Особливості економічного розвитку України наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. та його відображення в економічній думці

Напрями розвитку економіко-теоретичних досліджень в Україні у пореформений період

Економічна думка України в другій половині ХІХ ст. була репрезентована різними школами, науковими напрямами, зокрема:

– класичним напрямом політичної економії;

– маржиналізмом;

– народництвом;

– марксизмом та соціалістичними вченнями;

– „соціальним” напрямом.

Ґрунтовний аналіз даного питання теми наведений у [5, с. 25 – 37].

Розвиток нової фази промислового перевороту (розпочатого з 30–х pp. XX ст.) в пореформений період відзначався високими темпами економічного зростання (в 90-х pp. ХX ст. в Російській імперії вони були більші аніж в західноєвропейських країнах), особливо в Україні (у 80-х – 90-х pp. XIX ст. відставали тільки від США). З 60-х – 70-х pp. XIX ст. розпочинається перебудова народного господарства України на капіталістичній основі. В Донбасі й Кривбасі формується потужна вугільно-металургійна база (швидко обганяє „старий” Уральський промисловий район, зокрема, в 1900 р. в Україні виробляється 52 % продукції галузі від загальноросійського обсягу). За розвитком залізничного транспорту Україна займає одне з перших місць в Російській імперії (за 1866–1879 pp. збудовано біля 4,5 тис. верст залізниць). Поява парових машин в енергетиці впливає й на розвиток парового водного транспорту. Завершальна фаза (в основних галузях – 80-ті pp., в цілому – 90-ті pp. XIX ст.) промислового перевороту характеризується високою ступінню концентрації виробництва. В 1900–1903 pp. за цим показником Україна була на першому місці в Російській імперії: В металургії на 12 з 16 заводах було зайнято 96 % працюючих, виплавлялося 87 % чавуну; у цукровій промисловості – 171 завод з 219 діючих давав 90 % продукції галузі, що призводило до монополізації.

Розвиток капіталізму надає могутній поштовх розвитку торгівлі. Зокрема, в Україні за 60 – 90-ті pp. XIX ст. кількість базарів зросла з 351 до 897, а за 1860–1895 pp. кількість ярмарок зросла в 1,8 p. З 80-х pp. XIX ст. переважає стаціонарна торгівля (лавки, магазини, кількість яких за 1861 – 1900 pp. зросла з 33,2 до 87 тис). Зростає роль товарних бірж (найбільші в Україні – Київська, Одеська) як центрів оптової сільгосп- й промислової продукції, що прискорювало товарообіг на внутрішньому ринку.

Адекватно капіталістичному розвитку відбувається еволюція фінансово-кредитних відносин. Ще за рік до відміни кріпацтва (в 1860 р.) уряд Російської імперії ліквідував старі дореформені банки й створив якісно новий Державний банк, який, однак, виконуючи типові основні банківські функції, не мав права самостійної емісії , а здійснював її тільки з дозволу уряду (в Україні діяли три його контори – в Києві, Харкові, Одесі). В 1864 р. був заснований перший в пореформений період в країні акціонерний комерційний банк в місті Санкт–Петербург, в 1866 р. – Московський купцівський, Київський приватний комерційний, Харківський торгівельний банки, 1871 р. – Київський промисловий банк, 1872 р. – Єкатеринославльський комерційний банк (з філіалами в Полтаві) та ін. приватні й комерційні банки (в т.ч. з залученням іноземного капіталу). На 1873 р. в Російській імперії було 39 таких банків (в т. ч. 10 – в Україні). Проте в 1876 р. відбулася „ланцюгова” криза неплатежів й банкрутств комерційних банків, що актуалізувало питання про зміцнення фінансово-кредитної системи країни шляхом створення державних банків й проведення грошової реформи. Перші її спроби (вільний обмін банкнот на золото й срібло) були здійснені (проте невдало – з-за дефіцитності бюджету, інфляції, зниження курсу рубля) ще в 1862 – 1863 pp. в такій послідовності:

1) підготовчий етап.

З 1884 р. міністр фінансів М.Х. Бунге (1823–1895 pp.) приступив до накопичення золота в Держбанкові Росії з надходжень в проплату мит й зовнішніх позик. З 1888 р. золотий запас невпинно зростав і до 1896 р. збільшився втричі внаслідок проведення політики активних торгівельного (1882–1899 pp.) й платіжного (1881–1897 pp.) балансів, ліквідації бюджетного дефіциту шляхами оподаткування, форсування власного видобутку золота, вдалого залучення іноземних позик.

2) етап безпосереднього проведення реформи.

В 1894 р. міністр фінансів С.Ю. Вітте розробив й затвердив новий статут Держбанку Росії, який значно розширював його функції. В травні 1895 р. за його пропозицією Держрада дозволила угоди в золотій валюті, приймати її в проплату податків, а також збільшувати й змінювати курс золотої монети за платежами до казни й з казни. Золото офіційно визнавалося в якості грошей. Вільний обмін (купівля–продаж) кредитних білетів на золото поклав початок юридичному оформленню реформи. На початку 1896 р. С.Ю. Вітте та його заступник П.П. Мігулін внесли проект „Височайшого Указу сенату „Про деякі заходи до виправлення грошового обігу”, виступивши з конкретною пропозицією про проведення грошової реформи. 2 січня 1897 р. засідання фінансового комітету в посиленому складі й під головуванням С.Ю. Вітте прийняло рішення про початок реформи, а 3 січня 1897 р. Держрада прийняла закон „Про чеканку й виготовлення в обіг золотих монет”. Виключне право емісії грошей було надано Держбанку країни.

Значення грошової реформи 1895 – 1897 pp.:

– зміцнила фінансово-кредитну систему країни;

– сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й посиленню зовнішньоекономічних зв’язків.

Внаслідок успішного накопичення золота не обійшлося без курйозів і парадоксів: позики підприємцям надавалися обов’язково в співвідношенні: половина – банкнотами, половина – золотою монетою. Проте ті прагнули ухилятися й брати виключно готівкою; тоді в разі виявлення на порушників складали поліцейські протоколи й штрафували;

– грошова реформа мала всесвітньо-історичне значення. Зокрема, її досвід використовувався в період НЕПу в СРСР, при проведенні у 1926–1928 pp. грошової реформи у Франції та ін. грошових реформ.

Дисонансом на фоні успішного капіталістичного розвитку в промисловому секторі економіки країни, в торгівлі і у фінансово-кредитній сфері залишався стан сільськогосподарського виробництва з причин залишків пережитків кріпацтва, що сильно гальмувало загальноекономічний розвиток Російської імперії (враховуючи те, що країна була переважно селянською). Тому проведення аграрної реформи стало нагальною потребою.

Важливо усвідомити, які процеси відбувалися в економічному розвитку західноукраїнських територій в складі Австро-Угорської імперії. 20 жовтня 1860 р. була прийнята федеративна конституція Австро-Угорщини (розподіл влади: імператор; рейхстаг; обласні сейми), у 1867 р. – айстро-угорський компроміс (про „двоїсту імперію”). Ці документи визначали формальну рівноправність усіх громадян імперії, включаючи західноукраїнців. З І861 р. у Львові працював місцевий виробничий Галицький крайовий сейм.

Край залишався переважно аграрним (94 % селянського населення), був характерний „пруський” шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві. Біля 40 % земель належали поміщикам (переважно неукраїнського походження), а також католицькій й уніатській церкві. Селяни (переважно українці) страждали від малоземелля, що спонукало їх до масової еміграції до інших країн світу або йти в кабалу до панів (після подій 1848–1849 рр. зберігались чисельні пережитки кріпацтва з відробітками).

Панівне становище в промисловості мали представники іноземного капіталу, частка української буржуазії була незначною. Найбільш інтенсивно розвивалась нафтова й озокеритна промисловість (Бориславо-Дрогобицький басейн). Поступово промислових рис набував Львів. Тут також працювали філіали Австрійського національного банку, ряд комерційних банків.

Становище українського пролетаріату було важке. При законодавчому обмеженні в 11 годин робочий день сягав 12 і більше годин на добу, охорона праці на виробництві – фактично відсутня; посилювалося безробіття.

Отже, господарювання в Західній Україні носило відсталий, колоніальний характер (як агро-сировинного придатку імперії).

На поч. XX ст. капіталізм перейшов в монополістичну стадію. Були створені нафтовий, спиртовий, залізничний та ін. картелі.). Провідні позиції займав австрійський капітал. Зростала роль банківського капіталу.

В роки І світової війни край сильно потерпав як прифронтовий регіон і арена бойових дій, що викликало руйнацію продуктивних сил, скорочення посівних площ, зменшення трудових ресурсів і, як наслідок, зростання зубожіння населення.

Характеризуючи економічну думку України на зламі ХІХ–ХХ ст., слід проаналізувати науковий спадок такого видатного вченого, як М. І. Туган-Барановського.

В центрі уваги наукових інтересів в працях М.І. Туган-Барановського лежать характер і причини промислових криз, історія розвитку економічної науки, теорії вартості і граничної корисності, розвиток капіталізму в Росії і в Україні, дослідження ідей соціалізму (палким прихильником якого він себе вважав), проблема розподілу як одна з найпроблематичніших галузей дослідження у політекономії, вивчення кооперативного руху, типів та видів кооперації.

Основною причиною криз вчений вважав особливості руху позичкового капіталу та обмеженість банківських ресурсів, а не протиріччя між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення, як у К. Маркса.

Вважаючи теорію марксизму лише частково правильною („Теоретичні основи марксизму” (1905 р.)), був першим економістом, виступаючим за поєднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Зокрема, в праці „Вчення про граничні корисності господарських благ як причини їх цінності” (1890 р.) М.І. Туган-Барановський обґрунтовує положення про те, що теорія граничної корисності, якщо її правильно розуміти, є несподіваним підтвердженням теорії трудової цінності, і протистояння цих теорій ґрунтується на різних підходах до проблеми цінності: об’єктивному у Д. Рікардо і К. Маркса та суб’єктивному у К. Менгера. Вчений формулює так звану „теорему цінності”, за якою границі корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їхнім трудовим вартостям.

М.І. Туган-Барановський побудував теорію розподілу, незалежну від цін та цінності. На його думку, теорія цінності та ціни методично непоєднувана з теорією розподілу і повинна досліджуватись „..цілком різноманітними логічними методами” („Соціальна теорія розподілу” (1913 р.)).

За працю „Основи політичної економії” (1909 р.) М.І. Туган–Барановський був удостоєний премії імператорської Академії наук і визнаний одним з найкращих фахівців з політичної економії. Цю ґрунтовну роботу вчений присвятив Ф. Кене, Г. Госену та К. Марксу, що свідчило як про широту його творчого діапазону, так і про наукові пріоритети вченого, які сприяли формуванню його власного самобутнього наукового світогляду.

М.І. Туган-Барановський – засновник номіналістично-кількісної теорії грошей.

Ідеї кооперації, кооперативного соціалізму вчений відстоював в працях „Економічна природа кооперативів та їхня класифікація” (1914 р.), „Соціальні основи кооперації” (1916 р.), „Про кооперативний ідеал” (1918 р.).

М.І. Туган-Барановський по суті заклав підвалини сучасної інвестиційної теорії, випередив основну ідею кейнсіанства - „заодщадження–інвестиції” як вихідний внутрішній імпульс механізму дії ефекту мультиплікатора, розроблених пізніше англійським економістом Дж. М. Кейнсом.

Серед відомих економістів кінця ХІХ – початку ХХ ст. слід відзначити Євгена Євгеновича Слуцького – українського економіста-математика зі світовим ім’ям.

Коло його наукових інтересів було надзвичайно широке – від дослідження економічних поглядів В. Петті до аналізу теоретичних і методологічних засад маржиналізму та найскладніших проблем математичної статистики. Праця Є.Є. Слуцького „Теория корреляции и элементы учения о кривых распределения” (1912 р.) вважалася найкращим посібником з математичної статистики. Вчений не тільки започаткував принципово нові підходи до розв’язання складних економічних проблем, а й заклав підвалини нової галузі науки - праксеології (розробка принципів раціональної поведінки людей при різних комбінаціях умов). В 1915 р. в Італії опублікована праця вченого „До теорії збалансованого бюджету споживача”, яка започаткувала якісно новий стан у розвитку теорії попиту, визначила принципово нові підходи до розв’язання проблеми зв’язку між ціною, попитом та функцією корисності на відміну від австрійської школи, неокласиків та математичної школи. Ідеї, викладені вченим в цій публікації, вважаються в сучасній зарубіжній економічній літературі основоположними у розвитку теорії поведінки споживачів як одного з важливих розділів економетрики.

Доповнити уявлення про українську економічну думку досліджуваного періоду можна, ознайомившись з діяльністю Володимира Яковича Желєзнова [5, с. 46–47], Олександра Дмитровича Білімовича, Романа Михайловича Орженецького, Максима Максимовича Ковалевського, Петра Івановича Фоміна, Афіногена Яковича Антоновича, Костянтина Григоровича Воблого, Петра Петровича Мігуліна [5, с. 59–67].

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Відносні показники	\|	Основна

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.