Форми наукового пізнання.

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер мають форми соціального пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер.

Усі наукові методи пов’язані між собою. З їхньою допомогою наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального процесу. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема — гіпотеза — теорія». Тобто наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе порушення проблеми, висунення гіпотез, збирання фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає можливість розв’язати порушену проблему.

Проблема, на думку П. В. Копніна, — це знання про незнання. Для визначення послідовності розв’язання проблем необхідно їх класифікувати. Сучасні знання з логіки наукового пізнання дають можливість виділити п’ять гносеологічних принципів класифікації проблем: об’єктний, функціональний, структурний, екзистенціальний і часовий.

Відповідно до об’єктного принципу проблеми умовно поділяються на конструктивні, що відображають пошук за заздалегідь заданими параметрами, і аналітичні, що відображають суперечності суб’єкта з актуально існуючим невідомим об’єктом. Функціональний принцип дає можливість поділити проблеми на стратегічні (спрямовані на вирішення довготермінових глибинних завдань) і тактичні (спрямовані на розв’язання сьогоденних, дрібних ситуацій). Структурний принцип дає ключ до розуміння внутрішньо наукових (виникають у межах однієї науки) і комплексних (пограничних або міждисциплінарних) проблем. Екзистенціальний принцип дає можливість поділити проблеми на реальні і нереальні (псевдопроблеми). Нарешті часовий принцип класифікації підкреслює різницю між першочерговими і другорядними проблемами.

Аби остаточно сформулювати проблему, щодо неї слід виконати такі процедури:

- відокремлення реальних проблем від псевдопроблем;

- селекція реальних проблем за критерієм необхідності їх розв’язання;

- відбір проблем за критерієм цінності результату, що очікується;

- відбір проблем відповідно до критерію можливості її розв’язання.

Перша з цих процедур спрямована на цільову мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем. Для цього їх слід відокремити від псевдопроблем. Серед них, по-перше, потрібно виявити так звані «вже не проблеми» (тобто ті, що вже розв’язані, але з різних причин потрапили до переліку реальних проблем). До них у наш час належать проблеми винаходу велосипеда. По-друге, слід розпізнати так звані «ще не проблеми» (тобто ті, для розв’язання котрих іще не створені необхідні умови). До них у наш час можна зарахувати проблеми «купівлі-продажу ділянок Місяця». По-третє, це так звані «ніколи не проблеми» (тобто такі, для котрих принципово не може існувати рішень). До них можна віднести проблеми створення «вічного двигуна». «Псевдопроблеми», на думку Л. Д. Ландау, приводять дослідника до стану мисливського собаки, що гавкає під пустим деревом.

Друга процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем, вкрай важливих для сучасної науки й суспільства. Без розв’язання таких проблем подальший розвиток науки й суспільства стає неможливим. До них у наш час належать екологічні проблеми, проблеми сталого розвитку, проблеми діалогу цивілізацій тощо.

Третя процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників, на розв’язання першочергових для суспільства проблем. До них належать проблеми подолання голоду, боротьби з міжнародним тероризмом, охорони здоров’я людини тощо.

Четверта процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників навколо проблем, для розв’язання котрих є всі необхідні можливості: ресурси, кадри, теоретичне й інформаційне забезпечення. До них передусім належать прикладні проблеми науки.

Ідея (від грец. ίδέα — початок, основа, прообраз) — це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об’єкт, його зв’язки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує такі функції:

- підсумовування досвіду попереднього знання;

- синтезування знання у цілісну систему;

- евристичного принципу для здобуття нових знань;

- наукового пошуку нових шляхів і підходів до розв’язання проблем;

- прогнозування належного майбутнього;

- спрямування пізнавальної діяльності людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання про майбутнє.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ 6	\|	Гіпотеза як один із важливих варіантів розв’язання наукової проблеми.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.