологічне і морально-етичне обгрунтування стало однією з головних задач філософії цього періоду.

 

Північне Відродження та ідеологія Реформації

На зламі XV–XVI ст. гуманістичний рух вийшов за межі Італії, поширившись в заальпійських країнах. Північний Ренесанс, що охопив Англію, Німеччину, Голландію, Швецію та інші країни, зазнав значного впливу італійського гуманізму. Але гуманістична думка розвивалась тут на власному грунті.

Еразм Роттердамський(1469–1536) був одним з головних представників північного гуманізму. Видатний голландський мислитель XVI ст. Еразм Роттердамський набув заслуженої слави як лідер європейського гуманізму. Блискучий знавець класичної латини, він був відомий не тільки як учений-богослов, автор чисельних коментарів до Євангелій, перекладач Нового Заповіту, а й як письменник-сатирик, автор відомої книги "Похвала глупості". У цій книзі автор сатирично зображує тогочасне життя, висміює схоластичну псевдомудрість богословів. Протистояння середньовічній схоластиці досягає тут своєї кульмінації.

Еразм Роттердамський прагнув звільнити християнство від схоластичної псевдовченості та догматизму, з'ясувати його істинне, приховане католицькою церквою під зовнішньою обрядовістю значення. Свою мету він бачив у тому, щоб максимально виявити морально-етичний зміст християнського віровчення, передовсім підкреслюючи моральне значення заповідей Христа.

Своє власне вчення Еразм називав "філософією Христа", яка, на його думку, перебуває у гармонійній єдності з античними морально-філософськими ідеалами. Як й італійські гуманісти, він прагнув об'єднати античну і християнську культури, довести їх несуперечливість. I це йому вдалося.

Значне місце у вченні Еразма Роттердамського займає проблема людини. Погляди на людину у нього були загально-гуманістичними. Як й італійські гуманісти, він ставив шляхетність і гідність людини у залежність не від її походження, а від освіти та виховання. У своєму творі "Про свободу волі" він захищає принципи людської свободи.

Тісно пов'язаний Ренесанс із Реформацією. Обидва ці процеси – епохальні історичні явища, що відіграли значну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств у Європі і створенні засад нової європейської культури. Ідеї реформування церкви висловлювалися багатьма мислителями Ренесансу, а всебічна критика середньовічного світогляду і ствердження принципів буржуазного індивідуалізму з боку гуманістів відіграли значну роль в ідейній підготовці Реформації. Свого апогею реформаційний рух досягає в XVI ст., коли багато європейських країн переходили до нової, протестантської церкви.

Мартін Лютер (1483–1546) – ідеолог реформаційного руху, засновник німецького протестантизму, який виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людьми, проти зовнішньої обрядовості та морального занепаду римської церкви, проти католицького духівництва взагалі. Для лютеранства характерним було ствердження внутрішньої релігійної свободи людини з одночасним освяченням її залежності у світському житті.

Більш радикальне реформаторське вчення – кальвінізм. Воно стало ідеологією перших буржуазних революцій у Голландії (XVI ст.), в Англії (XVII ст.). Його засновником був французький теолог Жан Кальвін (1509–1564).

Кальвінізм став ідеологічним вираженням найбільш радикальної частини тодішньої буржуазії. Як і Лютер, Кальвін бачив у земному житті шлях до спасіння, але він обстоював ідею більш активної участі християнина у земних справах. Кальвінізм давав виправдання нормам нової моралі, відстоював своєрідну релігію праці, терпіння, невтомну боротьбу і відповідальність. Він максимально спростив культ, відкинувши всі елементи середньовічної магії та фетишизму. Треба зазначити, що протестантизм, значною мірою розкріпачивши людину, створив необхідні психологічні передумови для розвитку капіталістичного виробництва. Країни, в яких у XVI ст. перемогла Реформація, раніше і швидше пішли шляхом буржуазно-демократичного розвитку, ніж ті католицькі країни, у яких перемогла контрреформація.

Як Відродження не можна звести лише до відтворення античної культури, так само Реформація не зводиться до реформування церковного життя, хоча стрижнем реформаційного руху була боротьба проти папської церкви, проти її монопольного становища. Однак як Відродження, так і Реформація мали більш широке суспільно-політичне і духовне значення. Підкреслюючи єдність цих двох течій у їх боротьбі проти феодального ладу, середньовічного світогляду і схоластичної філософії, треба вказати і на суттєві відмінності між ними. Так, гуманістична культура Ренесансу мала переважно світський характер, своїм розвитком вона торкнулася незначних прошарків суспільства, оскільки створювалась освіченими людьми і для людей, які за тих умов мали доступ до освіти. Тому можна говорити про її елітарність. Реформація ж охоплювала найширші верстви населення, поширюючи революційні ідеї зрозумілою для простого люду мовою. Не дивно, що саме Реформація стала прапором перших буржуазних революцій, які відбувалися не у чисто світських, політичних або юридичних формах, а нерідко, як, наприклад, у Голландії, набували релігійного забарвлення.

Одначе цим відмінності між Відродженням і Реформацією не вичерпуються. Реформація певною мірою суперечить ідеології Ренесансу, здебільшого виступає як антигуманістичне вчення. Ідеологи Реформації, такі, як Лютер і Кальвін, відзначалися віронетерпимістю. Лютер шалено боровся проти плотських спокус, а Кальвін вважав за нормальне спалення на вогнищі єретиків і відьом. Знання величі Бога для них є водночас знанням людської мізерності. Реформатори створюють антигуманістичну філософію людини як гріховної і ницої за своєю природою істоти. За їхнім ученням, первісний гріх цілком зіпсував людську природу, охопивши не тільки гріховну плоть, а й дух людини, її розум і волю. Навіть діти – це маленькі змії. Проте, незважаючи на те, що моральний ідеал Христа залишається недосяжним для людини, яка ніколи не зможе позбутися своєї гріховності, людина мусить прагнути до цього ідеалу, наповнювати цим прагненням кожну мить свого життя, кожну, нехай і буденну, справу. Адже лише для такої людини існує шанс на спасіння.

Протестантизм значною мірою зміцнив вплив релігійної свідомості на світське, земне життя людини. Якщо католицька церква надавала релігійному життю характеру зовнішньої обрядовості, то протестантизм надавав земному, буденному життю значення релігійного служіння. Крім того, Реформація створювала умови для революції в ідеології. Завдячуючи їй, релігійні вірники вперше стали свідомо, вільно ставитися до релігії. Переміни у релігійній свідомості викликали зміни в інших сферах духовного життя.

Незважаючи на суттєві відмінності, Реформація і Відродження, доповнюючи і продовжуючи одне одного, мали спільну мету – подолання середньовічної схоластики. Вони обидва відображали кризу середньовічної філософії й ідеології і разом створювали передумови для становлення нової філософії і науки.

 

Лекцію підготувала:

Викладач кафедри філософії та культурології О.В. Патлайчук

 


Читайте також:

  1. Cтатистичне вивчення причин розлучень.
  2. E) теорія раціонального вибору.
  3. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
  4. II. Мета вивчення курсу.
  5. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
  6. IV. Вивчення нового матеріалу.
  7. IV. Вивчення нового матеріалу.
  8. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
  9. V теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
  10. V. Вивчення нового матеріалу.
  11. Абсолютність і відносність практики як критерія істини.
  12. Аксіологічний підхід до вивчення педагогічних явищ.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.012 сек.