Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Наука в Україні: орієнтири і ресурси виживання

Питання

Тема Сучасний стан та основні тенденції розвитку науки в Україні

Мета: ознайомити студентів з основними проблемами сучасної української науки та пріоритетними напрямками наукових досліджень

1. Наука в Україні: орієнтири і ресурси виживання.

2. Сучасна програма розвитку перспективних технологій в Україні

3. Роль окремих інститутів у науково-технологічному розвитку держави

Наука в сучасному світі стала не тільки головною виробничою силою, але і способом життя держав, світової спільноти, соціальних груп, колективів, осіб. Наукова продукція оточує людину у власному будинку і на робочому місці, наука поєднала людство в тісне планетарне співтовариство. На жаль, темпи входження України в світове наукове виробництво дещо сповільнилися, а в щоденному житті населення переважає імпортна наукова продукція. Що ж відбувається з українською наукою, чому вона не «розквітає» за рахунок відкритої інтеграції зі світовим науковим співтовариством, а постійно послаблює свої позиції? Відповідь проста: наука завжди була тісно пов'язана з державними, класовими, груповими, клановими інтересами і певною мірою обслуговувала ці інтереси. Причому і природничі, і суспільні науки. Тому ступінь залучення наукових досягнень у виробництво і щоденне життя, фінансування науки визначаються цими інтересами.

Безпека країни постійно зменшується, тому що правляча еліта незацікавлена науковими розробками та їхніми замовленнями. Якщо капітал вивозиться за кордон де навчаються діти, які і залишаються жити в технологічно розвинутих країнах, куди потім втечуть і батьки, чи існуватиме інтерес до розвитку української науки? Небезпека майбутнього країни буде збільшуватися, тому що є обґрунтована загроза інтелекту нації, країна втрачає свої освітні і наукові школи, значна частина наукових кадрів не тільки виїжджає за кордон, але і стає так званою «внутрішньою еміграцією» — заробітчанами, щоб просто вижити. Тобто, українська наука втрачає і еліту, і «середню ланку», без якої нормальний розвиток науки неможливий. Наукова еліта заснована на «середньому класі» науки, без якого її ефективність низька.

В Україні кожного року послаблюється когнітивна функція науки — виробництво нового знання і соціальна — забезпечення науково-технічного і соціального прогресу, розвитку економіки, медицини, освіти, транспорту і зв'язку і т.п. Результатом цього є тенденція деінтелектуалізації українського суспільства по всій вертикалі: від еліт до люмпенів.

Сучасна українська масова свідомість зорієнтована на інше відношення до науки, ніж було за радянських часів, і не відповідає орієнтаціям розвинутих інформаційних суспільств в яких вчені («білі комірці») — вельмишановний і забезпечений соціальний прошарок. Підкреслений зовнішній інтелектуалізм радянського суспільства (наша наука найпрогресивніша) змінився підкресленим антиінтелектуалістським культом «розподілу грошей сьогодні і зараз», який відкидає всі «міркування» про інтереси країни, якщо це не приносить грошей «зараз і багато». Наука ж передбачає як швидкий, так і досить віддалений результат. Сучасну «ділову людину» України, в більшості, не цікавить престиж країни, перспектива перетворення в процвітаючу або відсталу країну. Якщо наука не дає прибутку зараз, вона не потрібна. Тому розрахунок на меценатство — це ілюзії. Без державної підтримки науці не вижити.

Оскільки «ринковий потенціал» самої науки в Україні низький через відсутність внутрішньої трансформації, реформ в управлінні нею, то вона переживає загальну кризу в усіх вимірах: когнітивному, функціональному, соціальному, інформаційному, виховному і інших «зрізах». Проте загальна криза неоднаково зачепила всі наукові галузі.

Дуже довго природничі науки, особливо ті, які обслуговували військово-промисловий комплекс, вважалися «справжніми», а суспільні — ідеологізованими, «несправжніми». Перехідний період в Україні демонструє цікаве явище. Тоді як природознавство втрачає престиж, такі суспільні науки, як соціологія, політологія, психологія, юридичні науки переживають період відносного розквіту. За останні десять років виникли сотні нових соціологічних, політологічних, психологічних, юридичних центрів, які в нових умовах впевнено тіснять «чисту, фундаментальну академічну суспільну науку». Конкурс на ці спеціальності в вузи постійно зростає.

Щоб усвідомити і тлумачити даний феномен, недостатньо «прикритися» загальною тезою, що головні проблеми в країні — політичні, соціальні, психологічні, юридичні, або ж, що відбувається гуманітаризація суспільних відносин, а поглиблене вивчення фізичних і математичних явищ і теорій не актуально. Ми спостерігаємо «будівельний бум» в Києві і обласних центрах, а конкурс у будівельні інститути не збільшується. Це означає, що ситуація в іншому — суспільство орієнтується на інші цілі, ніж створення «наймогутнішої військової держави — СРСР».

Функції і популярність тих або інших наук корисно розглянути ще в іншій площині — залежність їхньої спрямованості від державного замовлення (безпосереднього та опосередкованого). Можна згадати, що головними спеціальними функціями радянської науки були її державні функції: обґрунтування історичної неминучості соціалістичної революції і перемоги комунізму у світовому масштабі, укріплення воєнної могутності соціалістичного табору (необхідно просувати «світову революцію»), поширення марксистсько-ленінського світогляду, ідеології, боротьба з релігією і буржуазним способом життя, боротьба із зовнішнім і внутрішнім ворогом і т.п. Функції, які виконує наука в пострадянському цивільному суспільстві, інші: вироблення нового знання, прискорення науково-технічного прогресу, обслуговування ринкових відносин, світоглядна, освітня і інші на користь всього суспільства або його значної частини.

Але є ще і псевдоелітарна функція науки (а можливо і «лакейська»), яка полягає в обслуговуванні політичної і економічної еліти суспільства. В СРСР вчені не тільки брали участь у написанні доповідей для партійної і державної еліти, в розробці партійних програм, але і «таємно» писали ці книги, спогади, мемуари, статті. Менш виступали консультантами, оскільки вся «мудрість» для партії бралася з робіт Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Брежнєва (якому теж писали вчені-невидимки). В західних суспільствах псевдоелітарна функція науки виявляється чесніше, оскільки багато хто з вчених вважає неможливим виконувати таку роботу, а консультування, наукове обслуговування політиків і бізнесменів виконується, в більшості випадків, відкрито. В цьому випадку вчені займаються специфічним бізнесом - продають свій інтелект, свої послуги.

Основні «адресати», «клієнтура» науки визначаються характером суспільства. Сучасне українське суспільство «олігархістсько-кланове», «перехідне», «транзитне». Така у нас і наука, особливо гуманітарна, яка знаходить свого адресата — окремі групи, клани, у тому числі напівкримінальні і кримінальні. Існуючі еліти, у тому числі правляча, використовують політичну, економічну, соціологічну, юридичну науки чисто прагматично: дисертації, книги, виступи, статті і т.п. — це «калька» з діяльності радянської номенклатури. Звідси збільшення інтересу до певних суспільних наук, журналістики. На створення іміджів політикам, «зондування» громадської думки, розробку політологічних моделей, проведення виборчих кампаній — знаходяться гроші для фінансування таких проектів та робіт. Є потреба в розробці економічних, юридичних документів, бізнес-планів, угод, маркетингових проектів — ця сфера науково-практичної діяльності переживає «бум», тоді як більшість галузей науки знаходяться в «комі». Навіть історичні науки, які пережили свій «зірковий час» в 1987-1993 рр., сьогодні входять у кризу.

Таким чином, тимчасовий розквіт окремих суспільствознавчих наукових дисциплін, особливо у вузько-прагматичному (прикладному) спектрі, мало впливає на загальний стан української науки, яка більше мертва, ніж жива. В масовій свідомості формується думка, що фундаментальна наука — це справа багатих країн, тим більш, що українська фундаментальна наука не може пристосуватися до ринку, не може знайти державних і приватних замовлень.

Кризі науки сприяє неготовність наукової керуючої еліти до позитивної трансформації. Більша частина керівників наукових установ отримали свої посади ще за часи «брежнєвського застою» або в період різкого загострення проблем соціалізму в 80-ті роки. Вони займають позицію «чекання» в реформуванні науки, в пошуку нових форм наукової діяльності і наукової співпраці. Чого тільки коштують «стратегії радикального скорочення» кількості вчених, коли консервативне керівництво багатьох установ і адміністративних структур відсікає здатну молодь і будує замкнуті «корпорації» вчених похилого віку, інкорпоруя в свої ряди урядовців (або колишніх урядовців). Ці «корпорації» втрачають зв'язок з передовим рівнем розвитку науки і вже не «підпитують» систему вищої освіти.

Низка наук, особливо суспільних, мають ще одну функцію — рекрутування інтелектуальної еліти в політику, бізнес, управлінські системи. Якщо проаналізувати власні структури, сферу бізнесу, засоби масової інформації, то ми побачимо багато фахівців з ученими ступенями (деякі з фахівців-управлінців навіть самі написали дисертації). Їх багато в парламенті, уряді, адміністрації Президента, судовій владі. Безумовно, вихідців з науки можна звинувачувати в багатьох гріхах політики і бізнесу. Але, могло б бути набагато гірше, якщо б їх там не було?

І взагалі, «розгін» наукових кадрів у різні сфери вітчизняного матеріального і духовного виробництва важко оцінити однозначно. З одного боку, це обезкровлює науку як соціальний інститут. Але з іншого — наука є чудовою школою мислення, яка доповнює вузи, в яких навчають одержувати знання і мало навчають самостійно мислити. Наука піднімає рівень інтелекту правлячої еліти, відкриває більш широкі горизонти для творчості. Ті ж сфери, куди йдуть навчатися, допомагають ученим вижити в нелегкі часи. Одночасно укріплюється зв'язок науки з практикою, теорії з реальними умовами суспільного життя.

Наприкінці XX століття стало очевидним, що будь-який науковий проект не може розглядатися окремо від політичних, економічних, соціальних умов. Тим більш у сфері суспільних наук. Саме тому необхідне дослідження сутності і функцій науки не тільки у філософській, соціологічній, але і політичній, етичній формах.

Наука через нові технології динамічно вторгається в життя людини. І це веде не тільки до позитивних результатів — інформованість, швидкість пересування, автоматизація і механізація багатьох сфер, навіть побуту, полегшуючі працю і збільшуючи час на дозвілля. Але і до негативних — нові технології не привчають до самостійності мислення пересічного громадянина, еліти одержують можливість маніпулювати масами, наука і техніка виходять з під контролю громадської думки і можуть стати величезною руйнівною силою для людства. Аварія на Чорнобильській АЕС тільки один з прикладів загрози людству. Нова технотронна і інформаційна цивілізація доволі часто не є гуманною. Тому самі вчені ставлять проблему нового синтезу науки і людини на користь гуманізму.

Міркування про гуманізм науки є не більш ніж наслідуванням теоретичного принципу або ідеалу, які виявляються вельми далекими від практики. Професіоналізація науки, «демонізм» науки як глобальної сили, байдужої до «добра і зла», може обернутися негативними наслідками як для самої науки, так і для людства в цілому. Тому не можна забувати про розробку ціннісних підстав науки, етики науки. Деякі суспільствознавці, політики, природознавці вважають, що в умовах зубожіння української науки, ці проблеми не є актуальними. На нашу ж думку, навпаки, вони вельми актуальні. Від безвихідності, зубожіння вчені продають ядерні матеріалі, свій інтелект країнам, що загрожують миру на Землі (ми не говоримо про шпигунство і зраду за ідейними мотивами).

Кажучи про «демонізм» сучасної науки, слід мати на увазі, що існують злі і добрі «демони». «Добрий демонізм» науки вельми привабливий для Украйні. Наука змінює світ, постійно його трансформує, модернізує, робить більш складним, але і більш зручним для людини. Наука змінює економіку, інформаційну сферу, управлінські технології тощо.

Наприклад, підраховано, що затрати праці, необхідні для виробництва одиниці промислової продукції, починаючи з 1990 року, знижувалися приблизно на один відсоток на рік: машини поступово (але динамічно) беруть на себе роботу, яка раніше виконувалася вручну або з низьким рівнем механізації і автоматизації. Після Другої світової війни кількість сировини, необхідної для виробництва одиниці продукції, теж почала стрімко скорочуватися. В 50-ті роки таким же чином — на один відсоток — стали зменшуватися в розвинутих країнах витрати енергоресурсів на одиницю продукції. Велику роль тут зіграла науково-технічна і інформаційна революції.

На межі століть почали все частіше говорити про XXI століття — як століття інтелекту. Могутність сучасної країни вимірюється не чисельністю армії, хоча це істотно, а, в першу чергу, кількістю проданих або реалізованих в практиці патентів, ліцензій, ноу-хау, тобто, якістю і кількістю національного інтелекту. 2000-й рік став у цьому відношенні розмежувальною лінією, коли вартість інтелектуального продукту в міжнаціональному (міжнародному) економічному об’ємі продукту зрівнялася з вартістю товарної маси, що знаходиться в економічному обігу. Все це призводить до радикальних змін характеру суспільного виробництва.

Одним із наслідків розвитку науки стала так звана інформаційна або інтелектуально-технологічна революція. Вона, наприклад, виявилася в наступному: а) число зайнятих у промисловості знизилося з 34 % від загальної кількості робочої сили в 1950 році до 15 % у наші дні. При цьому приблизно третя частина зайнятих — не промислові працівники, а спеціалісти, які інтенсивно використовують інформацію: менеджери, бухгалтери, юристи, дизайнери; б) витрати на інформацію складають у середньому три четверті додаткової вартості сучасної продукції. В ній часто міститься концентроване знання — колосальний об’єм інтелектуального змісту в маленькій матеріальній оболонці (наприклад, комп’ютерні програми, нові ліки, космічна техніка, ціна яких формується переважно на етапі НДКР (наукові дослідження і конструкторські розробки). При цьому нові моделі наукового управління витісняють традиційні бюрократичні та ієрархічні схеми. Поки що ця революція проходить практично поза Україною.

В економічних і синергетичних дослідженнях все частіше вживається поняття інтелектуальний капітал — як сума знань, досвіду, професійної підготовки, інтуїції та інформації, дозволяючи корпорації випереджати конкурентів у реакціях на умови, що змінилися в світі і на ринку, а значить зберігати конкурентоспроможність. Інтелектуальний капітал дозволяє економити техніку, звільняти фінансові ресурси, підвищувати життєстійкість фірм, підприємств, тобто стає одним з найважливіших чинників сучасного виробництва, торгівлі, обслуговування. Під час переходу України до сучасних ринкових відносин уміння використовувати інтелектуальний капітал стає досить цікавим завданням. Підприємства, концерни, що не вміють керувати інтелектуальним капіталом, просто зникнуть.

Фінансово потужні розвинуті країни використовують інтелектуально-технологічну революцію з метою збільшення відриву від слаборозвинутих країн, використовуючи наукове і технологічне домінування. Це, в першу чергу: прискорення темпів інноваційного процесу; накопичення інтелектуальних ресурсів, у тому числі за допомогою «імпорту мозку»; перенесення в слаборозвинуті країни низькоінтелектуальні, ресурсо- і енергозатратні, економічно небезпечні виробництва тощо. А в державах-лідерах, навпаки, концентруються найсучасніші високорентабельні інформаційно-інтелектуальні технології.

Майбутнє українське суспільство, якщо воно претендує на більш-менш значну роль в світових і європейських процесах і сподівається на пристойний рівень науково-технічного і соціального розвитку, повинне врахувати теперішні і майбутні реалії і провести внутрішню інтелектуальну трансформацію. Реалізація національної ідеї полягає і в створенні суверенної державності, і в реалізації принципу справедливості при розподілі багатств, і в перебудові економіки на основі нових інформаційно-інтелектуальних технологій. Такий курс дозволить створити реальну можливість для України вийти на шлях випереджаючого розвитку замість наздоганяючої трансформації.

Україна, як середня за розмірами, населенню, природним ресурсам країна, не повинна піддаватися спокусливим ідеями глобалізму (як Росія): розвивати всі наукові галузі. Для цього у неї не достатньо ні людських, ні матеріальних ресурсів. Головне для неї — визначити декілька елітних напрямів розвитку, які б забезпечили пріоритетні виробництва, що вимагають мінімум власних сировинних запасів при мінімумі енерговитрат. Це повинні бути високотехнологічні, наукоємкі, безпечні в екологічному плані виробництва. Україна не має шансів стати глобальною державою і включитися в змагання (суперництво) супердержав, але має шанси налагодити з ними цивілізовані відносини і включитися в систему світового розподілу праці.

Економіці і науці України цілком під силу створити умови, за яких можна бути самодостатніми у виробництві харчів, побутової техніки, одягу, взуття, будматеріалів, автомобільного, морського і повітряного транспорту, сільськогосподарської техніки і добрив, легких і середніх озброєнь, засобів зв'язку. Така самодостатність базових галузей забезпечує національну безпеку і стійкий розвиток навіть в умовах регіональних і світових економічних криз. Світова співпраця в економічній сфері і у сфері військової безпеки дозволить Україні задовольняти внутрішні потреби в товарах, які не виробляються в Україні: частина харчових і промислових товарів, предмети розкоші, інформаційних технологій і т.п.

Темпи виходу України з кризи багато в чому залежатимуть від того, чи зуміємо ми зберегти інтелектуальний потенціал і направити його на проведення корінних змін в економіці, політиці, культурі.

Ідея розвитку, побудована на спробах наздогнати країни-лідери, копіюючи їхні політичні і економічні моделі, є помилковою теоретично і методологічно. Світовий досвід суспільних модернізацій свідчить, що той, хто постійно наздоганяє, ніколи не наздожене. Наздогнати має шанси той, хто здатний, усвідомивши світові тенденції розвитку, перейти від стратегії переслідування до стратегії перехоплення історичної і економічної ініціативи. Такий тип історичного руху передбачає стратегічну орієнтацію суспільства на випереджаючі технології у сфері виробництва і нові випереджаючі основи соціальної організації.

Реалізація даної стратегії повинна бути ідеологічно і політично забезпечена суспільними науками, які повинні об’єднати, синтезувати різноманітне в соціальному пізнанні, створити конструктивну теорію модернізацій України гуманної спрямованості. Тут немає іншого шляху, ніж використовувати певну пізнавальну доктрину — науково-дослідної толерантності, з метою створення умов для розвитку як монотеорій, так і політеорій, які є зразками взаємодії різноманітних соціальних цінностей. Конкуренція, взаємне збагачення і трансформація різноманітних політичних і економічних доктрин, концепцій, традицій є більш надійною теоретико-методологічною базою модернізації суспільства, ніж боротьба не для позитивного суспільного результату, а заради перемоги всіма засобами. Дотепер відомі стратегії: «хай краще загине світ, ніж переможе комунізм», «хай краще загине Земля, ніж переможе капіталізм»...

Методологічна вимога наукової толерантності відкриває широкі можливості пізнання і перетворення політичної і економічної реальності, що дозволяє найповніше реалізувати можливості людського розуму, охопити реальність не з однієї пізнавальної позиції (одномірний підхід), а з різних (багатомірний підхід). Тоді будь-який вид розвитку — економічний, політичний, духовний — можна охопити як безперервний процес, як діалог і порівняння різних систем оцінки і прогнозного бачення, як складну взаємодію, де протиріччя долаються різними способами, навіть через взаємознищення. А це дає привід для нового розуміння проблем розвитку, для пошуку нових методів і способів їх вирішення.

Внутрішній аспект реалізації «стратегії випередження, перехоплення історичної і економічної ініціативи» на основі подолання внутрішніх суперечностей тісно взаємозв'язаний зі світовим чинником, який здійснює вагомий вплив на забезпечення незалежності країни. І тоді науково-дослідна толерантність може інтерпретуватися як визнання необхідності різноманіття, яке не можна звести до жорстко доктринальної єдності.

Різноманіття може корелювати з єдністю, породжуючи і закріплюючи відносну єдність на основі раціонально впорядкованої схеми. Але цей тип єдності не може відділятися від багатомірності і поліфонічності суспільства, не може ігнорувати різновекторність суспільних інтересів на основі утвердження авторитаризму. Тому різноманіття передбачає можливість консенсусу політичних сил на теоретичній і практичній основах. Одночасно це також плюралізм ідей, програм, дій різних соціальних прошарків, груп, осіб.

2. Сучасна програма розвитку перспективних технологій в Україні Стратегічною метою економічних перетворень в Україні повинен стати інноваційний розвиток, який можна реалізувати винятково на основі структурної перебудови економічних галузей, технологічного відновлення промисловості й аграрного сектора за умов широкого використання перспективних технолгій.

Інноваційний розвиток припускає перенесення акценту із традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- і енергозбереження.

Методологія досягнення поставленої мети включає формування пріоритетних напрямків розвитку науки й технологій, які були затверджені Верховною Радою України в 1992 році.

Реалізація пріоритетних напрямків розвитку науки й техніки здійснюється, на жаль, не в межах єдиної національної програми розвитку перспективних технологій, а методологічно припускає цілу низку окремих державних науково-технічних програм (ДНТП) для рішення тих або інших завдань. Паралельно із численними ДНТП для реалізації цих пріоритетів використовують:

1. Державні замовлення (контракти) для створення науково-технічної продукції.

2. Галузеві науково-технічні програми, яким наданий статус національних (національна космічна програма, національна програма інформатизації й т.п.)

3. Галузеві науково-технічні програми.

Розпилення державних коштів і державних замовників, відсутність єдиного координуючого центра приводить до систематичного недофінансування програм, виконання програм не в повному обсязі, низьким темпам впровадження пріоритетних розробок у виробництво.

Кількість замовлених до впровадження й виконаних науково-технологічних проектів не перевищує 16% від їхньої загальної кількості.

Аналіз сьогоднішнього економічного стану галузей свідчить, що реальним є поступове підвищення технологічного розвитку машинобудування, металургії й хімічній промисловості, де рівень рентабельності майже незмінний, як і рівень доходу. До того ж у цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси й освоює нові види продукції, що також пов'язане з удосконалюванням технологій.

З відносно постійною рентабельністю працюють також хіміко-фармацевтична, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість.

Досвід роботи технопарків, малих науково-дослідних фірм, інших інноваційних підприємств свідчить про значні можливості нових інноваційних структур у дозволі проблем впровадження.

Таким чином, є чітко окреслені орієнтири, є досвід роботи в сучасних умовах, розроблені підходи до реалізації інноваційної моделі розвитку економіки, але ми бачимо й недоліки, про які було сказано вище.

3. Роль окремих інститутів у науково-технологічному розвитку держави.Історичний розвиток науки в Україні протягом ХХ століття призвів до її структуризації по окремих секторах, що вирішує наукові проблеми фундаментального пошукового й прикладного характеру. На сьогодні наукові дослідження в Україні виконуються:

- науковими установами Національної академії наук України (НАНУ) і іншими державними галузевими академіями - академічний сектор науки;

- науковими й педагогічними навчальними закладами - освітній сектор науки;

- науковими підрозділами відомств, підприємств і організацій різних галузей народного господарства України - галузевий і заводський сектори науки.

Завдання, що виконують ці сектори науки, різні. Так, якщо академічний сектор займається фундаментальними й пошуковими проблемами й, у незначній мірі, рішенням прикладних проблем, то виробничий сектор виконує винятково прикладні розробки (створення й впровадження конкретних технологій, систем, приладів і т.п.).

Особливо виділяється вузівський сектор науки, що здійснює як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Завдяки постійному поповненню наукових колективів молоддю, розробки вищих навчальних закладів завжди забезпечені кадрами.

Головну роль у реалізації прогнозів розвитку перспективних технологій на сьогодні відіграють наукові колективи академічних інститутів і вищих навчальних закладів. Спад виробництва привів, насамперед, до ослаблення заводського сектора науки й скороченню кількості заводських наукових структур (науково-дослідних організацій і промислових підприємств, конструкторських установ, проектних організацій і т.п.).

Незважаючи на скорочення наукових кадрів Україна усе ще зберігає досить високий показник наукових співробітників в економіці, що відповідає рівню розвинених країн миру, а в деяких випадках і допомагає останнім вирішувати їхні наукові проблеми своїм кадровим забезпеченням.

Значна кількість наукових співробітників бере участь у різних науково-організаційних комісіях і радах, що формують державну політику й здійснюють прийняття законодавчих рішень щодо науково-технічної і інноваційної політики держави. Серед них - Рада з питань науки й науково-технічної політики при Президенті України, Комітет з питань науки і освіти при Верховній Раді, наукові й експертні ради Міністерства освіти і науки України та інші.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Трансформація наукового знання в сучасну епоху	\|	Загальні відомості про наукове пізнання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.