Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тези лекції

ПЛАН

Мета

Години

Навчальна - сприяти становленню сучасного висококваліфікованого фахівця-юриста;

Розвиваюча - формувати й розвивати правові знання студентів.

Виховна - сприяти усвідомленню ролі та значення юридичної діяльності в становленні Української держави; розвитку в майбутніх юристів правової свідомості і правової культури, професійних й особистих якостей.

Основні поняття: цивільне право, преторське право, право народів, інститут власності, договірні відносини, право володіння, право користування, право розпорядження, діяльність юристів.

1. Поняття та зміст права власності

2. Види власності

3. Способи виникнення та припинення права власності

4. Способи захисту права власності

5. Права на чужі речі

1.Зміст права власності в Стародавньому Римі складався з наступних елементів: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки та право захисту. Згодом два останніх елементи поступово відпали тому що римляни помітили, що вони повторюють інші. Наприклад, право отримувати доходи випливає з права користування, а право на захист може випливати з будь-якого права, тому що само по собі право гарантує захист від протиправних посягань.

Тому залишилися лише три елементи, які і зараз, в своїй сукупності створювали право власності.

Право володіння. Це право фактичного обладання річчю, фактичного її утримання. Це право могло виникати як у власника, так і у не власника. Наприклад власник міг передати річ у заставу. В цьому випадку право володіння переходило до заставоутримувача. Власник при цьому залишався власником, але був позбавлений права володіння.

Право користування полягає в тому, що власник має право вилучати корисні властивості з речі, одержувати доходи та прирощення з неї. Але право користування в Римі обмежувалося деякими умовами. Основною був обов'язок при користуванні не заподіювати шкоди іншим особам. Право користування як і володіння могла здійснювати особа, що не мала права власності. Власник міг віддати своє майно у тимчасове користування іншій особі за плату.

Право розпорядження - передбачає можливість власника самостійно визначати подальшу долю речі. Це він міг робити різними способами: заповідати, продати і просто викинути.

2.Існували наступні види власності:

Квіритська - власність римських громадян. Пізніше суб'єктами цієї власності стали і латини, оскільки вони отримали римську правоздатність.

Преторська - це власність, яка одержала захист від претора. Такий захист був необхідний коли продавець і покупець не дотримувалися обряду манципації і тому за римськими законами таке майно не переходило у власність до набувача. Тому претор своїми інтердиктами міг узаконити перехід права власності. Такий захист здійснювався також при переході права власності від римського громадянина до перегрина, або навпаки. Зазначений перехід був за римськими правом незаконним, тому, що перегрини не мали римської право- і дієздатності. Претор в такому випадку застосовував фікцію і припускав, що перегрин був римським громадянином і тому перехід права власності відбувся у відповідності до римських законів.

Власність перегринів. Відповідно до римського права перегрини не могли бути суб'єктами права власності, але згодом, коли активізувалася торгівля між римськими громадянами та перегринами, останнім надавалося право – ius in commercio. Це право надавало їм можливість брати участь у цивільному обороті. Внаслідок цього у перегринів виникала власність, яку вони отримували від римських громадян.

Провінційна власність. Провінційну власність складала земля яка перейшла до власності римського народу внаслідок загарбницьких війн. Одна частина цієї землі переходила до власності держави і складала частину державного земельного фонду, інша частина також переходила до власності держави, але залишалася у користуванні підкорених народів.

З державного фонду земля видавалася у користування лише римським громадянам. Хоча вона передавалася на праві користування, фактично то було право власності - римські громадяни мали право розпоряджатися цією землею.

При здійсненні права власності, римляни помітили, що іноді виникають такі випадки, що власниками на одну річ стають дві або більше осіб. Вважалося, що двох прав власності на одну річ існувати не може, а одне право власності просто поділяється на декілька частин.

Такий підхід означав, що при зменшенні або збільшенні вартості речі змінювалася і вартість частки кожного з співвласників.

Римляни також розрізняли ідеальну і реальну частку кожного. Ідеальна частка це та, яка належала особі на праві власності, а реальна це та, якою він користувався фактично.

Всі співвласники були рівні в своїх правах і якщо хтось хотів визначити подальшу долю речі, то це робилося лише за згодою інших співвласників. Якщо один з власників хотів продати свою частку, то пріоритетним правом придбання користувались інші власники.

Кожен з власників мав права вимагати розподілу речі на частки у будь-який час, якщо це було можливо.

Виділялася спільна сумісна власність та спільна дольова власність. При спільній сумісній власності розмір частки кожного не був визначений, а при дольовій визначались частки всіх співвласників.

3.Існували первісні та похідні способи набуття права власності. Первісний - це коли право власності виникає вперше або проти волі колишнього власника. До первісних способів відносяться: загарбання нічийних речей, переробка речей, набуття права власності за давністю, з'єднання і змішування речей, конфіскація.

Загарбання нічийних речей мало місце коли ще було багато нічийних земель, лісів тощо. Вважалося, що той хто перший почав обробляти нічийну землю, той і має право власності на неї. Сюди відносилися і знахідки викинутих речей.

Переробка речей - виготовлення нової речі з якого-небудь матеріалу. Переробкою вважалася така діяльність за якої річ, втрачала свої попередні властивості і набувала нових. Право власності на річ в такому випадку виникало у майстра, якщо річ не можна було перетворити назад в матеріал, а якщо це було можливо зробити, то власність на річ виникала у власника матеріалів.

З’єднання мало місце у випадках, коли одна річ поглиналася іншою так, що не можна було їх розділити.

Змішування це таке з’єднання, за яким неможливо встановити яка з речей поглинула іншу.

Набуття права власності за давністю володіння. Для набуття права власності необхідно було дотриматися наступних умов: наявність правової основи володіння, добросовісність володільця, безперервність володіння, сплив встановленого строку (3 роки для рухомого майна, 10 – для нерухомого).

Право власності припинялося: а) внаслідок загибелі речі, якщо річ зникала фізично (було зламана або спожита) або юридично (вилучалася з обігу); б) внаслідок відмови власника від права на річ (незалежно від того чи буде вона супроводжуватись передачею речі іншій особі чи ні, наприклад власник міг просто викинути непотрібну йому річ); в) якщо власник втрачав право власності на річ поза його волею (внаслідок конфіскації речі, при отриманні іншою особою права власності на річ за давністю володіння).

4.Наявність виключного права на річ в стародавньому Римі означало відсутність можливості інших суб’єктів впливати на цю річ поза волею власника. Це стосувалося як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Власник мав абсолютне право на річ. Порушення цього права з боку інших осіб було підставою для звернення власника до суду. В залежності від того чи втратив власник володіння річчю розрізнялися види позовів.

Віндикаційний позов (rei vindicatio) - позов про повернення речі з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов мав за мету доведення позивачем свого права власності на річ. Однак, в цьому процесі обидві сторони виступають в ролі і позивача і відповідача, оскільки в рівній мірі претендують на отримання права власності на певну річ. У випадку визнання права власності за позивачем, він зобов’язаний був відшкодувати відповідачу зроблені ним відповідні затрати на утримання речі. Але це право стосувалося лише добросовісного володільця. Недобросовісному володільцю затрати не відшкодовувалися, за виключенням тих, що були необхідні для збереження речі. Крадію не відшкодовувалися ніякі затрати на річ.

Негаторний позов (actio negatoria) – позов про заборону будь-яких дій, що впливають на річ, обмежуючи можливості власника щодо законного володіння цією річчю. Підставою для подання цього позову є відсутність можливості власника володіти своєю річчю внаслідок створення іншою особою різноманітних перешкод, що в нормальних правовідносинах виникати не повинні.

5.В Стародавньому Римі крім права власності до речових прав відносилися також права на чужі речі. Оскільки ці права належали особам, які не були власниками даних речей, то їх загальний обсяг був не досить значним порівняно з правами власників речей.

Найважливішою категорією прав на чужі речі були сервітути (вони мали на увазі можливість однієї особи користуватися річчю, що належала іншій особі). К правам на чужі речі відносилися також емфітевзис та суперфіцій (права успадковуваного користування чужою землею або будівлею на чужій землі) та заставне право, що встановлювалося в забезпечення платежу по якому-небудь зобов’язанню і тому полягало в праві особи, що не отримала платіж, забезпечений заставним правом, звернути стягнення на заставлену річ.

Сервітути виникли як результат існування права власності на землю. В Римі часто траплялися випадки, коли земельна ділянка однієї особи не мала виходу до дороги, з огляду на те, що її оточували ділянки інших власників. Тому власник не міг потрапити до своєї землі не користуючись землею іншого. Схожа ситуація склалася і з прогоном скота, з необхідністю доставляти воду, тощо. Для врегулювання ситуації були введені сервітути. Предметом сервітутного права був сама земельна ділянка, а не дія відповідної особи по виконання обов’язку допускати сусіда на свою землю. Тому сервітути діяли незалежно від зміни власників землі.

Пізніше разом з сервітутами, що виникали на ґрунті сусідських земельних відносин, з’явилася нова категорія сервітутних прав вже не обов’язково у відношенні сусіда і не обов’язково при користуванні землею. Наприклад, спадкодавець заповідає одній особі своє майно і одночасно іншій особі заповідає право користування цим майном. Ці права називалися узуфруктом. Узуфрукт з’явився пізніше всіх інших сервітутів, але все одно відноситься саме до цієї категорії.

Звідси поділ сервітутів на земельні та особисті. Особистий сервітут належав окремій особі персонально, а земельний сервітут належав особі як власнику землі. Земельна ділянка, на користь якої встановлювався сервітут називалася пануючою, а земельна ділянка, якою користувалися для забезпечення сервітуту називалася обслуговуючою.

Встановлення на річ сервітутного права не означало обов’язково відсторонення власника від користування річчю. Він міг також користуватися землею або річчю разом з володільцем сервітуту якщо таке спільне користування було можливим. У випадку, коли спільне користування було не можливе виникав конфлікт між правом власності і сервітутним правом. В даному випадку сервітутне право переважало, оскільки вважалося, що при встановленні сервітуту власник сам обмежив себе у можливості розпоряджатися об’єктом сервітуту.

Серед земельних сервітутів розрізнялися міські та сільські в залежності від характеру пануючої ділянки. Сервітути, що встановлювалися на користь забудованих ділянок називалися міськими, сервітути на користь ділянок польових, незабудованих називалися сільськими.

До сільських належали: дорожні сервітути (право переходити та переїжджати через сусідський земельну ділянку, право перевозити вантаж, право проводити худобу), водні сервітути (право проводити воду з сусідньої ділянки, право черпати воду на сусідній ділянці), пасовищні (право випасати худобу на сусідній ділянці), тощо.

До міських належали: право спирати будівлю на стіну сусіда, право вбудувати балку в стіну сусіда, право світла, право виду, тощо.

До особистих сервітутів належали: узуфрукт і узус. Узуфрукт – це право користування річчю та отримання від неї плодів з зберіганням цілісності речі. Узус – це право користування річчю, але без права користування її плодами.

До числа прав на чужі речі належали також речові, відчужувані права довгострокового користування чужою землею, що передавалися в спадщину: сільськогосподарською – для її обробки (емфітевзис), міською – для будівництва (суперфіцій). Ці права досить схожі з сервітутами, оскільки їх предметом є можливість користуватися чужою річчю. Відрізнялися вони тим, що вони були довгострокові та передбачали більше можливостей. Встановлення одного з цих двох прав на земельну ділянку робить права власності майже номінальним.

У зміст емфітевзису входить право користування земельною ділянкою (з правом зміни характеру ділянки, але без права погіршення), збирати з неї врожай, право закладати емфітевзис, відчужувати передавати в спадщину. Але право відчуження емфітевзису обмежувалося обов’язком відчужувача повідомити власника про це, причому власник мав пріоритетне право придбання емфітевзису протягом двох місяців. При відчуженні власник отримував два відсотки від суми продажу. Суб’єкт емфітевзису зобов’язаний був сплачувати орендну плату за користування, а також земельний податок.

Суперфіцій являв собою аналогічне з емфітевзисом речове, відчужуване, з можливістю передати в спадщину право будівлі на чужій міській ділянці та право користування цією ділянкою. Право власності на будівлю належало власнику земельної ділянки, оскільки в Римі існувало правило, що будівля пов’язана з землею, а тому і передається разом з нею.

Для захисту суперфіція та емфітевзису застосовувалися ті ж позови, що і до захисту права власності, але у формі позовів по аналогії.

Призначенням заставного права було забезпечення виконання зобов’язань. Основними його рисами є те, що звернення стягнення на річ у випадку невиконання зобов’язань було можливе:

1. незалежно від того, продовжує вона належати боржнику чи ні;

2. першочергово перед іншими вимогами інших осіб до боржника.

Форми застави:

1. Фідуціарна застава (fiducia cum creditore). Полягала в тому, що кредитор отримував річ у забезпечення виконання зобов’язань і давав обіцянку повернути річ назад після отримання виконання. Але ця обіцянка була лише моральним обов’язком, пізніше вона отримала позовного захисту.

2. Ручний заклад (pignus). За цією формою застави, річ передавалася не у власність, а тільки у володіння. При цьому додавалася умова, що при виконанні зобов’язання річ передається назад.

3. Іпотека (hypotheca). Як форма застави виникла пізніше попередніх двох. В цій формі застави майно не виходило з володіння і користування заставодавця, а кредитор мав прав вимагати цю річ для її наступного продажу. Особливістю іпотеки також було те, що одну і ту ж річ можна було закладати частинами вартості. Якщо при продажу речі отриманої суми не вистачало для погашення боргу, кредитор звертався до суду у загальному порядку.

Після того, як способом реалізації заставного права став продаж заставленого майна, разом з заставою речей визнали можливість і застави зобов’язань.

Для встановлення заставного права не вимагалося якоїсь спеціальної форми. Крім того заставне право в деяких випадках виникало в силу закону.

Заставне право припинялося у випадку: загибелі предмету застави, злиття права власності та заставного права, припинення зобов’язання, що забезпечене заставою.

Тема 6. «Поняття та види спадкування»

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тези лекції	\|	Тези лекції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.