Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поняття адаптації

Під впливом занять спортом у м'язовій, кістковій, серцево-судинній та інших системах відбуваються морфологічні зміни, що забезпечують пристосування організму спортсмена до високих тренувальних і змагальних навантажень. Будь-які зміни в одному органі або групі органів, що виникли під впливом занять спортом, викликають збалансовану морфологічну перебудову в усіх інших органах і системах організму. Ця взаємозумовленість морфологічних змін в організмі спортсмена відображає сутність біологічного пристосування до фізичних навантажень.

Важливою властивістю будь-якого організму є підтримання постійності його внутрішнього середовища, яке дістало назву гомеостаз. Не дивлячись на те, що всі клітини й тканини постійно поновлюються у процесі життя, тканинний склад внутрішніх органів залишається стабільним. Для забезпечення цієї стабільності еволюція вибрала принцип надлишкової організації. Це виявляється в характерному для організму дублюванні органів і процесів. Парність органів заслуговує особливої уваги, так як у нормальних умовах для обслуговування організму достатньо одного з них. Людина може обійтися однією ниркою, однією легенею. Надлишковість організації страхує організм від випадковостей. Але з цього можна зробити й інший висновок, що стійкість організму набагато більша, ніж йому потрібна. Тому межа фізичних можливостей організму не вичерпується у звичайних ситуаціях, а розрахована ще й на межові навантаження.

Здатність реагувати на екзогенні фактори й підтримувати постійність внутрішнього середовища є еволюційно виробленим механізмом адаптації живих систем. Пристосування організму до зовнішнього середовища здійснюється тонкою і збалансованою діяльністю багатьох систем організму, які координуються нейрогуморальними механізмами.

Визначальною функцією діяльності м'язів є функція активної адаптації організму до постійно змінних умов довкілля.

Кінцевою метою цього активного пристосування є підтримання постійності внутрішнього середовища, розширення гомеостатичних меж окремих фізіологічних констант, забезпечення високопродуктивної діяльності. Найефективнішим засобом адаптивної зміни власної природи є систематичні тренування. При цьому основним фактором високого рівня адаптації є:

1) висока досконалість механізмів нейро-гуморального регулювання функцій;

2) оптимізація міжсистемних і внутрішньосистемних зв'язків;

3) високий розвиток саморегуляції у діяльності функціональної системи (Міщенко В. С.)

У найбільш загальному вигляді під адаптацією (від лат. аdaptatіо - пристосування) розуміють здатність усього живого пристосовуватися до умов зовнішнього середовища. Виділяють генотипічну і фенотипічну адаптацію. Генотипічна адаптація, яка лежить в основі еволюції, являє собою процес пристосування до умов середовища популяцій (сукупності осіб одного виду) шляхом спадкових змін і природного відбору. Фенотипічна адаптація - це пристосувальний процес, який розвивається в окремої особи протягом життя у відповідь на дію різних факторів зовнішнього середовища. Саме цей вид адаптації є предметом численних досліджень, які проводяться в останні десятиліття в різних галузях практичної та наукової діяльності людини.

При визначенні адаптації потрібно враховувати, що вона розуміється і як процес, і як результат:

- адаптація використовується для визначення процесу, при якому організм пристосовується до факторів зовнішнього або внутрішнього середовища;

- адаптація використовується для визначення відносної рівноваги, яка встановлюється між організмом і середовищем;

- під адаптацією розуміють результат пристосувального процесу.

При розгляданні адаптації необхідно відмітити два важливих фактори:

-адаптація виникає під впливом подразника, який діє протягом деякого періоду часу: від декількох хвилин до багатьох поколінь;

- адаптація характеризується адекватністю зрушень в організмі (включаючи й морфологічні) змінам зовнішнього середовища.

Прийнято розрізняти дві стадії адаптації: перша - функціональна адаптація, яка характеризується розвитком таких адаптаційних реакцій у системах організму, коли пристосування йде на функціональному рівні, а морфологічні зміни незначні й мають поліморфний характер;

друга - морфофункціональна адаптація, яка відповідає такому стану систем, коли поряд із гіперфункцією має місце виражена морфологічна перебудова органів.

Сучасний спорт вищих досягнень - це унікальна арена дослідження адаптаційних можливостей організму. Спеціальні дослідження, проведені в різних лабораторіях світу, показали, що не існує видів професійної діяльності, які могли б зрівнятися за своїм тренувальним ефектом із тренувальними й змагальними навантаженнями сучасного спорту. Важка

фізична праця, поєднана з екстремальними кліматичними умовами, не здатна викликати в організмі людини таких адаптаційних перебудов, які спостерігаються у висококваліфікованих спортсменів.

Прояви адаптації в спорті досить різноманітні. На тренуваннях доводиться стикатися з адаптацією до фізичних навантажень різного напрямку, координаційної складності, інтенсивності и тривалості, використанням великого арсеналу вправ, спрямованих на виховання фізичних якостей, удосконалення технічної, тактичної майстерності, психічних функцій.

Змагання, особливо головні (Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи), пов'язані не тільки з різними фізичними навантаженнями, але і з наявністю екстремальних умов (жорстка конкуренція, особливості суддівства, поведінка глядачів), які впливають на формування адаптаційних реакцій. Специфічні особливості адаптації у багатьох видах спорту пов'язані ще з тим, що спортсмену доводиться взаємодіяти з партнерами й суперниками в умовах тренувань і змагань шляхом використання спеціального інвентаря (м'яча, шпаги, боксерських рукавичок тощо), що створює додаткові складності в пристосуванні організму до умов зовнішнього середовища.

Особливістю адаптації в спорті, на відміну від багатьох інших галузей людської діяльності, які відрізняються необхідністю пристосування до екстремальних умов, є багатоступінчастість адаптації до умов зовнішнього середовища, які ускладнюються. Кожний наступний етап багатолітнього спортивного удосконалення, тренувальний рік або окремий макроцикл, кожні змагання зростаючого масштабу висувають перед спортсменом необхідність чергового адаптаційного стрибка.

Довготривале утримання високого рівня адаптаційних можливостей у сучасному спорті характерне для завершаючого етапу багатолітньої підготовки, пов'язаного із збереженням досягнень на максимально доступному рівні, і має свою складну специфіку. Високий рівень пристосувань функціональних систем організму у відповідь на тривалі, інтенсивні й різні подразники може бути збережений лише

за умови напружених підтримуючих навантажень. І тут виникає проблема пошуку такої системи навантажень, яка забезпечила б підтримання досягнутого рівня адаптації й одночасно не викликала б виснаження структур організму, відповідальних за адаптацію.

Спортсмен не може протягом довгого періоду підтримувати однаково високі результати. Спостерігаються періоди підвищення і спаду результатів. У відповідності з цим у процесі тренування виділяють три фази:

- фаза адаптації (ріст можливостей спортсмена);

- фаза адаптованості - найвищої спортивної працездатності та її підтримання;

- фаза деадаптації - поступової втрати працездатності.

У тих спортсменів, які рівномірно протягом багатьох років збільшували навантаження, спостерігалося плавне зростання функціональних можливостей. На досягнення рівня адаптації, необхідної для успішної змагальної діяльності у великих змаганнях, їм потрібно було більше часу. Але саме ці спортсмени здатні виступати на рівні вищих досягнень тривалий час.

Ті спортсмени, які досягай високих адаптаційних перебудов за короткий час, показали високі результати у великих змаганнях, але не змогли втримати досягнутий рівень адаптації тривалий час і різко скоротили період виступів на рівні вищих досягнень.

Розуміння „адаптація" тісно пов'язане з розумінням „стрес", який розглядають як стан загального напруження організму, що виникає при дії виключно сильного подразника. Термін „стрес¹' вперше введений у 1936 р. канадським вченим Г. Сельє. Ним було показано, що при дії на організм стресового подразника відбувається активація гіпофізу, який збільшує секрецію адренокортикотропного гормону, який стимулює, насамперед, діяльність кори наднирників. Гормони кори наднирників стимулюють пристосувальні механізми, завдяки яким організм адаптовується до дії подразника. Механізм такої термінової адаптації загальний для різних стресових дій -фізичних, хімічних, емоційних.

Охолодження або перегрівання, надмірні фізичні навантаження призводять до розвитку в людини комплексної неспецифічної реакції (стрес-синдрому) з вираженою атрофією вилочкової залози (тимуса), посиленням діяльності ендокринних залоз, переважанням в обміні речовин процесів розпаду. Можливі реакції двох видів:

1) якщо подразник досить сильний, або довго діє, настає заключна стадія стрес-синдрому - виснаження;

2) якщо подразник не перевищує пристосувальних резервів організму, проходить мобілізація і перерозподіл енергетичних і структурних ресурсів організму, активізуються процеси специфічної адаптації.

У спортивному тренуванні й змаганнях розвиток реакцій першого виду відзначається при плануванні надмірних навантажень, які не відповідають можливостям спортсмена, виступі в напружених змаганнях, які відрізняються великою тривалістю та виключно гострою конкуренцією. Особливо часто такі реакції зустрічаються в учасників багатоденних шосейних гонок, учасників багатоступеневих змагань, бігунів-марафонців.

Реакції другого виду є основою реакцій, які стимулюють формування адаптації. їх стимулююча роль виявляється в мобілізації енергетичних і структурних ресурсів організму, збільшенні концентрації в крові глюкози, жирних кислот, амінокислот, нуклеотидів, інтенсифікації діяльності серцево-судинної і дихальної систем, які забезпечують доступ субстратів і кисню до органів і тканин, що несуть велике навантаження. Передача мобілізованих ресурсів з неактивних систем у функціональну систему, яка здійснює адаптаційну реакцію, забезпечується звуженням судин неактивних нервових центрів, м'язових груп і внутрішніх органів та одночасним розширенням судин тих органів, які входять у функціональну систему, що відповідає за адаптацію. Більш того, цілком логічно припустити, що рівень кровопостачання кожного з компонентів функціональної системи залежить від „пайової участі" даного компонента в роботі конкретної функціональної системи. Вибірковість кровопостачання компонентів функціональних систем - далеко не єдиний механізм, що забезпечує і визначає „внутрішню" специфічність поведінкових актів, але він по праву може бути зарахований до числа основних. І справа не тільки в тім, що кров (а точніше еритроцити крові) є засобом доставки до працюючих тканин кисню. Кров здійснює транспортні функції в цілому, забезпечуючи доставку до тканин організму величезну кількість субстратів, необхідних для життєдіяльності в тих чи інших умовах існування. Наприклад, якщо в спокої м'язи споживають 30 % кисню, що надходить, мозок-20 %, нирки-7 %, то при максимальних навантаженнях м'язи споживають 87 % кисню, мозок - 2 %, нирки - 1 %.

Пристосувальні реакції людського організму (реакції адаптації) можна поділити на термінові (короткочасна, але не стабільна) й довготривалі (відносно стабільна адаптація); вроджені й набуті. Посилення дихання або перерозподіл кровообігу у відповідь на фізичне навантаження, прискорення частоти серцевих скорочень - це все термінові вроджені реакції. За допомогою тренування їх можна тільки змінити, тоді як термінові набуті реакції (наприклад, складні техніко-тактичні навички) самим своїм існуванням зобов'язані навчанню й тренуванню.

Довготривала адаптація виникає поступово, в результаті довготривалої або багаторазової дії на організм певних подразників. По суті довготривала адаптація розвивається на основі багатократної реалізації термінової адаптації і характеризується тим, що внаслідок поступового кількісного накопичення певних змін організм набуває нової якості - із неадаптованого перетворюється в адаптований. Для переходу термінової адаптації в довготривалу всередині функціональної системи, яка виникла, повинен реалізуватися важливий процес, пов'язаний з комплексом структурних і функціональних змін в організмі, який забезпечує розвиток, фіксацію і збільшення потужності системи у відповідності з вимогами, які їй задають.

Функціональна система, яка утворюється у відповідь на фізичне навантаження, включає в себе аферентний ланцюг -рецептори, центральну регулюючу ланку - центри нейрогормональної регуляції і еферентний ланцюг - м'язи, органи дихання, кровообігу (Анохін, 1975; Емерсон, 1986; Пшенникова, 1986).

У загальних рисах механізм реакції людини на виконання фізичного навантаження може виглядати так: у результаті дії сигналів, які сприймаються рецепторами, аферентна імпульсація надходить в кору головного мозку, де виникають збуджувальні й тормозні процеси, які формують відповідну функціональну систему, що об'єднує певні структури головного мозку. Ця керуюча система вибірково мобілізує певні м'язові групи. Даний процес здійснюється при участі всіх моторних рівнів мозку: коркового моторного рівня (моторної кори); підкоркового моторного рівня (стріопалідарної системи); стовбурового моторного рівня, який включає рухові центри довгастого й середнього мозку; сегментарного моторного рівня, який об'єднує рухові центри спинного мозку, і кінцевої ланки - мотонейронів. Одночасно з мобілізацією м'язів нейрогенний ланцюг управління діє на центри кровообігу, дихання та інші вегетативні функції, в результаті чого активізується кровообіг і дихання, гальмується функція органів травлення, нирок.

Але в неадаптованому організмі центральна керуюча система діє неефективно: координація рухів недосконала, інтенсивність і тривалість роботи недостатні. Це, перш за все, пов'язано з існуючими недосконалими міжцентральними зв'язками та їхньою недостатньою кількістю. У цьому випадку відзначається неефективна еферентна імпульсація, що стимулює не тільки м'язи, які повинні бути включені в роботу, але і м'язи-антагоністи. Водночас відмічається дискоординація в діяльності дихання, кровообігу і м'язів.

Систематичні тренування приводять до розширення міжцентральних зв'язків усіх моторних рівнів мозку, формування динамічного стереотипу як злагодженої зрівноваженої системи нервових процесів, які формуються за механізмом умовних рефлексів. При цьому формування стереотипу розповсюджується на вегетативні функції, тобто утворюється діюча система цілісного регулювання виконання відповідної м'язової роботи.

Адаптація центральної керуючої системи виявляється в автоматизації рухів, тобто добре закріплені рухові навички виконуються без контролю нервових центрів, що є проявом економії. Накопичення фонду умовних рефлексів у процесі тренувань сприяє розширенню можливостей центральної нервової системи миттєво створювати алгоритми моторних актів, необхідних для ефективного вирішення несподіваних рухових завдань.

Термінова адаптація неадаптованого організму до інтенсивного фізичного навантаження супроводжується

яскраво вираженою стрес-реакцією з максимальним підвищенням частоти серцевих скорочень, межовими величинами легеневої вентиляції та серцевого викиду, межовими величинами лактату в крові, надлишковим викидом у кров катехоламінів і кортикостероїдів, більше або менше вираженим пошкодженням клітинних мембран. Термінова адаптація тренованого організму й відповідь на аналогічне навантаження не пов'язане з виникненням стрес-реакції. М'язова робота в цьому випадку супроводжується адекватним збільшенням частоти серцевих скорочень і легеневої вентиляції, серцевого викиду і величини лактату в крові, відсутністю пошкоджень клітинних мембран. Потрібно відмітити, що особливістю добре адаптованих функціональних систем є їх виключна гнучкість і лабільність у досягненні одного й того ж кінцевого результату.

С. Е. Павловим викладені основні положення сучасної теорії адаптації: 1. В основу процесу адаптації високоорганізованого організму завжди лежить формування абсолютно специфічної функціональної системи (точніше -функціональної системи конкретного поведінкового акта), адаптаційні зміни в компонентах якої служать одним з обов'язкових інструментів її формування. Маючи на увазі той факт, що адаптаційні зміни у компонентах системи забезпечуються усіма видами обмінних процесів, варто підтримати і концепцію про взаємозв'язок функції і генетичного апарату, позначивши при цьому, що в цілісних системах (а тим більше - в організмі вцілому) далеко не завжди можна вести мову про збільшення потужності системи й інтенсифікації білкового синтезу в ній у процесі адаптації організму, а тому принцип, на підставі якого здійснюється взаємозв'язок функції і генетичного апарату, на погляд сучасних фахівців найбільш конкретно може бути представлений як принцип „модуляції генома".

2. Системоутворюючими факторами будь-якої функціональної системи є кінцевий і проміжні результати її діяльності, що обумовлює необхідність завжди мультипараметричної оцінки не тільки кінцевого результату роботи системи, але і характеристик робочого циклу будь-якої функціональної системи і визначає її абсолютну специфічність.

3. Системні реакції організму на комплекс одночасних чи (і) послідовних зовнішніх впливів завжди специфічні, причому неспецифічна ланка адаптації, будучи невід'ємним компонентом будь-якої функціональної системи, також визначає специфіку його реагування.

4. Можна і потрібно говорити про одночасно діючі домінуючу й обстановочну аферентні впливи, але варто розуміти, що організм реагує завжди на весь комплекс зовнішніх впливів формуванням єдиної специфічної до даного комплексу функціональної системи. Таким чином, домінує завжди цілісна діяльність організму, здійснювана ним у конкретних умовах. Але, оскільки кінцевий і проміжний результати діяльності є системоутворюючими факторами, то варто вважати, що будь-яка діяльність організму здійснюється гранично специфічною функціональною системою, що охоплює весь спектр аферентних впливів і яка тільки в момент здійснення свого робочого циклу і є домінуючою. В останньому сучасні фахівці протистоять думці Л. Матвєєва, Ф. Меєрсона, які вважають, що „система, відповідальна за адаптацію до фізичного навантаження, здійснює гіперфункцію і домінує тією чи іншою мірою в життєдіяльності організму".

5. Функціональна система гранично специфічна й у рамках цієї специфічності відносно лабільна лише на етапі свого формування. Функціональна система, що сформувалася, (що відповідає стану адаптованості організму) втрачає властивість лабільності і стабільна за умови незмінності її аферентної складової. У цьому знов розходження з думкою П. К. Анохіна, що наділило функціональні системи властивістю абсолютної лабільності і, тим самим, що лишили функціональної системи їх права на структурну специфічність.

6. Кожна за складністю функціональна система може бути сформована тільки на основі попередніх фізіологічних механізмів, що, у залежності від потреб конкретної цілісної системи, можуть бути використані чи не використані в неї у якості її компонентів. При цьому варто розуміти, що компоненти функціональної системи це завжди структурно забезпечена функція якоїсь „субсистеми", представлення про яку не ідентичне традиційним представленням про анатомо-фізіологічні системи організму.

7. Складність і довжина робочого циклу функціональних систем не має меж у часі та просторі. Організм здатний формувати функціональні системи, часовий інтервал робочого циклу яких не перевищує частку секунд і з таким же успіхом може будувати системи з годинними, добовими, тижневими і т. д. робочими циклами. Те ж можна сказати і про просторові параметри функціональних систем. Однак, необхідно відзначити, що чим складніша система, тим складніше встановлюється у ній зв'язок між її окремими елементами в процесі її формування і тим самим ці зв'язки потім слабкіші, у тому числі, що сформувалися.

8. Обов'язковою умовою повноцінного формування будь-якої функціональної системи є сталість періодичності дії (протягом усього періоду формування системи) на організм стандартного, незмінного комплексу зовнішніх факторів.

9. Процес адаптації, незважаючи на те, що він протікає за загальними законами, завжди індивідуальний, оскільки знаходиться у прямій залежності від генотипу того чи іншого індивідуума і реалізованого в рамках цього генотипу та відповідно до умов життєдіяльності даного організму фенотипу. Це обумовлює необхідність використання в дослідній роботі при вивченні процесів адаптації насамперед принципу індивідуального підходу.

В організмі в цілому (у його різних тканинах і органах) одночасно можуть протікати зовсім різнонаправлені процеси, обумовлені реалізованим у фенотипі генотипом, середовищними умовами і специфікою діяльності здійснюваної конкретним організмом. Зазначені умови є визначальними в одержанні деякого кінцевого результату кожної (у тому числі і спортивної) діяльності людини. Якщо умовно виділити з них специфіку здійснюваної діяльності, то можна з тим же ступенем умовності сказати, що саме вона насамперед визначає специфіку адаптаційних змін в організмі людини. Тобто, всупереч думці Н. І. Волкова, що свідчить, що „адаптація" до впливу фізичних навантажень відбувається відповідно до загальної біологічної закономірності, описуваною залежністю „доза-ефект" і, що відбиває загальні на сьогоднішні тенденції судити про процес адаптації винятково з неспецифічних позицій.

Організм завжди реагує на цілісний комплекс зовнішніх впливів і його реакцій і цей діючий комплекс завжди носить єдиний системний характер. При цьому виключається можливість одномоментного домінування декількох функціональних систем. Необхідно розуміти, що функція і структура єдині, а це виключає афізіологічні уявлення про деякі „кумулятивні" процеси в організмі, що є основою наступних структурних змін у його тканинах і органах. Далі, відповідно до основних положень теорії функціональних систем, остаточне формування конкретної функціональної системи можливе лише при тривалому (протягом адаптаційного періоду) постійному, а також періодично чи аперіодично повторюваній дії комплексу зовнішніх факторів. Одна з умов можливості досягнення організмом стану адаптованості до такого комплексу - відносна незмінність даного комплексу. І крім того, функціональна система може бути сформована тільки в тому випадку, якщо умови існування, що змінилися, організму адекватні його адаптаційним можливостям. Цілком очевидно, що якщо деякі зміни, що відбулися у середовищі, будуть висувати надмірні вимоги до організму і не можуть бути компенсовані пристосувальними змінами, що протікають у ньому, то даний організм при неможливості уникнути „взаємодії" з цим середовищем, що змінилося, просто-напросто загине.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Фізичних навантажень	\|	Формування довготривалої адаптації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.