Особливості філософського підходу до пізнання.

Філософія як вид знання: основні вимірювання.

Основні вимірювання епістемології як філософського вчення про знання.

Філософія в пізнанні: засоби, рівні, специфіка.

Особливості філософського підходу до пізнання.

План

Тема ФІЛОСОФІЯ ТА НАУКА. ОСНОВНІ РИСИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Мета: визначення ролі епістемології в усвідомленні людиною своїх уявлень про світ, виявлення їх співвідношення з реальністю.

Процес пізнання є предметом спеціальної теоретичної філософської дисципліни, яка носить назву «гносеологія» (грец., «гнозис» - пізнання; «логос» – вчення).

Чи не найчастіше за все, термін «гносеологія» вживається як тотожний терміну «епістемологія» (від грец., «епістеме» – знання; «логос» – вчення). Про чіткість такого ототожнення можна сперечатися. Так наприклад, деякі філософи вважають, що терміном «епістемологія» можна визначати лише як «теорію наукового знання», включаючи її тим самим у загальний контекст гносеології як науки про пізнання, предметом якої є гранично загальні обґрунтування всіх форм процесу пізнання – дещо загальне в пізнанні, тоді як епістемологія вивчає власне наукове пізнання.

Різницю між термінами «гносеологія» й «епістемологія» можна підкреслити, вказуючи на переважне вживання в контексті обох підходів дещо різної термінології.

Так, якщо розглядати предмет гносеології в контексті діалектико-матеріалістичного підходу, то її предметом є суб’єкт-об’єктні відносини, структуруючі акти пізнання. Звідси, категоріями гносеології є такі поняття як «свідомість», «пізнання», «істина», «практика», суб’єкт «,»об’єкт», «матеріальне», «ідеальне», «чуттєве», «раціональне»,»інтуїція», тощо. Кожне з цих понять гносеології є означення того чи іншого проблемного аспекту загальної теорії пізнання. При цьому вся проблематика гносеології визначається поняттям істини: «В загальнофілософському сенсі проблема істини ширше питання про істинності знання. Так, ми можемо говорити про «справжній спосіб життя», про «справжню красу». У більш вузькому епістемологічному сенсі під істинністю розуміється точне та достовірне відображення реальності в знанні».

Отже, предметом гносеології є природа пізнання як такого, його ресурси та критерії достовірності та істинності пізнання. Гносеологія охоплює не тільки суб’єкт-об’єктні відносини пізнання, а й проблему специфіки буденного, повсякденного та інших форм знання. Однак, дослідження видів пізнавальної діяльності не є єдиною метою гносеології, оскільки її цікавить насамперед світоглядний статус форм пізнавальної діяльності та проблема істини, її розвиток в тій чи іншій формі пізнавальної діяльності.

Поряд з терміном «гносеологія», визначенням даної предметної сфери філософського пізнання можуть бути визначення «теорія пізнання» або «філософія пізнання».

У свою чергу, в контексті епістемологія, предмет якої, на думку частини філософів, обмежений сферою наукового пізнання, стрижневими є такі поняття та терміни, як «емпіричний рівень пізнання», «теоретичний рівень пізнання», «стиль наукового мислення», «метод наукового пізнання» тощо.

Зазвичай ми не будемо розрізняти поняття «гносеології» й «епістемології», оскільки така диференціація важлива лише в контексті спеціальних теоретико-методологічних досліджень у галузі теорії пізнання.

Теорія пізнання розробляється філософією з моменту її виникнення й зокрема в творчості Геракліта, Платона, Аристотеля. Сам термін «теорія пізнання» введено в 1854 р. шотландських філософом Дж. Феррером. Зміст основних проблем теорії пізнання змінювалося з плином часу. Не є однозначним він і зараз.

Так, у контексті діалектико-матеріалістичного підходу онтології, як теорії фундаментальних основ буття, виступає як передумова гносеології. В контексті онтології та гносеології конструктивною є ідея розвитку (діалектики). Звідси, гносеологічні проблеми мають онтологічні підстави, а теоретичні підстави онтологічних проблем розвитку та детермінізму виконують гносеологічні функції в процесі пізнання.

Взаємозв’язок онтології та гносеології, об’єднаних загальним контекстом філософського пізнання, свідчить про те, що гносеологія тісно пов’язана і з іншими галузями філософського знання, такими як етика, естетика, антропологія та ін.. Однак, пошук взаємозв’язків теорії пізнання і різних дисциплін можна продовжити. Так, пізнавальна діяльність в даний час вивчається в контексті психології, фізіології, кібернетики, логіки, семіотікі, загального мовознавства, лінгвістики, історії культури, тощо.

При всій спорідненості проблематики гносеології як філософської теорії пізнання з іншими дисциплінами, що вивчають різні аспекти пізнавальної діяльності людини, є одна істотна відмінність: філософська теорія пізнання вивчає гранично загальні відносини пізнання як такого і об’єктивної реальності як можливість виникнення істини.

Тим самим гносеологія не може бути зведена ні до однієї з приватних дисциплін, які вивчають процес пізнавальної діяльності людини, ні навіть до їхньої сукупності. Хоча відповідно до об’єктивно існуючого процесу, який визначається тенденціями диференціації (спеціалізації) та інтеграції знання, філософська теорія пізнання повинна використовувати досягнення інших наукових дисциплін, предметом яких є пізнання як таке.

У світлі проблеми істини, як домінуючої підстави теорії пізнання, основним питанням гносеології можна вважати питання: «Чи можливо пізнати світ?» Питання, що залишається актуальним, проіснувавши тисячі років, незважаючи на колосальні знання, вироблені людиною в процесі історико-культурного розвитку. У відповідності зі змістом відповіді на це запитання всі філософи дотримуються двох позицій: пізнавально-реалістичного і агностичного. Причому постановка питання саме в такому вигляді: «Чи можливо пізнати світ?» привела до неточного розуміння позиції агностицизму, що містить в собі твердження принципової непізнанності світу.

Це яскраве підтвердження того зауваження, яким М.К.Мамардашвілі визначав специфічний характер мови та змісту філософських тверджень:

«Вибачте, я не про те говорю».

Дійсно, в контексті гносеології питання: «Чи можливо пізнати світ?» має більш складний зміст, ніж декларація принципової непізнанності світу. Це ж питання можна поставити й інакше: «Що я можу знати?» Світ як ціле, у всіх його зв’язках і опосередкованості звичайно ж неможливо пізнати. Однак, можливо пізнати саму сутність матеріальних систем.

Таким чином, питання про пізнавальність світу зводиться до реальної проблеми: чи можна через явище пізнати сутність, отримати достовірні знання про матеріальні системи? Ось на це питання агностики відповідають негативно. А частина з них взагалі не визнає існування сутності матеріальних систем.

Тим самим, специфіка агностицизму, в порівнянні з пізнавально-реалістичною позицією, полягає в запереченні можливості достовірного знання, в запереченні можливості пізнання сутності матеріальних систем. Це головна ознака агностицизму. Що, звичайно ж, не є утвердженням принципової непізнанності світу.

Кант, зокрема, довів, що є речі самі по собі, речі для себе, речі як не існуючі. Тому скільки б ми не проникали всередину явищ, наше знання, уявлення про речі буде радикально відрізнятися від того, які ці речі насправді. Звідси, пізнати можливо лише світ явищ, речі ж у собі пізнанням не відкриваються, вони не вловимі, не пізнанні. Підставою агностицизму й пізнавального скептицизму служить цілком реальне положення в пізнавальній діяльності, оскільки вона має справу зі складними явищами та процесами на тлі ще не усталеного процесу пізнання, ресурси якого знаходяться в стадії вивчення, а методологія - в стадії становлення.

Важливо також зазначити, що рішення питання: «Чи можливо пізнати світ?» не можна ставити в пряме співвідношення з вирішенням питання про відношення матерії і свідомості. Так у матеріалізму та ідеалізму як філософських течій, визначених у відповідності з рішенням «основного питання філософії», різні підстави визначення по відношенню до питання про пізнавальність світу, залежно від рішення якого всі філософи поділяються на реалістів та агностиків. Це просто різні аспекти проблеми адекватного пізнання. Наприклад, агностицизм розділяється як методологічна позиція навіть вченими, що стоять на позиціях природознавчого матеріалізму.

Отже, не можна ототожнювати ідеалізм з агностицизмом. Оскільки система філософії складається з діалектичної рівноваги двох релятивних підсистем: матеріальної й духовної, то абсолютизація одного з двох елементів може привести, як вона й приводила в недавньому минулому, до порушення гносеологічної рівноваги і, як наслідок, до руйнування можливостей діалектичного пізнання.

Вибір позиції, у тому числі й у вирішенні питання про пізнавальність світу, має залишатися за філософами, що звичайно не знімає конфронтації агностицизму й реалізму як гносеологічних принципів, залишаючи питання: «Що є істина?», - відкритим.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ НАУКИ	\|	Філософія в пізнанні: засоби, рівні, специфіка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.