Внутрішні води

Конфігурація континенту, кліматичні умови і будова поверхні сприяють формуванню густої річкової мережі, де Анди є головним вододілом. На схід від гір лежать обширні, як правило, добре зволожені рівнини з добре розвинутими річковими басейнами, в тому числі і найбільшої в світі річкової системи Амазонки. В Тихий океан не впадає жодна велика річка.

При 12% площі суші Землі на Південну Америку припадає 27% загального об'єму стоку усіх річок планети, а показник шару стоку (580 мм) більший, ніж на інших материках. Вітри з Атлантики приносять на материк значно більше опадів, бо цьому сприяє будова поверхні континенту. Тому Південна Америка найбагатша на водні ресурси.

Найвищі показники стоку мають навітряні схили Анд та нагір'їв, а також Амазонія. Дещо менші вони в сезонновологому субекваторіальному поясі та на сході тропічного поясу. Найменші показники стоку характерні для внутрішніх пустельних плоскогір'їв Центральних Анд, берегових пустель західного узбережжя, континентальних районів субтропічного та тропічного поясів.

Значні території континенту (40% площі) добре забезпечені підземними водами, особливо синеклізи. Велике значення мають підземні води (до 50% стоку) для берегових пустель західного узбережжя, де водоносні горизонти приурочені до долин річок, конусів виносу, колювіальних відкладів, зон розломів.

Більшість річок материка мають майже виключно або переважно дощове живлення. На внутрішніх рівнинах поряд з дощовим живленням має значення і підземне живлення, яке на тихоокеанському узбережжі часто є основним. Снігове живлення домінує лише в річках Патагонії, а льодовикове - на півдні Анд. Області внутрішнього стоку займають лиже 2% площі материка.

Найбільшою річкою Південної Америки і світу є Амазонка, довжина якої близько 6800 км (за деякими даними 7194 км), а площа басейну понад 7 млн. км². Об'єм стоку складає 3800 км³- це 15% стоку всіх річок планети. Незважаючи на рівнинність басейну, річка має швидку течію внаслідок своєї повноводності. Після злиття двох витоків - Мараньйону і Укаялі - річка отримує назву Амазонка (в перекладі з мови індіанців тупігуарані означає «бурхливий натиск водяних хмар»). Ця назва з'явилася тому, що в нижній течії великий вплив на режим річки та формування ЇЇ берегів має припливна хвиля амазуну (поророка), яка проникає вверх проти течії майже на 1500 км від гирла, рухаючись зі швидкістю 1,5-5 м/сек, руйнуючи береги та знищуючи рослинність.

Річка приймає багато приток, двадцять з яких завдовжки від 1500 до 3500 км, більше сотні з них судноплавні. Найбільша ліва притока Ріу-Негру (2300 км). а права - Мадейра (3230 км). Амазонка тече по 2° ЗО' пд. ш. майже паралельно екватору. Русло у верхів'ї завширшки 1-2 км. в середній частині - 5 км, в нижній - 20, а в гирла - до 100 км. Глибини коливаються в межах 20-50 м, а максимальна становить 135 м.

За 350 км від океану починається дельта, яку утворюють численні рукави та острови, найбільшим з яких є Маражо. Двічі на рік рівень Амазонки піднімається на декілька метрів (в травні до 15 м). Ці максимуми пов'язані з періодами дощів в субекваторіальному поясі обох півкуль. Підняття рівня в квітні-травні пов'язане з опадами в Південній півкулі, а в жовтні-листопаді - з дощами у Північній півкулі (максимальне підняття рівня води спостерігається через один-два місяці після закінчення сезону дощів). Але на південь від екватора значно більше приток, в тому числі великих, тому після сезону дощів в Південній півкулі, коли основну масу води в Амазонку приносять праві притоки, Амазонка дуже розливається, затоплює величезні площі низовини, утворюючи по суті внутрішнє море. Потім річка поступово входить в береги. Максимальний рівень води в жовтні-листопаді значно поступається травневому, бо лівих приток значно менше, ніж правих.

В Амазонці дуже багата іхтіофауна. Тут зустрічаються, зокрема. найбільші прісноводні риби планети арапайми (піраруку) - до 4,5 м завдовжки, піраньї (пилкозубий окунь), скати, умбріни тощо. Є дельфіни та черепахи.

Велике транспортне значення мають річки, а багаті гідроенергоресурси використовуються ще слабо.

Річки дощового живлення субекваторіальних поясів та внутрішніх областей тропічного поясу - притоки Амазонки, Парана, Парагвай, Магдалена, Оріноко та ін. - мають добре виражений максимум в кінці літа та різке зниження рівня води взимку. Особливо складний режим має річка Парана, де повені набувають катастрофічного характеру. Підняття рівня води восени характерне також для річок східної частини субтропічного поясу, проте коливання його на протязі року незначне, бо опади тут випадають більш-менш рівномірно.

Максимальне підняття рівня води влітку-восени характерне для річок Анд в низьких та тропічних широтах, де поряд з дощовим значна питома вага льодовикового живлення. На пустельному заході тропічного поясу річки характеризуються лише періодичним, а часто епізодичним стоком. Значне підняття рівня води взимку характерне для річок середземноморського типу клімату на заході субтропічного поясу. Максимальний весняний стік мають річки Патагонії, бо в них переважає снігове живлення. Проте великі (понад 300 км завдовжки) річки живляться в основному талими водами льодовиків Анд, тому максимум їхнього стоку припадає на літо.

В басейні Оріноко, на притоці Кароні річці Чурун є обширне плато з глибокими каньйонами, прямовисними скелями. Влітку 1935 року венесуельський пілот Анхель побачив водопад, який падав з висоти 1054 м. Тепер він носить його ім'я і є найвищим у світі.

Озер на материку мало. Найбільше їх на півдні - в Андах та Патагонії (кінцеві льодовикові та запрудні озера). В Центральних Андах в тектонічній улоговині на

Водопад Ігуасу на річці Ігуасу висоті 3812 м знаходиться найбільш (басейн р. Парани) високогірне з великих озер світу - Тітікака, площа якого досягає 8,3 тис. км², а глибина до 304 м. Недалеко знаходиться озеро реліктового походження Поопо, яке зв'язане з Тітікака річкою Десагуадеро. Окремі озера знаходяться в різних стадіях заболочення та засолення, а деякі перетворилися в солончаки. Особливо багато на материку озер в заплавах річок (ста риць) та лагун. Озера-лагуни тут найбільші в світі (Маракайбо на півночі, Патус та Лагоа-Мірін на східному узбережжі на північ від затоки Ла-Плата). Невеликі озера вулканічного походження є в Андах, хоча переважають там тектонічно-льодовикові улоговини. В засушливих областях багато дрібних безстічних та засолених озер (саларес). Цікавим є асфальтове озеро на о. Трінідад (площа 40 га, завглибшки 80 м). Щороку з озера видобувають тисячі тонн природного асфальту, але воно не міліє: біологічні процеси такі активні, що відновлення ресурсів озера відбувається безперервно. Багата Південна Америка і на підземні води, особливо Бразильське нагір'я, де поширені водопроникні пісковики (шападас) та випадає значна кількість опадів. Проте на більшій частині материка вони залягають глибоко і часто є мінералізованими. Часто їх виходи зустрічаються і в Андах, особливо там, де поширені вулканічні породи.

Незважаючи на наявність Анд з вершинами до 7000 м, сучасне зледеніння займає незначні площі. Засушливість центральних та високі температури в низьких широтах на протязі всього року обумовили високе залягання снігової лінії повсюди, крім крайнього півдня. Найнижча вона на екваторі (4500 м), а найвища - у внутрішніх та західних районах (до 6500 м). Між 33° і 41° пд. ш. відбувається її стрімке зниження (з 4500 до 1500 м), бо різко збільшується кількість опадів та понижується температура навіть на рівнинах. Тому на півдні, де температури найнижчі знаходяться покривні Патагонські льодовикові щити, площа яких досягає 20 тис. км². На островах Вогняна Земля снігова лінія починається на висоті 500 м.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Схема кліматичного районування Південної Америки	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.